понеділок, 3 лютого 2020 р.

Евген Маланюк. Посланіє




Вражена... Це ж про нас теперішніх:
"Прогаяли великі дні
Скалічені й маленькі люди,
Заслинили в ганьбу і бруд
Велику віру – й на руїнах
Отарою мандрує люд,
Що мав зродити Україну."

Евген Маланюк
ПОСЛАНІЄ

«А я б хотів у тиші над вудками
Своє життя непроданим донести».
(«Синя далечінь», 1922)

«Одбирає людина в людини Життя…
Так і треба, так треба країно, Україно моя!»
(«Тринадцята весна», 1926)
М. Рильський

Там, де затон, латаття й лози
Незахвильованість води, —
Поет, рибалка і філософ,
Правдивий син Сковороди,
Збагнув кріваву мудрість світа,
Солону істину буття.

Так яросно хитав нас вітер, —
Так хижо різало життя:
Від келії – тріски та попіл,
Від книг – розірваний папір…
Не самота, не сум, не опій,
Коли горить по всій Европі
В вітрах розгойданий простір!
Епоха здійснення утопій
І порох спопелілих вір.
Що ж? Ліпше пізно, ніж… Пробачте.
Я так зворушено ради́й,
Що Вам доби цієї мачти
Над лоном тихої води,
Над поплавками, над вудками
Зявилися. І, власне, Вам,
Для кого «вічне» – не слова,
І «вічність» – не могильний камінь.
А ніби воздух, подув ніби,
Щоденний хліб.
Отcе писав
Мені недавно Юрій Липа:
«Рибальські настрої весь час
У Рильського – як не обридне!»
Й це не снобізм, це – біль за Вас, —
Це так зітхнуло серце рідне.
Еллада скитськая в крові
Співа крізь плоть про сонце й роси,
Але ридає буровій
Про в л а с н и й Р и м.
І майже поза
В страсний цей час у лозняках
Ховати тишу й (може)… жах.

І.

«Дай Боґ, чтоби русскіє взялі Паріж.
Пора кончіть ету тупую Європу».
А. Ґерцен

(З листа до М. Корш. 2.8.1848)
«Ївропа гниє!.. Присяй-бо
Гартованці це на власні очі бачили».
(З комсомольських розмов)

1.
Три гості тут були торік:
Один – поет, два – конвоїри.
(Кажу тому, що в цих двоїх —
Лиш партбілєти замість ліри).
Поет стомився і заслаб, —
В нім зворушився давній раб.
А конвоїри, як ґалянти,
Крізь мюзік-голли та джазбанди,
Тут не побачили того,
Що є посланія цього
Бічною темою – Е в р о п а.

Після Полтави й Конотопа,
Городового й босяка
Та Бейліса, та самоваря,
Царя та сов-царя з Чека,
Культури, що північний «паря»
Приніс «на астріє штика», —
Не дивно. Для таких «рєбят»
Европа – смерть! Европа – яд!

2
Для них вона гниє щороку,
На радість рідних держиморд,
Та жде не діждеться на кроки
Спасенних євразійських орд,
А поки, кровушку п’ючи,
Кує на Русь Святу мечі,
І в буржуазнім far niente
Все снить про luх ех оrіеntе.
Капіталісти всіх країн
(Лише крім Ротшільда, природно!)
Жеруть фунтами кокаїн
І ждуть: чи завтра? чи сьогодня?
«Канєшно – немчура тупа́,
Баїтся до сіх пор «verboten»
Ещьо тисьчонок пару сотєн…»
(А там вкраїнськії степа,
Натреніровані с к о р я т ь с я,
Все пухнуть, пухнуть кров’ю праці
Сліпого темного раба,
Й на балалайці, й на талянці
По селах грають бруд і пранці…)

3.
Одначе що ж це я? – Для Вас
Ця філософія російська,
Здається, надто не нова:
Русь – Рим, христолюбиве військо,
Сінод, нагайка, Петербурґ
Та хижий свист сибірських пурґ.
А в тім, маштаб поширивсь значно, —
З «асвабаждєнія славян»
Наш Смердяков вже мріє смачно
Про «пролєтарії всех стран»; —
Не «щіт», не «крест» і не «проліви»,
Тепер вже плянетарний плян, —
Одеського босяцтва зливи
Перехлюпнуть за океан.
Відомо ж: пуп землі в Тамбові,
Святі всі – русскімі були, —
Злучили Маркса з Соловйовим,
Лєонтьєвим переплели,
І от, на сором Мілюкові
І на спокусу «зміні віх», —
Які ж можливости готові
У Мілюковерів нових!
На жаль, отсей уступ ліричний —
Рlusquamperfectum… Тільки слід.
Могутній вітер історичний
Знов віє з Заходу на Схід. —
Вивітрює з повітря сморід —
Отих крівавих «кіслих щєй»,
На мор московський – свіже море
Несе очищення кінець.
Загояться всі гнойні язви,
Мов шолуха, спадуть всі назви,
І дійсність встане в світлі дня
Грізною карою вогня.

II.

1.
Вас переконувать не треба,
Що ще Европа не згнила.
Її лице – в серпанку крепа,
Але війни крівава мла
Вже розійшлась багряним димом
І мозок вже протверезів:
Вона сія в своїй красі,
Як купина неопалима!

2.
В добу суспільного дрібніння,
Обуржуазування шляхт
Почасти покривився нині
Її звитяжний простий шлях.
Що правда, «lux» зі Сходу й тут
Сліпив декому зір короткий:
Російський дух гнилих отрут,
Надривні достоєвські нотки,
Толстой, Распутін та Ілліч,
Та комаґенти з золотими…
– Імпонувала східня ніч
На сірім тлі валют і шімі.
Безсилля буржуа – Барбюс,
Не завше влучні смішки Шова
Сноб Франс (– ґрімаса à la russe,
Звалашене блюзнірством слово),
Айнштайн, що кинувсь, як Давид,
На Ґоліята, на Нютона…
(А в дійсности – скептичний жид
Неплодний спекулянт закона).
Прогнив до дна минулий вік,
Весь сморід виявивсь укритий,
І мавпячий просяяв лик
Крізь гуманістів-Марґеритів.
Недивно, що крізь душний дим,
Стрибнув і Шпенґлєр в «орієнти», —
Зневірений арієць в нім
З одчаю захотів леґенди.
Але це стерлося, як цвіль,
Пройшло, як пароксизму хвиля,
Й після наркозного безсилля
Европа знову центр зусиль.
В малярстві путь до Леонарда,
В поезії палкий металь,
В музиці – марші аванґарда
І у всьому́ – одна мета:
Серця – горі і дух у Вічність,
Готична башта, як стріла.
(Відчувши подихи відвічні
Змінився навіть і Роллян).

3.
Так. Буржуа – це бич епохи
(Минулої – найменш на вік!)
Ще висяться міщанські боги:
Нечиста користь, слизька похіть,
Брудний звалашений язик,
Кохання в ящиках готелів,
Розпуста платних менестрелів
І індульґенція – банкнот.
Звичайний низ людства. А от
Вам Вільсона суворий профіль,
І бронза Клемансо і строфи
Незламних закликів Мерс’є,
Що вписані в подій анали
(Незламна постать кардинала —
Поетам скарб який несе!).

4.
Залізний Рим, – відісторичне
Невичерпальне джерело,
Де мідь латини славить Вічність
Над хвилями щоденних злоб,
Де історична електричність,
Акумульована в віках, —
Працює крізь віки на вічність
І ні на мить не заника.
Де в ляццароні спить патрицій,
В пролетарі – аристократ, —
Там народився муж із криці,
Старого віку Герострат.

Це не «хрістосік» в смрадній секті, —
Комуністичний епілептик,
Не «кающійся дварянін» —
Це нації міцної син.
Це навіть не Петро – папуга,
Що ставши на північний лід,
Татарською петлею туго
Затиснув Европейський Схід
І кров’ю націй Бога й плуга
Позначив свій поганський слід.
Ні. Це вогненна марсельєза
Плебеям духа і рабам, —
Це Риму сонценосний Цезар,
За царство Бога боротьба!
Живім же в радісній відраді:
Наш край повстане і зросте,
Бо Риму історичний радій
Сягає і на скитський степ!

III.

«Наш вєк жєлєзний».
О. Пушкін
Вєк дєвятнадцатий, жєлєзний.
О. Блок

1.
Який, до біса, він залізний? —
Машині духа не вдержать.
Ось бачимо на його тризні —
Залізо те пожерла ржа.
Тепер збагнули за століття
Бездушну тривкість речовин.
Яке ж страшне лишив поліття
Нам в спадок смертоносний він!
В єдиний найсвятіший шлунок
Весь дух людини переліз,
І звали це музично-струнно
І ніжно-лагідно: монізм.

2.
Матерію обожествили, —
Вона й розчавила самих!
Тепер, мов звірі, ось завили
Серед пустель, серед зими.
В лябораторіях мудрили,
Гомункулів пекли й варили, —
То «Übermensch», то «колєктив».
Плодили умоблуддям «ізми»
В масних перинах гуманізму, —
І прогремів Господній гнів:
Пекуча літня тишина
Спахнула полум’ям: війна!

3.
Не схаменулись, непокори,
Хапалися за танк, за газ, —
Все ґвалтували мозок хорий,
Від вічности кидались в час.
Все думали, – минеться якось,
А в небі рділи віщі знаки,
А вітер смертоносний грав
На струнах загород колючих
І в ночах осени дрімучих
Над полем бою йшла мара.
Від Марни до болот Стоходу —
Горизонтальний Вавилон!
Могили, натовпи, походи,
Через народи й крізь народи
Дзичав і всвердлювавсь циклон.

4.
На мить завмерти б, глянуть в вись би
Туди за літаки, в блакить, —
Де Той, хто посилає іспит,
Веде народи і полки.
Рrima Motore, Рantokrator,
Душа початку і кінця,
Єдин космічний імператор, —
Двигун одвічного кільця.
Єдин – поразка і побіда
І в сяйві тиш, і в мряці бур —
Від гуду бжіл, від зе́рна і до
«Симфонії мускулатур»*.

5.
Всему́зики всесвітніх шумів
Він дириґент і компоніст
І в гулі згубному самумів,
І в тім, як пада жовтий лист.
В прозорих масах океану,
Що коливаються у млі,
І в віршах мойого пеану
Степам неплодної землі.
Механік землетрусу й шторму,
Конструктор ніяґар і о́с,
Речовинам дарує форму
І в космос оберта хао́с.

6.
І от Він простягнув нам міст,
До вічности дорогу горню, —
Простори неба неозорні,
З’єднать з поділлям крови й сліз:
Хто смерть безсмертям подолав.
Хто переміг поганський морок,
Хто показав нам напрям вгору
З в’язниці часу й путів зла!

* * *
Так. Пам’ять зберегла навік
Кривії вулиці Пйотркова.
Середь сліпців, середь калік
Натхненне і видюще слово
Чужою мовою.
Читкіш —
Згадався обрис Леонарда**,
(Не трубадура і не барда:
Поет, чий вірш – свячений ніж
В хижацьку душу міщанина).
Хвилина й ми удвох – одно,
Бо наша спільна Батьківщина —
Вершина, звідки люди – дно.

Злились в ліричному дуеті,
Скрипками душі залились, —
Звучала в кожному поеті
Дзвінка від зір небесна вись.
Вже пізно. Вколо – все мовчить.
Лихтар підвів колючі вії.
Під ним задумано стирчить
Лиш постать вбогої повії.
І Леонард: – «А що якби
З-за рогу постать Іісуса?»
(Тоді він «Шлях до Емаусу»
Рождав в паланнях боротьби): —
– «Назустріч, благодатно-просто,
І власне, в наш жорстокий час…
Чому ж би ні? І я – апостол,
Чи може
він покличе
– Вас…»
Поета манія свята
І безгріховна – не жахала.
Космічно-повно покохала
Його божественна мета.
І він ходив, вагітний духом,
Весь в апокаліпсному вогні,
Й загостреним болючим слухом
Ловив ті кроки неземні.

* * *
Так в рік, що був від крови ба́гров,
Ми спільно відчували: ось
Зявляється на фоні заграв
Здолавший смертю смерть Христос.

7.
Після распутінських синодів,
Церковних гицелів, чека,
В Росії слово «Бог» – не в моді
І, може, все це Вас зляка.
Та, пригадавши даль віків
І уявивши шлях в майбутнє,
Збагнете Ви, що «Бог Батьків»
В крівавій пітьмі диких буднів —
Вікно в блакить, в буття, в світи,
Зір неба над скаженим виром,
Побідний поклик висоти
І благодать – не бути звірем!

8.
Христос не мрія й не мара
Чи Нєстєрова чи Толстого,
(Блюзнірство пензля і пера), —
Христос – то чинна путь до Бога,
То, перш за все, моральний труд
І в днях натхненна Богом праця:
Випалювать щоденний труд
І виростать, а не скоряться.
Щоб крізь умовний час землі
Врости у неба вічність Божу.
Це не безсилий плач землі,
А понад злом, крилате: можу!
Це не в’язничний рай землі,
В кастратній рівності – отара, —
Ні, це в блакить готичний спів,
Це – творчість, мужність, слава й кара.
Так. Кара. Бог не мертвий «мир»,
А чинний «меча» на землю дав Він:
Здолавши ніч, з хаосу тьми
Йде день в багрянородній славі.


Епілог

Старі знайомі: Фавст і Міфестофель.
М. Рильський

На чорта нам здалася власть?
Нам дайте хліба! Їсти!
ТОМУ-ТО:
А за повстанцями ідуть,
Співають комуністи (?)
П. Тичина

І.
Доба загострення всіх правд,
Руїна культів рукотворних.
Вернувсь даремний арґонавт
І лише тьми руно прачорне
Торкнулося безсилих рук.
Машина не спасла людини
Від смерти, самоти і мук.
І під людині й надлюдині
Едґарів крук в журбу й докор
Як завжди кряче «Nevermore»***.

* * *
Четверту вже координату
Знайшли. Про третю ж, як – нема
І дух двомірно розіп’ятий,
Гнітить двомірная тюрма.
Дрібним та сплощено-плескатим,
Їм не дано владикувати
Що загнили в людськім кублі,
А – пасожитами землі
Проживотіти в гнойних верствах
І снить, на шлунок молячись,
Про «волю, рівність та братерство»
Та «перековані мечі».
Ганебний час. Такий контраст
Лиш за одне сліпе століття.
Хто Данту брат? І хто сестра
Тій Беатріче? Лихоліття
Все замулило й занесло,
Добро здрібніло й зблідло зло —
І зжух Наполеонів профіль.
«Старі знайомі»? – Лиш мара.
Наш вбогий біс – не Мефістофель
І Фавст – давно на біржі гра;
Збрехлілий парлямент – наш форум,
Дух – ґрамофон і ґума – честь,
Доляр – lapis filosoforum
Й навколо нього – космос весь.
Про Марґариту ж бракне слів:
«Мікадо», «шімі» й «tout pour vivre».

Доба ж спалила й пропекла,
Від ріжних лаштунків звільнила.
Здихають, здохнуть діти зла,
Людці й недолюдки здрібнілі, —
Гряде наш ренесанс в огні,
За всі страждання, скрути, страти,
І на пустельній цілині
Загуркотить готичний кратер.
Кінчається смертельний транс
На диких згарищах утопій,
І з Риму, з Заходу, з Европи
Йде Християнський Ренесанс,
Йде як судьба, як суд, як кара,
Щоб знищить рештки і зродить
Палкий Везувій з Ніяґари,
Свячене полум’я з води.

Холопські культи, рабські схизми,
Солодкий сморід гуманізму,
Звалашена душа міщан, —
Все палить Бога ярий дотик:
Над світом сяє хрест меча,
Й гуде хорал нестримних ґотик.

II.

Пробачте довжелезні вірші
І, особливо, бідність рим.
(Тепер писати стали гірше, —
Поетів вже не вабить Рим).
Пробачте деяку нервовість,
Несконструйованість думок, —
Пишу по роках сліз і крови,
Що напророкував пророк:
«Присплять лукаві і в огні
Її, окраденую, збудять», —
Прогаяли великі дні
Скалічені й маленькі люди,
Заслинили в ганьбу і бруд
Велику віру – й на руїнах
Отарою мандрує люд,
Що мав зродити Україну.

Нас люто, хижо обікрали —
Бо аж по бурях, по вітрах
Ми зрозуміли, що програли,
І доказ цьому – епіґраф,
Що взяв з останніх Ваших творів.
Чи ж не трагічно, що поет,
Який лікує душі хорі,
Який майбутнє носить в зорі,
Збагнув закон життя… zu spärt?
Чи ж не трагічно, що коли
Вітри історії гули
Над скитським степовим простором.
Ми не гукали «диким хором»,
Бо нас тоді так вабив Блок,
Так гіпнотизували «ізми»…
А серце нації гнило
В жовтоблакитнім онанізмі.

Не гнівайтесь, не назовіть
Це ядом пізнього докору, —
Він не до Вас.
І це не Ви
Труїли ту сліпу і хору
Потвору припонтійських піль.
Ви – лиш рефлекс відвічних хвиль,
Ви – лиш інерція Еллади,
Еллади скитської. Й не гріх
Було б для іншої пори
Складать канцони та баляди.

Ви – син самої серцевини
Слабої нації, якій
Понад майбутнє України
Дорожче теплий супокій,
Їй барва крови серце крає,
Їй грім – забава Ілії.
І мудрість – «моя хата з краю» —
Вся філософія її.
Колюмб, да-Вінчі, Аліґ’єрі
Чи Дон-Кіхот – для неї міт, —
Хахлацькі унтерофіцери
Її патос на сотні літ.
Їй вороги – лиш «воріженьки»,
Що «згинуть» – невідомо як,
Її герої – вінніченки
Та «карі очі» і гопак,
Її метафізична суть —
Палка й «слабенька» молодиця,
Розслабленість, болото, муть
Й ніколи – мідь, залізо, криця.
Бо, крім Богданових змагань, —
Глухі віки образ та ганьб!
Вона жила без архітекта
Й була об’єкт – замісць суб’єкта.

Як в нації вождя нема,
Тоді вожді її – поети:
Міцкевич, Пушкін не дарма
Творили вічні міти й мети, —
Давали форму почуттям,
Ростили й пестили події,
І стало вічністю життя
Їх в формі Польщі і Росії.

Шевченко лиш збудив хаос,
Що нерушимо спав над степом, —
Він не здійснив своїх погроз,
Він Ґонта був, а не Мазепа.
Але і він багато знав
Того, що ми давно забули, —
Й коли б при нім отся весна
Загуркотіла ярим гулом,
Не йшов би він до аксіом
Так довго, жертвенно і трудно.
Він не хитнувся б перед злом
І мужно стрів би день наш судний,
І кров народу й родини
На смерть штовхнула б за життя —
Бо так і треба, Україно,
Країно проклята моя!
Бо так і треба, так і треба
Звірюці різати життя
В ім’я Христа, безсмертя й неба,
В святої Вічности ім’я.

1925-1926
_____________
* "Крізь бурю і сніг" - М. Рильський. [Прим. авт.]
** Leonard Podhorski Okolow - сучасний [1891–1957], польський поет, див. його книгу «Droga do Emaus», 1923. [Прим. авт.]
*** Едґар Пое – «Крук». [Прим. авт.]