Генштабу генерал-полковник Микола Капустянський, один з найвидатніших українських старшин

Микола Капустянський,
генштабу генерал-полковник Армії УНР, військовий міністр Державного центру УНР в екзилі, член Вищої військової ради

* 1 лютого 1879, с. Чумаки, недалеко Хортиці -19 січня 1969, Мюнхен

НАРИСИ СПОМИНІВ 1929 - 1939 РОКІВ
(Уривок)

МІЙ ПОБУТ У КАНАДІ
У листопаді 1935 року я переїхав до Канади. Мій побут у тій гостинній і висококультурній країні поширився із заплянованих кількох тижнів до довгих 8 місяців. Об’їхав я майже всю Канаду, даючи українським громадам доповіді, для канадських журналістів конференції і присвячуючи багато уваги зустрічам з керівними постатями Канадського політичного життя і вояцького діла. Моїми друзями під час того побуту стали: д-р Гуляй, Григорович, мґр. Гультай, проф. Павличенко, ред. Погорецький і Шарик на Заході Канади.

Мої «рейди» в Канаді були дуже успішними. Ген. Сікевич, який жив довго в Канаді, назвав мій побут у Канаді «тріюмфальним». Всюди в Канаді українські поселенці вітали мене з ентузіязмом. Я був для них символом Української Збройної Сили і речником Проводу Українських Націоналістів. Про мої виступи писала українська і англомовна преса. Успіхи мого побуту в Канаді підсумував Альманах УСГ за роки 1928-38 на ст. 33 так:

«До зміцнення і поширення УСГ і наших націоналістичних організацій, а зокрема до затіснення зв’язків УСГ з місцевими організаціями, військовими і комбатантськими товариствами дуже багато спричинився ген. М. Капустянський... Він виголошував доповіді про політичну ситуацію в Европі і про події в Україні. Завдяки йому у різних місцевостях Канади, які до того часу були недоступні для Українського Націоналістичного Руху і його братніх організацій, творилися філії УНО. Слабші станиці міцнішали і активізувалися. Члени УСГ з подвійною енергією бралися до національної праці...
Ним зацікавилися англійські політичні і військові діячі. Він здобув собі симпатії у кожного з тих, хто мав змогу з ним зустрічатися. Канадійська англійська преса і французька широко про нього розписувалися і про українську справу. Він ясно інформував наших англійських і французьких співгорожан про наше національне минуле, про наші змагання і про цілі українського народу. Його великий дипломатичний хист і вояцький характер дуже імпонували місцевим військовим і політичним достойникам...
Генерал влив свіжі сили в Канаду. Наше членство оживилось... Гість відвідав багато українців і ферм у Західній Канаді... З Вінніпегу він приїхав у Східню Канаду. Тут відвідав всі більші наші колонії і всі гуртки УСГ. Тут він познайомився з такими видатними постатями, як ген. Свіфт і полк. Демонтінг і різними середовищами Канадійського Легіону. Його візиту українське громадянство в Канаді завжди буде з приємністю згадувати».

Зимою 1935-36 року мав я довгу і важливу конференцію з Ген. Свіфтом, Членом Сенату Канади. Між іншими проблемами він заінтересований був у моєму виясненні про наставления ОУН і українців в Европі до ІІІ-го Райху під проводом А. Гітлєра. Він хотів також знати про те, що я думаю про перспективи Великої Британії у майбутній війні. Я йому пояснив:

«Український нарід змагається за відновлення своєї суверенної держави. Німеччина диспонує великим воєнним і індустріяльно-економічним потенціялом. Вона є реальною загрозою для Польщі і СССР, ворогів українського народу. Вона могла помогти Україні в її боротьбі. Але ІІІ-й Райх, зокрема Гітлер, окрім інших заборчих плянів шукає життєвого простору для німецького народу у східньому напрямі, головно в Польщі і Україні. Отже, похід Німеччини на Схід, хоч і мав би при певних передумовах вигляди на успіх, може стати для України дуже грізною окупацією, на що вказують події кінця 1918 року в Україні. Велика Британія має багато колоній і доміній, джерела її потуги, але має труднощі у кермі ними. Вона не творить жодної небезпеки для України. Велика Британія є близько до доступів до Чорного Моря, яке є Ахілевою п’ятою північної імперії. Велика Британія могла б політично, економічно і стратегічно причинитися до розв’язання української проблеми. Треба лише покінчити з мітом про неподільність і неторкальність Совєтського Союзу»...

Генерал Свіфт признав рацію моїм міркуванням і постулятам.

Наведу також без коментарів відповідь Канадського Достойника на доноси Канадійського комуніста до влади на мене, мовляв я закликаю Канаду до війни з СССР. Його відповідь була така:

«Якщо Вам іде про Ген. М. Капустянського, то він без нашої допомоги своїми виступами зробив велику і корисну роботу, вказуючи на загрозу інвазії (Великої Британії і доміній — прим. ред.)... А Вам, містер місце скорше в Росії, а ніяк не в Канаді». (Ювілейна Книга, 1930-1955, ст. 46).

Вінстон Черчіль, як знаємо, плянував інвазію ІІІ-го Райху не через Францію, а Балкани і Чорне Море.

Канаду відвідав двічі Ген. Віктор Курманович. Зимою 1936-37 року він приймав участь у з’їзді УСГ, конференції У НО і посвяченні прапору У НО. П ід кінець 1937 року він з полк. Романом Сушком знову відвідав США і Канаду.

Виїзджаючи з Канади я по дорозі до Европи зупинився в США. У Дітройті мав я домовлену зустріч з Ген. Американського Війська... Для української громади виголосив я доповідь, а для американської преси дав пресову конференцію.

Після мого повороту до Франції я швидко зустрінувся з полк. Євгеном Коновальцем, якому дав звіт про свою подорож. Він про неї знав вже багато з преси і повідомлень інших членів ПУН-у. Він ґратулював мені за успіхи. Після мого «рейду» почали плисти з Нового Світу поважні матеріяльні фонди і відомості про зріст впливів ПУН-ОУН серед українських поселенців. Полковник дуже радів тими осягами. Він пригадав мені, що в часі фінансової кризи в 1935 році він пізнав добре декого «з наших друзів з їх листів і вимог». «А від Вас, Генерале», продовжував він «я тоді одержав ляконічну відповідь: одна з наших головних засад це ВЛАСНІ СИЛИ; застосуємо її і до себе... Цього я ніколи не забуду. Я дуже вдячний Вам за висліди Вашої подорожі за Океан». А по деякій надумі додав: «Наближаються великі події. Готуймося до них. Будьте тепер, Генерале, моїм найблищим другом і дорадником».

Ми схвильовані стиснули свої руки. Тоді перейшли до обговорення поточних справ, які включали контакти з Японським Генеральним Штабом. Полковник уважав необхідним підготовити наші кадри і представників у Новому Світі до майбутніх подій. Тоді він жартом сказав: «Поведіть мене до наших друзів за океан. Ви там пустили глибоке коріння». Ми рішили приготовлятися до спільної подорожі до Нового Світу і почати її під кінець 1938 року. Ми мали їхати у Північну Америку, а наш Канцлер, сотн. Омелян Сеник-Грибівський до Південної. Я здобув візу, але полк. Євгена Коновальця не стало серед живих у травні 1938 року. З ним я часто зустрічався в 1918-19 роках. На становищі 1-го ген. квартирмайстра Штабу дієвої Армії я держав тісні зв’язки зі складовими частинами Українських Збройних Сил, а серед них і з ним, Командиром Корпусу Січових Стрільців, а згодом Групи Січових Стрільців. Наша співпраця затіснилася в розгарі т. зв. Проскурівської операції, коли я перебував у Штабі Січових Стрільців для координації нашого проти-наступу, який дав нам повний успіх (Дивись: «П охід українських армій на Київ-Одесу в 1919 р.». І-ша книга).

Після ліквідації бойових фронтів я мав постійний зв’язок зі зв’язковими УВО, якого він був Комендантом. У порозумінні з ними я у грудні 1923 року поселився в Парижі, Франція.

Під час і після 1-го Конгресу Українських Націоналістів ми часто зустрічалися або були разом присутні на групових ділових зустрічах. Ми були завжди солідарні у накреслюванні наших планів зовнішньої і внутрішньої діяльности. Наші взаємини були завжди щирими і середечними. Може дещо більше товарисько-сердечними були його взаємини з інж. полк. Миколою Сціборським і Володимиром Мартинцем. Його найбільше сердечним Побратимом був полк. Роман Сушко, а на рідних землях полк. Андрій Мельник, який одружений був зі сестрою його дружини.

НАШІ ЗВ’ЯЗКИ З ЧУЖИМИ ВІЙСЬКОВИМИ СЕРЕДОВИЩАМИ
Ця ділянка належала до найбільше законспірованих. В ній не роблено жодних записок і мені важко відтворити або відкривати всі подробиці цієї співпраці. Зобов’язання ніколи нічого не виявляти було часто вимогою наших партнерів.

На цьому відтинку ми ніколи не шукали за матеріяльними вигодами і фондами. Ми дивилися з погордою на ті середовища, які були на чужій агентурній праці за гроші. Грошеві фонди, така була наша основна постанова, мусять приходити від українців і ми завжди фінансово мусимо бути незалежними. УВО здобувало деякий час гроші експропріяційними актами (напади на поштові вози тощо). ОУН ніколи не користувалося цим способом фінансування. Вкладки членів, дотації багатих українських купців, промисловців, професіоналістів, збірки на Визвольний Фонд, видавання і продаж літератури і листівок були її вахлярем для творення фондів.

Від чужих військових чинників ми сподівались дружньої співпраці на відтинку проти спільного ворога. Вони могли пособляти нам у потрібній документації, інформації, транспорті нашої літератури і бойових засобів. Під цим оглядом прикладними були наші зв’язки зі сумежною до українських земель Литвою, де деякий час друковано бойовий орган «Сурма» і якої документами користувався обильно Голова ПУН-у Євген Коновалець.

Полк. Роман Сушко і ген. Віктор Курманович зав’язали і поглибили зв’язки нашого Штабу з Австрійським Генеральним Ш табом. В 1937 році Австрійський Штаб дав змогу нашому Штабові (полк. Романові Сушкові, Ген. Вікторові Курмановичеві, сотн. Бурунові та іншим нашим старшинам) бути присутніми на Австрійських військових маневрах.

Після мого повороту з Нового Світу до Европи, ми з полк. Євгеном Коновальцем при допомозі сотн. Ріка Ярого зав’язали зв’язки з представниками Генерального Штабу Японії. Затіснили ми їх дружніми зустрічами і деякими устійненнями. Виринала можливість моєї поїздки до Японії. Але на цьому відтинку полк. Євген Коновалець був дуже обережний. Він не скріпив домовлень своїм підписом. Він бачив два крила у Японському Генеральному Штабі. Одне було сухопутнього війська, яке хотіло удару на СССР, а друге морської фльоти і повітряних сил, яке хотіло боротьби з англосаксонськими потугами за панування на Тихому Океані. По цій останній лінії прийшов несподіваний удар японських повітряних сил на Пірль Гарбор, Гаваї, який відкрив війну Японії з США. Для нас ця війна була колодою під ноги. Тоді я побачив далекозорість сл. п. Євгена Коновальця, доброго плановика-стратега.

Колишня могила ген-полк. Миколи Капустянського на мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф

ГЕНЕРАЛ МИКОЛА КАПУСТЯНСЬКИЙ ПОМЕР У МЮНХЕНІ НА 90 Р. ЖИТТЯ
"Свобода", 21 лютого 1969

Мюнхен. - Генерального штабу генерал-полковник Микола Капустянський, один з найвидатніших українських старшин й активний громадсько-політичний діяч, помер тут в середу 19 лютого о год. 1:15 по полудні европейського часу. Похоронн були призначені на понеділок 24 лютого ц.р.
Генерал Микола Капустянський - визначна постать не тільки українських визвольних змагань 1917-20 p.p., але й пізніших часів. Народився 30 березня 1879 року в селі Чумаки, недалеко історичної Хортиці, як син священика. Вихований в козацькій традиції, змалку мав замилування до війська, якому присвятив все своє життя. Військову службу в російській армії почав від рядовика. Як підпоручник скінчив старшинську піхотну школу в Одесі в 1904 p., брав участь у російсько-японській війні, у 1909 році вступив до Військової Академії ген. штабу у Петербурзі, яку закінчив в три роки пізніше з ступнем сотника (капітана). Коли вибухла революція в 1917 р. — він вже був підполковником генерального штабу і власником багатьох весокях відзначень. В червні 1917 року зголосився на службу українській державі, був делегатом на 3-ій Військовий з'їзд у Києві. Був начальником штабу в Першому корпусі ген. Павла Скоропадського, генеральним квартирмайстром та начальником Оперативного відділу Дієвої Армії УНР, в штабі Головного Отамана в ранзі генерал-хорунжого. На еміґрації жив спершу у Варшаві, де, між іншим, протестував проти порушення поляками тайного військового договору з квітня 1920 року, та в 1923 р. переїхав до Франції. Від самого початку українського націоналістичного руху — включився туди й був приявний на 1-му Конґресі українських націоналістів у січні 1929 року у Відні. Вув засновником Української Громади і співзасновникои Українського Народного Союзу у Франції. У 1935-36 p.p. перебував в Америці й Канаді, відвідавши з доповідями різні центри українського скупчення. За другої світової війни переїхав в Україну і був заступником голови Української Національної Ради у Києві. Щасливо врятувався з німецької в'язниці в Новому Санчі. На еміґрації був першим керівником військового pecopтy Виконавчого Органу Української Національної Ради. Був автором багатьох надзвичайно цінних військово-історичних та військовонавчальних творів: „Похід українських армій на Кнїв-Одесу в 1919 p.", ..Політика і стратегія'', „Українська збройна сила і національна революція", „Військове знання", „Війна і техніка" і ін. 

22 січня 2010 року прах генерала був урочисто перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові.