Михайло Бойчишин
* 5 грудня 1948, Чемеринці, Львівщина — † 1994?
У січні 2009-го Галина Терещук писала:
Сьогодні у Львові рідні та друзі пригадуватимуть на вечорі пам’яті Михайла Бойчишина, секретаря Народного Руху України у 1992-1994 роках, друга В’ячеслава Чорновола. Цими днями минуло 15 років від дня його зникнення. Людина безслідно зникла…назавжди. Кримінальна справа лежить у якійсь із папок Київської міської прокуратури, але фактично її припинили розслідувати через... брак доказів. Тіла Михайла Бойчишина не знайшли. Родина так і не знає, що трапилося з чоловіком і батьком, але переконана, що це вбивство мало політичні та економічні мотиви.
У день, коли Михайло Бойчишин вийшов з управи Руху в Києві і зник за нез’ясованих обставин, йому було 46. 15 років його дружина Любомира і донька Лідія переживають трагедію. За кілька місяців після зникнення Михайла Бойчишина, за загадкових обставин, унаслідок ДТП, загинув його 18-річний син Роман…
Любомира Бойчишин мешкає у Києві, пересувається в інвалідному візку. Донька Лідія зі своєю родиною мешкає у Львові, місті, де батько здобув фах інженера-механіка, працював у промисловості, а з 1988 року був у числі активних організаторів Товариства української мови імені Тараса Шевченка, Народного Руху України. У 1990 році Михайла Бойчишина обрали депутатом Львівської облради і керівником Шевченківського райвиконкому Львова. Власне, тоді область очолював В’ячеслав Чорновіл, відтоді й зав’язалась чоловіча дружба. У 1992-му Михайла Бойчишина обрали заступником голови НРУ і згодом Головою Секретаріату Руху.
За словами доньки, «батько юридично не вважається безвісти зниклим. Мама не хоче подавати до суду, бо бачила його лише живого. Так справа висить, юридичної зміни не відбулось за ці роки. Так далі все залишається – Михайло Бойчишин у розшуку».
Одразу ж після зникнення Михайла Бойчишина його дружина, розмовляючи зі слідчими, зрозуміла, що справою її чоловіка ніхто не займатиметься, що не зацікавлені знайти замовників і вбивць. Родина протягом усього часу відсторонюється від політиків і не дозволяє справу зникнення рідної людина використовувати як політичний піяр. «Надто дорогий нам батько, зазначила Лідія. А люди, які знають правду, замовляли це вбивство, далі при гарних посадах і пенсіях».
Головна з версій, за словами Лідії, є те, що її батько входив в оргкомітет зі створення Балто-Чорноморського нафтового колектора, перший установчий з’їзд якого мав бути 30 січня, за 15 днів до зникнення Михайла Бойчишина.
Створення такого колектора надавало б енергетичної незалежности Україні, а з'єднання нафтових терміналів Чорного моря, Одеси і балтійських країн економічно було невигідне російській стороні і проросійським політикам України. Вже під опікою Бойчишина працював інститут з розробки конструкторської документації, були знайдені інвестиції на будівництво колектора.
«Головна з версій вбивства – це побудова незалежної енергетичної системи, друга версія – вибори 1994 року. Батько був головою передвиборчого штабу В’ячеслава Чорновола. Оскільки він був енергійною і справедливою людиною, принциповою, його й могли усунути від керівництва штабом», – зазначила Лідія Беднарська.
Родина Михайла Бойчишина зверталася до СБУ з проханням надати для ознайомлення бодай якісь документи у справі, бодай відхилити завісу таємниці - що ж сталося з рідною людиною. Однак усі матеріяли перебувають під особливим грифом секретности. «Ми віримо в те, що справа буде розкрита, але дійсність є зовсім інша», – каже донька Бойчишина.
Реальність жорстока. Рідні навіть не знають, де останки Михайла Бойчишина. В них забрали навіть найсокровенніше – можливість запалити свічку і помолитись біля могили…
Пані Любомири Бойчишин, кандидатки на Нобелівську премію миру 2005-го року, голови правління Інформаційно-реабілітаційного центру «Любомира», не стало 22 червня 2010 року.
Надгробок на могилах дружини й сина Михайла Бойчишина, Любомири та Романа, і символічна могила, кенотаф його самого, бо ні живого політика, ні його тіла, ні якихось останків не знайдено – схоже, не дуже й шукалося... Стверджували, що на тілі Романа Бойчишина були знайдені сліди наслідків не зовсім автодорожньої пригоди – начебто на шиї був слід від удару…
«НАША СІМ'Я ДОСІ НЕ ЗНАЄ, ДЕ ПОХОВАНИЙ ТАТО...»
Розмова з Лідією Бойчишин — членкинею Центрального Проводу Народного Руху України, експертом в галузі екології, доцентом кафедри фізичної та колоїдної хімії хімічного факультету ЛНУ ім. І.Франка. Багато чого у житті досягнула, однак біль втрати та несправедливости завжди в її серці…
— Як вам пригадується той час, коли сталися події, пов’язані із зникненням вашого батька, Михайла Бойчишина?
— Згадуючи січень 1994 року, досі відчуваю страх. Страх того, що у тебе можуть відібрати найцінніше — твою сім’ю. Моя мама, Любомира Бойчишин, після зникнення безвісти чоловіка Михайла та вбивства 17-річного сина Романа, говорила: «Щасливий той, хто не має що втрачати, окрім власного життя».
Наша родина отримувала листи — погрози з вимогою не продовжувати пошуки тата, які були долучені до справи. У нашій квартирі завжди були присутні особи (ми думали, що це друзі, а виявилося — аґенти), які втерлися у довіру до мами Любомири. Сьогодні вони живуть в РФ і працюють на Кремль, вони «курували» і сім’ю Чорновола. Наша сім’я досі не знає, де похований тато, страшно уявити, під який асфальт його могли закатати, навіть свічку немає де запалити…
— Це було політичне вбивство?
— Наша сім'я, всі друзі та й недруги, які знали заступника Голови Народного Руху України Михайла Бойчишина, переконані, що це політичне вбивство.
Народний Рух України у 1994 році на дострокових виборах Президента (кандидат В’ячеслав Чорновіл) мав всі перспективи отримати перемогу. Зникнення Бойчишина негативним чином позначилося для НРУ на парламентських і президентських виборах 1994 року. На президентські вибори Рух взагалі не виставив свого кандидата. Удар був сильний, і повноцінної заміни Бойчишину знайти не вдалося.
Щодо версій його зникнення, то їх було чимало. В першу чергу, політична. Михайла Бойчишина розглядали як політичного діяча, як голову виборчого штабу Народного Руху України на дострокових парламентських та президентських виборах 94-го року. За життя батька були фактично охоплені роботою всі 450 виборчих округів до ВР. Якщо говорити про висунення Чорновола у президенти України, то над цим ще в 1993 році працювали команди політтехнологів, професіоналів з США і Канади. При цьому враховувалося, що в разі перемоги Чорновола, з ним до влади повинна прийти підготовлена команда, повинні бути кандидати на міністерські портфелі і так далі (передбачалося, що батько може стати прем'єр-міністром). Тобто паралельно формувався тіньовий Кабінет міністрів. Напрацьовувалися важливі документи, вироблялася стратегія виведення України, в першу чергу, з-під залежности від Росії. Батько також здійснював зв'язок з закордонними організаціями, що підтримують Україну.
Михайло Бойчишин курував кілька економічних напрямів. У першу чергу, енергетична незалежність. Побудова Балто-Чорноморського колектора. На 30 січня 1994 року мала відбутися нарада Оргкомітету у Мінську, де Михайло і найбільш фахові виконавці мали представити проект та кошторис будівництва. Але співголову оргкомітету з білоруської сторони Станіслава Гусака по-звірячому побили, одержав черепно-мозкову травму, ледве вижив. Так що засідання 30 січня було зірвано, а всі креслення, розрахунки, інші документи проекту зникли.
Другою складовою було виведення Чорноморського флоту з Криму. Рух був категорично проти продовження оренди. Третій напрямок — інформаційно-пропагандистська складова. Батько постійно перебував на Донбасі і південному сході України, розвиваючи там український патріотизм та формуючи осередки Народного Руху.
Ми довго йшли до того, щоб мати свою незалежну від Москви українську православну автокефальну церкву. Цей процес був започаткований з 1989 року. Батько був причетний до відновлення автокефалії. В 90-х роках була створена українська автокефальна церква, яку очолював патріярх Мстислав, а після його вбивства — Патріярх Димитрій (Володимир Ярема). Родина о. Яреми була з переселенців, як і моя, тому наші сім’ї добре зналися, бо були сусідами. Отець Ярема будучи з 1969 року настоятелем церкви Петра і Павла у Львові, перший визнав те, що священники московського патріярхату зраджували тайну сповіді і здавали людей КҐБ. Батько з Михайлом Горинем ходили до нього на приватні розмови, переконували його, гарантували підтримку та захист. Він погодився і виступив на телебаченні з викриттям злочинів проти українства священників московського патріярхату. А тому немає сумніву, що вбивство Михайла Бойчишина є політичним і замовним. Можу стверджувати: події 15 січня 1994 року змінили хід історії і курс нашої держави. Замовники його вбивства точно знали, що ліквідуючи ключову ланку, Михайла Бойчишина, надовго позбавлять Україну як економічної, так і політичної незалежности.
— Коли зник ваш батько, при владі був Кучма?
— Якщо аналізувати, що відбулося наприкінці 1993 року, то вимальовується чітка картина причини вбивства тата. На його плечах фактично була вся фінансова робота в НРУ, тож ті, хто боявся НРУ та його участи у виборах, вирішили «прибрати» Михайла Бойчишина. Підтримували ідею обрання президентом України Леоніда Кучми і московські комуношовіністи. Вони не могли погодитися на відокремлення України від Росії та боялися, що на чергових президентських виборах до влади в Україні може прийти представник націонал-патріотичних сил, яким був голова Руху В’ячеслав Чорновіл. Команда Кучми робила все, щоб її кандидат став черговим президентом України. Викрадення Михайла Бойчишина, другої людини Народного Руху України, було добре спланованою терористичною акцією реакційних сил України і Росії, бо у цій спецоперації відчувалася чітка рука аґентів НКВД-КҐБ. Підтвердженням цього є опубліковані дані із щоденника Кучми «После майдана 2005−2006. Записки президента». Кучма добре пам’ятає Михайла, про якого написав аж через 10 років, применшуючи його роль в НРУ. У 1994 році президентом став Кучма, і курс держави змінився. Виник олігархічний сектор, відновилися близькі стосунки з Росією. Країна пішла не тим шляхом, про який мріяли Чорновіл і Бойчишин. Як наслідок — війна, втрата території та анексія Криму.
— Як проходило слідство та пошуки Михайла Бойчишина в той час?
— Слідство не велося, свідків не допитували. Коли ми почали пошуки, тоді Марчук, голова СБУ, сказав з екрана телевізора: «Напевно, вам потрібно звернутись до ворожки, нехай скаже, де знаходиться Михайло Бойчишин». Через пів року вбили мого брата, йому було 17 років, Романа Бойчишина. Вбивць не знайдено. Ще через місяць вкрадено машину із гаража, злодіїв також не знайдено. Система, якщо нищить, — то нищить всю сім’ю. Я це все пережила 26 років тому, було багато погроз і мені, і моїй родині. Мене виганяли з університету. Створювали такі умови, які не давали розвиватись, які тебе знецінювали. Татові товариші наймали приватних детективів. Це були незалежні фахівці з Вільнюса, яких залякували та жорстоко побили. Уявіть собі, мені 19 років, я живу в успішній сім’ї, навчаюся в університеті… І тут в один момент знищують батька, потім брата, хвора мама, постійні погрози і залякування. Хотіли відібрати житло, перетворити нас на бомжів. Але завдяки татовим друзям, квартира залишилась, і ми досі в ній живемо. До речі, недавно ми робили там ремонт і знайшли прослушку ще тих часів.
— Чи відчуваєте зараз, що історія повертається?
— Історія повертається. Україну знову рвуть на шматки. Як працює зараз ця репресивна машина? Відстежують українців, які несуть в собі державницьку ідеологію і просто усувають їх, безпідставно шиють їм справи, сім’ї піддають терору. А які зараз йдуть репресії до патріотів та волонтерів? Все повертається і методи такі ж. Московська репресивна машина точково вибиває ідейних людей і усуває їх своїми кагебістськими методами. Нищить цілими сім’ями. Тому зараз, як ніколи, потрібно, щоб такі патріотичні сили, як Рух, знову почали боротись за Україну, як тоді у 90-х.
Допоки не будуть розслідувані всі вбивства минулих років та покарані замовники і виконавці, від початку правління Кучми, доти не зможемо іти далі, розвивати незалежну Україну. Доти будуть політичні репресії, зникнення та вбивства.
Вірю, що прийде час, і ми сформуємось як сильна національна економічно-незалежна країна. Потрібно не боятись, що щось не вийде, а йти і змінювати. Тому що кожен з нас — це гвинтик великого механізму і кожен з нас відіграє свою роль у формуванні здорового суспільства, здорової нації.
Розмовляла Ольга Лісова, спеціяльно для «ВЗ»
2020
СЛІД ВЕДЕ ДО КРЕМЛІВСЬКИХ ВОРІТ
15 січня 1994 року по одній з вулиць біля Львівської площі міста Києва швидко крокував з портфелем в руках молодий чоловік у хутряній шапці і великих окулярах. Раптом поруч з ним зупинився непримітний сіренький мікроавтобус, вікна якого були затягнуті шторками. З мікроавтобуса вискочив чоловік у теплій спортивній куртці і підбіг до людини, яка крокувала вулицею.
– Пане Михайле, – звернувся він до перехожого в окулярах, – В’ячеслав Чорновіл терміново розшукує вас. З якоїсь нагальної справи ви йому потрібні. Він зараз у Верховній Раді. Ми заїжджали до вас додому, але двірник сказала, що ви щойно пішли на роботу. То ми за вами слідом…
Відчувалося, що перехожий знав людину, яка його зупинила, тому не виявив ніякого здивування. Мабуть, таке вже було з ним не вперше. Тому без заперечень пішов слідом за ним до мікроавтобуса і заліз усередину. Був початок робочого дня, люди поспішали на роботу, тому ніхто не звернув уваги на вуличну сценку біля мікроавтобуса, ніхто не помітив номера цієї машини, яка, хряснувши дверцятами, швидко зрушила з місця і зникла за рогом…
Я не стверджую, що саме так було здійснено викрадення одного з лідерів Народного Руху України, який очолював В’ячеслав Чорновіл. Це лише моя версія. Справа про викрадення лежить «мертвяком» у Прокуратурі України, і слідство по ній тягнеться до цього часу.
Наступного дня українська преса сполошила киян сенсаційним повідомленням під заголовком: «Таємне зникнення одного з лідерів Народного Руху України», в якому повідомлялося: «… 15 січня 1994 року пішов на роботу зі своєї квартири по вулиці Обсерваторній Михайло Бойчишин – голова секретаріяту партії Народний Рух України і безслідно пропав. Ніхто його більше не бачив, і додому він не повернувся…».
Прочитавши це повідомлення, я відчув душевний щем. Ця подія була новим передвісником біди для українського народу, який тільки-но почав виплутуватися з тенет комуністичної деспотії. Викрадення Бойчишина було для мене болючим іще й тому, що я особисто знав цю людину. Доля звела нас іще в 1972 році. Тоді я приїхав до Львова як начальник управління кадрів та навчальних закладів Держкомвидаву УССР на розподіл випускників Львівського поліграфічного інституту. Я познайомився з Михайлом Бойчишиним при врученні дипломів, а потім мав коротку розмову з ним у ректораті. Стрункий, високого зросту парубок-випускник у великих окулярах справив на мене враження розумної і поміркованої людини. Як керівник кадрів Комітету, який займався видавництвами і поліграфією республіки, я одразу ж після короткого знайомства з цим тямущим інженером-механіком уявив собі його в недалекому майбутньому головним інженером поліграфічного підприємства, директором, але, звісно, тоді не думав, що колись він стане політичним діячем.
Та й хто тоді міг сказати, як розгорнуться події в СРСР, який поступово розсипався, мов трухляве дерево? Мало хто міг передбачити, де опиниться Україна і як складеться її майбутнє. Та вийшло так, що доля посміхнулася нашому народові. У 1991 році Україна здобула незалежність, якої домагалася кілька сторіч.
Поруч з В’ячеславом Чорноволом Михайло Бойчишин швидко виросте в обдарованого політичного діяча. У 1990 році він стає депутатом Львівської міськради першого демократичного скликання. У 1992 році на всеукраїнських зборах Руху його обирають заступником голови Народного Руху України, а згодом і головою секретаріяту.
До свого викрадення Михайло Бойчишин встиг зробити для Руху і України багато. З його участю громадсько-політична організація Руху перетворилася в партію. Він був співучасником розробки рухівської стратегії, став представником нової генерації державотворців. Він, першим в Україні піднявши синьо-жовтий прапор над Шевченківською райрадою Львова, образно кажучи, поніс цей стяг завдяки Рухові по всій Україні. Його було обрано головою оргкомітету конференції опозиційних партій країн міжмор’я, які наприкінці січня 1994 року у Києві обговорили питання співдружности Балто-Чорноморського нафтового комплексу, котрий міг би послабити залежність України від Росії та зблизити Київ з державами Середньої Азії. Тому просто так зникнути Михайло Бойчишин не міг. Виїхати за кордон з грошима каси Руху теж ні – всі гроші були на місці. До того ж, у нього в Києві залишилася сім’я.
А те, що він міг заважати комусь – у цьому не було сумніву. Якимсь темним силам в Україні він став поперек горла. Михайло Бойчишин був начальником генерального штабу Руху, багато знав про його тактику й кошти, вдало керував секретаріятом, ставши правою рукою В’ячеслава Чорновола. Давньоримські судді колись казали: для того, щоб розкрити злочин, треба з’ясувати «кюі продест» – кому це вигідно. Капіталів Бойчишин не мав, власности теж, – отже, кримінального мотиву в цьому злочині не було. Що ж до політичного мотиву, то на цьому слід зупинитися.
Пригадаймо, що відбувалося в Україні у 1994 році, тобто через три роки після проголошення незалежности. На осінь були призначені вибори нового Президента України. У вересні 1993-го прем’єр-міністр України Леонід Кучма, «побивши горшки» з Президентом України Леонідом Кравчуком, пішов у відставку. Хоча історія ще має розібратися, чи вони насправді посварилися, чи то був таємний зговір задля встановлення диктатури олігархів у розбурханій Україні.
Пішовши у відставку, Леонід Кучма одразу взявся за підготовку до нових президентських виборів. Ставку колишній генеральний директор «Південмашу» передусім зробив на дніпропетровсько-донецький клан «червоних директорів»-олігархів.
Активну участь у цій президентській операції брав і дніпропетровський олігарх Лазаренко з його капіталами, які він одержував у вигляді хабарів від «Єдиних енергетичних систем». Були залучені до цієї справи також сіоністські кола, контакт з якими налагодила дружина Леоніда Кучми Людмила Талалаєвська – дочка заступника генерального директора «Південмашу», за допомогою якого малопомітний інженер-конструктор КБ заводу Леонід Кучма стає генеральним директором промислового ракетного гіганту. Підтримували ідею обрання Президентом України Леоніда Кучми і московські комуношовіністи, які аж ніяк не могли погодитися на відокремлення України від Росії, внаслідок чого руйнувалася російська деспотична імперія. Президент Леонід Кравчук не влаштовував московський Кремль, бо не міг забезпечити міцну прив’язку України до Росії. Його президентське крісло все більше розхитувалося національно-визвольними силами Народного Руху України. Комунобільшовицьке оточення президента Кравчука втрачало авторитет у країні, і Кремль боявся, що на чергових президентських виборах до влади в Україні може прийти представник націонал-патріотичних сил, яким був голова Руху В’ячеслав Чорновіл. Тому Москва, замість уже непопулярного Леоніда Кравчука, кинула всі сили на підтримку «темної конячки» – Леоніда Кучми.
Я вважаю, що Леонід Кравчук був певними колами Москви і Києва підготовлений до повної «капітуляції» перед новою кандидатурою Президента України.
Під час виборів не тільки в мене, а й у багатьох журналістів створилося враження, що в країні було розіграний спектакль з виборами Президента. Було допущено великі порушення «Закону про вибори», були підтасовки, зловживання. Як зараз пам’ятаю, напередодні виборів десь після півночі я повертався від свого приятеля – письменника Івана Білика, що живе на вулиці Прорізній. Я вийшов тоді на Хрещатик і став чекати тролейбуса, щоб їхати додому на Печерськ. За законом про вибори всяка агітація за кандидата мала бути припинена, але перехожим на Хрещатику і мені особисто (а народу було ще багато) розтикували великі агітаційні листівки: «Голосуйте за Леоніда Кучму!». Ці листівки валялись по всьому Хрещатику. Ще зранку в день виборів питання – кому бути Президентом України – фактично було вирішено. Кравчук, який ішов на другий термін, нічого не робив, щоб перемогти на виборах, а команда Кучми робила все, щоб її кандидат став черговим Президентом України.
І тоді мені стало зрозуміло, що викрадення Михайла Бойчишина, другої людини Народного Руху України, провідного політика національно-патріотичних сил українського народу, було добре спланованою терористичною акцією реакційних сил України і Росії. Воно було спрямовано на потрясіння національно-визвольних сил українського народу і дестабілізацію їх напередодні виборів Президента України. Зрозуміло, що злочинці хотіли дізнатися і про таємниці Руху та його керівництва. Безсумнівно, що Михайла Бойчишина було піддано тортурам з тим, щоб завербувати його як свого аґента в середовищі Руху, але гадаю, що він не піддався вербовці, тому й був убитий і десь закопаний, як і журналіст Георгій Гонгадзе, про долю якого я ще вестиму розмову в своєму розслідуванні.
Але обрання Президентом Леоніда Кучми не усунуло загрози, що рано чи пізно Народний Рух України може прийти до влади, і тоді вже Кучмою і Ко. було прийнято рішення розвалити Народний Рух України всіма можливими засобами і знищити лідера, аби він не став поперек дороги Кучмі під час його виборів у президенти на другий період. СБУ України було насичено аґентами Росії. Багато хто з працівників Служби безпеки України, досьє на яких зберігалися в Москві на Луб’янці, стали заручниками і аґентами ФСБ Росії. Бо у викраденні Бойчишина відчувалася чітка рука аґентів НКВД-КҐБ. Чимось дуже вже нагадувала ця акція операцію з викрадення в Парижі у 1926 році одного з керівників РОВЗ білогвардійського генерала Кутєпова, коли аґенти НКВД, переодягнувшись у французьких поліцейських, зупинили його на вулиці й запропонували генералові поїхати до поліції для з’ясування якоїсь справи. В автомобілі вони його вбили, а тіло закопали на дачній ділянці одного з російських дипломатів, аґента НКВД. Де воно перебуває до цього часу.
Ось на які роздуми наштовхнула мене таємнича подія, яка сталася дванадцять років тому і сліди якої, на моє глибоке переконання, слід шукати у найвищих владних кабінетах не лише Києва, а й столиці сусідньої держави.
Розділ з книжки Юрія Краснощока "Лідера знайти і знищити. Політичний детектив". Журнал "Вітчизна", числа 3-4, 2007 р.
ХУРА Й ДОСІ ТАМ
На 25-ті роковини Михайла Бойчишина
Михайло Бойчишин був на роботі 15 січня, а з 16 січня 1994 року й дотепер доля людини невідома. Рівно 25 років тому в Києві викрадений голова Секретаріяту Народного Руху України Михайло Бойчишин.
Старий новий рік 14 січня 1994 року Михайло Бойчишин зустрів у гарному настрої. Людина з напрочуд доброю вдачею, чим користувалися співробітники, на роботі уникав панібратства. Намагався виглядати суворішим, ніж є. Але надвечір тієї п'ятниці був натхненним...
Як завжди, збираючись додому, зробив обхід усіма коридорами й зазирнув до інформаційного відділу Рух-прес: “Дмитре, у мене до вас справа, ходімо до мене”. І я пішов у кімнату, яка з понеділка наступного тижня й по останній день, допоки стояв цей дім на площі Перемоги, називалася за всих ріжних господарів не кабінетом голови Секретаріяту Народного Руху України, а кабінетом Бойчишина.
Михайло Бойчишин дістав з шафи пляшку, що було трохи несподівано, бо не вживав, і сказав, що хтів би, аби ті, хто залишився на цю пізню пору, відзначили важливу в його житті подію. І подія вартувала того. За кілька днів перед тим його, на той час депутата Львівської облради, висунули в народні депутати України. І ні деінде, а у 266-му окрузі. То був Шевченківський виборчий округ у Львові, звідки на перших демократичних виборах 1990 року стартував у велику політику Вячеслав Чорновіл.
Привітавши голову Секретаріяту, як керівник інформаційного відділу я пообіцяв подати розгорнуте повідомлення. У стрічці Рух-прес я зверну увагу на особливі обставини: Михайло Бойчишин — найближчий сподвижник і права рука Вячеслава Чорновола, керівник партійного виборчого штабу. Голова Руху віддав свій стовідсотково “прохідний” округ, бо сам як лідер політичної структури хоче (існував задум) обиратись у столиці й ставить за мету звідси (бо зручніше з центру) щоразу вирушати в аґітаційний тур країною. До того ж на плечах голови Секретаріяту відповідальність за матеріяльне забезпечення виборчої кампанії Руху.
На ту пору в Народному Рухові ходили на роботу й вихідними, бо знали — заради великої ідеї.
У суботу, 15 січня, повідомлення про висування Михайла Бойчишина у Верховну Раду було майже готове, потрібні лише біографічні дані. Пан Михайло був на роботі, але до Рух-пресу не зайшов. Хай би що, все одно зайде, бо він ніколи не полишав Секретаріят, не зробивши традиційного обходу кабінетами. Із Секретаріяту вийшов о восьмій вечора, ні з ким не попрощавшись, це означало, що повернеться.
Але за три з половиною години по тому трапилася дивна історія. До Секретаріяту зайшли двоє невідомих і сказали, що хочуть передати голові Секретаріяту пакет зі Львова. Сказавши, що з керівництва нікого нема, одному з “гостей” було дозволено зателефонувати Михайлу Бойчишину додому. На дзвінок наче ніхто не відповів, після чого «гість» двічі тріснув охоронця по голові. Потерпілий стверджував, що то був пістолет. Нападники зажадали покликати иншого охоронця, якого вони побачили раніше. Той у мене у відділі, який зачинявся на замок з автозаскочкою, дивився телевізор. Побитий охоронець покликав через двері напарника. Як той відчинив, напарник закричав щось на кшталт: “На нас напад!” Я вскочив, з розбігу вдарив двері ногою, й автозаскочка стала на місце. Одразу викликав міліцію.
Випадок був більше ніж дивний. Нападники миттєво щезли. Міліція була недовго й хутко забралася, не винюхавши нічого кримінального. Декоративні козачки, що символічно чатували Рух, повернулися на варту.
Ні наступного дня, ні в понеділок та й ніколи більше Михайла Бойчишина ніхто не бачив. Ані на роботі, ані в сім'ї...
Для Народного Руху настали чорні дні.
Плянована Михайлом Бойчишиним передвиборна робота партії пішла шкереберть. Керівництво Руху, замість поїздок округами, перетворилося на оперативний штаб. Воно зверталося до СБУ, МВС, прокуратури й президента, вимагало вжити всіх можливих заходів для розшуку одного з провідних політичних діячів України. Та ба! Найганебніше діяла міліція, яку під час допиту “свідків” здебільшого цікавили питання — хто, кому і скільки? звідки гроші? чому фінансуєте Рух? Швидко стало ясно, міліція — не та контора, яка хоче знайти викрадену людину. СБУ теж заціпило.
В особі тодішнього свого голови генерала Євгена Марчука СБУ на всю країну запустила плітку рідкісного цинізму. В інтерв'ю газеті “Молодь України” від 4 березня 1994 року найавторитетніший, як багато хто гадав на той час, і один із найдосвідченіших генералів КҐБ заявив дослівно таке: “Є деяка якщо не сенсаційна, то досить несподівана інформація (у справі Михайла Бойчишина. — Авт.). Я думаю, дехто не зацікавлений, щоб вона стала відомою”. І додав: “Ми, до речі, сподіваємося, що він живий”.
Напередодні парляментських виборів то був удар нижче пояса. Виходило, що хтось із соратників знав, де Михайло Бойчишин, але мовчав.
На початку пошуку як панівна мусувалася кримінальна версія, пов’язана із зазіханням на кошти партії. Як колишній “зеківський генерал” з п’ятнадцятирічним стажем Вячеслав Чорновіл негласно перевірив бандитський слід. Заради пошуку друга й істини лідер Народного Руху особисто зустрівся з кримінальними “авторитетами”. Вячеслав Чорновіл наголошував, що звертається до них майже як до “своїх”, як зек до зеків: з’ясуйте, чи не якісь бездахові бандити скоїли викрадення? На відміну від міліції і спецслужб “авторитетам” вистачило тижня, щоби на конфіденційній “стрілці” запевнити “зеківського генерала”, що злочинний світ тут ні до чого. “Шукайте кінці серед своїх...” — була конкретна порада. Звісно, що “авторитети” під займенником “своїх” мали на увазі “своїх” у леґальній політиці, а не в середовищі підпільного криміналітету.
Тим часом міліцейські слідчі трусили Рух з однією метою – якнайбільше дізнатися про фінансові джерела партії. До парляментських виборів лишалось обмаль часу. Рух судомило. Вячеславові Чорноволу та його заступникові Олександру Лавриновичу влада призначила охорону, тому рухівці говорили між собою, як правило, тільки про те, про що пишуть газети.
За місяць після викрадення Михайла Бойчишина Рух висунув версію, яку Рух-прес розповсюдив для засобів масової інформації. За два дні до викрадення Михайло Бойчишин у присутності свідка під час телефонної розмови з американським юристом українського походження повідомив, що має документи, які свідчать про фінансові зловживання високими можновладцями. У справі, на яку посилався голова Секретаріяту Руху, лунали відомі “банкірські” імена — Вадима Гетьмана, Віктора Ющенка, Ігоря Мітюкова, а також колишнього першого віце-прем’єра Костянтина Масика та президента Леоніда Кравчука. З діялогу випливало, що всі вони пов’язані зі справами, які у міжнародній юридичній практиці кваліфікуються як фінансові афери. Михайло Бойчишин закликав співрозмовника до конкретних дій: “Перед виборами їх треба вивести на чисту воду. Ви — звідти, а ми — звідси”.
Була ще одна версія, яка мала “чужоземний” слід. Вона стосувалася проєкту Балто-Чорноморського нафтового колектору. Втілення цієї ідеї позбавило б Московію монополії на постачання нафти в Україну і Білорусь. Обговорення питання планувалося в Києві на 29-30 січня 1994 року під час другої міжнародної конференції, головою оргкомітету якої був Михайло Бойчишин. Після викрадення, як стверджують білоруські партнери Руху, більшість документів проєкту безслідно зникла...
Нарешті третя версія. Викрадення мало паралізувати Рух напередодні перших після відновлення державности України парляментських виборів. Враховуючи, що за парляментськими майже впритул ішли президентські перегони, розправа з керівником центрального виборчого штабу найбільшої у країні опозиційної партії мала б залякати потенційних кандидатів од Руху. У підсумку Вячеслав Чорновіл, щоби зберегти Народний Рух України, відмовився 1994 року балотуватися в президенти України. А до Верховної Ради на чотири роки прийшла комуносоціялістична більшість.
Про те, як шукали “свої” серед “своїх”, наприкінці 1994 року повідав генпрокурор Владислав Дацюк. Мовляв, міліція перекрила всі дороги, обстежила всі вокзали, всі потяги, понишпорила майже три тисячі порожніх київських будівель, було опитано тридцять тисяч громадян. “Але, на жаль, не кожен злочин розкривається. І не тому, що ми його не хочемо розкрити, а тому, що, ви розумієте, як кажуть, не всі розкриваються злочини. Тяжко,..” — зітхнув на очах преси пан Дацюк.
Останніми роками Україна деградувала у специфічному напрямі. Михайла Бойчишина безслідно викрали якраз напередодні парляментських і президентських виборів 1994 року. У 2000-му від Георгія Ґонґадзе залишилося тіло без голови. Тоді багато хто почав сподіватися на дострокові президентські вибори. За п'ять років після Михайла Бойчишина Вячеслава Чорновола було вбито ледь не публічно — і теж напередодні виборів президента…
_______
Статтю написано 2004 року, до десятих роковин, за ці 15 років ледь-ледь піддав редакторській автоправці. На 25-ті роковини хура й досі там…
Дмитро ПАЛАМАРЧУК
Джерела:
