* * *
Рвав кайдани Дніпро у березні,
Рій галчат шаленів на березі,
А в стрімкій рудій каламуті
В вуса дули соми роздуті...
Ми, галчата, пискливо крякали,
Черевики благенькі чвакали,
А на кризі хистке, прозоре
Дитинство рвалося в Чорне море!
Ми, галчата, безмежно вірили,
Ми легендами землю міряли,
Ми, галчата, лиш крихту знали,—
Все багатство — сердець кристали...
Весни йшли, голубіли душі.
Хто на морі з нас? Хто на суші?
Ех, шкода, що в буремнім березні
Інші крякають там, на березі!
Олекса Булига
Народився 16 липня 1938 року в селі Великих Прицьках на Київщині. Закінчив Київський політехнічний. Працював в Інституті електрозварювання АН УССР ім. Патона, його тема - електрозварювання під водою. Отримав патент на винахід — метод повітряно-плазмового різання металів, мав технічні винаходи.
Писав вірші. Ще студентом щопонеділка приходив на літстудію до видавництва «Молодь». Його поезії почали з’являтися у столичних часописах.
ФРАҐМЕНТ
Над Святошином — галки, галки,
Тополиний пухнастий сніг.
Щось до болю інтимне змалку
Зашморгнулось вузлом доріг,
Підкотилось до горла хвилею,
Затенетилось в слух і зір,
Згарячіло сльозою сивою.
. . . . . . . . . .
Я - людина, я - птах, я - звір.
Я пливу в звукофарбнім плескоті
Весняних світових томлінь.
Я збагнув тебе в оці всесвіту
Нервом витонченим землі...
Батьківщино, тривоги злиті,
Я відчую твою плоть як син:
В свіжоз’ятреву вічність миті
Кличе серце багряна синь.
Був він круточолим, смаглявим, зі смолянисто-чорним волоссям і великими, з голубуватими білками, очима.
Жив у Святошині в маленькій кімнаті, схожій на вагонне купе. Забрав до себе матір. Мріяв одержати квартиру. Збирався одружитися.
ТИ ЩОЙНО ПОЇХАЛА НА МЕТРО
Кохана, я чую тяжіння твого серця, -
Воно летить над землею з космічним свистом.
Воно стискається від безсмертя,
Воно стає від жаги іскристим.
Кохана, я чую тяжіння твого серця!
Я чую, як нездоланно виростає відстань,
Як болісно розлітаються наші очі.
Що ж, зустріч — то осіяння пристань
В польоті до жаданої ночі.
Ти чуєш, як нездоланно виростає відстань?
І луна аж колише шпичасті зорі,
В знак того, що тобі не байдуже,
Посилай мені метеори
Тоді, як відчуєш тяжіння мого серця.
Одружитися не судилося... Був уже смертельно хворий. В останні місяці його непокоїли нирки. Поїхав на південь — стало ще гірше.
...Навіть біль не зупинить трагічністю,
Я — такий, як давно, як завжди.
Хочу мить відчувати вічністю
По ночах, як ревуть поїзди.
Потрапив у шпиталь, з якого не вийшов.
Його скромний спадок — рукопис книжки «Скресіння»*, що побачила світ посмертно, 1967 року, добірка у квартальнику «Поезія», 1973, ч. 1, инші передруки віршів, твори, переписані од руки з поправками якимсь неспокійним почерком — то рівнішими літерами, схожими на креслярські, то косими...
У своїй творчості О. Б. неодноразово звертався до історичних постатей (Т. Шевченко, У. Кармелюк, В. Вітмен та ін.). Низку його поезій досі не опубліковано...
...Що мені з того, що мало я житиму, —
Твердив Уїтмен,— я вічно живий,
Навіть з могили весні я радітиму
В листі зеленім, листі трави...
Він пролетів у житті метеором. І згорів, як метеор. Олекси Булиги не стало 27 лютого 1966 року.
РІКА МОЄЇ ЮНОСТИ
Мить кожна — мить остання...
Лі Бо
Останній зойк, останній крик тривоги,
Дозрілі крила виснуть за плечима
І вже ріка вривається пороги,
І вже душа з відсутніми очима...
Як фільм німий, перегортаю пам’ять.
Вже вперте серце — гаснуче горнило...
. . . . . . . . . . .
Пробач, Ріко, я забуваю плавать,
Пробач, Ріко, - я попустив вітрила.
Заграй, Ріко, бездонню вороною,
В останній раз я обіймаю хвилі,
Гойдни стихій святою ворожбою
Останній раз мене на небосхилі!
Останній зліт, останні щастя сльози,
Останній бій в гримучій круговерті!
Хай котяться мої останні грози
В останній штиль всеберучкої смерти...
Ховали його першого березневого дня 1966 року.
І того ж місяця березня Василь Стус написав оцього вірша, in memoriam:
* * *
Олексі Булизі
Цупких не роздереш обійм —
обложно став твій день недільний
і закурів, як дощ, як димний,
як вілглий смерк, як крик — добі.
Чоло холодне і голодне,
велике око, прямо в суть
націлені, перенесуть
тебе — до голої безодні,
а друзі руки вознесуть,
мов голосіння. Ніби спазма —
грудних розлук тремка пора.
Весніє світ, упавши плазом,
коли поетів косить рак
та біль, гіркіший за підозри,
чорніший за пролами ґрат.
Так заломитись — горлом гострим
так йти — до смертного одра
прирідненим. Аби смертельно,
голіруч грузнути в пітьму.
Кому звірятимеш, кому —
смеркальний день і морок денний,
набряклий полисками тиш?
Єдина правда — засторога:
Від самоти — до німоти,
бо дальня до мети дорога.
Квадратний біль. Крутий округ
жалоби.
Прощавай же!
Поети, наче совість, мруть,
а білий світ — він тільки майже
і світ, і білий.
Василь Стус
ІІІ. 1966
______________
* Олекса Булига. "Скресіння" https://shron1.chtyvo.org.ua/Bulyha_Oleksii/Skresinnia_zbirka.pdf?PHPSESSID=82jgkb8h8keemqdrb4isq4cak1
Біографічні дані - з передмови Дмитра Білоуса.
