Кость Москалець,
нові публікації
СУВОРЕ МИСТЕЦТВО ДАУНШИФТИНҐУ
Під час одного з виступів у Києво-Могилянській Бізнес-Школі, куди мене запрошував покійний уже, на жаль, професор Володимир Моренець, зайшло про дауншифтинґ*.
Запозичене іншомовне слово з’явилося на наших лексичних теренах не так давно, років зо тридцять тому, практика ж, яка стоїть за ним, відома століттями і веде відлік, може, з перших християнських аскетів, які покидали густонаселені міста і поселялися в пустелі. Одним із перших українських дауншифтерів, якщо не рахувати монахів Києво-Печерської лаври, можна вважати Григорія Сковороду з його гаслом: “Пропадайте, думи трудні, і міста премноголюдні, а я з хліба шматком помру на місці оцьому”. Таким відстороненим місцем, на якому не шкода й померти, була Мотронівка для Пантелеймона Куліша, який, покинувши Петербург, оселився на мальовничому хуторі під Борзною, разом із дружиною до самої смерти (вони обоє поховані там-таки) займаючись господарством, перекладами, віршуванням та іншою літературною працею.
Для одних, як для Сковороди і Куліша, дауншифтинґ був добровільним вибором, для інших, як-от для Миколи Зерова, Юрія Клена та ще деяких неокласиків, – вимушеним кроком. У 1920 році, коли Київ стояв голодний і холодний, баз палива, води й електрики, директор трудової школи в Баришівці, Микола Сімашкевич, запросив до себе на роботу вчителями добірне ґроно київських інтелектуалів. У часи, коли платня не сплачувалася (бодай не згадувати наші лихі 90-і, коли вчителі, позбавлені зарплатні, перекривали, протестуючи, автошляхи), Баришівка пропонувала викладачам продуктовий пайок, кілька пудів борошна, пшоно і сало, забезпечуючи до того ж дровами і школу, і вчителів, які разом із учнями самі ставали до лісорубської праці. Саме до цього періоду належить жартівливий вірш Зерова “Колун”, написаний у Баришівці рівно сто один рік тому:
Вітай, колуне з колунів,
Щиро омитий нашим потом, –
Скажи, за що тебе factotum
Геть на сокиру перевів?
Ти всіх високим станом вабив –
Не то джигіт, не то козак,
А наймит взяв кривий держак
І держаком тебе обабив...
Довший час я не зміг зрозуміти, в чому полягає сіль зеровського жарту, аж доки не зустрів спогади Юрія Клена про баришівський період. Ішлося про цілком реальний випадок із життя тогочасних дауншифтерів: “На перших днях Зеров, заходивши до мене, часами заставав мене за колоттям дров. До того вживався колун отця Лаврентія, у якого я квартирував. Зеров пробував допомагати, але ж був недосвідчений у тій справі (…). Коли зламався держак, а наймит приробив замість рівного якогось кривого, тим обернувши колуна на сокиру, Зеров присвятив цілого вірша колунові."
Подорожуючи Україною перед війною, я не раз зустрічав поселення теперішніх дауншифтерів, зокрема, в славетному Холодному Яру, неподалік від дуба, біля якого ще Максим Залізняк радився зі своїми гайдамаками. Сучасні відлюдьки створили ферму, з неї і жили, не знаю, чи надовго вистачило їхнього запалу. У певному сенсі осідком дауншифтерів можна вважати і сусідній із моїм рідним селом хутір Обирок, що так був полюбився покійному режисерові Леонідові Кантеру. Розповідаючи своїм слухачам, молодим, добре освіченим, успішним підприємцям про особистий досвід дауншифтинґу, який тривав понад двадцять років, я радив їм – у разі необхідності зробити цей небуденний крок – перш за все навчитися рубати дрова. З огляду на те, що сучасний український уряд не має анінайменшого бажання фінансувати українську культуру, питання про наш відхід у ліси й гори знову може виявитися більш ніж актуальним. Там принаймні ми не позеленіємо від голоду і холоду.
Отже, залишаючись, за словами Зерова, «оподаль від розмов, людей, бібліотек», нам доводиться покладатися виключно на самих себе. Доброзичливого Сімашкевича, який забезпечить нас борошном, пшоном, салом і дровами, не буде. Залежно від того, до якої пущі чи яру ви заберетеся, рятуючись від уже згаданого холоду-голоду, а заодно й від крилатих ракет російських покидьків, у вас, найпевніше, не буде поблизу ні магазину, ні шпиталю, ані мобільного зв’язку й інтернету вкупі з іншими підступними ласощами цивілізації. Вам доведеться в першу чергу забезпечити чотири фундаментальні людські потреби: їжу, воду, дах над головою і тепло під цим дахом. Добре, якщо у вас буде трохи грошей, і ви зможете купити вже нарубаних дров у місцевих селян. Якщо ж ви приїдете рятувати душу бідні, мов церковна миша (а так зазвичай і розпочинається увертюра хоч до переміщення осіб в умовах війни, хоч до дауншифтинґу), тоді доведеться завести пилку і сокиру, надовго зробивши їх улюбленими домашніми ґаджетами замість смартфона і планшета. Спостерігаючи, як з дня на день зростають стрункі ряди свіжих рубанців у вашому сараї, ви фізично відчуватимете, як зростає і нездоланний захист від ненатлої навали хаосу й холоду. До того ж підкачаєте атрофовані роками сидіння у вигідному кріслі м’язи, позбудетеся тунельного синдрому, доброзичливо прищепленого правій руці «мишкою», а заодно вас покинуть депресія і невпевненість у завтрашньому дні, з якими не могли справитись найновіші антидепресанти. Зважте також на ту небуденну обставину, що сокира – цілком непоганий і ефективний пристрій у боротьбі з російськими окупантами!
Якщо вам перед цим здавалося, що ви надто багато говорите, вибовкуючи стороннім сокровенні речі, або ж надто підлягаєте впливу чужих суджень, хочу вас заспокоїти, говорити на самоті ви взагалі розучитесь. Зате навчитеся думати. Власною головою. Перші п’ять років дауншифтинґу буде страх як тяжко витримати, це я вам обіцяю, потім обов’язково розвидніється, це я обіцяю також. Високо піднімаючи над головою тяжкого колуна і розгачуючи клинком непокірну колоду навпіл, ви автоматично станете приналежним до клубу філософів, таких, як Генрі Дейвід Торо, і поетів, таких, як Микола Зеров та Юрій Клен. Цілком непогане товариство, я вважаю.
А там, дивись, нова, справді українська влада прийме бюджет, гуманний до гуманітаріїв, з’явиться належна фінансова підтримка закладів культури та мистецтва, доблесні українські війська відкинуть російських ворогів аж до Пекіна, тож повернемося ми до покинутих міст і заживемо весело та щасливо...
__________________
* downshift /ˈdaʊnʃɪft/
verb
gerund or present participle: downshifting
- change a financially rewarding but stressful career or lifestyle for a less pressured and less highly paid but more fulfilling one.
"increasing numbers of men want to downshift from full-time work"
- slow down; slacken off.
"well before the country slipped into recession, business was downshifting"
