"Ми живемо отут, на землі, край Чумацького шляху..." Пам'яті Євгена Гуцала

Євген Гуцало,
поет, прозаїк, журналіст.
Двадцять п'ять років тому, 4 липня, він нагло помер від серцевої хвороби. Йому йшов 59-й рік...

“На небі з’являлися зірки. Одна з них – зірка великого українського письменника, людини, яка щодня дуже красивим почерком писала сторінку із цього страшного, прекрасного, великого життя”.
Kyrylo Stetsenko

Євген Гуцало

* * *
Ми живемо отут, на землі, край Чумацького шляху,
на узбіччі, де пахне полин і блакитний чебрець,
де кропива глуха вироста із космічного праху,
де на пил обертається Місяця срібний вінець.

Край Чумацького Шляху живемо — у зорях пшениці,
живемо у вівсяних, ячмінних та житніх зірках.
Із блакиті небесної маємо рубані лиця.
Вени, наче пороги дніпровські, гудуть на руках.

Нам ріднею доводиться скіфська, з піщаника, баба,—
Скільки мали і маєм рідні у ковильних степах!
Цю рідню не убити нікому, й цей степ не загарбать,
і не стерти кургани, насипані в наших серцях.

Кожен з нас — мов курган край Чумацького битого Шляху,
де поховано списи, щити і двосічні мечі,
Де поховано коней, волів, де поховано птахів,
що поховані, прагнуть однак позбиратись в ключі.

Кров, як магма скипає у жилах. Темнішають лиця,
блискавками зміїться журба на солоних губах,—
бо комета з хвостом пролітає, немов кобилиця,
По євшаном пропахлих далеких небесних горбах.

Наші чола високі, немов степові небосхили,
і по цих небосхилах, що криють розгадку буття,
час-шуліка летить на твердих перетрудженних крилах,
час-шуліка летить, і немає йому вороття.

Наші груди — це гнізда для грецьких міфічних грифонів,
що уперто для вічності наші серця бережуть.
Простір має кордони.Та час був завжди безкордонний —
у майбутнє з минулого наша прослалася путь.

Наша мить — це краплина, в якій віддзеркалилась вічність.
Вічність — присуд природи, якому підвладні усі.
Край Чумацького Шляху жили і живем на узбіччі,
в галактичному поросі, на галактичній росі…

"Євген Гуцало був людиною в собі. … Дійсно, це саме про нього: людина в собі. Він ніколи не кричав і не виступав з трибуни, але про все, що йому боліло, говорив у своїх творах. Взагалі, це була людина багатої, необмеженої фантазії..."
© Анатолій Дімаров

⚡️

Євген Гуцало
* * *

Парча заморська і єдваби
летять під ноги. Оксамит,
подертий об дуби та граби,
також летить. А ще летить,

немов корона, шапка-бирка,
колчан, домаха і стріла.
Люциперьскої втіхи зірка
в очу примруженім пала.

І лук летить, сакви дорожні,
і ногавиці, й сагайдак...
Гай роздягається вельможний,
немов причмелений козак.

Такі вікторії позаду
були - і Літо, і Весна!
Гай роздягається - досади
у тому не було й нема.

Було в житті - і квітка рясту,
а ще - похмурі вроки сов.
І був - шпарких конвалій клекіт,
жовтневе майво корогов!

Журитись, плакати? Навіщо!
Гай роздягається, аби
усім явити танець віщий
веселої, мов сміх, журби,

явити золоту зажуру,
яка язичницькій зрідні
коли почуєш від бандури
веселі та сумні пісні.

Танцює гай на оксамитах,
парчу заморську підім"яв.
Щасливий і несамовитий,
який усе в житті спізнав.

Ногами топче шапку-бирку!..
По бунчуку, по перначу!..
Люциперської втіхи зірка
пала в примруженім очу!

* * *

До мене грім у хату залетів.
Веселий грім з веселими очима,
з веселими крильми поза плечима
і з синюватим мерехтінням брів.

Така поява! І такий проява!
Ми з ним сиділи за одним столом,
горіло в нього полум'ям чоло
так, як горить скороминуща слава.

…Ті спомини давно уже схололи.
Що то було? Чи й, може, справді грім
навідався у мій забутий дім,
чи то до мене прилітала доля?

Чи смисл життя, нікому невідомий?
Минуле чи майбутнє то було?
Буває, що присяду за столом —
і раптом здасться, що сиджу із громом.

"...Мабуть, головною рисою Жені була абсолютна природність і щирість, невміння грати якусь непритаманну йому роль. І це навіть не його заслуга — просто він таким народився.

...Був один епізод у його житті, про який я знаю від двох людей. Свого часу мені про цей випадок розповів сам Євген Пилипович, а потім, уже після його смерті, я говорила про це з другим учасником тих подій — Євгеном Сверстюком. На початку 70-х по Києву прокотилася хвиля арештів. КҐБ намагався організувати показові процеси на кшталт «процесу СВУ», людей часом заарештовували лише за зберігання самвидавівської літератури. До Євгена Гуцала в його помешкання на вулиці Суворова, 3 у Києві прийшов Євген Сверстюк із колективним листом-протестом проти арештів українських інакодумців. Він запропонував Євгенові Гуцалу поставити свій підпис під листом, на що той відповів: «Євгене, ти збираєш списки для КҐБ». Бо було зрозуміло, що кожен, хто підпишеться, одразу ж стане наступною жертвою каґебістів. Євген Сверстюк сприйняв це як слабкодухість...
Гадаю, що Євген Сверстюк, якого я глибоко поважала й поважаю і який свідомо обрав шлях відкритої конфронтації з режимом, розуміючи, що на довгі роки потрапить до ҐУЛАҐу, вважав, що так, як він, має чинити кожен. Євген Гуцало, в якого після трагічної смерти першої дружини Людмили на руках залишилось двоє малих дітей, про яких, крім нього, нікому було піклуватися, також мав право вибору. Він не пішов по етапу в табори, але всім своїм життям довів відданість своєму народові і своїй землі.

...Коли 26 серпня 1993 року в «Літературній Україні» з’явилася перша стаття з циклу «Ментальність орди» — «Всяка хурда-мурда, або ж Стамбул — столиця Росії?» https://parafia.org.ua/biblioteka/statti/evhen-hutsalo-mentalnist-ordy/vsyaka-hurda-murda-abo-zh-chy-stambul-stolytsya-rosiji/ , то вона справила ефект розірваної бомби. Євген Пилипович розумів, що впродовж кількох століть свідомістю українців маніпулювали, формуючи комплекс «молодшого брата», навіки пов’язаного з великим і могутнім «старшим», і що ці нав’язані стереотипи необхідно було спростувати. Зрозуміло, що прихильники «русскоґо міра» миттєво зреагували — вони звинувачували автора статті у ксенофобії й зоологічній ненависті до росіян, закликаючи притягти його до суду."
© Леся Воронина, друга дружина Євгена Гуцала

⚡️

Євген Гуцало

* * *
На хмарах горбатих громи роз'їжджають возами,
громи роз'їжджають у хмарах — вози гуркотять.
Від воза загубиться колесо — й грима над нами!
За колесом колесо — громом пекельним дзвенять!

Вогню обручі, в обручах блискавки — наче шпиці —
І, впавши грудьми на солому в лункий передок/
дитинство за віжки трима яблукасту лошицю,
що дишло задерла в полин вечорових зірок.

Чиє то дитинство летить на драбинчастім возі
отам, в небесах чебрецевих, між хмар-ковили?
Кигикнула чайка, неначе заграла на кобзі,
чаїні жалі дощопадом на діл пролились.

Чиє то дитинство — отам, в замінованім небі,
отам, де громи вибухають на полі війни?..
А може, й не треба... А може, і справді не треба
будити в своїй підсвідомості марення-сни…

Та як же не треба, коли на драбинчастім возі,
отам, в небесах чебрецевих, між хмар-ковили,
воно підірвалось на міні, і чайка на кобзі
заграла — й чаїні додолу жалі пролились!

Та як же не треба, коли яблукаста лошиця,
що досі іржала у небі,— тепер не ірже!
Та як же не треба — розсипались блискавки-шпиці
із колеса, з воза, який не покотиться вже.

Та як же не треба, коли в передку, у соломі,
затиснувши віжки, дитинство лежить горизнак,—
воно вже не чує убивчої музики грому,
воно в небесах вже довіку лежатиме так!

В отих небесах, що одвіку цвітуть чебрецями,
в отих небесах, де бандурами грози гримлять…
На хмарах горбатих громи роз'їжджають возами,
громи роз'їжджають у хмарах — вози гуркотять!