Пам'яті Леоніда Полтави

НАСТРІЙ СЬОГОДНІ

Краще б десь було умерти,
Де лише потрібно смерти,
Ніж лежать важким конвертом
У закритому столі;
Краще все ж було б загинуть
Від сліпої кулі брата,
Та загинуть в Україні —
У негинучій Землі.

Краще, ніж отак в пустелі
Йти скрипучими шляхами
І розшукувать Растреллі —
А стрічать “товаришів”;
Стріти ворога чи друга,
Лиш таких, щоб слід лишили,
Щоб лягли шабельним пругом,
А не дряпали душі.

Земле! Ти у нас єдина!
Світе! Ти для нас жаданий!
Так невже нема людині
Ні життя, ні прямо — плі?
Коли так, то краще вмерти б,
Де лише потрібно смерти, —
Ніж лежать важким конвертом
У забутому столі.

Леонід Полтава, він же Єнсен (справжнє ім'я Леонід Пархомо́вич) — поет і драматурґ на еміґрації, редактор еміґраційних видань ОУН(б).

* 24 серпня 1921, Полтавщина — † 19 квітня 1990, Нью-Йорк

Народився в родині сільського лікаря Едуарда Пархомовича, мати Любов Пархомович — учителька. Енкаведисти вбили батька, переслідували матір. Навчався у Ніжинському учительському інституті (1940). Після втечі сталінської влади з України — активіст культурницького руху, кореспондент українських видань Ромен та Харкова. Згодом — у підпіллі, відтак остарбайтер у Німеччині. Опинявся кількаразово в концтаборах; у повоєнні роки — у таборах для біженців у Німеччині. Живе кілька років у Парижі, потім у Мадриді очолює український відділ Іспанського радіо, згодом працює на радіо «Свобода» у Мюнхені. З 1958 — у США, де працює в українській редакції радіо «Голос Америки», редаґує щоденник «Свобода».

М’ЯЧИК
Якщо ж Господь тебе благословить
Своїм приходом, Земле юродива,
То, може, спинить погляд Свій на мить
Над всеземним, над щонайвищим дивом —
Над м’ячиком дитячим, що лежить
На пішоходах, — мертве сторожить.
Нахилиться, підійме й на долоню
Маленьку кулю щастя покладе,
І забіліє біль на Божих скронях,
І поцілує, наче для причастя,
Мільйони ручок в кульці світовій —
Мільйони ручок, що тяглись до щастя!

"Хлопець з Полтавщини, який уже відчув смак друкованого слова, виступав у періодиці, листувався з М. Рильським, 16 листів якого згоріли потім “у бараці десь біля Юнгфернгайде”, жадібно всотував нові враження, що стали невдовзі книжкою “За мурами Берліну”.
Книжкою, як для початківця, зрілою, перейнятою духом незалежности і критицизму.
Цей дух лишиться, коли й завершиться війна і поетові випаде побувати в різних країнах.
Ні захвату, ні замилування — тільки груба реальність під прицілом спостережливого ока.
Вирвавшись з однієї неволі, поет побачив неволю иншу і вчинив над нею суд по свіжих слідах."

НАЙНОВІША ЕВРОПА
Уже курить осінній вечір,
Як півзавалений димар.
Я чую, як пакують речі
На новий, черговий алярм;
Як за пробитою стіною
Хрипить натруджений рояль
І німка піснею нудною
Правдивий викликає жаль;
Як по маршах тяжких, дубових
Сім’я прасованих сусід
Розпочина нудні розмови
Про пиво, гроші і обід.
Слова зсипаються, як попіл…
А ти казав завжди в цей час:
“Від найновішої Европи
Охорони, о Боже, нас”.

З нарису Володимира Базилевського "ЛЕОНІД ПОЛТАВА (1921—1990). ЕВРОПЕЙСЬКА НІЧ"
Цей нарис і добірка віршів Леоніда Полтави: http://slovoprosvity.org/2012/12/21/%D0%BB%D0%B5%D0%BE%D0%BD%D1%96%D0%B4-%D0%BF%D0%BE%D0%BB%D1%82%D0%B0%D0%B2%D0%B0-1921-1990-%D1%94%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B5%D0%B9%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0-%D0%BD%D1%96%D1%87/

«Він писав легко, багато й розхристано. Усе це пішло в забуття. Але якби знайшовся терплячий літературознавець і перечитав усе Полтавою написане, думаю, можна було б укласти вибір речей, що могли б претендувати на скромне, але власне місце в історії літератури».
Юрій Шерех

«Талановитий, хоч розпорошений на кілька жанрів (дуже доб­рі поезії для дітей), із поетичною проекцією якогось наче б Вергарнівського засягу та деякими Бажанівськими акцентами – хоч часами недопрацьований і, може, надто лег­кої руки, життєрадісно стверджений Леонід Полтава...» - писав Вадим Лесич.

Вечір стелиться. Пахнуть сквери.
Пішоходи вітер замів.
Повільніше стукочуть двері –
Дерев’яні серця домів.
Я не буду тебе чекати.
Ти й не знаєш, куди прийти.
Так сьогодні зірок багато,
І для мене у кожній – ти.
Хто ж ти? Хто я? Ми ж незнайомі!
Може, ти між сибірських хвиж... –
Вмерло серце в останнім домі.
Ключ у дверях...
Заснув
Па
ри
ж…
"В Ігоря Качуровського, який теж належить до цього ж покоління, є докладна розвідка про письменників цього творчого призову. Одні з молодих літераторів потрапили до Німеччини як остарбайтери чи як полонені. До закінчення війни вони гуртувалися довкола українського журналу «Дозвілля», що його редаґував Спиридон Довгань, та газети «Голос», редактором якої був Богдан Кравців. Ганна Черінь, яка тоді теж потрапила на територію Райху, написала у шістдесяті роки спогади «Під бомбами в Берліні». Вона розповідає про вбогу та обдерту Німеччину кінця страшної війни, про зустрічі з українцями в різних кінцях «фатерлянду» і про дивовижні долі наших людей у Другій світовій війні. Редакція «Голосу», де стала працювати й Черінь, не тільки видавала газету для українців у Німеччині, а й опікувалася курсами німецької мови під Берліном. На тих курсах був і Леонід Полтава. За словами Черінь, більшість курсантів потрапила в табори за колючим дротом – на вербувальні пункти СС, де формувалися різні частини Російської визвольної армії під командуванням генерала Власова та формації з інших національностей, які мали стати гарматним м’ясом для порятунку Німеччини, яка вже наближалася до своєї капітуляції. І лиш кількох українців пощастило врятувати працівникам «Голосу», озброївши їх в редакції підробленими посвідками. З-поміж них Черінь запам’ятала Михайла Ситника і Леоніда Полтаву. А до Німеччини він потрапив як остарбайтер. Йому було заледве двадцять. Він звідав смак табірного хліба – звезені з різних країн молоді люди жили в обплетених колючим дротом таборах і охоронялися, як в’язні у тюрмі. 

ЛЮДИ
І знову потяг буде йти
На Харків. Знов бліді дівчата
У вікна подають листи.
А, може ж, дійде? Може, мати
Візьме та й вийде? А як ні —
На потяг гляне із порогу.
Нехай хоч ці рядки дрібні
Побачать топтані дороги,
Оселю рідну… Все в листі
Так списано: про хліб, роботу,
Про дні, повиті чорним сном…
Щоб десь на гострім повороті
Їх німець кинув у вікно.

... Він має винятково важливі заслуги перед еміґраційною орґанізацією українських письменників поза Україною, що постала в Німеччині під назвою МУРу. Про це згадують майже всі без винятку мемуаристи.
Разом із іншим Леонідом – Лиманом – вони вдвох викрали український шрифт із совєтської окупаційної зони й привезли його в один із таборів переміщених осіб, де нетерпляче ждав утаємничений у план молодих зухвальців майбутній ідеолоґ МУРу Юрій Шерех. За його словами, Полтава був людиною не просто кмітливою, в якої в голові з’являлися найнеймо­вірніші плани й ідеї. Ось характерний тому приклад. Шерех задумався про те, як утво­рити табірний український комітет. Його мемуари зберегли блискавичну відповідь-рецепт Полтави: «Нема нічого простішого як закласти установу. Треба тільки, щоб була кімната, в ній бюровий стіл і стілець. Ви сідаєте на стілець по один бік столу, а відвідувачі стоять по другий – і це вже установа».
Полтава був великим імпровізатором та авантурником. Очевидно, за інших обставин саме з таких виходять видатні полководці й політики. Це він, вирвавши шрифти з Пляуена, до якого вже входили совєтські війська, зробив ще одну велику справу. До шрифтів потяглися руки керівників кількох українських табірних орґанізацій і редакторів часописів. Ніяких юридичних прав на них групка літераторів не мала і, здається, мати не могла, і тоді Полтава майже в істериці накричав на Шереха, щоб той заснував спілку письменників.
З таких епізодів розпочався МУР."

З нарису Михайла Слабошпицького "ЛЕОНІД ПОЛТАВА. ТОЙ, ХТО ДОПОМІГ НАРОДИТИСЯ МУРу":
Цей нарис і підбірка віршів Леоніда Полтави: http://ukrlife.org/main/evshan/25poetiv24.html

ПОЕМА ПРО ПОВСТАНСЬКУ ПІСНЮ

Головному Командирові Тарасові Чупринці — Романові
Шухевичеві, воякам і старшинам Української Повстанської Армії

Засипає сріблом Карпати.
Поспішає сотня на чати.
Хай би й золото тут летіло —
Не до золота сотні діло!
Поспішає, та не сама:
Крок-за-кроком
Ярами
Ступає
Зима.

Все живе — в крижаній труні,
Навіть серць невидимі вогні…
А зима — мов у казці: на білім коні,
Закосичена, залелієна
Білим чадом, квітами білими
Щоб і кроку ступити не сміли ми!

До сукна прикипає тіло,
Не випрохуючи спокою.
І життя, що вже ледве тліло,
На прощання махає рукою:
І так легко нам розставатись
З двадцятьма молодими роками
Білий сніг, біла смерть…—
А як мати,
Доторкається ніжно руками…
Сивим сріблом завалює гори —
Сивим болем моєї країни.
Полонини, плаї, ізвори
Обертаються в павутину,
Вже й дуби — у осклілі ниті,

У ґравюри, різцем пориті…
Гори снігу спадають згори
І шепочуть: замри, умри.
Вже нема ні гори, ані споду,
Вже ти, брате, і небом обдертий.
Все умерло.
Лиш скаче негода
Білим вершником смерти.

Ми посивіли, хоч не сиві.
Ми поховані, хоч живі ще.
А довкола — північне диво
У сто пальців зловіщо свище,
І від холоду — чуєш, брате? —
Цокотять шпилями Карпати.
Як же, диво, тебе пережити?
Недожате лишилось жито,
Москалевих криниць забагато,
Щоб отак горілиць умирати!

— Пісню, пісню! — хрипить наказ.
І як вогник, що вже пригас,
Заблищала, гойднулася пісня незнана,
Пісня чиста і гостра, мов скло:
Від Мазепи Івана
Аж до Довбуша —
Все в ній було!..
А над нами снігами ревло —
Всього світу злетілося зло
На цю сотню, від холоду п'яну.
— Пісню, пісню!— хрипить наказ.
Ніби вогник, що майже згас,
Стрепенулась, засяяла пісня
(У труні кожній пісні тісно).
Виє сотня, а чи співає?
Вмерла сотня, чи оживає?
Ще не час, ще не час, мій брате,
Як не нам,—
То хоч пісні не час умирати!

І немов корогву ми її підняли
І, зібравши найкраще з безодні сторіч,
Ми із піснею-стягом уперто пішли
У шабашну, снігами прострочену ніч.
Ні один не пристав,
Ні один не упав,
Ні один,
Бо ніколи не гине УПА!

Ще сто років ревло і мело…
Ми прийшли у повстанське село.
І сказав командир:
— Подивіться,
Он за вашу нескорену пісню —
Інше сонце сьогодні у небі зійшло!

Може снили ми ним забагато,
Може надто молилася мати,
Може Божим привітом
(Хоч зуб-за-зуб!) —
Того ранку не сонце зійшло над світом
А Тризуб.

— Пісню, пісню! — хрипить наказ.
І співають мільйони нас.
Автоматом виписує мир
По чужих прапорах командир.
Наша сотня снігами йде,
І ніхто вже її не веде, —
Тільки пісня

Та в небі, на вістрях ялиць,
Сяє зірваний герб з командирських петлиць.
Наш Тризуб — наш заметений Зодіяк —
Всенародньої радости знак.

1967, Нью-Йорк

У Ню Йорку помер Л. Полтава

Ню Йорк — У четвер, 19- го квітня тут помер, по тяжкій недузі, на 69-му році життя св. п. Леонід Полтава, письменник і журналіст родом з Полтавщини.

З 1942 року перебував у Німеччині, потім у Франції, а з 1958 року у З'єднаних Стейтах Америки. Співпрацював в багатьох українських газетах, в тому числі був кілька років співредактором щоденника „Свобода", редагував журнали “Крилаті", “Наш Світ", газету „Народна Воля", а останньо був головним редактором “Національної Трибуни". Його письменницька діяльність була дуже багата. Видав збірки поезій „За мурами Берліну", “Жовті каруселі", „Рим. сонети", „Біла трава", поеми “Енеїда модерна", „Райдуга", пригодницьку повість „Чи зійде завтра сонце", історичний роман „1709", лібретто до опери „Анна Ярославна", „Лебеді", “Маленький дзвонар з Конотопу" та чимало інших творів. У 1989 році появилась нова збірка поем „Профілі" накладом родини автора.

Парастас був відправлений у понеділок, 23-го квітня у похоронному заведенні Петра Яреми. Панахида у вівторок, 24-го квітня, а похорон з того ж похоронного заведення до української православної церкви Всіх Святих, а опісля на український православний цвинтар св. Андрія в Савт Бавнд Бруку.

Залишились у глибокій жалобі дружина Галина, донька Дарія і син Іван з дружиною Сузен.

“Свобода”, 26 квітня 1990