Світлана Кириченко,
активна учасниця національно-визвольного і правозахисного руху 60–90-х років, дружина св. п. Юрія Бадзя, літературознавця, політичного мислителя, ідеолога національно-визвольного руху, політв'язня.
активна учасниця національно-визвольного і правозахисного руху 60–90-х років, дружина св. п. Юрія Бадзя, літературознавця, політичного мислителя, ідеолога національно-визвольного руху, політв'язня.
Світлана Кириченко і Юрій Бадзьо
Василь Овсієнко:
Упочила в Бозі Світлана Кириченко. Сталося це вранці 22 квітня 2016 року. Друзі й соратники великої подвижниці українського духа Світлани Кириченко висловлюють щире співчуття її чоловікові п. Юрію Бадзю, синові Сергієві та доньці Богдані.
Упочила в Бозі Світлана Кириченко. Сталося це вранці 22 квітня 2016 року. Друзі й соратники великої подвижниці українського духа Світлани Кириченко висловлюють щире співчуття її чоловікові п. Юрію Бадзю, синові Сергієві та доньці Богдані.
Народилася Світлана Тихонівна 31 жовтня 1935 року в Києві. Вважала себе “дитиною київського асфальту”. Батько її пропав без вісти на фронті в 1941. Мати — вчителька, найближчі родичі — викладачі вузів. У їхньому стійко україномовному середовищі, в атмосфері, що сповідувала громадянське служіння, моральний альтруїзм, щиру віру в комуністичні ідеали, формувалася особистість Світлани.
1952 С. Кириченко закінчила середню школу, 1957 — філологічний факультет Київського університету. Працюючи в Інституті літератури АН УССР, познайомилася 1957 з Іваном Світличним, Леонідом Коваленком — першими в її житті національно орієнтованими українцями, які стали їй не тільки найближчими друзями, але й учителями на шляху переосмислення громадянських цінностей. Тут же 1963 зустріла Василя Стуса і Юрія Бадзя, дружба з якими визначила її подальшу духовну еволюцію і долю. В травні 1964, перед одруженням, Ю. Бадзьо попередив наречену, що більше трьох років спокійного життя їй не обіцяє, бо розгоряється битва за Україну, він не стоятиме осторонь. Скоро його виганяють із Інституту. 4 вересня 1965 року подружжя бере участь у політичному протесті в кінотеатрі “Україна” проти арештів української інтеліґенції. Ю. Бадзя виключають з КПСС, ім’я Світлани Кириченко негласно забороняють у друку. 1969 вона переходить на роботу в Інститут філософії. У роки активізації українського самвидаву (1966-1971) бере участь в колективному перекладі на російську мову трактату І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, у тиражуванні та розповсюдженні українського та російського самвидаву.
Після арешту в 1972 Надії Світличної С. Кириченко звертається з листом до Першого секретаря ЦК КПУ, вимагаючи повернути рідним дворічного Ярему Світличного, вивезеного “в невідомому напрямку” з дитячих ясел у момент арешту матері. У відповідь на це Кириченко звільняють з Інституту філософії “за профнепридатністю”. Віднині вона періодично безробітна до кінця трудової діяльности. Недовго була коректоркою у видавництві, в центрі фармінформації. Міліція, з-за спини якої виглядають “роги” КҐБ, погрожує судити за “дармоїдство”. Під час обшуку 3-4 лютого 1979 р. в помешканні Бадзів “органи” вилучають другий варіянт рукопису Ю. Бадзя “Право жити” (перший викрадений з квартири товариша в грудні 1977) і його мікрокопію, зроблену рукою С. Кириченко. Через два місяці чоловік заарештований, дружина звільнена з роботи. Вона передає на Захід свого “Відкритого листа” з біографією Ю. Бадзя і коротким викладом його трактату, потім рукописи двох його відкритих листів, не знайдених під час обшуку. Вони неодноразово звучать по радіо “Свобода”.
Усі подальші роки життя С. Кириченко насичені допитами (не тільки у справі чоловіка), обшуками, погрозами арешту. “Вашу справу гуманна радянська влада відкладає до повноліття доньки. Сподіваємося, ви це оціните й одумаєтеся”, — не раз чує вона в кабінетах КҐБ. Основним своїм завданням С. Кириченко вважає розповсюдження інформації про політичні репресії в Україні, передачу на Захід позацензурних текстів, документів. Налагоджує зв’язки з дисидентами Прибалтики, Москви, Закавказзя, з дружинами політв’язнів різних таборів, психіятричок, заслання. Весною 1980 вона вивозить з побачення з чоловіком нові вірші Миколи Руденка. Тоді ж (січень 1980) передає до США рукопис збірки віршів В. Стуса “Палімпсести”, розповсюджує зібрану в Україні “дисидентську” інформацію.
09.12.1980 Московський райнарсуд м. Києва засудив С. Кириченко до трьох місяців виправних робіт за відмову свідчити на новому процесі В. Стуса, де вона кинула суддям слова: “Я буду свідчити на тому процесі, де Василь буде сидіти на вашому місці, а ви — на лаві підсудних”. Від декількох днів до декількох місяців — більше їй не вдається утриматися на жодній роботі, навіть на найнижчих щаблях соціяльної драбини — поштаря, прибиральниці, робітниці картонажної фабрики, няні сусідської дитини. Постійні міліцейські “приводи” — на показові “суди громадськости”, комісії старих большевиків при ЖЕКу — за “дармоїдство”, “антигромадську поведінку”. Апогей переслідувань — 1983-й, андроповський рік. На Різдво — напад на її сім’ю у Львові; багатомісячний шантаж по телефону; наклепницька стаття в газеті “Вечірній Київ” “Дама з амбіціями” (10.02.1983); судилище над сином-студентом Сергієм з вимогою зректися батьків і переселитися в гуртожиток; виклики доньки-школярки Богдани в кабінет директора, де вчителі вимагають “чітко визначитися, по якому вона боці барикад — зі всім радянським народом чи з антирядянщиками-батьками”; чергове позбавлення побачення з чоловіком. 20.04.1983 Кириченко оголосила безтермінову голодівку протесту проти тотального переслідування всієї сім’ї (повідомила про це телеґрамою Ю. Андропова). На 14-й день голодівки їй вручили телеграму від табірної адміністрації про надання чоловікові побачення (одноденне — після трьох років перерви); ректор відкликав наказ про виключення сина з інституту.
05.08.1985 під час чергового обшуку в помешканні Кириченко каґебісти знайшли і вилучили весь “табірний архів” Ю. Бадзя. Стало зрозуміло: як і багатьом іншим українським політв’язням, йому збираються “шити” нову “справу”. Але наставала горбачовська перебудова.
4 червня 1986 р., через декілька днів після прибуття Ю. Бадзя на заслання (сел. Хандига, Якутія), до нього прилітає дружина з донькою (син в армії). З першого ж дня і впродовж трьох років місцевий каґебіст наполегливо “виживає” дружину політзасланця з селища: без неї легше буде здійснювати репресії-провокації проти чоловіка. Її не прописують, виганяють із гуртожитку і місцевого готелю, не дають найняти кімнату, звільняють із роботи навіть прибиральниці школи, гардеробниці. Репресії посилюються після того, як Ю. Бадзьо відмовився підтримати “гуманну ініціятиву” М. Горбачова: звільнити політв’язнів руками самих політв’язнів. За 10 р. ув’язнення чоловіка дружину 11 разів звільняли з роботи.
7 грудня 1988 р. М. Горбачов у Женеві з трибуни ООН заявляє, що політв’язнів у СРСР нема. 9 грудня місцевий прокурор оголошує Юрію Бадзеві про звільнення. У січні 1989 подружжя повертається в Київ і поринає у вир перебудовних процесів, національного відродження. Світлана Кириченко — в Оргкомітеті Демократичної партії України. На Установчому з’їзді ДемПУ (15.12.1990) Ю. Бадзьо обраний її головою. С. Кириченко працює в Секретаріяті партії. У кінці 1992 вони разом видають перший номер газети “Демократ” — органу ДемПУ.
1993 Світлана Кириченко перенесла тяжкий інсульт, інвалід 1 групи. Попри хворобу, працювала над спогадами «Люди не зі страху» (книжкою вийшли 2013 року), «Птах піднебесний» (про В. Стуса).
2009 р. нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.
22 квітня 2016 р.
1952 С. Кириченко закінчила середню школу, 1957 — філологічний факультет Київського університету. Працюючи в Інституті літератури АН УССР, познайомилася 1957 з Іваном Світличним, Леонідом Коваленком — першими в її житті національно орієнтованими українцями, які стали їй не тільки найближчими друзями, але й учителями на шляху переосмислення громадянських цінностей. Тут же 1963 зустріла Василя Стуса і Юрія Бадзя, дружба з якими визначила її подальшу духовну еволюцію і долю. В травні 1964, перед одруженням, Ю. Бадзьо попередив наречену, що більше трьох років спокійного життя їй не обіцяє, бо розгоряється битва за Україну, він не стоятиме осторонь. Скоро його виганяють із Інституту. 4 вересня 1965 року подружжя бере участь у політичному протесті в кінотеатрі “Україна” проти арештів української інтеліґенції. Ю. Бадзя виключають з КПСС, ім’я Світлани Кириченко негласно забороняють у друку. 1969 вона переходить на роботу в Інститут філософії. У роки активізації українського самвидаву (1966-1971) бере участь в колективному перекладі на російську мову трактату І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, у тиражуванні та розповсюдженні українського та російського самвидаву.
Після арешту в 1972 Надії Світличної С. Кириченко звертається з листом до Першого секретаря ЦК КПУ, вимагаючи повернути рідним дворічного Ярему Світличного, вивезеного “в невідомому напрямку” з дитячих ясел у момент арешту матері. У відповідь на це Кириченко звільняють з Інституту філософії “за профнепридатністю”. Віднині вона періодично безробітна до кінця трудової діяльности. Недовго була коректоркою у видавництві, в центрі фармінформації. Міліція, з-за спини якої виглядають “роги” КҐБ, погрожує судити за “дармоїдство”. Під час обшуку 3-4 лютого 1979 р. в помешканні Бадзів “органи” вилучають другий варіянт рукопису Ю. Бадзя “Право жити” (перший викрадений з квартири товариша в грудні 1977) і його мікрокопію, зроблену рукою С. Кириченко. Через два місяці чоловік заарештований, дружина звільнена з роботи. Вона передає на Захід свого “Відкритого листа” з біографією Ю. Бадзя і коротким викладом його трактату, потім рукописи двох його відкритих листів, не знайдених під час обшуку. Вони неодноразово звучать по радіо “Свобода”.
Усі подальші роки життя С. Кириченко насичені допитами (не тільки у справі чоловіка), обшуками, погрозами арешту. “Вашу справу гуманна радянська влада відкладає до повноліття доньки. Сподіваємося, ви це оціните й одумаєтеся”, — не раз чує вона в кабінетах КҐБ. Основним своїм завданням С. Кириченко вважає розповсюдження інформації про політичні репресії в Україні, передачу на Захід позацензурних текстів, документів. Налагоджує зв’язки з дисидентами Прибалтики, Москви, Закавказзя, з дружинами політв’язнів різних таборів, психіятричок, заслання. Весною 1980 вона вивозить з побачення з чоловіком нові вірші Миколи Руденка. Тоді ж (січень 1980) передає до США рукопис збірки віршів В. Стуса “Палімпсести”, розповсюджує зібрану в Україні “дисидентську” інформацію.
09.12.1980 Московський райнарсуд м. Києва засудив С. Кириченко до трьох місяців виправних робіт за відмову свідчити на новому процесі В. Стуса, де вона кинула суддям слова: “Я буду свідчити на тому процесі, де Василь буде сидіти на вашому місці, а ви — на лаві підсудних”. Від декількох днів до декількох місяців — більше їй не вдається утриматися на жодній роботі, навіть на найнижчих щаблях соціяльної драбини — поштаря, прибиральниці, робітниці картонажної фабрики, няні сусідської дитини. Постійні міліцейські “приводи” — на показові “суди громадськости”, комісії старих большевиків при ЖЕКу — за “дармоїдство”, “антигромадську поведінку”. Апогей переслідувань — 1983-й, андроповський рік. На Різдво — напад на її сім’ю у Львові; багатомісячний шантаж по телефону; наклепницька стаття в газеті “Вечірній Київ” “Дама з амбіціями” (10.02.1983); судилище над сином-студентом Сергієм з вимогою зректися батьків і переселитися в гуртожиток; виклики доньки-школярки Богдани в кабінет директора, де вчителі вимагають “чітко визначитися, по якому вона боці барикад — зі всім радянським народом чи з антирядянщиками-батьками”; чергове позбавлення побачення з чоловіком. 20.04.1983 Кириченко оголосила безтермінову голодівку протесту проти тотального переслідування всієї сім’ї (повідомила про це телеґрамою Ю. Андропова). На 14-й день голодівки їй вручили телеграму від табірної адміністрації про надання чоловікові побачення (одноденне — після трьох років перерви); ректор відкликав наказ про виключення сина з інституту.
05.08.1985 під час чергового обшуку в помешканні Кириченко каґебісти знайшли і вилучили весь “табірний архів” Ю. Бадзя. Стало зрозуміло: як і багатьом іншим українським політв’язням, йому збираються “шити” нову “справу”. Але наставала горбачовська перебудова.
4 червня 1986 р., через декілька днів після прибуття Ю. Бадзя на заслання (сел. Хандига, Якутія), до нього прилітає дружина з донькою (син в армії). З першого ж дня і впродовж трьох років місцевий каґебіст наполегливо “виживає” дружину політзасланця з селища: без неї легше буде здійснювати репресії-провокації проти чоловіка. Її не прописують, виганяють із гуртожитку і місцевого готелю, не дають найняти кімнату, звільняють із роботи навіть прибиральниці школи, гардеробниці. Репресії посилюються після того, як Ю. Бадзьо відмовився підтримати “гуманну ініціятиву” М. Горбачова: звільнити політв’язнів руками самих політв’язнів. За 10 р. ув’язнення чоловіка дружину 11 разів звільняли з роботи.
7 грудня 1988 р. М. Горбачов у Женеві з трибуни ООН заявляє, що політв’язнів у СРСР нема. 9 грудня місцевий прокурор оголошує Юрію Бадзеві про звільнення. У січні 1989 подружжя повертається в Київ і поринає у вир перебудовних процесів, національного відродження. Світлана Кириченко — в Оргкомітеті Демократичної партії України. На Установчому з’їзді ДемПУ (15.12.1990) Ю. Бадзьо обраний її головою. С. Кириченко працює в Секретаріяті партії. У кінці 1992 вони разом видають перший номер газети “Демократ” — органу ДемПУ.
1993 Світлана Кириченко перенесла тяжкий інсульт, інвалід 1 групи. Попри хворобу, працювала над спогадами «Люди не зі страху» (книжкою вийшли 2013 року), «Птах піднебесний» (про В. Стуса).
2009 р. нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня.
22 квітня 2016 р.
Світлана Кириченко
ЛЮДИ НЕ ЗІ СТРАХУ*
Мій 1972-й і далі (фраґмент)
ЛЮДИ НЕ ЗІ СТРАХУ*
Мій 1972-й і далі (фраґмент)
Новий, 1972-й, рік ледь не заскочив нас посеред вулиці.
Яскраве багатолюдне котиполе наших щедрівницьких ватаг (ми називали то колядуванням, хоча ходили по людях, співали осучаснених колядок на вулицях, в метро, трамваях увечері 31 грудня)2 в останні два роки трохи притишилося.
Яскраве багатолюдне котиполе наших щедрівницьких ватаг (ми називали то колядуванням, хоча ходили по людях, співали осучаснених колядок на вулицях, в метро, трамваях увечері 31 грудня)2 в останні два роки трохи притишилося.
1971-й прийшов до нас під знаком загибелі - за місяць перед тим - Алли Горської. Надто свіжою була ця могила, надто болючою рана. Колядування з початку 60-х зароджувалось, оформлялося, надихалося - для мене, для кола моїх друзів - саме в її оселі на вулиці Рєпіна. (Були в Києві й інші осередки, інші ватаги). Алла - головний сценарист новорічного дійства, творець основних масок - душа й енергія нашого колядництва. Хіба лише його?
31 грудня 1971-го ми приєдналися до колядницького гурту, що його вів Микола Плахотнюк, уперше з обома дітьми - одинадцятилітнім Сергієм і чотирирічною Богданкою. Доти Даня була глядачкою: попередні роки приходили з нею цього вечора до Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича. І там, у його кабінеті, граючись - і гріючись - на широкій тахті, слухаючи невтомного оповідача - господаря, чекали приходу колядників.
Його помешкання не тільки в цей, відносно спокійний, час, а й після чорного 72-го не оминали новорічної ночі щонайменше три-чотири ватаги.
Надалі ситуація кардинально змінилася: міліціонери, які в середині 60-х приязно всміхались у відповідь на задерикуваті жарти нашого веселого чортика в яскраво-червоних гетрах - Надійки Світличної (адже вчорашні сільські хлопці!), а ми їм щедрували, - під 1973-й, забачивши чоловіків у смушевих шапках (а ще як із вусами!), жінок, запнутих квітчастими хустками, прикипали до нас сторожкими поглядами, вистежуючи, до кого йдемо. Бувало, підходили з вимогою “предъявить документи", а то й кидали в міліцейську машину, відвозили “в участок для установлення личности”, вихоплювали й ламали довгі палиці з різдвяними Зірками, траплялося, що й били когось, затягнувши в підворіття.
Ми давали собі раду й за таких обставин: розтягувалися на цілий квартал - по одному, по двоє; хлопці, виготовивши розбірні палиці, несли їх у портфелях; хустки, маски. Зірка - у жіночих господарських сумках: ідуть собі звичайні заклопотані кияни (ще й мовчали, щоб не чули “несільської” української мови). І тільки зійшовшись на потрібному поверсі, під дверима “пана-господаря” прибирали вигляду різдвяного гурту.
Але то - попереду, починаючи з наступного 31 грудня.
У ніч під 72-й ходили ще спокійно, у повному спорядженні.
Не було вже Павла Тичини, до якого завертали в 60-х. Незабутній спогад: разом із Лідією Петрівною він зустрічає нас біля порога, запрошує до вітальні, уся його постава впродовж колядування випромінює святочну врочистість, у якийсь мент його голос вплітається в наші голоси і ми примовкаємо, щоб не заглушити цей сріберний небесний звук... А тоді дістає з футляра кларнет, награє на ньому мелодію наступної колядки... У ті хвилини з нами був Голуб-Дух, натхненний творець Сонячних кларнетів, відходило в безвість, осипалося, як мертве листя, усе те, що в радянські часи спотворило чарівну гармонію унікального таланту.
І до Миколи Бажана не зайшли. Суспільна атмосфера набирає передгрозової барви: чи зрадіє іменитий представник офіційної еліти київській “шпані”, як називав нас, незалежну молодь, інший академік - Іван Білодід? Ми й раніше не вельми затишно почувалися в Бажанових покоях: відсторонена зичливість господарів прокладала між нами невидиму грань, хоча й шампанським нас пригощали, і коробку дорогих цукерок клала до нашого міха дружина Миколи Платоновича. Краще оминути, не псувати йому й собі новорічного настрою.
Наостанок завітали до ректора Політехнічного інституту у висотному будинку, де внизу містилася “Технічна книга”, - на розі Леніна й М. Коцюбинського. Звідти буквально бігли: залишалося зовсім мало часу до “ударів кремлівських курантів”. Через дітей ми не могли піти разом із товариством на новорічне гостювання. І додому не встигали. Зате оселя Бориса Дмитровича - поряд. Тому й рушили до нього.
...“Будьмо, пане-товаришу Юрію!” - стрункий, з тонким шляхетним обличчям під хвилястою сивиною господар підняв опівночі кришталевий келих...
Посеред ночі, уже вдома, вклавши дітей спати, ще цокнулися келишками вдвох: “Хай буде нам добрий 72-й. На щастя”. Хотіли в те вірити.
Але спокою в душі не було. Загибель Алли не могли сприйняти інакше, як розправу - з тією, яка чи не найвиразніше, завдяки своїй орлиній поставі також, уособлювала виклик Системі. То - сигнал нам, попередження: ваш час минув. Порядок у країні буде наведено. Рука чекістів тверда.
Зовсім недавно - збігала сходами з сьомого поверху нашої “ковбаси” (так ми називали будинок Відділення суспільних наук Академії наук на Кірова, тепер Грушевського, 4) - мене перестрів Іван Світличний. Як постійно останні роки, з важким чорним портфелем у руці. “Маєш час трохи пройтися? - до мене. - Подихаємо снігом”. Понад сім років, як Іван полишив ці довгі коридори - спочатку Інституту літератури, потім - філософії. Скільки наслухалися Івана їхні стіни... Він і зараз заходить, але рідше. Наше спілкування, так само густе, перемістилося до домінок, до бічної кімнатки книгарні “Сяйво”, де господинею Віра Семенівна, у недільні вилазки до лісу, на засідання перекладацької секції в Спілці письменників (керував нею Григорій Кочур) - останнього притулку спілчанського вільнодумства.
Підтримував мене під руку, як піднімалися широкою алеєю від “Півника”3 до будинку Верховної Ради. Рипів сніг під ногами. “Наче заєць хрумкає капусту”, - засміялася до Івана. Бо, відколи його знаю, він ходить “у ранзі зайця”: дарують йому зайців на день народження і вітальні листівки шукаємо для нього з зайцями та зайчатами. “А знаєш, Іванку, восени ми відсвяткуємо п'ятнадцять років нашого знайомства. Солідний ювілей”. - не вгавала я, радіючи і сонячному зі снігом дневі, і своєму супутникові. Іван притис мою руку щільніше до себе. І сказав дуже рівним, буденним голосом: “Я мав зустріч із полковником (чи підполковником? - не пам'ятаю) КГБ. Конфіденційну. Він попередив, шо готуються арешти. Отак, Світонько. Треба бути готовими. Передай Юркові”. - “А ти, Іване? Ти - готуєшся? Що несеш зараз у цьому портфелі? Треба ж почистити вашу хату від самвидаву”. - “Це неможливо. Та й не треба. Самвидав був криміналом у 1965-му. А зараз його стільки... Ти б бачила, який “видав” тримають відкрито вдома москвичі. Право на інформацію утверджувати треба нам, і саме так - легалізуючи самвидав. Це має бути відвойоване нами”.
Переповіла нашу розмову Юркові.
У нас самвидаву вдома мало. Два машинописи - українською й російською - Дзюбиного “Інтернаціоналізму...”. Теж машинописний - курс лекцій з історії української літератури Миколи Зерова; фотокопії двох поетичних збірок Б.-І.Антонича, подаровані колись нам Горинями; верстка Ліниного “Зоряного інтеграла”, оправлена в тверду брунатну палітурку: коли цю збірку було зарізано й набір розсипано, а друкарі порятували кілька примірників, ми виграли її на черговій лотереї, яку часто влаштовували в катеемівському товаристві.4 Дві машинописні збірки поезій Василя Стуса - “Зимові дерева” й “Веселий цвинтар”. Останню Василь приніс нам у грудні - перед від'їздом до моршинського санаторію: “Оце уладнав. Почитайте. Яка доба - така й назва”. Кілька дорадянських видань М.Грушевського і М.Костомарова.
Це - кримінал? До кого виносити?
Може, ще й не справдиться попередження. Адже чутки про боротьбу у верхах за і проти арештів української інтеліґенції ходять не перший рік. З розповіді Юрка знала: коли Дзюбі два роки тому запропонували - де? - хоча б частково покаятися і він радився з найближчими друзями - зачитав їм проект своєї заяви, йшлося про те саме: Шелест, маючи на руках покаяння “головного українського націоналіста”, зможе переконати Москву в непотрібності каральної акції... Такою ціною відвернемо арешти або хоч виграємо час. (Товариші Дзюбині, що зібралися тоді в помешканні одного з них, благословили Івана на той перший відступ. Не підтримав Василь Стус, міркуючи, шукаючи інших можливостей: однозначно проти був Бадзьо).
Останні два роки особливо часто іскрило грозовими розрядами. Улітку 1970-го заарештовано - невдовзі після попередньої відсидки - Валентина Мороза. І неймовірно жорстокий присуд, як на наш досвід 1966-го, - чотирнадцять років “особливо суворого режиму”! Про те, що тоді ж ішли інші арешти молодих українських інтеліґентів - Івана Сокульського на Дніпропетровщині за колективного листа молоді на захист Гончаревого “Собору”, Миколи Горбаля на Тернопільщині за одну-єдину поезію, - ми й не знали, їхні імена прийшли до нас через кілька років. Того ж 1970-го на місце “ліберального” голови КГБ УРСР В.Нікітченка (“Це людина, з якою я все-таки міг говорити”, - казав Іван, як вийшов зі слідчого ізолятора КГБ навесні 1966-го) Москва прислала свого ставленика В.Федорчука. Почерк нового “залізного Фелікса” виявився швидко. Тетяна Цимбал розповідала про шалені нападки на Івана Гончара, наприкінці 70-го йому заборонили пускати відвідувачів до своєї оселі-музею. Від Леопольда Ященка знали, яким жорстоким переслідуванням, шантажеві піддає влада учасників хору “Гомін”. У 1971-му “Гомін” розігнали, його організатора виключили зі Спілки композиторів.
Зовсім недавно новий арешт - лікаря й наукового працівника, дружини Святослава Караванського Ніни Строкатої.
Наростання репресивної атмосфери відчув на собі і Юрко. Його не друкували кілька років - після виключення з партії у 1966-му, а в 1970-му “Вітчизна” несподівано дала дві його великі статті - про творчість Євгена Гуцала і Валерія Шевчука. Проте на третій з цієї ж Юркової серії про молоду українську прозу, присвяченій творчості Володимира Дрозда,5 стався збій: протягом усього 1971-го журнали один за одним (“Вітчизна”, “Дніпро”) брали її, а через деякий час відмовлялися друкувати. Нарешті підготували до друку в “Жовтні”, схваливши на редколегії, і знову - зняли, без пояснень.
_____________
* 1966 року в Києві вийшов перший роман Романа Андріяшика. Він називався “Люди зі страху”.
31 грудня 1971-го ми приєдналися до колядницького гурту, що його вів Микола Плахотнюк, уперше з обома дітьми - одинадцятилітнім Сергієм і чотирирічною Богданкою. Доти Даня була глядачкою: попередні роки приходили з нею цього вечора до Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича. І там, у його кабінеті, граючись - і гріючись - на широкій тахті, слухаючи невтомного оповідача - господаря, чекали приходу колядників.
Його помешкання не тільки в цей, відносно спокійний, час, а й після чорного 72-го не оминали новорічної ночі щонайменше три-чотири ватаги.
Надалі ситуація кардинально змінилася: міліціонери, які в середині 60-х приязно всміхались у відповідь на задерикуваті жарти нашого веселого чортика в яскраво-червоних гетрах - Надійки Світличної (адже вчорашні сільські хлопці!), а ми їм щедрували, - під 1973-й, забачивши чоловіків у смушевих шапках (а ще як із вусами!), жінок, запнутих квітчастими хустками, прикипали до нас сторожкими поглядами, вистежуючи, до кого йдемо. Бувало, підходили з вимогою “предъявить документи", а то й кидали в міліцейську машину, відвозили “в участок для установлення личности”, вихоплювали й ламали довгі палиці з різдвяними Зірками, траплялося, що й били когось, затягнувши в підворіття.
Ми давали собі раду й за таких обставин: розтягувалися на цілий квартал - по одному, по двоє; хлопці, виготовивши розбірні палиці, несли їх у портфелях; хустки, маски. Зірка - у жіночих господарських сумках: ідуть собі звичайні заклопотані кияни (ще й мовчали, щоб не чули “несільської” української мови). І тільки зійшовшись на потрібному поверсі, під дверима “пана-господаря” прибирали вигляду різдвяного гурту.
Але то - попереду, починаючи з наступного 31 грудня.
У ніч під 72-й ходили ще спокійно, у повному спорядженні.
Не було вже Павла Тичини, до якого завертали в 60-х. Незабутній спогад: разом із Лідією Петрівною він зустрічає нас біля порога, запрошує до вітальні, уся його постава впродовж колядування випромінює святочну врочистість, у якийсь мент його голос вплітається в наші голоси і ми примовкаємо, щоб не заглушити цей сріберний небесний звук... А тоді дістає з футляра кларнет, награє на ньому мелодію наступної колядки... У ті хвилини з нами був Голуб-Дух, натхненний творець Сонячних кларнетів, відходило в безвість, осипалося, як мертве листя, усе те, що в радянські часи спотворило чарівну гармонію унікального таланту.
І до Миколи Бажана не зайшли. Суспільна атмосфера набирає передгрозової барви: чи зрадіє іменитий представник офіційної еліти київській “шпані”, як називав нас, незалежну молодь, інший академік - Іван Білодід? Ми й раніше не вельми затишно почувалися в Бажанових покоях: відсторонена зичливість господарів прокладала між нами невидиму грань, хоча й шампанським нас пригощали, і коробку дорогих цукерок клала до нашого міха дружина Миколи Платоновича. Краще оминути, не псувати йому й собі новорічного настрою.
Наостанок завітали до ректора Політехнічного інституту у висотному будинку, де внизу містилася “Технічна книга”, - на розі Леніна й М. Коцюбинського. Звідти буквально бігли: залишалося зовсім мало часу до “ударів кремлівських курантів”. Через дітей ми не могли піти разом із товариством на новорічне гостювання. І додому не встигали. Зате оселя Бориса Дмитровича - поряд. Тому й рушили до нього.
...“Будьмо, пане-товаришу Юрію!” - стрункий, з тонким шляхетним обличчям під хвилястою сивиною господар підняв опівночі кришталевий келих...
Посеред ночі, уже вдома, вклавши дітей спати, ще цокнулися келишками вдвох: “Хай буде нам добрий 72-й. На щастя”. Хотіли в те вірити.
Але спокою в душі не було. Загибель Алли не могли сприйняти інакше, як розправу - з тією, яка чи не найвиразніше, завдяки своїй орлиній поставі також, уособлювала виклик Системі. То - сигнал нам, попередження: ваш час минув. Порядок у країні буде наведено. Рука чекістів тверда.
Зовсім недавно - збігала сходами з сьомого поверху нашої “ковбаси” (так ми називали будинок Відділення суспільних наук Академії наук на Кірова, тепер Грушевського, 4) - мене перестрів Іван Світличний. Як постійно останні роки, з важким чорним портфелем у руці. “Маєш час трохи пройтися? - до мене. - Подихаємо снігом”. Понад сім років, як Іван полишив ці довгі коридори - спочатку Інституту літератури, потім - філософії. Скільки наслухалися Івана їхні стіни... Він і зараз заходить, але рідше. Наше спілкування, так само густе, перемістилося до домінок, до бічної кімнатки книгарні “Сяйво”, де господинею Віра Семенівна, у недільні вилазки до лісу, на засідання перекладацької секції в Спілці письменників (керував нею Григорій Кочур) - останнього притулку спілчанського вільнодумства.
Підтримував мене під руку, як піднімалися широкою алеєю від “Півника”3 до будинку Верховної Ради. Рипів сніг під ногами. “Наче заєць хрумкає капусту”, - засміялася до Івана. Бо, відколи його знаю, він ходить “у ранзі зайця”: дарують йому зайців на день народження і вітальні листівки шукаємо для нього з зайцями та зайчатами. “А знаєш, Іванку, восени ми відсвяткуємо п'ятнадцять років нашого знайомства. Солідний ювілей”. - не вгавала я, радіючи і сонячному зі снігом дневі, і своєму супутникові. Іван притис мою руку щільніше до себе. І сказав дуже рівним, буденним голосом: “Я мав зустріч із полковником (чи підполковником? - не пам'ятаю) КГБ. Конфіденційну. Він попередив, шо готуються арешти. Отак, Світонько. Треба бути готовими. Передай Юркові”. - “А ти, Іване? Ти - готуєшся? Що несеш зараз у цьому портфелі? Треба ж почистити вашу хату від самвидаву”. - “Це неможливо. Та й не треба. Самвидав був криміналом у 1965-му. А зараз його стільки... Ти б бачила, який “видав” тримають відкрито вдома москвичі. Право на інформацію утверджувати треба нам, і саме так - легалізуючи самвидав. Це має бути відвойоване нами”.
Переповіла нашу розмову Юркові.
У нас самвидаву вдома мало. Два машинописи - українською й російською - Дзюбиного “Інтернаціоналізму...”. Теж машинописний - курс лекцій з історії української літератури Миколи Зерова; фотокопії двох поетичних збірок Б.-І.Антонича, подаровані колись нам Горинями; верстка Ліниного “Зоряного інтеграла”, оправлена в тверду брунатну палітурку: коли цю збірку було зарізано й набір розсипано, а друкарі порятували кілька примірників, ми виграли її на черговій лотереї, яку часто влаштовували в катеемівському товаристві.4 Дві машинописні збірки поезій Василя Стуса - “Зимові дерева” й “Веселий цвинтар”. Останню Василь приніс нам у грудні - перед від'їздом до моршинського санаторію: “Оце уладнав. Почитайте. Яка доба - така й назва”. Кілька дорадянських видань М.Грушевського і М.Костомарова.
Це - кримінал? До кого виносити?
Може, ще й не справдиться попередження. Адже чутки про боротьбу у верхах за і проти арештів української інтеліґенції ходять не перший рік. З розповіді Юрка знала: коли Дзюбі два роки тому запропонували - де? - хоча б частково покаятися і він радився з найближчими друзями - зачитав їм проект своєї заяви, йшлося про те саме: Шелест, маючи на руках покаяння “головного українського націоналіста”, зможе переконати Москву в непотрібності каральної акції... Такою ціною відвернемо арешти або хоч виграємо час. (Товариші Дзюбині, що зібралися тоді в помешканні одного з них, благословили Івана на той перший відступ. Не підтримав Василь Стус, міркуючи, шукаючи інших можливостей: однозначно проти був Бадзьо).
Останні два роки особливо часто іскрило грозовими розрядами. Улітку 1970-го заарештовано - невдовзі після попередньої відсидки - Валентина Мороза. І неймовірно жорстокий присуд, як на наш досвід 1966-го, - чотирнадцять років “особливо суворого режиму”! Про те, що тоді ж ішли інші арешти молодих українських інтеліґентів - Івана Сокульського на Дніпропетровщині за колективного листа молоді на захист Гончаревого “Собору”, Миколи Горбаля на Тернопільщині за одну-єдину поезію, - ми й не знали, їхні імена прийшли до нас через кілька років. Того ж 1970-го на місце “ліберального” голови КГБ УРСР В.Нікітченка (“Це людина, з якою я все-таки міг говорити”, - казав Іван, як вийшов зі слідчого ізолятора КГБ навесні 1966-го) Москва прислала свого ставленика В.Федорчука. Почерк нового “залізного Фелікса” виявився швидко. Тетяна Цимбал розповідала про шалені нападки на Івана Гончара, наприкінці 70-го йому заборонили пускати відвідувачів до своєї оселі-музею. Від Леопольда Ященка знали, яким жорстоким переслідуванням, шантажеві піддає влада учасників хору “Гомін”. У 1971-му “Гомін” розігнали, його організатора виключили зі Спілки композиторів.
Зовсім недавно новий арешт - лікаря й наукового працівника, дружини Святослава Караванського Ніни Строкатої.
Наростання репресивної атмосфери відчув на собі і Юрко. Його не друкували кілька років - після виключення з партії у 1966-му, а в 1970-му “Вітчизна” несподівано дала дві його великі статті - про творчість Євгена Гуцала і Валерія Шевчука. Проте на третій з цієї ж Юркової серії про молоду українську прозу, присвяченій творчості Володимира Дрозда,5 стався збій: протягом усього 1971-го журнали один за одним (“Вітчизна”, “Дніпро”) брали її, а через деякий час відмовлялися друкувати. Нарешті підготували до друку в “Жовтні”, схваливши на редколегії, і знову - зняли, без пояснень.
_____________
* 1966 року в Києві вийшов перший роман Романа Андріяшика. Він називався “Люди зі страху”.
Читати далі: http://exlibris.org.ua/text/kyryczenko.html
