Моляться соняшники
Грім на хмарі Біблію читає...
тополя пошепки: страшний який
твій плач, Ісаіє!
Моляться соняшники.
Голод. Мати немовля вбиває...
тополя закричала: он який
мій рай, Ісаіє!
Василь Барка (справжнє ім'я Василь Очерет) з'явився на світ 16 липня 1908 року в селі Солониця на Полтавщині. Батько, Костянтин Очерет, був реєстровий козак, що в російсько-німецькій війні зазнав 1916 року тяжкої контузії й травми хребта. Усі троє синів Очерета навчалися в трикласній початковій школі, а згодом у Лубнівському духовному училищі (бурсі), де діти з "козачого сословія" могли навчатися безкоштовно. Незабаром бурсу переформували на трудову школу, а батько почав працювати в артілі "Увечный воин", невдовзі ж найнявся сторожувати сади. За такої служби сини стали йому в пригоді як вправні помічники. Після тифу, перенесеного батьком родини, сім'я Очеретів зазнала тяжкої скрути, і Василь змушений був наймитувати по селах. Згодом повернувся до міста і закінчив трудову школу та учительські курси, які невдовзі набули статусу педагогічного технікуму. Майбутній письменник дістав професію вчителя математики та фізики, про що не раз потім пошкодував, бо цей фах не був його покликанням. До точних наук мали хист його брати. Старший, Олександр, усе життя працював інженером, став автором першого в СССР підручника з фотоґраметрії, виданого картографічною управою в Москві, і професором Новосибірського університету. Як оповідає в автобіографії Василь Барка, його брат Олександр "був головним інженером аерофотознімання на все побережжя Льодовитого океану". Другий брат - середульший, Іван, так само був спершу інженером, працював начальником ливарного цеху великого заводу, та згодом прийняв сан священика.
тополя пошепки: страшний який
твій плач, Ісаіє!
Моляться соняшники.
Голод. Мати немовля вбиває...
тополя закричала: он який
мій рай, Ісаіє!
З автобіографії:
Почалась евакуація з Берліна. Вірші я переписав дуже дрібно, щоб тримати в кишені і не загубити. Вночі, після бомбардування, виїхав до Ваймара і там жив з багатьма нашими земляками в Гердер Шуле; спали на долівці.
Там зустріли ми перші американські танки, що займали місто. Але скоро Тюрінгія віддана була до совєтської зони; довелося відходити далі на захід.
Пішки пройшов біля 1000 кілометрів. За місяць мандрівки часом підвозило авто, що здобули наші земляки.
В дорозі ховалися від ловців з репатріяційних комісій: вони виглядали на всіх перехрестях.
Ночувати доводилося то в сіні, то на долівці в порожній школі, то в куренях за селами, а іноді німці гостинно приймали в свої доми.
Зрештою перед очима — Авгсбург. Там знайшлося пристановище на околиці, на терені покинутого цегляного заводу, в широчезній ямі, де в бараках розміщався український табір. Місця вільного не було. З дощок я збив низенький ящик і там ночував.
На зиму табір переселили американці в гарні будинки Сомме-касерне: почався більш упоряджений побут.
В роки життя в таборі «ДіПі» я писав вірші, есеї; склав роман «Рай» — він, щоправда, весь пройнятий гіркотою тодішнього стану і полемічністю напівприречених — під постійною загрозою видачі; це зрушило розповідні лінії в творі, писаному в коридорі на підвіконні, бо в невеличкій кімнаті з ліжками в два поверхи було надто тісно і шумно.
Вірші, переважно серед природи, за межами табору, складалися більш незалежними.
Табір переведено в Ляйпгайм. Але деякий час я прожив, виїхавши звідти, в Нойбурзі, біля Дунаю. Вернувшися в Ляйпгайм, дістав повідомлення на виїзд за океан. Маючи розбите здоров'я, боявся їхати в Америку: в ній можна було в той час знайти тільки важку працю, як писали наші земляки, і я не був певен, чи витримаю — не звалюся. Тому згодився на пропозицію молодших людей* (*Упівці — з ОУН (р)): пішки перейти «на чорно» кордон Франції; там запевнена праця викладача в українській школі, недалеко від Парижа.
Я з днів своєї юности був «парижоман»; найбільш любив французьке мистецтво і перекладав французькі вірші.
Піша авантура була дуже тяжка, з ночівлями на мокрій лісній глині в гірських лісах, під дощем, з безконечними сліпими мандрами. Французька поліція зловила в потязі, що йшов на Париж. Нас судили і посадили до в'язниці. Я не мав вибору і йшов без найменшого недоброго наміру, без жодної прихованої цілі, просто — з відчаю, як рятується людина, що позбавлена роками всього, хотіла кудись вибитися з останньою іскрою надії: про творчість.
Околиця моєї улюбленої «Прекрасної Франції» обернулася в той час вкрай брутальною процедурою допитів, яка не була пропорційна до порушення закону, в чому я з супутниками дійсно завинив. Але суддя з Саарлянда був дуже добрий чоловік, з мудрою стриманістю — він «припаяв» небагато. Ми з ним, при всій великоторжественій обстанові його місця, високо на горі: місця сторожа законів, одягнутого в мантію, — навіть трохи «поторгувалися» про термін ув'язнення. Я йому доводив, що перехід кордону не такий вже і великий гріх, бо, зрештою, в вічности неба над нами немає кордонів між країнами чи зонами — американською, французькою тощо. На це пан суддя резонно відповів мені, що, на жаль, ми живемо не на небі, а на землі, і за такі речі, які я з супутниками вчинив, таки належиться тюрма.
Коли ми відсиділи в якійсь старій фортеці, нас відвезено до кордону і випущено.
Пізніше в табір прийшов офіційний дозвіл на в'їзд до Парижа, але я мав велике огірчення від руїни найомріянішого образу мого життя. Вирішив їхати до Америки: надіючись, що там знайдеться місце під сонцем і що, можливо, така судьба написана чоловікові на огняних зорях; як кожному своя. І не помилився.
Василь Барка (справжнє ім'я Василь Очерет) з'явився на світ 16 липня 1908 року в селі Солониця на Полтавщині. Батько, Костянтин Очерет, був реєстровий козак, що в російсько-німецькій війні зазнав 1916 року тяжкої контузії й травми хребта. Усі троє синів Очерета навчалися в трикласній початковій школі, а згодом у Лубнівському духовному училищі (бурсі), де діти з "козачого сословія" могли навчатися безкоштовно. Незабаром бурсу переформували на трудову школу, а батько почав працювати в артілі "Увечный воин", невдовзі ж найнявся сторожувати сади. За такої служби сини стали йому в пригоді як вправні помічники. Після тифу, перенесеного батьком родини, сім'я Очеретів зазнала тяжкої скрути, і Василь змушений був наймитувати по селах. Згодом повернувся до міста і закінчив трудову школу та учительські курси, які невдовзі набули статусу педагогічного технікуму. Майбутній письменник дістав професію вчителя математики та фізики, про що не раз потім пошкодував, бо цей фах не був його покликанням. До точних наук мали хист його брати. Старший, Олександр, усе життя працював інженером, став автором першого в СССР підручника з фотоґраметрії, виданого картографічною управою в Москві, і професором Новосибірського університету. Як оповідає в автобіографії Василь Барка, його брат Олександр "був головним інженером аерофотознімання на все побережжя Льодовитого океану". Другий брат - середульший, Іван, так само був спершу інженером, працював начальником ливарного цеху великого заводу, та згодом прийняв сан священика.
До 1928 року Василь Очерет викладав математику та фізику в шахтарському селищі Сьома Рота на березі Дінця, що аж ніяк не давало йому втіхи. Через конфлікти з місцевим парткерівництвом того ж таки 1928 року двадцятирічному вчителеві довелося тікати з України. Пристав аж на Північному Кавказі. Кавказ і Кубань виявилися любими серцю юнака. Там він закінчив філолоґічний факультет. Перші поезії, написані на Донбасі, були надруковані П. Тичиною у "Червоному шляху", то ж з такою прихильною путівкою у літературне життя не забарилася і перша збірочка віршів "Шляхи", шо вийшла у Харкові 1930 року. Втім, зустрінуто її тоді було ідеологічними пролетарськими списами. "Літературна газета" на цілу сторінку вмістила нищівну рецензію "Проти клясово-ворожих вилазок в поезії". Авторові довелося каятися на зборах РАППу (Російської Асоціяції Пролетарських письменників) і цілеспрямовано перевиховуватися, працюючи на заводі "Красноліт" над виробничою тематикою. Внаслідок трудових старань вийшла друга книжка віршів "Цехи" /Харків, 1932/.
Тимчасом молодий поет читає курс історії середньовічних літератур на філологічному факультеті і працює над дисертацією про стиль "Божественної комедії" Данте (співвідношення реалістичности та фантастики), захистивши її у Москві, як запам'яталося письменникові, "в день миру з Фінляндією, коли вперше зняли затемнення і багато людей з академічного кола прийшло на захист".
Улітку 1932 року В. Очерет одружився з черкешенкою (адиґейкою), вчителькою, що згодом поміняла педагогіку на театральне мистецтво. Під час голоду на Кубані, 1933 року, від цього шлюбу народився син Юрій. Через десять років, під час німецько-совєтської війни, народний ополченець, тяжко поранений новобранець реґулярної військової частини Червоної армії Василь Барка востаннє побачить свою родину. 29 січня 1943 року німці оголосили евакуацію, і для полоненого науковця-філолога розпочалася нова сторінка долі: тяжкий шлях випробувань остарбайтера, випадкові підробітки, відкриття Німеччини і світу.
З Берліна Василь Барка потрапив в Авґсбурґ, потім у Ляйпґайм, Нойбурґ. Під час перебування у таборі ДіПі він знову захопився віршами, писав есеї, там же визрів його роман "Рай", всуціль перейнятий гіркотою приречености і невизначености долі. Писав, як сам свідчить, "в коридорі на підвіконні... бо в невеличкій кімнаті з ліжками в два поверхи було надто тісно і шумно". Поета переслідував постійний страх і загроза видачі совєтському командуванню. "Вірші, переважно серед природи, за межами табору, складалися більш незалежними".
Намір В. Барки еміґрувати до Франції і невдалий перехід кордону закінчився фіяско, брутальною процедурою допитів і в'язницею, тому пізніше поет зіґнорував виклик до омріяного Парижа і з острахом невідомости, з лихими передчуттями через хворі серце й легені подався до Америки.
Доля чорнороба була йому забезпечена. Працював кочегаром, прибиральником (мив вікна й підлогу в шпиталі католицького монастиря Святого Хреста). Декілька років був редактором українського відділу радіо "Свобода" в Нью-Йорку, звідки звільнився через захворювання кровоносних судин та очей. "Моя біоґрафія, супроти звичайного життєвого становища, склалася невдало", - з гіркотою підсумовує письменник.
Останні роки життя Василь Барка провів у Ґлен Спеї (штат Нью-Йорк), працюючи над своїми творами у мальовничій, що нагадувала Карпати, гірській місцевості у будинку відпочинку "Верховина" (власність Братського союзу робітників-українців). Власна його оселя - аскетична в буквальному сенсі - осиротіло ховається за стіною з валунів, викладеною самим господарем. Помер Василь Барка, прикутий до ліжка тяжким паралічем, на 95-му році життя 11 квітня 2002 року у шпиталі "Гарріс" /Нью-Йорк/. Похований у Бавнд-Бруку.
Ліричні й філософські роздуми про події століття, свідком яких він був, Василь Барка реалізував як поет і прозаїк, літературознавець і реліґійний мислитель. Його перу належать книжки поезій: "Апостоли" /Авгсбург, 1946/, "Білий світ" /Мюнхен, 1947/, "Псалом голубиного поля" /Нью-Йорк, 1958/, "Океан" /Нью-Йорк, 1959/, "Лірник" /Нью-Йорк, 1968/; романи "Рай" /Джерсі-Сіті - Нью-Йорк, 1953/, "Жовтий князь" /Мюнхен - Нью-Йорк, 1963/; есеї та літературознавчі праці: "Жайворонкові джерела" /Нью-Йорк, 1956/, "Вершник неба" /Нью-Йорк, 1965/, "Хліборобський Орфей або кларнетизм" /Мюнхен - Нью-Йорк, 1961/, "Правда Кобзаря" /Нью-Йорк, 1961/. Для українського видання Біблії в Римі В. Барка переклав "Апокаліпсис". Окремою книгою виходив здійснений В. Баркою переклад п'єси В. Шекспіра "Король Лір". Найсолідніше останнє прижиттєве видання творів Василя Барки - виданий "Сучасністю" 1981 року строфічний віршований роман "Свідок для сонця шестикрилих" - чотири п'ятсотсторінкові томи http://diasporiana.org.ua/?s=%D0%B1%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%B0.
ТЕРЕМ: ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ НА ЧУЖИНІ. ВАСИЛЬ БАРКА
Тимчасом молодий поет читає курс історії середньовічних літератур на філологічному факультеті і працює над дисертацією про стиль "Божественної комедії" Данте (співвідношення реалістичности та фантастики), захистивши її у Москві, як запам'яталося письменникові, "в день миру з Фінляндією, коли вперше зняли затемнення і багато людей з академічного кола прийшло на захист".
Улітку 1932 року В. Очерет одружився з черкешенкою (адиґейкою), вчителькою, що згодом поміняла педагогіку на театральне мистецтво. Під час голоду на Кубані, 1933 року, від цього шлюбу народився син Юрій. Через десять років, під час німецько-совєтської війни, народний ополченець, тяжко поранений новобранець реґулярної військової частини Червоної армії Василь Барка востаннє побачить свою родину. 29 січня 1943 року німці оголосили евакуацію, і для полоненого науковця-філолога розпочалася нова сторінка долі: тяжкий шлях випробувань остарбайтера, випадкові підробітки, відкриття Німеччини і світу.
З Берліна Василь Барка потрапив в Авґсбурґ, потім у Ляйпґайм, Нойбурґ. Під час перебування у таборі ДіПі він знову захопився віршами, писав есеї, там же визрів його роман "Рай", всуціль перейнятий гіркотою приречености і невизначености долі. Писав, як сам свідчить, "в коридорі на підвіконні... бо в невеличкій кімнаті з ліжками в два поверхи було надто тісно і шумно". Поета переслідував постійний страх і загроза видачі совєтському командуванню. "Вірші, переважно серед природи, за межами табору, складалися більш незалежними".
Намір В. Барки еміґрувати до Франції і невдалий перехід кордону закінчився фіяско, брутальною процедурою допитів і в'язницею, тому пізніше поет зіґнорував виклик до омріяного Парижа і з острахом невідомости, з лихими передчуттями через хворі серце й легені подався до Америки.
Доля чорнороба була йому забезпечена. Працював кочегаром, прибиральником (мив вікна й підлогу в шпиталі католицького монастиря Святого Хреста). Декілька років був редактором українського відділу радіо "Свобода" в Нью-Йорку, звідки звільнився через захворювання кровоносних судин та очей. "Моя біоґрафія, супроти звичайного життєвого становища, склалася невдало", - з гіркотою підсумовує письменник.
Останні роки життя Василь Барка провів у Ґлен Спеї (штат Нью-Йорк), працюючи над своїми творами у мальовничій, що нагадувала Карпати, гірській місцевості у будинку відпочинку "Верховина" (власність Братського союзу робітників-українців). Власна його оселя - аскетична в буквальному сенсі - осиротіло ховається за стіною з валунів, викладеною самим господарем. Помер Василь Барка, прикутий до ліжка тяжким паралічем, на 95-му році життя 11 квітня 2002 року у шпиталі "Гарріс" /Нью-Йорк/. Похований у Бавнд-Бруку.
Ліричні й філософські роздуми про події століття, свідком яких він був, Василь Барка реалізував як поет і прозаїк, літературознавець і реліґійний мислитель. Його перу належать книжки поезій: "Апостоли" /Авгсбург, 1946/, "Білий світ" /Мюнхен, 1947/, "Псалом голубиного поля" /Нью-Йорк, 1958/, "Океан" /Нью-Йорк, 1959/, "Лірник" /Нью-Йорк, 1968/; романи "Рай" /Джерсі-Сіті - Нью-Йорк, 1953/, "Жовтий князь" /Мюнхен - Нью-Йорк, 1963/; есеї та літературознавчі праці: "Жайворонкові джерела" /Нью-Йорк, 1956/, "Вершник неба" /Нью-Йорк, 1965/, "Хліборобський Орфей або кларнетизм" /Мюнхен - Нью-Йорк, 1961/, "Правда Кобзаря" /Нью-Йорк, 1961/. Для українського видання Біблії в Римі В. Барка переклав "Апокаліпсис". Окремою книгою виходив здійснений В. Баркою переклад п'єси В. Шекспіра "Король Лір". Найсолідніше останнє прижиттєве видання творів Василя Барки - виданий "Сучасністю" 1981 року строфічний віршований роман "Свідок для сонця шестикрилих" - чотири п'ятсотсторінкові томи http://diasporiana.org.ua/?s=%D0%B1%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%B0.
ТЕРЕМ: ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ НА ЧУЖИНІ. ВАСИЛЬ БАРКА
Зміст:
Поезія для В. Барки - Оксана Лятуринська
Привіт
Автобіографія
Остап Тарнавський - Поет одержимий поезією
Богдан Рубчак - Розкриленість глибин і ґотичне серце
Василь Барка - Поезії
Василь Барка - Король Лір (переклад)
Єлисавета Коттмаєр - Вступне слово до "Trojanden Roman" В. Барки
Василь Барка - Проза (фрагменти): Жовтий князь. Рай. Вершник неба
Василь Барка - Есеї: Земля садівничих. Правда Кобзаря. Уваги про поезію старовинну і сучасну
Поезія для В. Барки - Оксана Лятуринська
Привіт
Автобіографія
Остап Тарнавський - Поет одержимий поезією
Богдан Рубчак - Розкриленість глибин і ґотичне серце
Василь Барка - Поезії
Василь Барка - Король Лір (переклад)
Єлисавета Коттмаєр - Вступне слово до "Trojanden Roman" В. Барки
Василь Барка - Проза (фрагменти): Жовтий князь. Рай. Вершник неба
Василь Барка - Есеї: Земля садівничих. Правда Кобзаря. Уваги про поезію старовинну і сучасну
