Євген Дудар
Хто ми і що ми?
Ми є дуже всякі. Ми є такі, що за волю кістьми поляжемо. І ту ж волю в солодкій дрімоті проспимо.
Ми є такі. Ми будь-якого ворога у нерівній борні здолаємо. Або ж… наречемо його «воріженьком». І переконаємо себе, що він «згине, як роса на сонці».
А «воріженько» — не роса. І він сам не гине. Він хоче, щоб згинули ми. І все для цього робить.
Ми є дуже хлібосольні. Тому все життя сидимо без хліба. У житниці Європи… Сіль маємо. У наших спинах стільки солі, що півсвіту просолити можемо. Комусь наробляли хліб, собі наробляли сіль…
Світ працював на себе. Аби щось мати. Ми ж все життя працювали на «визволителів». Які нашою кров’ю й нашим потом «визволяли» нашу землю один від одного. А нас «визволяли» від волі.
Світ торгував. А наша торгівля людей «отоварювала».
Тепер дивуємося, чого світ дивиться на нас як на худобу.
Ми ж дивимося на світ, як теля на мальовані ворота. І тішимося, що ті ворота ведуть до ринку.
Так, ринок — це рятівний круг. Але не кожен має можливість його придбати. І тому величезний різнобій. Ті, що забезпечені «плавзасобами», намагаються використати кожну хвилинку і кожну шпаринку. Щоб нажитися. Ті, що не мають «рятівного круга», думають, як вижити, панічно бояться потопу і чекають Ноя.
Ноїв у нас вже було багато. Але кожен брав у свій рятівний човен лише своєї «тварі по парі». А решта — тонули… Тому банальна фраза: «Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих», — не така вже й банальна. Треба вчитися плавати.
А нас вчили брехати, красти і чекати.
Нас 70 років переконували, що рай — це «соціялізм плюс електрифікація». І, як каже Вітя Царапкін, вийшло «короткоє замиканиє». Закоротило розум на кишку. Утробна хвороба – всі думки в утробу тягне. Крім корита, нічого не бачить. На зір теж впливає. Крім «на», нічого не чує – на слух впливає. І на мізки впливає. Забуває, якого він племені, якого роду. Якби ще не оте полтавсько-черкаське «ель», то на Біблії присягався б, що він не «хохоль», а Агафія Ликова.
Такі ми є. Національна свідомість прокидається лише тоді, коли прочистить мізки сивухою. Тоді зареве відчайдушно: «По-го-сі-яга-ла го-гі-рочки». Але не вище «гогірочків». Щоб не дай Боже не звинуватили в націоналізмі…
З національного духу лише перегар горілчаний зостався. І кілька колін гопака.
О, гопакувати ми вміємо. Бутафорні шаровари, бутафорна шабля, бутафорне «засвистали козаченьки». Тільки шкура натуральна. Труситься при кожному слові “Свобода” і про кожному слові «Україна».
«Козаченьки». Від старої кози. Хребта випрямити не можуть. Тіні своєї випростаної бояться. З національної гордости тільки шаровари зосталися…
Такі ми є. Маємо національних рабів з королівськими повадками, але маємо й національних лицарів з рабськими болячками. Ще не збудували державу, а вже розсмикуємо її на державки. Ще не зайняли надійну позицію - вже смикаємося в опозицію. Маємо багато крикливих і амбітних отаманів і маємо мало сумлінних і тихих воїв. Такі ми є. Але нічого, все вляжеться. Аби ми передчасно не вляглися. І аби совість у нас була не бутафорною. Аби не задрімали ми, заколисані рідними прапорами, не затішилися різними піснями. Бо комори наші, наші душі уже допотрошують шулери з великих світових доріг, а по степах наших, по селах і містах наших уже розгулюють московські головорізи, сіють смерть і руїну, чигають на нашу волю, на волю України.
Ми є дуже всякі. Ми є такі, що за волю кістьми поляжемо. І ту ж волю в солодкій дрімоті проспимо.
Ми є такі. Ми будь-якого ворога у нерівній борні здолаємо. Або ж… наречемо його «воріженьком». І переконаємо себе, що він «згине, як роса на сонці».
А «воріженько» — не роса. І він сам не гине. Він хоче, щоб згинули ми. І все для цього робить.
Ми є дуже хлібосольні. Тому все життя сидимо без хліба. У житниці Європи… Сіль маємо. У наших спинах стільки солі, що півсвіту просолити можемо. Комусь наробляли хліб, собі наробляли сіль…
Світ працював на себе. Аби щось мати. Ми ж все життя працювали на «визволителів». Які нашою кров’ю й нашим потом «визволяли» нашу землю один від одного. А нас «визволяли» від волі.
Світ торгував. А наша торгівля людей «отоварювала».
Тепер дивуємося, чого світ дивиться на нас як на худобу.
Ми ж дивимося на світ, як теля на мальовані ворота. І тішимося, що ті ворота ведуть до ринку.
Так, ринок — це рятівний круг. Але не кожен має можливість його придбати. І тому величезний різнобій. Ті, що забезпечені «плавзасобами», намагаються використати кожну хвилинку і кожну шпаринку. Щоб нажитися. Ті, що не мають «рятівного круга», думають, як вижити, панічно бояться потопу і чекають Ноя.
Ноїв у нас вже було багато. Але кожен брав у свій рятівний човен лише своєї «тварі по парі». А решта — тонули… Тому банальна фраза: «Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих», — не така вже й банальна. Треба вчитися плавати.
А нас вчили брехати, красти і чекати.
Нас 70 років переконували, що рай — це «соціялізм плюс електрифікація». І, як каже Вітя Царапкін, вийшло «короткоє замиканиє». Закоротило розум на кишку. Утробна хвороба – всі думки в утробу тягне. Крім корита, нічого не бачить. На зір теж впливає. Крім «на», нічого не чує – на слух впливає. І на мізки впливає. Забуває, якого він племені, якого роду. Якби ще не оте полтавсько-черкаське «ель», то на Біблії присягався б, що він не «хохоль», а Агафія Ликова.
Такі ми є. Національна свідомість прокидається лише тоді, коли прочистить мізки сивухою. Тоді зареве відчайдушно: «По-го-сі-яга-ла го-гі-рочки». Але не вище «гогірочків». Щоб не дай Боже не звинуватили в націоналізмі…
З національного духу лише перегар горілчаний зостався. І кілька колін гопака.
О, гопакувати ми вміємо. Бутафорні шаровари, бутафорна шабля, бутафорне «засвистали козаченьки». Тільки шкура натуральна. Труситься при кожному слові “Свобода” і про кожному слові «Україна».
«Козаченьки». Від старої кози. Хребта випрямити не можуть. Тіні своєї випростаної бояться. З національної гордости тільки шаровари зосталися…
Такі ми є. Маємо національних рабів з королівськими повадками, але маємо й національних лицарів з рабськими болячками. Ще не збудували державу, а вже розсмикуємо її на державки. Ще не зайняли надійну позицію - вже смикаємося в опозицію. Маємо багато крикливих і амбітних отаманів і маємо мало сумлінних і тихих воїв. Такі ми є. Але нічого, все вляжеться. Аби ми передчасно не вляглися. І аби совість у нас була не бутафорною. Аби не задрімали ми, заколисані рідними прапорами, не затішилися різними піснями. Бо комори наші, наші душі уже допотрошують шулери з великих світових доріг, а по степах наших, по селах і містах наших уже розгулюють московські головорізи, сіють смерть і руїну, чигають на нашу волю, на волю України.
Відео:
