неділя, 7 лютого 2021 р.

Силюети: Юрій Шевельов - про Олексу Горбача

 




Олекса Горбач,
старшина Дивізії "Галичина" - ваффен-унтерштурмфюрер, командир 9-ї батареї артилерійського полку, лицар Залізного Хреста 2-го класу (за бої в Австрії); філолог (славіст, україніст), педагог, видавець, професор університету в Франкфурті над Майном, Українського вільного університету в Мюнхені, Українського Католицького університету в Римі, дійсний член НТШ.

* 5 лютого 1918, Романів, Львівщина — † 23 травня 1997, Берфурт, Німеччина


Юрій Шевельов
ОЛЕКСА ГОРБАЧ
Моя перша зустріч з Олексою Горбачем припадає на 1943 рік, моя
найпізніша відбулася в Нью-Йорку 1982 року. Знайомство й
приязнь сороклітньої давности. Багато чого змінилося за цей час,
а може, ще більше лишилося сталим.
Тоді я недавно приїхав до Львова, а він був ще студент. Він
прийшов до мене подивитися на майже заморське диво — славіста
з далекого Харкова (де він, правда, побував уже, але не в
академічних колах), прийшов, може, на спонуку одного зі своїх
учителів Василя Сімовича. Були ще воєнні часи, і всі ми виглядали
досить пошарпано. Це не перешкоджало, а може, й сприяло тому,
що між нами постало довір’я і приязнь. У найпізнішій зустрічі
показався він як заслужений професор, з сивиною в волоссі, з,
мабуть, не одним набутим кілограмом ваги. Але це був той самий
Горбач, з тверезістю судження, з упертістю в праці, із знанням, чого
він прагне і що він зробить, з колючим стриманим гумором, коли в
посмішці сміється тільки один бік вуст, але не в статтях! Крізь
поважність професора, крізь академічних, мало не олімпійських
манер не важко було розгледіти колишнього студента, а крізь обох
— селянського сина з Львівщини, рід я кого звик до тяжкої праці і до
насторожености, що ховає за собою внутрішню шляхетність і
доброзичливість.
З цими рисами характеру зв’язана біографія Олекси Горбача. З
сільського хлопця він виріс на одного з видатних славістів і одного
з провідних україністів. Ніхто не стелив йому цей шлях, ніхто не
стояв за його спиною, невидимо сприяючи йому. Усім він
зобов’язаний собі, своїй наполегливості, здібностям і тактові в
поводженні з людьми. Було це тим важче, що цю путь довелося
йому верстати не на батьківщині.
Ось коротко головні дати цього піднесення. Закінчення
Львівського університету, спершу польського, потім радянського,
1940. Воєнна хуртовина і втрата рідної землі, 1944. Віднова студій в
Українському вільному університеті, перенесеному до Мюнхену, і
габілітаційна праця про арґо на Україні, 1951 року. Праця лектором
польської і української мов у Ґеттінґені, 1952-56; у Марбурзі, 1956-
1958; у Франкфурті над Майном, 1958-1965; покликання на
професора славістики там таки, 1965 до 1979; паралельна праця в
Українському вільному університеті, покликання на декана й
продекана у франкфуртському університеті (що носить почесну
назву Ґете), 1972-1974; нагородження польським орденом Лицарського хреста першого ступеня за заслуги в дбанні про польсько-німецькі контакти.
Горбач у славістиці завжди найбільше цікавився мовознавством,
але мову він завжди брав у зв’язку з культурою, у широкому
контексті зв’язку мови з літературою. Цьому сприяла й загальна
філологічна настанова, що переважала в роки його студій у
львівському університеті. Серед учителів Горбачевих були не
тільки лінгвісти типу Й. Куриловича, а й філологи, такі як Василь
Сімович, Ян Янув, Здзіслав Штібер. Так сталося, що Горбач став не
вузьким мовознавцем, атаки філологом, науковий профіь, що дедалі
рідше трапляється в сучасній славістиці. Як-філолог Горбач
навчився тієї простої істини, що наука не може існувати й
розвиватися нормально без уваги до фактів й безнастанного
збагачення запасу фактів. У сучасному мовознавстві, мабуть, є
більше таких, що живуть на фактах, здобутих перед ними, будуючи
на них складні теорії або прикладаючи до них уже кимсь висунені
теорії. Під їхнім пером наука стає деривативною.
Не так Горбач. Його головний патос — у твердих фактах. У
протилежність до багатьох своїх сучасників він знає, що наука стає
есотеричною й хирлявою, якщо вона покладається тільки на вже
відоме, якщо вона не шукає все нових і нових фактичних даних.
Йому добре відомо, що наше знання, накопичене за попередні
десятиліття й століття, далеко не охоплює всіх тих фактів, на які
воно повинно спиратися, що треба здобувати нові й нові. У цій
настанові виявляється і школа, що її пройшов Горбач, про що вже
тут сказано, і його індивідуальна вдача, і, мабуть, тверезість і
близькість до землі, що її він успадкував від своїх предків і,
найближче, батьків. [...]
Читати статтю Ю. Шевельова цілком: https://chtyvo.org.ua/authors/Suchasnist/1984_N01-02_273-274/