неділя, 7 лютого 2021 р.

Олекса Горбач. В американському полоні

 



Олекса Горбач,
старшина Дивізії "Галичина" - ваффен-унтерштурмфюрер, командир 9-ї батареї артилерійського полку, лицар Залізного Хреста 2-го класу (за бої в Австрії); філолог (славіст, україніст), педагог, видавець, професор університету в Франкфурті над Майном, Українського вільного університету в Мюнхені, Українського Католицького університету в Римі, дійсний член НТШ.
* 5 лютого 1918, Романів, Львівщина — † 23 травня 1997, Берфурт, Німеччина

ОЛЕКСА ГОРБАЧ - ПРО СЕБЕ
З розмови з Олексою Горбачем, записаної 1993 року:

Олекса Горбач
В АМЕРИКАНСЬКОМУ ПОЛОНІ
Травень 1945 — січень 1947
Тоді, як про англійський полон бл. 9 — 10.000 дивізійників написано досі вже чимало спогадів і опубліковано матеріяли, то про перебування бл. 700 дивізійників в американському полоні учасники воліли якось мовчати, не зважаючи навіть на обставину, що це здебільша дивізійники з терену Німеччини. Подібна мовчанка панує хіба ще про перебування дрібної частини дивізійників у французькому полоні, подібно як і про побут у совєтському полоні: тут просто тому, що надто мало наших нелінивих до пера людей вирятувалося з-за дротів. Причини мовчанки колишніх „авербашників" з американського полону — радше психологічної натури: надто багато різних немилих проблем треба б заторкнути, пишучи всю правду про ті дні...
У відрізненні від „гомогенного" назагал старшинсько-рядового складу наших полонених в англійських таборах етапу Шпітталь-Ріміні, то старшинсько-рядовий склад нашої „американської" групи був дуже неоднорідний: сюди попали відприски різних частин Дивізії, в тому чи не найбільше з нефронтового запасного полку, людей, на яких загалом військовий мундир ще не влежався; попали ж вони під команду несповна тридцятки здебільша молодих старшин із фронту. Сталося бо так, що із відступаючих на Захід після капітуляції східного фронту (8 травня 1945) частин Дивізії шляхами на Фойтсберґ-Твімберґ-Санктмарґаретен-Ноймаркт-Мурав у Тамсвеґу відділено, разом із німецькою колоною, й кусень дивізійної валки й скеровано на Мавтерндорф, і та група — замість попасти на південь до Шпітталю до англійців — попала на північ, через Мавтерндорф, у Раштатт до американців. Лихо хотіло, що попали туди разом з нами й ціла низка українофобних німців із дивізійних штабів (Кляйнов, Баєрсдорф тощо) і вони силою інерції спершу продовжували займати своє упривілейоване становище і в нових обставинах. Генерал Фрайтаґ під впливом вісток про трактування американцями вищих есесманів, як воєнних злочинців, мав покінчити з собою ще в Мавтерндорфі пістольною кулею, команду ж перейняв полк. Баєрсдорф — натурою і стажем поліцист, а в потребі „з браку ляку" спечений 1944 року командир артполку Дивізії. А що американці загалом мало, а то й зовсім не цікавилися внутрішньою організацією маси полонених, а харчування полонених все ще проходило із мізерних армійських запасів через німецькі штаби, то для німців Дивізії, привиклих і раніше до „юберменшів-ського" становища „герренфольку", це в обставинах насталого голоду створило порівняно теплі синекурні місця. Зігнані в глухий кут альпійської долини річки Ваґрайн наші полонені харчувалися хіба кваском і молодою кропивою: у однодивізійних же „камерадів" бачено і консерви і муку і інші недосяжні ласощі. Голодовий бунт назрівав. Приходив дехто із Шпітталю з дивізійного табору й розповідав про тамошні блага під англійцями. Але після голодових тижнів годі собі було вже дозволити на виснажливий альпіністський тур через Високотавернські верхи у Шпітталь. До нас причалила, покликаючись на якісь там пропозиції ген. Шандрука, ще й тридцятка якоїсь донсько-козачої частини під проводом Комарова; їх недавнього минулого ніхто дочовпатися не міг: оповідали, ніби вони були лиш пожежниками в Берліні під час альянтських бомбардувань, більшість однак згадувала італійське Удіне, як місце постою напередодні капітуляції. Свого ж швидкого причеплення до „українських есесів" згодом гірко жаліли, як дістали в лоб усі „паролі" про недалеку протисовєтську війну, а надії на швидке звільнення американцями чужинців танули. Надокучувало постійне прохання про звільнення тих ніби „випадкових напівцивільних" і німецьким штабам і американським вартовим. А треба було їм і ті безнадійні подання писати і служити за перекладачів аж до часу, поки прийшла формальна заборона від американського штабу надокучати вартовим воякам такою настирливістю. У внутрішньому житті дивізійників ці „пожежники" трималися завжди осторонь, щоб їх, бува, не зарахували до „колишніх вояків". Зустріла їх згодом гірка доля: дехто з-поміж них добровільно зголосився на „родіну" (мовляв, і 1920 року потримали лиш зо дві зими дроворубами у смоленських лісах добровільних поворотців із Ґалліполі) і всіх же їх як задекларованих совєтських громадян повели перед емведівську комісію, — а тих, хто признався до ранішої служби в ЧА, американці силоміць видали на провесні 1946 р. большевикам у Вайдені. Дехто на еміґрації включився в донсько-козачий рух (брати Комарови).
Не менш нетерплячими виявилися й ті короткочасні дивізійники із запасного полку, що туди були змобілізовані весною 1945 р. з-поміж насильно вивезених на роботи в Райху. Ця, нерідко мало або й зовсім неграмотна катеґорія полонених, ще без дрібки вояцького духу, великою кривдою для себе вважала побут у полоні із міченими „блютґрупним" татуюванням „старими дивізійниками": рішуче вважала, що місце їй на волі, по формованих саме таборах „діпі".
Чимала група німців-есесманів з Дивізії трималася нашого гурту теж у надії, що їй тут легше обійдеться їхнє раніше есесманство („паролі" бо ворожили по 20 років примусових робіт есесманам, а недалеке звільнення — вермахтівцям). Внутрішні тертя з українським загалом полонених привели незабаром до скандального конфлікту, до гідного жуліків завершення в тому прикрому розділі спільної історії, що звався „Німецький персонал в 1 УД".
Після кількатижневого побуту : у Ваґрайнській пляшці виведено оту виголоджену групу в недалекий Санктйоганн (Марк Понґав), де посаджено на товарний поїзд і завезено в баварський Вайльгайм. Не обійшлося по дорозі й без конфліктів із знахабнілою юрбою совєтських полонених, серед яких парадували з дощинкуватими полковницькими пагонами „ахвіцера"-емведисти. Ці союзники американців нападали на нас при постоях ешелону по станціях, грабуючи видавані харчі, відбираючи від людей приватні речі — все це на очах американських вартових.
На належну відсіч годі було собі дозволити: люди боялися за потурбування таких босяцьких „альянтів" можливого здесяткування американцями, від яких також різного можна було тоді сподіватися. Тож приходилося мовчки терпіти наругу. Пам'ятаю хвилину, як один з-поміж наших кинув нахабним совєтчикам: „Не гороїжся надто, бо й так у Сибір гнити поїдеш!" і тим до живого зачепив найскритші їх власні почуття. Що до бійки там не прийшло, то лиш завдяки якомусь українцеві серед їх юрби, який став зацитькувати підпилих „корешків", а нашого „пожежника" ганьбив: „І чого ти їм таке сказав?!" Допоміг нам тоді й якийсь принагідний свідок-поляк, який швидко привів чорношкірого вартового.
У Вайльгаймі на станції, куди ми прибули над світанком, трапилася подія, що мала ще раз засвідчити про німецько-український „камерадшафт" у 1-ій УД типу відомих „штандґеріхтів" Фрайтаґа. Наші голодні вояки відкрили на сусідніх рейках якийсь німецький вагон із вермахтівськими консервами і дехто ухитрився в темряві „позичити" з нього кілька „бікслів". Як же це помітили дивізійні „юберменші", то за давньою привичкою в Дивізії ще з-перед капітуляції — не лише повідбирали таке добро, але ситий поліцист Баєрсдорф вирішив ту приловлену п'ятірку „злодіїв" покарати прикладно розстрілом після швидкого „штандґеріхту". В Дивізії отак розстріляно за дезерції та за „організування" харчів щось понад дві сотні наших молодих людей. Однак тепер на смертний присуд треба було дозволу американського старшини. Йому Баєрсдорф особливо яскраво розмалював цей „злочин", щоб добитися підтвердження присуду й одночасно унагляднити ту взірцеву дисципліну, якою німецькі есесмани хотіли заімпонувати новим панам. Американця однак така дрібничка якось особливо не зворушила й на таку жорстоку кару не погодився. Половлених бідолах хіба лиш трохи побили надто службисті вартові. Цю невдачу наші „юберменші" вирішили тоді надолужити собі інакше: представили всю українську групу перед американським командуванням, як ноторичних бандитів і злодіїв, непоправних бунтівників і бездисциплінну юрбу, за яку не хочуть нести відповідальности та просять про її відділення від „порядного німецького вояка". Не попередивши нікого ні про що та залишивши для своєї жменьки німців рештки обозної валки, Баєрсдорф вивів усю нашу колону у багнисту долинку над потічком біля Еберфінґу, оточену з трьох сторін горбками, вишикував своїх „порядних німців" окремо й сказав до українських „бандитських" фронткамерадів свою останню прощальну промову, тлумачену відразу ж пор. Л. Ортинським; говорив про своє розчарування українцями, яким не помогли всі його жертвенні намагання виховати їх на справжніх вояків, бо переважають серед них злодії й бандити, тим то він не може далі наражувати своїх порядних німців на можливу збірну відповідальність за український бандитизм, отже відведе німців геть, а нас віддає надалі під опіку гарматам і кулеметам американських танків; старшим над нами призначує сотн. Вол. Козака. Власне ніхто й не жалував за тим, що врешті відійшли зарозумілі штабно-обозові п'явки і всі, навіть не зважаючи на ті незаслужені образи, радше зітхнули полегшено. Гірше однак було, коли враз ніби на підтвердження Баєрсдорфових погроз, справді на горбки довкруги нас виповзли три американські танки й скерували на нашу трилаву жерла своїх гармат та цівки кулеметів. Так то, консеквентно до всієї своєї попередньої політики в Дивізії, подякувало нам наше німецьке командування за спільну фронтову боротьбу, за „камерадшафт" зброї, за тисячі поляглих і поранених, за сотні інвалідів.
Прийшлося наладнувати за нових обставин усе: від кухні й шалашів (рідко хто мав плащпалатки на шатра!) до перекладачів. Не було навіть клаптика пристойного паперу, щоб написати сяку-таку нотатку для американців, хто ми такі. Та й тих людей, що мали бліденьке уявлення про англійщину, знайшлося всього ... двох. Одного з них (О.Лисяка) незабаром прийшлося послати з табору, як зв'язкового до Мюнхену із розпачливим „СОС!" до наших громадських установ. І ще багато висилано тоді подібних кур'єрів, щось як Ной із ковчега після потопу, з тим, що назад до нас ніхто вже не повертався. — Життя в нашій долині почало якось наладжуватися: побудовано з „нічого" шатра, за всякі військові відзнаки та фотоапарати вимінювано в американських колекціонерів додаткові харчі, а біля їхніх танків збирано клапті прочитаних газет — єдине джерело наших вісток зі світу. Само собою, в усіх завелися приятелі фронтовика й полоненого — воші. Сотн. Козак скоро набрав собі штаб людей, які зайнялися організацією адміністрації для тих кількох сотень людей. І тоді і згодом ще хіба може надто багато уваги присвячувано чомусь стройовим, а надто мало іншим (хоча б практичним культурно-освітнім та цивільно-званевим) справам. Щоправда, всесильне почуття голоду паралізувало всяку ініціятиву. Функції референтів зв'язку до вищих властей і інформаторів перед загалом таборовиків перейняли пор. Л. Ортинський і сотн. М.Малецький. В нашому гурті опинилося аж двох військових священиків (о.Томашівський і о.Богдан Левицький), то душпастирською опікою таборовики були забезпечені. Наші однонапрямні кур'єри осягнули бодай те, що на короткий час під наш табір приїхав інкоґніто ген. Шандрук разом із о. М. Левенцем — поінформувати старшин таборового штабу про загальну ситуацію. Не знаю вже, наскільки у зв'язку з тим поширилися були серед наших полонених наївняцькі плітки про недалекий совєтсько-американський конфлікт, та що незабаром нас, полонених, американці „переймуть на свою службу", а тому люди не повинні розбігатися, бо „ще будуть потрібні". Нам, старшинам, передавав якось так подібну інструкцію Ортинський. Хоч я особисто (як і загал критичніших старшин) такому не надто вірив, бо ж час-від-часу читав клапті „Старс енд Страйпс", але ж сказав собі, що в нашій історії часто трагедією бувало те, що політичним проводам бракувало виконавців для своїх доручень; то ж вирішив тепер, навіть проти власного переконання, теж — сидіти й чекати. Подібно, здається, міркували тоді всі ті молоденькі старшини, що власне повинні були радше йти докінчувати свої „цивільні" студії, замість марнувати час на картярстві й полюванні на вошей. Однак втовкмачували почуту інструкцію людям, а потім наразилися зі сторони мужви на закид, що, мовляв, панам офіцерам „войска" було ще замало, хочуть в нього бавитися ще й у полоні, а тому нам розбігатися не дозволяють. Інша справа, що багатьох з-поміж отаких розбіглих певне половили б і вони опинились би розпорошено по різних таборах. Власне іншої раціональної аргументації отого „витривати у полоні" нам від нікого почути не довелося і після того, як всі оті наївненькі плітки остаточно дістали в лоб.
Однак незабаром втечі стали річчю важчою: наш табір переміщено на кілометрів 10 на південь — над озеро Ріґзе (між Гофгаймом і Айдлінґом) у комплекс німецьких есесманських, де втікачів ловили вже не тільки вдень байдужі американці, але вночі й педантична, відокремлена й незле озброєна німецька жандармерія, навербована з-поміж полонених. Вдень черги кулеметів із американських танків на горбках перестерігали підприємливих полонених, що визначені „денними наказами" „візирні" межові лінії табору це зовсім не фікція. Охочих випливати на озеро теж завертали кулеметними чергами, а при березі чекали на кожне тепле тіло армії п'явок. Наше положення в комплексі есесманських таборів настроювало ворожо до нас довколишніх баверів, неприступних для ніяких торговельних трансакцій, бо вони конче хотіли продемонструвати отаким своїм відношенням перед американцями свою ворожість до гітлеризму. На більше ніж на гру в „покера" і тут не давали себе зорганізувати апатичні від голоду люди — та й, здається, намагань на більше — крім щоденних апелів — помітити не можна було; перебільшеною за тих умов дисципліною пробували ще хіба переконувати знуджених чорношкірих жувачів ґуми, що ми мовляв аж не такі то збунтовані бандити, як це нас дивізійні німці змалювали: люди нерідко мліли в апельному шику з голоду, то ж ніхто тямущий не став би педантично перевіряти, чи в них на кишенях позащіплювано всі ґудзики... Дехто з „порядних німців" Баєрсдорфа пробував був навіть перепроситися з „українськими бандитами": майор Вільднер став приходити в таборовий штаб на милі розмови й переговори, чи не прийняли б українці декого із „своїх командирів"...
Фантазії про недалеке, мовляв, звільнювання забобонні люди стали черпати вже не лиш із віщих снів, із викладаних пасьянсів, з хмарної погоди, але й із нічних спіритичних сеансів. Бо на таборовій долині виловлено вже всіх слимаків і обскубано всі колоски свидового жита. Єдиним же „фафлиґовим" наслідком висиланих у світ „кур'єрів" були передачі від рідні поодиноким людям харчів, і ще цивільних документів та одягу для втеч, а таборові — мішка сухарів від якихось добродіїв чи не з французької зони. Десь наприкінці серпня враз нашу ідилію над Ріґзе закінчено: ввечері нас обступили озброєні німецькі вартові (щоб ніхто не втік!), а вранці прийшлося відмаршувати до станції в недалекому Мурнав, щоб звідти поїздом через Мюнхен заїхати вже за дроти табору в Бад-Айблінґу на великій летунській площі.
В Мюнхені нас покинуло декілька тих, кому рідня передала цивільний одяг. В Бад-Айблінґу тим, хто не міг дотримувати добре кроку, чорношкірі вартові допомагали кольбами й копняками з ввічливою заохотою „Летс ґов, ю демнед ас-ас!" Від розчарованих наших донських „пожежників" прийшлося почути „Вот, тебе і самостійная Україна!" Як псьочили своїм панам старшинам оті наші „хлопці" із запасного полку майора Побігущого (що сам іще в Понґав пішов розшукувати родину) за те, що ми їх, мовляв, стримували від втеч, того й не описати. Мимохіть думалося: а що, якби нас так видавали большевикам, то старшинам навіть між рядовими було б годі сховатися... Але в Бад-Айблінґу довго побувати не довелося: після відвошивлення магічним порошком „дідіті" нас під ескортою, вже „ґранатових хлопцуф", відставлено поїздом за дроти до комплексу есесівських і чужинецьких таборів в Авербаху (близько 50 км. на північний схід від Нюрнберґу) — на цілий рік. Наші нові ґранатові вахмани так уже встигли замериканізуватися (після кількарічного кручення хвостів баворським оксам!), що не тільки ліпили собі зужиту жувальну ґуму з рота за праве вухо, але і в своїй польській мові завели однісіньке нецензурне слівце для висловлювання всіх можливих чинностей двоногої істоти.
Сам табір Авербах — це був комплекс німецьких вермахтівських бараків на просторому полігоні, тепер обведених кількома рядами колючого дроту з-зовні і ще поділених всередині на кільканадцять „кейджів", теж повідгороджуваних поміж собою колючим
дротом і окремо ще стережених поляками. Переходити з такого кейджу в інший кейдж було неможливо. За помічені спроби порозумітися з іншим кейджем карали, особливо старшин, драконськими голодово-арештовими карами, які в разі, що „винуватця" затаювано, спадали тоді збірно на барак чи кейдж. Перепустки для кількагодинних відвідин знайомих співполонених в іншому кейджі в неділю видавати стали аж із весною 1946 р. В табір спихали, крім німецьких есесівців, головно ще чужинців із есесівських частин (естонців, лотишів, голландців, норвежців, бельгійців тощо); було тут декілька кейджів із полоненими мадярами, що тримали себе вповні окремо і згодом здебільша повернулися додому. Сюди приїжджали різні державні військові місії й забирали своїх заблуканих громадян. Бо за державною приналежністю поділено тут усіх. Стали приїздити незабаром і совєтська і дві польські (варшавська та лондонська) місії. Був тут навіть жіночий кейдж, де опинилася якась групка із півтора десятка східних українок — шпитальної обслуги, що згодом зголосилася повертатися в СССР. Були українці з румунської армії і з РОА (буковинці, яких туди силоміць включили 1944 р.). Були німці з України, які тоді ще себе так і називали, що вони з України, а не з „Руслянду", бо ще їх такого не навчила пізніша боннська політика „ляндсманшафтів": до речі, у таборових картотеках вони чи не єдині фігурували як чисті „українер"...
Особливістю того табору було те, що тут зразу відділено мужву від старшин і тих останніх замкнено в окремому кейджі разом із німецькими есесівськими. Як „непрацюючим" їм нерідко давали їсти лиш те, що залишалося в кухні; інколи скупенько — всього раз на день. Часті ревізії з відповідними шиканами бували тут на порядку дня. Рядових і підстаршин кормили краще, навіть якщо й не ходили вони на різні „придуркові" робочі команди. А що багато праці (крім порядкової по бараках і кейджах та дровозаготівлі) не було, то траплялося нерідко, що якийсь „сер" наказував ручними носилками переносити купу каміння з одного кута в другий, і назад. Люди спершу брали це на весело (головне ж, щоб їсти дали!), а згодом відмовлялися від такої наруги. Воліли бути голоднішими.
Стосунки поміж нашою мужвою й старшинським кейджом спершу склалися вороже: побивано навіть тих, з-поміж підстаршин і вояцтва, хто пробував чи обороняти становища нашого колишнього таборового „штабу" з-над Ріґзе, чи то хотів потайки порозумітися через загорожу з окремими старшинами. Ні сотн. Козак ні пор. Ортинський не могли показатися біля огорожі, щоб їх оті роззлоблені „пфердепфлеґери" не засипували лайками. Свій полон приписували чомусь виключно їм. Побоюючися видачі совєтській місії — хоча б через яке небудь сплутання прізвищ (бо й таке траплялося!) — сотн. Козак навіть рішився втекти з табору наприкінці грудня 1945 р., перетявши дроти. Всю моральну відповідальність за ту масу знетерпеливленого вояцтва прийшлося перейняти тоді на себе Ортинському. Як він це душевно переживав, знають лиш ті, хто бачив тоді його вихуділе обличчя, на якому лиш горіли запалі очі, хто бачив, як він постійно до пізна в ніч ходив „хатрачити" поміж знайомими німцями, чи нема де в американському штабі табору нової совєтської репатріяційної місії з автомашинами — забирати на „родіну". Десь там тоді й почалися його пізніші сухоти з 1949 р. Щоб оборонитися перед всякими можливими видачами прийшлося тупих німецьких канцеляристів і таких же їхніх американських „босів" переконати, щоб у рубрику „штатсанґегеріґкайт — нейшенелиті" нам вписували аж чотири заподачі: „українець з Польщі, державна приналежність до 1939 року польська, після 1939 р. бездержавний"; таке і національної нечести нам не приносило і в якійсь мірі перед видачами охороняло. На заяву ж „українець" автоматично раховано нас совєтськими громадянами (з дальшими консеквенціями депортації), а на заяву „польський громадянин" кликали перед лондонську або варшавську місію, і це могло в обох випадках грозити депортацією до Польщі (якщо не далі на схід) як „здрайцам ойчизни". Німецькі „камеради" по канцеляріях зовсім недружньо дивилися на тих з-поміж нас, хто заявляв, що не може повернутися до „гаймату", бо там хазяйнує „Іван"; недвозначно відповідали: „Ти в Німеччині, чоловіче, залишатися не можеш, бо тут ні для своїх місця нема! З чого ж ти хочеш жити?" Аж розумнішим можна було витлумачити, що мовляв — бувши польським громадянином до 1939 р., ще не означало бути поляком, бо ж Польща перейняла від Антанти теж українську Сх. Галичину, і так само ще поляками не стали ті німці в Познанщині, що опинилися в кордонах Польщі. Але серед нашої мужви знайшлися були й доморослі політики, що воліли подавати себе лиш „польськими громадянами" чи й „поляками" і їх, ок. 300, відділено незабаром окремо — між „поляків 4-го кейджу", тоді як іншу половину наших („невиясненої державної приналежности") перекинуто між різнонаціональну збиранину 6-го кейджу, де їм вдалося створити навіть окремий український барак, очолений хор. Яр. Войтовичем, перенесеним сюди реконвалесцентом з котрогось шпиталю. Сяке-таке власне культурне життя вдалося наладнати тільки в цьому 6-му кейджі: сюди попали бо якраз „кукурудзяники" з „лопатенцуґів" запасного полку.
Тут зорганізувався швидко свій хор, що з доволі багатою вокальною програмою став обходити інші кейджі; тут зорганізовано власне навчання англійської мови та курс для неграмотних (на жаль, ту нашу ганьбу — неграмотних не раз треба було аж силою приводити на такі лекції!). На домагання мужви спроваджено для того зі старшинського кейджу двох старшин (м. ін. як дириґента хор. Юрія Гнатюка-Ткача) та лікарів. Тут видано й свою одноднівку (в двох рукою писаних примірниках), згодом передану до УМХС в Мюнхені, де її передруковано на циклостилі. Тут почали записувати пісні, співані в Дивізії, переписували з пам'яти різні декламації на шевченківські концерти. Бо книжок не було. Німецькі „культурні аранжери" конче чомусь хотіли наш хор охристити „козацьким" чи „російським", бо це мовляв більше „тягне публіку", ніж „український": перемогла однак поговіркова впертість хохла; а на аргументи, мовляв, „руссен" і „українер" то все одно, бо ніби яка ж там уже різниця? — наші хлопці відповідали: „Якщо б ми були „руссен", то не сиділи б отут за дротами, а били б вас разом з „Іваном", зрозумів?".
З Авербаху вперше офіційно дозволено написати рідним і знайомим картки з коротким принизливим надрукованим англійсько-німецьким текстом („Побита армія шукає своїх рідних. Я був (не був) поранений. Я ще при житті").
На Різдво вперше прийшли зорганізовані УМХС-ом із таборів Ді-Пі передачі „для українців", а перейняті в Авербаху виключно адміністрацією табору. Це призначення стало причиною, що не взято до уваги наших „поляків" у 4-му кейджі, а частину посилок розхватали знову ж як „справжні українер" — німці з України (оті „чорні ескари" — вартові різних німецьких концтаборів смерти на Україні!). Словом, наших дурнів набили і в церкві. .. Для нашої ж таборової черні це послужило притокою знову псьочити чомусь на „наших панів" (бо ті, мовляв, більшість пакунків забрали собі!). Але пакункова історія піднесла — неспівмірно до свого справжнього значення — авторитет українців у таборі: до українців враз стали зголошуватися різні дядьки з Басарабії й Румунії, що досі зі своїм українством конспірувалися серед румунів, мадярів, поляків, росіян...
Популяризувати наше ім'я було можливим не лиш виступами хору. До речі, цим хором ми відкрили й українок в „остючка" жіночого кейджу: фігурували вони там як „руссіннен", а до свого козачка попросили нас при спільному виступі поакомпанувати їм. Сльози ставали їм в очах, як нас просили безуспішно за акомпаніятором: „Ми російських пісень не знаємо й не співаємо" — ввічливо, але й невгнуто відповідали заїлі „ґалічмени", „Хлопці, та ж ми такі ж, як і ви!" — благали дівчата, що були порозпла-кувалися від нашої хорової пісні про вербу рясну й дівчину красну з нещасливою долею. І аж як бідолашні дівчатиська перед німецькою публікою, яка й так не розуміла наших спорів, заявили, що танцюватимуть „українки український танець", тоді знайшлися охочі допомогти. Помалу крижана стіна почала танути. Наших дівчат незабаром однак забрали кудись — мабуть, на „родіну". Подібних запеклих „западніків" напевно зустріли бодай ще раз: на Воркуті.
Чимало вдавалося зробити й на церковному полі. З-поміж наших двох священиків вдалося якось відразу в Авербаху добитися звільнення для о. Томашівського — наступного інформатора українському Мюнхенові про наші гаразди. З нами лишився лиш о.Левицький. Застав тут власне свого німецько-католицького колеґу по фаху; для місіонерської праці серед есесівських „ґоттґльойбіґерів" залишився був тут молодий католицький священик, раніше вермахтівський санітар, що переборовши всякі американсько-німецькі таборові перешкоди, обходив табір із Богослуженнями, дискусійними релігійними доповідями — від ранку до вечора. Відповідно укладені частини цих Богослужень дозволяли теж і протестантам брати в них участь. Обслуговуючи, попри українців, ще й інших католиків хоч у двох кейджах, наш католицький священик прийшов йому дуже в пору. Бо дозволяв йому більше часу присвятити на завзяті дискусії з антикатолицькими есесманами, які маючи в руках на місці всю адміністрацію, кидали йому під ноги колоди на кожному кроці: почавши від того, що „випадково" не знайшлося вільного бараку чи для його доповіді чи для Богослужби, а скінчивши на тому, що приходили на його доповіді, щоб висміювати догми Католицької Церкви. Знуджені війною американські вояки в адміністрації кейджів (власне один „командант", посередником до якого був німець-перекладач і один подібний ще старшина „Сі-Ай-СІ", що інколи зволив появлятися в адміністраційному бараці: заступала ж його на щодень поштова скринька на скарги, доноси, побажання!) — відступили всю управу німцям, які куди краще все тут зорганізували, ніж би це були зробили самі „переможці". Цей таборовий католицький священик все ж добився того, що навернув на практикуючих католиків щось із 4.000 (із близько 20.000 всього табору) „ґоттґльойбіґерів" і до них ото спровадив на провесні 1946 р. єпископа з недалекого Бамберґу. Вітала єпископа й українська група і хоровим виступом і подарованим картоновим хрестом з розмальованим на ньому українським вишивковим взором. Єпископ у гутірці з українцями навіть згадав, що він із митрополитом Йосифом Сліпим добрі приятелі, бо студіювали разом. На інтервенцію єпископа дозволив американський командант виходити священикам з табору до недалекого монастиря за літургійними речами. Наш капелан скористався з тої першої нагоди і, не зважаючи на дане вартовому полякові „старшинське слово чести", чкурнув до рідних у французьку зону. Скільки наруг прийшлося потім німцеві від своїх есесманських противників зазнати, а нам сорому наїстися. Не багато допомогли й відповідні наші письмові з'ясування до церковних властей. Тільки запеклі есесмани напівсерйозно допитувались: „І справді був він священиком, чи лиш так добре вдавав? Бо це справді — „айн пріма-штюк"! "
А не бракувало власне в таборі сенсацій: одні тікали каналами, щоб розглянутися за щастям у недалекій совєтській зоні, інші — в американських уніформах, начіплявши собі старшинських бляшок і розмовляючи по-англійському, пройшли повз польських „цюлів" при брамі. З люті вартові пускали часами зі сторожевих вишок черги з кулеметів по бараках: кулі пробивали тоді й людські тіла, не лиш дощаний дах бараку. Якісь „антифашисти", працюючи в пекарні, обмили якраз печні хліби водою, до якої примішали аршеник. А що той випік хліба роздали якраз на суботу й неділю (голодні люди нерідко з'їдали зараз же обі порції!), то декільком полоненим прийшлося попрощатися з життям, кільканадцятьом утратити зір; навіть в українській групі заторкнуло це нещастя кількох голодоморів. Ця „протиесесманська" вихватка мала той добрий результат, що відтоді таборові хліб видавано однаковий, що й американським воякам.
Совєтська репатріяція в лютому 1946 р. заторкнула в нас лиш тих, хто себе подав був громадянином СССР: вивезено тоді всіх німців з СССР і наших дончаків. У недалекому Вейдені тих, хто признався до служби в ЧА (себто „присягав" і „зрадив присязі", перейшовши до ворога, став отже „воєнним злочинцем" по думці Ялтинського договору) — переодягнули в нові американські уніформи (щоб заощадити всяких негуманних самогубств захованими ножиками чи жилетками!) і відвезено в подарунку східному „альянтові".
Насписувано тоді і в українській групі чимало паперу на всякі спогади з тлумаченням характеру 1 УД. Писав їх за нашу групу Ортинський, писали їх і на власну руку знетерпеливлені окремі полонені (ті — „без великої політики", що її, мовляв, Ортинський хотів при тій нагоді робити!), нарікаючи на німців, крізь чиї руки власне все те й проходило. Ефекту не було у кожному випадку — жодного; навіть у тих, хто зфальшованими документами пробував доводити свою „примусовість".
Траплялися й розумніші американці, що пробували витлумачити нетерплячим: „Зараз випускаємо з-поміж чужинців лиш тих, кого забирає їх же держава. А вас треба б лишити в Німеччині й тут вас сяк чи так прокормити; бо ж до таборів Ді-Пі права й так не матимете". Не легко таке було витлумачити простим людям, які вважали, що той або інший їх колеґа „не кіблює за дротами", але сидить собі у якомусь там таборі в Ашафенбурзі. Почали втрачати терпець і розсудливіші, як приходила звістка, що там на волі наречена чи дружина „зкозачилася". Німці нерідко відбирали собі в таких випадках життя, або плакали як малі діти.
Заходили до нас і лондонські поляки в уніформах американських старшин, допитуючися серед нас то за Волинським леґіоном то за бригадою „Вільна Україна", то за деякими українськими старшинами, що врізалися у пам'ять полякам.
Десь у липні 1946 року почали розпускати табір в Авербаху й нас перевезли до табору полонених у Реґенсбурзі. З Богослуженнями до нас став приходити місцевий український священик, обіцяючи — може надто спішно — звільнення з полону на інтервенції українських чинників перед американцями; роптанню мужви не було кінця, як оті необережно приобіцяні ним дати приходилося пересувати, а ще більше, як звільнених просив, від імені тамошньої управи, не заходити до діпівського табору.
У Реґенсбурзі почали відвідувати полонених уже й рідні, приносячи передачі та книжки. Прийшлося пережити й фальшиву нічну тривогу, що скропилася на пор. Горкові як писареві в німецькій таборовій канцелярії, бо хтось там помітив на статистичній таблиці, схоже на наше, число „громадян СССР": ледве врятовали його від злінчування як „ймовірного агента" ... Як же ж у серпні випущено врешті на волю масу стрілецтва й підстаршин (також і декілька старшин, що мали посвідки з УНА!), то залишеній нашій тридцятці камінь з грудей зісунувся, бо врешті не треба турбуватися бодай за мужву, яку ми — по волі чи по неволі — завели за дроти. Старшин переведено на статус інтернованих. Нетерпелива молодь почала — „отак на всякий випадок" (якщо видали б нас большевикам) — копати з придротного бараку підземний вихід на волю. Бо ж ішли транспорти югославських німців до Тіта, і словацького генерала видали до „демократичної" ЧСР. На химерність американської політики треба таки було бути готовим, бо ж наївність наших „босів" була безмежна. Та ж зустрічалися нам вже й американські вояки-українці (десь чи не з Лемківщини родом були їхні батьки), які нас переконували: „А ти сі чо не хочеш вертати додому? Певно якийсь „вор крайм" маєш на сумлінню!" А на відповідь: „Та ж не можу вернутися, бо там Сталін!" — приходилося слухати: „А ти того Сталіна чо не скинеш, а си єнчого Сталіна, ліпшого не вибереш? Я свого Трумена скину, як ми сє перестане подобати!" Чи ж не роззброююча наївність? І то в українця родом! То що вже казати про чорношкірих? Тож хлопці спішно копали підземний хід на волю. Але скористатися з нього вже не прийшлося: нас незабаром повезли до Дармштадту і по дорозі вночі, забалакавши попередньо польських вартових не замикати дверей товарного вагону, ще п'ятеро найнетерпеливіших десь біля Ашафенбурґу „вибрало волю", щасливо скотившися на бігу з долівки вагону на насип (Білик, Коваль, Луців, Зуляк, Климів). У дармштадському таборі інтернованих нас однак „не ждали", то ж прийшлося зараз таки повернутися назад у Реґенсбурґ, щоб за кілька днів таки знову поїхати в Дармштадт: цим разом нас уже сюди зволили прийняти. Тутешні шатра хіба мусіли були видаватися американцям краще пристосованими до зими, ніж реґенсбурзькі бараки, то ж і прийшлося морозів засмакувати і в Гессії, не лиш у Баварії..
Застали ми тут уже українську групу „цивілів" — разом із д-ром Л. Макарушкою, арештованим на донос якогось землячка, і таки владику Палладія (Видибіду-Руденка) з церковним причотом та радою (Іножарський, Яворський, Сидорук і інші); були тут і люди з т. зв. „штабу Розенберґа" (з бібліотеки в Ратіборі, що займалися грабежем культурних цінностей на окупованих землях СССР). Слухаючи людських доль на оте сакральне питання сіайсівських кациків „Варум гір?" (Чому попав сюди?), можна було справді і без міри насміятися і таки нажуритися, познайомившися зі звичками нового окупанта, як це його собі бажав дехто й на нашу землю.
Молодого білоруса, що прорвався з Берліну до американців над Райн, хотячи їх просвітити в білоруській національній проблематиці, спершу переслухали в штабі армії, а тоді — інтернували за дроти (якби хоч у божевільню замкнули, то вже б зрозуміліше!); і так сидів уже тут півтора року. Владику Палладія, що при евакуації Кракова дістав поручувальний лист („ту гум іт мей консирн") і біля Пассав йому й причотові приділено окреме помешкання, заденунціював американцям давній власник дому як імовірного грубшого колаборанта (бо ж нікому, хто приїздив із „остену", таких рекомендацій не давали, — арґументував слушно в своїй логіці німець!) і військова поліція заарештувала, переслухала й посадила за дроти. Отих низових бібліотекарів із Ратібору, що чи то обтирали пилюгу з книжок, пограбованих німцями по наших бібліотеках, чи то як фахівці писали замовлені статті з совєтознавства, щоб не померти з голоду, — коли тепер зголосилися до американців, то їх теж інтернували на півтора року. Нашого заробітчанина з Франції, що спершу в чужинецькому леґіоні з німцями воював, потім примирав у німецькому полоні, а на інтервенцію берлінських українців став 1942 р. перекладачем при українських робітниках і його як такого пізнав 1945 року в якомусь діпівському таборі поляк-робітник та заденунціював американцям, забрали, повибивали зуби й запроторили в табір інтернованих.
Подібно й серед німців: як стверджено з якихось списків, що якийсь Мюллер або Маєр як воєнний злочинець вчинив у Франції те то чи те то, то затримано за дротами з-поміж полонених всіх Мюллерів і Маєрів, „поки не виясниться справа". А хто раз попав за дроти, того аж після 6 місяців кликали на т. зв. переслухання до якогось позіхаючого з нуді „містера Варґи" із СіАйСі. Прикликаний розповідав свою історію на оте капітальне „Варум гір?" і знову мав спокій на два-три місяці. Такі бо стереотипні переслухання повторювалися тоді в проміжках щодва-три місяці; і так нікого не випускали (своїх грубих риб німці однак спритно виводили з табору, якщо їм грозив якийсь стричок!), і самі „слідчі" в міжчасі мінялися, а зізнань і так не записувано. Слідча бюрократія працювала преліниво, і чи не найбільший вплив мали на долю перепитуваних — перекладачі (переважно голландські есесмани, що самі додому надто не спішилися,бо там їх суджено на кількарічну військову службу по індонезійських колоніях).
Досадно оцінили робочу методу тих американців таборові німці: „Амі не працює ні в понеділок, ні у вівторок, бо ще втомлений своїм вікендом, і в бюрі сонний та позіхає на сон після амурних пригод; працює лиш трішки в середу й до полудня в четвер: бо після полудня в четвер і в п'ятницю вже себе душевно приготовляє на новий вікенд — на суботні й недільні „лібесабентоєр". Тих же дармштадських кільканадцять тисяч „справ" дійсно годі було такою методою скорше опрацювати. Саму вавилонську вежу нашого табору в Дармштадті описав із автопсії дотепно молодий румунський письменник Вірджілію в повісті „За п'ять дванадцята" — в тому теж і владику Палладія та його православну каплицю, сконструйовану вже за дротами.
Тут у Дармштадті пожвавішали й „міжнародного характеру" торговельні зв'язки з американцями: польські вахмани імпортували від німецьких та французьких продуцентів комплекти порнографічних знімок, що їх перепродували полоненим, а ті, вже з добрим баришем, пускали їх між молоденьких американських вояків. Їх же строгий моралізатор методист полковник не міг ніяк перехопити ґешефтових ниток цієї деморалізуючої контрабанди: польські вартові мусіли були включити й полонених, бо їм самим полковник загрозив прогнанням в разі переловлення. В українську громаду наше прибуття зразу внесло „війну": для кращого адміністрування саме формовано окремі національні гурти; збільшення ж числа українців рішило, що не об'єднувано їх з росіянами, але виділено в окрему групу. Якось не випадало й нашим „розенберґівцям" залишитися з росіянами й не піти з нами. Тимбільше, що й у Дармштадті наші зв'язки до УМХС-у, а отже й зорганізовані харчові посилки для всієї української групи,
— функціонували незле. Їхньої „зради для общего дєла" їм росіяни-нахаби простити не могли й при кожній зустрічі вигукували за ними: „Хай живе самостійная Україна!" Пам'ятаю ще постать зніченого лиш проф. Марченка у відповідь на такі їхні зачіпки. Перед нашими однак молодими п'ястуками ці „колоніяльні" росіяни з Кавказу й Туркестану мали виразний респект. Пишу „колоніяльними", бо із справжніми, культурними росіянами, що не виростали по „колоніях" імперії, але в Ленінграді, Новгороді — можна було на розум поговорити. Пам'ятаю симпатичного лікаря, що зразу ж жартома заявив: „Я знаю, — ви українці нас ненавидите; але якщо б ваша незалежність залежала від мене, я б її вам беззастережно віддав ..." Подібно й новгородянка-учителька з-поміж „розенберґівців": „Я знаю,мені казали, що українці, як тільки почують, що хтось росіянин, то відвертаються і говорити з ним не хотять. Але чи можете ви проте поговорити зі мною, в чому тут справа; хоч ви знаєте, що я росіянка ..." Прийшлося лиш усміхнутися на таку добру поінформованість про українсько-російську дружбу.
Наше прибуття справило клопіт і декому з-поміж українців. В цьому таборі врешті по заспокоєнні фізичного голоду настала пора й на заспокоєння духових потреб. Пильні німці зорганізували тут навіть окремий „університет" із безліччю викладів та мовних курсів; та найкомічнішим було те, що й окремі „секретаріяти" за „факультетами" проводили вписи, приймали студентів, видавали індекси ... І хоч наші охочі ходили на різні доповіді й мовні курси, але „вписаними" бути не могли в картотеку, бо „семестр вже раніше почався" .. . Подібні вечірні доповіді (а теж курси англійської мови „папи" Ніколяя, американського німця) зорганізував у нас Ортинський. Були це, крім національних свят із „концертами" решток хору, —- головно вечірки зі спогадами старших громадян (Владики Палладія про Центральну Раду, д-ра Макарушки про польські сеймові часи), а то й запрошених чужинців (один голландець-адвокат розповідав про адміністрування індонезійських колоній і життя в них; шеф канцелярії Ріббентроппа говорив про поїздку до Москви 1939 р. зі своїм шефом). Найважче було затягти в наш гурт таки наших „розенберґівців": проф. Марченко не давав себе зґвалтувати навіть на першолистопадовий вечір, так йому було нібито спішно послухати останніх вечірніх радіовістей ... Дніпропетровця, проф. Поплюйка ми навіть трішки призвичаїли до практичного вживання української мови: зобов'язалися вислухати курсу його лекцій із металургії, якщо він їх говоритиме по-українськи. Прів і професор і слухачі, але героїчно витримали обі сторони. — Навіть у здекомплектованому складі зміг наш 8-членний хор (три „хористи" лиш німо роти роззявляли!) взяти своєю здисциплінованістю й піснями „Засяяло сонце", „Гандзею" та „Птичим хором" перше місце на зорганізованому австрійцями „Вечорі націй".
Таборові невзгодини (зима під шатрами!) стягнули на себе увагу якоїсь там американської сенатської комісії, що вибиралася оглядати цю коштовну інституцію своєї армії: в грудні наш табір отже почали швидко ліквідувати; кого випущено на волю, а нас переведено ще до Людвіґсбурґу, де довелося відсвяткувати Різдво (були навіть ориґінальні вареники, і не лише кутя!), поки врешті як „леґіонерам" не вручено нам звільнювальних паперів. Коштувало воно не одного ходу Ортинського поміж перекладачами, щоб знову десь нашої справи не покладено на нові місяці „до актів". На залізничній станції роз'їхалися 11 січня 1947 року довголітні зведені спільною долею друзі. Найбільше однак зразу поперло до Мюнхену в УМХС на Дахаверштрасе ущасливити своїм видом паню Шафранську ... Пригодилися навіть наші звільнювальні „білка": скоро після того йота в йоту такими самісінькими озброїлися всі втікачі з Італії і ті, хто полону загалом не пройшов, перед можливими „лапанками" американської поліції.
Крім отої більшої групи, опинилися ще із різних військових шпиталів менші гуртки по деяких інших американських таборах полонених — головно в Галляйні біля Зальцбурґу, де теж пережили неодну несподіванку. їхнє звільнення наступило десь у місяць пізніше —- знову ж на підставі представлених місцевому кацикові СіАйСі армійського наказу про звільнення нашої більшої групи дивізійників.
Незабаром прийшлося звести ще паперову війну за зрівняння дивізійників у правах на еміґрування з іншими втікачами, а також подібну боротьбу за моральне признання повноцінности жертви крови дивізійників — перед власною громадою. Ці завдання перейняло вже Братство й його відповідні комісії чи референтури. Перед у цій праці повели головно дивізійники з терену Баварії та Австрії.
Отже різна була доля невеликої групи дивізійників з американського полону від долі тієї маси їх, що попала до англійців. І трішки інший тип „екс-дивізійника" тут витворився. До свого гурту йому тут доводилося аж пробиватися. Гіркий досвід навчив тут і самостійніше та критичніше думати, а так же ж само без захоплення дивитися й на свою громаду. Спільна дальша доля цих мало не проскрибованих „колаборантів" (в очах чужих і деяких своїх) навчила тих людей тут триматися разом, помагати собі взаємно. І то навіть понад партійно-політичні інструкції. З тим ідейним багажем своєрідної духової опозиції й ресантименту супроти загалу власного громадянства виїхали ці „мічені" комбатанти і далі в світ. В тім може й криється таємниця такої дивної їхньої пов'язаности теж у нових обставинах.
Джерело:


СИЛЮЕТИ: ЮРІЙ ШЕВЕЛЬОВ ПРО ОЛЕКСУ ГОРБАЧА