Підписання інструментів капітуляції Німеччини. Штаб генерала Двайта Айзенгавера, Реймс, Франція, 7 травня 1945 року
"Якби Польщу не зрадили, бо це була безумовна й ганебна зрада, то замість французів капітуляцію мали би приймати поляки.
Коли генерал Йодль побачив представників Франції у характерних круглих кашкетах, котрі прибули підписувати Акт про капітуляцію, він вигукнув: «Як? Вони нас теж перемогли?!»"
.
Генерал-полковник Альфред Йодль підписує Акт про капітуляцію Німеччини
Напевне, багато хто ставив собі запитання про те, чому історія Другої Світової Війни й далі подається приблизно таким самим чином, як це було одразу після її закінчення, хоча з часом відкрилася маса фактів, які змінюють основні акценти й суть усього цього величезного явища? Досі не дано чітких відповідей на питання про те, як і, власне, чому Війна почалася саме таким чином і саме тоді. І, між іншим, не давши чітких відповідей на ці запитання, людство залишає порожнечу, котру заповнюють своїм смородом різні Путіни та інша гидота.
Зовсім недавно такий собі Путін висунув теорію про те, що Другу Світову, насправді, почала Польща. Брак реакції світових лідерів на таку подачу свідчить про те, що вони не хочуть або не можуть осадити старого маразматика. Але в усякому разі, Путінові не повинна була зійти з рук ця заява. Проте, мсьє Макрон учергове каже, що не можна переривати діялогу з Путіном — се, мовляв, недобре.
Воно, звісно, путінські гроші, влиті в економіку тієї ж Франції чи Німеччини, роблять свою справу і дівчина танцює під балалайку того, хто її підгодовує. А проте, цей стан речей не може мати лише таке пояснення, позаяк макрони та інші приходять і йдуть, а дивна позиція все одно залишається, хай і з невеликими посуваннями в той чи інший бік.
Це наводить на думку про те, що в даному випадку справа не лише в продажних політиках, а й у тім, що Заходові з якоїсь причини теж не дуже вигідно почати різати правду-матку про ті події. Складається враження, що всі вирішили залишити це як є. Але як можна помітити, в Москві користуються цією ситуацією й фонтанують своїм маренням, не чекаючи відсічі.
Ми тут опублікували цілий цикл статей, присвячених початкові Другої Світової Війни і початкові війни Райху із совком. Ми намагалися показати, чому Москва уникає правди, а от чому Захід мовчить, там не пояснювалося. Напевне, час торкнутися цієї теми, хоча б поверхово, щоби позначити суть проблеми.
Але спочатку все-таки треба згадати конфіґурацію сил на момент закінчення Другої Світової Війни і особливо тієї її частини, яка відбувалася на території Европи. Саме там криється велика частина проблем, -які посилено залишаються за кадром, проблем, що час від часу й далі отруюють теперішнє отрутою минулого.
Як відомо, станом на 1 травня 1945 року европейська частина війни закінчилася. Німецьке командування кілька разів «на біс» капітулювало, але то інша і вже описана нами історія. Тут важливим є тільки те, хто опинився підписантами акту про капітуляцію Німеччини з боку переможців. Їх виявилося чотверо: Велика Британія, совок, США і Франція. Безумовно, основною країною-переможницею є Велика Британія. Це випливає з того, що вона першою оголосила війну Німеччині після її нападу на Польщу і за весь час війни жодного разу не перевзувалася, залишаючись непримиренним ворогом Райху.
США офіційно пприєдналися до бійки вже через два роки після її початку, й то формальною причиною стали події, що не пов'язані з війною в Европі. Проте, як і в Першій Світовій Війні, фактор США виявився вирішальним, і коаліція, до якої увійшли Штати, стала переможницею. У совку цей відомий факт намагалися всіляко замовчувати, але обидві світові війни у форматі «мінус США» мали б інший вигляд і, напевне, інший результат. З великою часткою ймовірности, велика частина Европи зараз говорила б мовою Бетовена і Шуберта.
Зліва праворуч: Чемберлен, Даладьє, Гітлер, Муссоліні та міністр закордонних справ Італії граф Чіяно готуються підписати Мюнхенську угоду. 30 вересня 1938 року
А ось два інші «переможці» викликають питань нехай менше, ніж Німеччина, але не набагато. Причім, хто з них більший красень - те ще питання. Адже пакт «Молотов-Ріббентроп» датується серпнем 1939 року, але до нього Німеччина прийшла з потужною розпасовкою саме Франції. Це тому, що умови Версальського миру, який поклав кінець Першій Світовій Війні на континентальній частині Европи, повинна була контролювати саме Франція. А Велика Британія мала зобов'язання допомогти Франції сухопутними військами, яких в Королівства було хоча й не надто багато, а проте, Британія брала на себе в основному морську частину тих умов, позаяк королівський флот був найпотужнішим у світі. У свою чергу, сухопутна армія була найбільшою у Франції, принаймні в Европі вона не мала конкурентів дуже довгий час.
Проте, саме Франція заохотила військові прагнення Гітлера, коли не відреаґувала належним чином на введення німецьких військ до Райнської демілітаризованої зони. Мало того, що Гітлер явно і прямо порушив умови Версальського договору, він ще й отримав у своє розпорядження промисловість реґіону, яку тут же мілітаризував.
А відтак Франція здала Австрію, яка спочатку збиралася дати відсіч Німеччині і про жоден добровільний аншлюс не йшлося. А відтак вона ж здала Чехо-Словаччину. І навіть оголосивши війну Німеччині після її нападу на Польщу, Франція не відкрила другого фронту на Заході. Тож усі наступні події, в тому числі й окупація частини Франції, відбувалися б в іншому ключі, якби Париж дотримувався умов мирного договору і жорстко реаґував на зазіхання фюрера.
Тобто, йдеться не про бажання чи небажання Франції активно протистояти Німеччині починаючи з 1936 року, а про те, що вона не виконувала зобов'язань з підтримки миру на континенті, що їх сама ж і взяла на себе у злощасному залізничному вагоні в Комп'єнському лісі , біля Версаля. Ніхто й ніколи навіть не намагався дати оцінку тій позиції Франції, тим паче ніхто не намагався притягнути її до відповідальности за те, що її злочинна бездіяльність призвела до початку Другої Світової Війни.
Так, не факт, що цієї війни вдалося б уникнути зовсім, але те, що її перебіг був би зовсім іншим і наслідки були б не тими, про які ми тепер знаємо, - безумовно. Принаймні, вдалося б уникнути геноциду у виконанні товариша Гітлера, хоча натомість геноцид міг би вчинити товариш Сталін, але в такому разі в Нюрнберзі, щонайменше, був би ширший склад підсудних, а можливо, й зовсім інший. Але історія не терпить умовного способу, а ми просто відзначимо, що роль Франції в передумовах Другої Світової Війни - абсолютно не розкрита, й через це ми тепер маємо ось таку безглузду історію тієї війни.
Але повернімося до того самого моменту фінального підписання акту про капітуляцію Німеччини. Попри те, що совок виявився еталонним провокатором початку великої війни, в принципі можна зрозуміти мотиви союзників, які так чи інакше списали совкові його смертні гріхи й посадили його поруч із собою як країну-переможницю. Все-таки совок тримав другий фронт, і якби не він, втрати союзників були б багато більшими. Якби вони знали, у що це згодом виллється, навряд чи б погодилися саме на такий формат закінчення війни і списання провини совкові, але от що там робила Франція, питання цікаве й виникло він не тільки в представників Німеччини. Справді, Франції теж була дана індульґенція, як і совкові, от тільки виникає резонне питання: «За що?»
Після звільнення Парижа. Єлисейські поля, 26 серпня 1944 року
На це запитання є давно відома відповідь про те, що Шарль Де Ґолль зі своєю армією... А власне, що він таке вчинив, щоб Франція стала країною-переможницею? Адже формально, він став главою держави тільки після закінчення війни, а на початку визволення Франції він був всього лише главою «тимчасового уряду», тобто органу, який тимчасово діяв на території Франції, звільненій від окупації. Тобто, повноваження у нього були слизькі й самопроголошені.
А от капітуляцію перед Німеччиною Франція підписала за всіма правилами, й тому момент перетворення Франції, котра капітулювала, на країну-переможницю з усіх поглядів - підозрілий і сумнівний. З чисто формального погляду, Франція не мала перебувати в числі країн-переможниць.
Проте, повернімося до відважного генерала Ґе Ґолля. Що ж такого видатного зробив цей персонаж для того, щоб виторгувати для Франції такий «жирний» статус? Виявляється, він очолив ту частину армії, яка відмовилася капітулювати й перейти в підпорядкування вішистського уряду. Але в такому разі, треба уявляти, що ж то за таке відважне військо відмовилося скласти зброю.
Усе стає на своє місце, коли розумієш, що на початковому етапі, влітку 1940 року, таких «відмовників» капітулювати в Де Ґолля було аж... 7 тис. осіб. До травня 1943-го це військо стало вдесятеро більшим, майже 80 тис осіб. Багато це чи мало? Скажімо так, на самому початку бойових дій, у травні 1940-го, французька армія мала чисельність (за різними даними) від 3 до 4 мільйонів осіб.
Тут немає сенсу розмірковувати про те, що Франція мала сучасну бронетехніку та авіяцію, і флот її був значно потужніший за німецький. Просто співставмо оці дві цифри: 7 тисяч і 3 (щонайменше) мільйони, щоб зрозуміти, про що взагалі йдеться. А якщо спробувати знайти чисельність підрозділів, які перейшли на бік вішистського уряду чи просто увійшли до складу Вермахту дивізіями, полками й батальйонами, то картина й зовсім виявиться безрадісною. Досить згадати про те, що британський Королівський флот мав морський бій з французьким флотом і змушений був вивести його з ладу, аби той не перекрив Ґібралтар.
Але й це ще не все. Перед війною Франція набрала в африканських колоніях п'ять полків сенеґальської піхоти. Зараз в країні Макрона та Саркозі про це намагаються не згадувати, але у найважчі часи саме сенеґальці були основним ядром тих сил, які відмовилися перейти на бік Віші й Німеччини. Оце й були ті непохитні французи, уособленням яких став Де Ґолль. Однак, тут хоч як крути, а колір шкіри і характерні риси обличчя однозначно свідчили про те, що Де Ґоллеве воїнство складається не з парижан, ліонців чи мешканців його рідного Лілля, і тільки самий цей факт вимагав свого пояснення. І французи пояснили.
Коли почалася операція зі звільнення Франції, Де Ґолль ублагав союзників, аби ті дали змогу його військам першими увійти в Париж, й ті погодилися. Так от, Де Ґолль постарався максимально прибрати сенеґальських солдатів з колони, що входила. Вже тоді це була ганебна показуха, яку й відобразили численні фотографи й кінооператори. Тоді ж сенеґальці стали питати, чому таке відбувається, й не отримали відповідей.
Париж, червень 1940 р.
Солдати, що пройшли під прапорами Де Ґолля з самого початку його боротьби, були негожі з лиця, щоб їх можна було показувати на публіку. Але їм прилетіло ще раз, вже в 60-ті, коли Франція вийшла зі своїх африканських колоній. Адже вийти вона вийшла, а там залишилися її військові ветерани, які пройшли з Де Ґоллем від початку й до кінця. Багато з них були похилого віку й отримували ветеранські пенсії, як і їхні однополчани у Франції.
Так от, Париж припинив їм платити, і взагалі - тема була закрита і табуйована. Все було так щільно закрито, що ця тема, хоч і стрімким епізодом, повернулася тільки перед дембелем президента Франції Оланда. Він влаштував прийом для кількох сенеґальських ветеранів, які дожили до того моменту, де без найменшого вагання заявив, що Франція завжди пам'ятала їхній подвиг.
Франція-«переможниця» серйозно меркне у світлі цих нових даних, чи не так? Фактично виходить, що, якби не було тих сенеґальців, то Де Ґолль залишився б з кількома десятками братків, і на тім його армія й закінчилася б. Тому, коли Йодль побачив представників Франції у характерних круглих кашкетах, котрі прибули підписувати Акт про капітуляцію Німеччини, він вигукнув: «Як? Вони нас теж перемогли?!»
Але цей французький епізод ми тут навели лише для того, щоб показати, за що Францію зробили «переможницею» й наділили її відомими ніштяками, зокрема, місцем постійного члена в Раді безпеки ООН із правом вето і, як згодом стало зрозуміло, з привласненим нею правом вчити всіх жити, за отаке-от Шарлеве вояцтво, що десь там воювало.
Насправді, якщо витягувати Францію за вухо, то тут же виявиться, що й до Великої Британії теж є запитання. Адже коли сталася окупація Райнської демілітаризованої зони, Париж таки послав свого амбасадора в Лондоні до Форін Офіс, аби той зажадав від Британії бодай формальної участи у припиненні цієї зухвалої акції, бо саме так записано в тому самому «Версальському мирі».
Британія могла просто послати до Франції свою військову місію чи невеликий загін морської піхоти, аби Парижеві нікуди було відступати, але французький посол так і не достукався до міністра закордонних справ, а потім вже було «пізно пити Боржом». А французи цей момент всіляко артикулюють і кажуть, що вони могли б усе розрулити, якби не позиція Лондона.
А найсмішніше в цім епізоді є те, що на той момент сили Німеччини і Франції були настільки незрівнянні, що генштаб сухопутних сил прямо заявив Гітлерові, що то була дика авантюра, і Гітлер, ще не маючи авторитету у військових, дав письмовий наказ про те, що, якщо французькі війська почнуть будь-яку протидію, то операцію треба припинити і відійти на вихідні позиції. Вступати в бій з французами було заборонено. Якби там виявився взвод велосипедистів у французьких одностроях, на тім усе б і скінчилося.
Коротше, запам'ятаймо чисельність і склад військ, що їх мав Де Ґолль у своїм розпорядженні, а також те, що французька армія не зазнала нищівної поразки із сотнями тисяч втрат. А отже, мільйони військовослужбовців у принципі могли підняти зброю проти окупанта. Французькі міста не лежали в руїнах, а інфраструктура не була зруйнована. Запаси французької армії дісталися переможцеві як трофеї, і, між іншим, саме тоді лоґістика Вермахту перейшла з гужового на автомобільний транспорт. Усе це знадобиться, щоб розкрити другу частину таємниці.
Кадр з польського фільму Jak rozpetalem druga wojne swiatowa (1970) - "Як я розв’язав Другу Світову Війну"
У далекій юності, коли по телеку в основному показували фільми про війну, зміст яких можна звести до двох фраз: «Гурра!», та «И-и-и!», якось трапилося подивитися польський фільм «Пригоди каноніра Доласа» . Пригадую, що дивилися якоюсь компанією, і ще задовго до кінця картини подумалося, що додивитися її ніяк не вийде, бо ми тут усі помремо від сміху раніше. Через деякий час, вдалося подивитися її ще раз, і тоді виникла думка, як же покрутило цього бідолаху Доласа, а головне, який дивний шлях він пройшов під час війни.
І справді, тоді було рішуче незрозуміло, куди і навіщо він їхав, що можна було робити на Близькому Сході та в інших місцях. Адже ми знали точно, що війна була у Брестській фортеці, під Москвою, у Сталінґраді, на Курській Дузі і, звісно ж, штурм Райхстаґу. Так, ми знали, що американці іноді пострілювали в японців, а ті - в американців, але то були самі пустощі, як і Другий Фронт, що його ледве вдалося змусити відкрити і де німці майже не воювали. А тут - така історія з абсолютно незвичайною географією подій, як на ту війну. Але виявляється, що сюжет фільму - дуже спрощена розповідь про те, як довелося повоювати десяткам тисяч поляків.
В нас мало кому відоме ім'я польського генерала Владислава Андерса і якщо ближче познайомитися з його особистістю, то стане зрозуміло, чому саме. Якщо просто “пройтися” уздовж його біографії, то по дорозі відкриється стільки шаф зі скелетами, що задушливо стане не одній зграї істориків у різних країнах. Ми спробуємо це зробити у вигляді невеликої й, можливо, не завжди цілком точної замальовки, але ті, хто захоче зробити власний екскурс цим маршрутом, знайдуть безліч цікавих фактів і аналогій.
Народився він 1892 року в тій частині роздертої Польщі, яка була під управлінням російської імперії. Треба зауважити, що де-юре він був підданим російського імператора, але де-факто - поляком з вимкнутою рефлексією щодо окупанта, якого він був готовий душити будь-якими засобами. До слова, саме в цім аспекті своїх поглядів Андерс виявився в одній компанії зі Степаном Бандерою, хоч як би парадоксально це не здавалося.
Тому, опинившись на початку Першої Світової Війни в імператорській армії, він без роздумів приєднався до Юзефа Пілсудського й дезертирував з неї, перейшовши на бік противника Росії. Воно й зрозуміло, адже всі принади російської окупації він пізнав на своїй шкурі, і боротьба за визволення від неї, байдуже під якими прапорами, стала для нього логічним вибором.
Після закінчення Світової Війни Польща отримала війну з большевицькою Росією, і Андерс знову опинився поруч із Пілсудським, під керівництвом якого вдалося розбити армію Тухачевського і змусити пролетарів тікати так, що, якби там були рефері із секундомірами, то рекорди з бігу були б і зараз актуальними. Большевики взяли такий розгін драпу від польської армії, що зупинити їх змогли тільки хвилі холодного Балтійського моря на території Східної Пруссії, звідки вони були інтерновані до країни пролетарів, які перемогли себе і здоровий глузд.
А в 1926 році, коли Пілсудський влаштував путч і встановив диктатуру, Андерс уже був з іншого боку барикад, виступаючи проти змовників. Проте, Пілсудський не зводив з ним рахунків і залишив в армії. Через чотири роки на одному із заходів Пілсудський і Андерс ненароком зустрілися, і диктатор, побачивши Андерса все ще у званні полковника, наказав вивищити його до чергового звання бриґадного генерала, як і належало.
Початок війни Андерс зустрів на своєму посту і, незважаючи на хаос, усе ж зміг організувати контрнаступ під Варшавою, внаслідок чого німецька армія вперше опинилася перед фактом одночасного полону понад тисячі своїх військовослужбовців. З'явилися несміливі надії на те, що можна вистояти, але на 17-й день бойових дій у Польщу вторгся совок, і все скінчилося. Андерс спробував вивести своїх людей до Угорщини, але був поранений і потрапив у совковий полон.
З березня 1940 він перебував у в'язниці на Луб'янці, де він уже був готовий піти стопами своїх співвітчизників, але за рік, 4 серпня 1941-го, його привели на допит до високопоставленого чекіста, яким виявився Берія. Той йому пояснив, що відповідно до досягнутої угоди з керівництвом Великої Британії, уряд ухвалив рішення звільнити польських військовополонених, аби ті виступили на боці союзників проти спільного ворога - Німеччини. Його звільнили і якийсь час він перебував в одній з московських квартир, після чого йому визначили роль збирача польських полонених.
Генерал Владислав Андерс (сидить) з полковником Леопольдом Окулицьким. 1941 або 1942 р.
Кілька місяців поспіль з найбільш віддалених таборів до наметового містечка на березі Волги збиралися полонені поляки. Це були виснажені люди, яким довелося випірнути живими з пекла. Проте, військові доповідали про своє прибуття, як належить, але ані одностроїв, ані взуття на них не було. Сам Андерс так згадував цей епізод:
«Вони наполягали на цьому. Вони хотіли показати большевикам, що навіть босі, хворі й поранені, як багато хто з них, вони все ще можуть поводитися, як солдати, на своім першім марші до Польщі».
З 17 тис. польських офіцерів до Андреса живими дісталися тільки 2 тис, а з 14 генералів вижили тільки двоє. Високопоставлений діяч НКВД, закріплений за цим заходом, повідомив Андерса про те, що всього з Польщі було інтерновано близько 450 тис осіб, військових і цивільних, але за тими даними, що їх він отримав від поляків, які дісталися до нього, до Сибіру впекли щонайменше 1,6 млн. гонених, і більшість з них там і згинула.
3 грудня 1941 року Анлерсові влаштували зустріч зі Сталіном, і Андерс його спитав, де інші поляки з тих, що їх вивезли до совка, на що Сталін йому відповів, що вони, напевне, втекли до Маньчжурії. На тім тему втрат закрили. У квітні 1942 року, 74 тис. польських військовослужбовців і 41 тис. цивільних осіб, на чолі з Андерсом, вирушили до Середньої Азії, де з Красноводська морем дісталися до британської Персії, до порту Бандар Пехлеві.
Цивільні залишилися в таборі для біженців у районі Тегерана, а військові рушили в Палестину, куди своїм ходом добиралися такі-от «каноніри Доласа», де й був сформований 2-й польський корпус у складі 125 тис військовослужбовців.
Звідти, з Палестини, польські війська почали свій доблесний похід за звільнення Польщі. Так, прямого шляху там не було і йшов він через Близький Схід, Африку та Італію. Знаменитий бій за Монте-Кассіно - це якраз операція польських військ. Тоді Андерс сказав своїм бійцям: «Ми боротимемося з німцями без перепочинку, бо ми всі знаємо, що без перемоги над Німеччиною не буде звільнення Польщі».
В одному тому бою поляки втратили майже 1000 вояків убитими і 3000 тисячі - пораненими, але ключові позиції були зайняті і противник відступив. Начальник британського імперського генерального штабу віконт Аланбрук тоді заявив: «Серія наступальних дій, проведених на Кассіно, навряд чи була б можлива без поляків».
Генерал-лейтенант Владислав Андерс (праворуч) та генерал-лейтенант Олівер Ліз, командувач британської 8-ї армії (посередині), поблизу Монте-Кассіно, 17 лютого 1944 року
Після цього бою один з польських воїнів сказав: «З одного боку, я був щасливий, що можу принести свободу цим людям, які вітали мене в той момент. Але, з іншого боку, я був розчарований тим, що це була не польська вулиця, якою я йшов, що я приносив свободу не своєму народові, що це не було здійсненням наших мрій».
Війна котилася далі, в напрямку Німеччини, і Андерс якось сказав своїм підлеглим: «Ми віримо, що наші великі союзники і друзі - Великобританія і США - допоможуть нам зробити Польщу знову вільною й незалежною», а самому Андерсові прем'єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль сказав таке: «Я й мій друг президент Рузвельт ніколи не кинемо Польщу. Довіряйте нам». І поляки їм вірили, а Черчилль і його друг Рузвельт зрадили поляків. На сумнозвісній «Ялтинській зустрічі» Польщ віднесено до зони окупації совка. Дізнавшись про це, близько тридцяти Андерсових військових наклали на себе руки, а польська армія була деморалізована настільки, що союзники вже поставили на ній хрест.
Андерс особисто зустрівся з Черчиллем, і той кинув в обличчя Андерсові: «Ви можете забрати своїх військових, ми обійдемося без них», на що Андерс холоднокровно відповів: "Це не те, що ви казали протягом останніх кількох років». Але поляки проковтнули образу й билися далі.
Представник британського командування в Італії, майбутній прем'єр-міністр Гарольд МакМіллан тоді зауважив: «Я недооцінив високої гідности й відданости Андерса та його товаришів. Вони билися відмінно, в перших рядах атакуючих, в останніх боях». А ще він сказав таке: «Вони втратили свою країну, але зберегли свою честь».
Після цього Андерс став Головнокомандувачем усіх польських військ на німецькому фронті, позаяк частина їх прийшла не з Італії, а з Нормандії, з Північного стратегічного напрямку.
Проте, Андерс не пробачив зради ні Черчіллю, ні Рузвельтові аж до своєї смерти в 1970 році. Він заповів поховати себе поруч зі своїми солдатами, загиблими на Монте-Кассіно, де на польському військовому цвинтарі є напис:
„Za naszą i waszą wolność my żołnierze polscy oddaliśmy Bogu ducha, ciało ziemi włoskiej, a serca Polsce.”
Коротше, якби Польщу не зрадили, бо це була безумовна й ганебна зрада, то замість французів капітуляцію мали би приймати поляки, оскільки й за чисельністю своїх військ, і за доблестю, з якою вони билися битви проти Німеччини, і за числом полеглих, вони стоять незрівнянно вище французів. Але верх узяла політична доцільність.
І ось, після всього цього, подумаймо про те, чому ж історію тієї війни розказують таким дивним чином і чому спекулянти та брехуни досі мають змогу лити бруд на ті події. Ніхто не хоче відкривати шаф зі скелетами. А ми розповіли тільки про невелику їхню частину.
"Лінія оборони"
Могила генерал-лейтенанта Владислава Андерса на польському військовому цвинтарі під Монте- Кассіно
Польський військовий цвинтар і меморіял під Монте-Кассіно
Коментар Ігоря Шелевицького:
Чудово написано.
Там ще була і темна справа із загибеллю генерала Сікорського. Який категорично не сприйняв совєтів за союзників.
Проте описане яскравий приклад того що таке державницька еліта й народ під її проводом. Чи знав Андерс що сталося із тим мільйоном якого не стало? Чи знав що сталося з офіцерами й генералами? Так. Знав. Але він не мав вибору. І мав надію.
Але що я маю сказати. Ця ситуація до болю нагадує Петлюру у 1920 році. Але Петлюра вже не мав ні вибору ні надії. Він намарно довірився без запобіжників.
Поляки отримали саме те що вони зробили із Українцями у 1921 році. Ба, вони зробили тоді навіть гірше. Роззброївши українську армію (яка врятувала Варшаву й Польщу від більшовиків як тут гарно описано), визнавши УСРР у Ризі й окупувавши Західну Україну із чітким планом колонізації й полонізації.
І гітлерівці й сталіністи зробили чимало щоб у 2-й світовій не сталося об'єднання українців й поляків як у 1920 році. За заслуги у цій справі Еріху Коху залишили життя й пенсіон у Польщі, де він дожив у санаторних умовах до 90 років. А в україно-польські стосунки на століття вперед було закладено Волинську різню й операцію Вісла.
Але й ця біда була вже майже подолана, і у постаті Качинського і його команди вже явно було видно лідера нової Європи, здатної протистояти Московії. Але вони були необережними, довірилися ворогу, й кремль їх знищив. І знову Європа й США зрадила Польщу. Катастрофа під Смоленськом задовольнила всіх. Включно із наступниками Качинського в Польщі. Навіть сліпий бачив той Ту-154 уверх шасі. Але... інтереси.
В Україні на такій реальній історії мали б навчатися українські еліти. Олігархи, політики, чиновники, дипломати й військові. Але, боюся вони й досі вчаться з чужого погляду, з чужих інтересів. А хтось взагалі нічому не вчиться.
