ВІДБРОНЗОВАНИЙ ПОРТРЕТ ЕВГЕНА МАЛАНЮКА
Боrдан Бойчук
Не пригадую вже точно, де та в яких обставинах я зустрівся з Евгеном Маланюком. Було це напевно в другій половині п'ятдесятих років і напевно на одному з його літературних вечорів, бо на бурхливі літературні зустрічі молодих поетів Нью-Йоркської Групи Маланюк не приходив. Та зблизились ми і подружили щойно в шестидесятих роках, особливо після 1965 року, коли то я переселився з родиною в околицю Квінсу, де жив Маланюк, а згодом деякий час і Богдан Рубчак. Ми стали, отже, близькими сусідами.
В уяві діяспорної спільноти Маланюк приймав героїчну статуру. Різні групи, особливо націоналістичні, ліпили Маланюкову історіософічну поезію на свої прапори,- і з року в рік можна було спостерігати, як вони забронзовували його в імпозантні, надлюдські виміри. Цьому сприяв своєю публічною поставою сам Маланюк. Перед кожним читанням своіх віршів, наприклад, йому мусіли грати якусь симфонію Бетховена, і він сидів замислено на сцені - і з напливом надхнення прямо ріс на очах публіки. Я був свідком такого ритуалу навіть перед його доповіддю на шевченківській академії.
Поруч з цим витворився теж цікавий збірний портрет Празької групи в уяві читачів (включаючи й мою): поети в тому портреті стояли у штивних позах, тобто серйозно ставилися до свого покликання; мали вони однаковий вираз облич, тобто спільну поетичну настанову; були в них могутні рамена, тобто постава служителів ідеалам нації; всі вони були звернені в один бік, тобто лицем до вимог "доби"; в усіх були відкриті роти, як у трибунів політичвих ідей і т. д., і т. д. Портрет цей був наскрізь фальшивий, і Маланюк, до великої міри, може, і спричинився до його постання, бо зовнішньо йому такі пози імпонували. А такі нетрибунні поети, як Юрій Липа, Оксана Лятуринська та Олекса Стефанович не ретушували того збірного портрету на власну подобу, а радше підтягалися до нього.
Такий був суспільний бік медалі. Внутрішньо-груповий бік виглядав трохи інакше. Маланюк звичайно висловлювався позитивно про своїх кoлеґ з Празької групи. Особnиво високо цінив Юрія Липу (зредаґував його зібрані поезії) і тепло згадував дружбу з Юрієм Дараганом. Одночасно ж приватно та й публічно, в доповідях, любив "теоретизувати", як то в нормальних обставинах Олег Ольжич був би великим вченим-археологом, Юрій Липа - великим лікарем-дослідником, Оксана Лятуринська – великим малярем, Леонід Мосендз - великим хіміхом-винахідником і т. п. З цього, зрозуміло, виходило, що єдиному Маланюкові призначено було бути великим поетом...
Історичні обставини склалися так, що духові потреби західної вітки українського суспільства ї характер поезії Маланюка, - зазвучали в унісон. Внаслідок цього Маланюк став найпопулярнішим поетом-трибуном-прапороносцем міжвоєнної доби. Все це йому особисто імпонувало, хоч сам він не робив нічого, щоб стати трибуном чи nрапороносцем. Ці речі природньо липли до нього. А це значило, що інші члени Празької групи мусіли поетично існувати в тіні Маланюка або з тієї тіні виборсуватися на світло. Зрозуміло, що це впливало на взаємини між ними. Олекса Стефанович, наприклад, свідомо чи підсвідомо конкуруючи з Маланюком, дійшов на схилі літ прямо до параної: боявся публікувати нові вірші, щоб Маланюк не застрелив його з заздрощів. Юрій Дараган, теплу дружбу якого Маланюк цінив, звенавидів перед ранньою смертю Маланюка й написав про нього нищівного вірша "Ні, не Петроній ви, не лицар"*. Наталя Лівицька-Холодна, натомість, гарно згадує Маланюка, який у студентські роки в Празі був закоханий у ній і до останніх днів не міг їй простити того, що вийшла заміж за маляра Петра Холодного-мол., який нібито не був їй під мірку. Гарно відносилася до нього теж Оксана Лятуринська.
Приватний бік медалі був ще інакший. Маланюк, якого я знав і риси особистого портрету якого спостерігав, був далекий від трибунности і героїчности. В першу чергу, він завжди був собою, не включався безпосередньо в політичне життя, не запрягався до нічийого партійного воза й нікому не служив, хіба лише майбутньому України. Були далекі йому теж у житті волюнтаризм і суворість, хоч формально одне і друге вживав.
Маланюк справді був людиною легко-богемського покрою, щось на кшталт інтелектуалів паризького Латинського кварталу. Він любив дебатувати на відповідному рівні в товаристві, - і це, мабуть, притягало його до середовища Нью-Йоркської Групи. Любив гарно забавитися, особливо в жіночому товаристві; любив добру їжу й вишукані напитки. Цілими ночами міг бавити товариство анекдотами та пікантними, еротичними розповідями з життя історичних осіб, найчастіше з російських царських і аристократичних родин.
Маланюк любив теж забавлятися на конто своєї слави. Після літературного вечора в Чікаґо, наприклад, його запросили на прийняття до багатої лікарської родини. Зібралося добірне товариство, розкішно вдягнені дами, - і чекали на поета. Врешті з'явився Маланюк і по давній звичці кинув оком на пребагатий стіл з харчами й напитками, щоб помітити, чого там нема. У вітальні постало пожвавлення, - вітання оплесками, стисками рук, - а господиня по-галицьки "упадала" коло поета й щебетала: "Дорогий маєстро, чим можна вам послужити, що зволите випити?" - "Гордон блю" у вас єсть?"* Господиня мало-що не зомліла. Саме цього напитку, як Маланюк прекрасно знав, у неі не було. Констернація, неприємності. А Маланюк в міжчасі пішов до столика, налив собі улюбленого коньяку "Курвуаз'є", грів двома долонями чарку під носом і глибоко втягав запах. В цій характерній йому позі яскраво бачу його досьогодні. Треба додати, що все це він робив у стилі, дуже "коректно".
Кільканадцять років пізніше Маланюк зайшов у полуденну пору до мене по-сусідськи. Під час розмови спитав зненацька: "А чи єсть у вас ... " - і назвав якусь екзотичну страву (не пригадую вже яку). Я розреготався і відповів йому, що нема. Маланюк все прекрасно зрозумів і преспокійно спитав ще раз: "А яйця у вас єсть? - Є. - А помідори й сало? - Є. - То зжаримо чорноморську яєшню". Він прижарив на салі помідори, збив туди 12 яєць, - і вийшла цікава яєшня:, якої я до того часу не знав. Я витягнув ще півбуханки хліба, і ми з усім тим досить добре впоралися. Мій вклад у це "пирування" був релятивно скромний. Маланюк - високий, велихої будови, гарний мужчина, потребував багато "палива", як він висловлювався, і десятка яєць була цілком пристойною і нормальною дозою для нього.
Кожного літа Маланюк любив їздити в гори до Гантеру, де розбудувалася досить численна українська громада. В погідні дні вибирався в глибину лісів, роздягався і голий ходив по лісі, вчуваючися тілом у природу. "У тому міті про Сатира щось таки єсть", - сказав він мені глибокодумно при чарці. Проблеми виринали лише тоді, коли міт зударявся з дійсністю. І так одна пані вибралася в глибину лісу по гриби й наткнулася на дійсного Сатира. Скрикнула й почала втікати. "Пані, - кричав навздогін їй Маланюк, - не лякайтеся, я забронзований!"
Гумор Маланюка був завжди точний, гострий, а часом і колючий. Пригадую, ми поверталиси раз з прийняття від Юрія Тарнавського і Патриції Килини. Евген Маланюк і Василь Барка сиділи в задніх сидженнях, я керував автом. Барка, людина безмежної доброти й блаженства, був захоплений: "Така чудова гостина, пані Патриція тах елеґантно все уладила, такі приємні дискусії!" - "Ніхто нікого по мордах не набив", - втрутився Маланюк. Барка зніяковів, притих і, після довгої незугарної мовчанки, почав намацувати певніший ґрунт дли розмови, - почав про свого улюбленого Сковороду. "Так що, Сковорода був гомосексуал", - знову втрутився Маланюк. Це привело Барку до розпачу. Будучи людиною широкого знання, він витягав докази з-під небес і з-під землі в обороні Сковороди. А Маланюк завжди підсував якусь нищівну репліку і ще більше роздував вогонь. Така чудова хуртовина бушувала в нашому авті аж поки ми не доїхали до Нью-Йорку.
Цей інцидент дуже вдало вказує на відношення Мананюка до Барки, чи радше до того, що Барка репрезентував, до модернізму. Упродовж довгих років ми розмовлили на всякі теми, але Маланюк ніколи не висловлювався про нашу творчість. Ми, з одного боку, знали, що Маланюк не вважав наше писання творчістю. Навіть Архипенко для нього був "хитрим малоросом, який обдурив критиків світу”, а не великим мистцем. Маланюк же, з другого боку, знав, що ми свідомі його настанови до нас і приймаємо його з тою "вадою". Бо лише на таких "компромісних" засадах ми могли дружити й спілкуватися.
Не знаю, чи любив він читати свої вірші приватно. Мені ж читав він нові поезії досить часто. Це випливало, припускаю, з потреби знати, чи вони ще добрі, чи "є ще вогонь", як він після кожного читання питав. Вогонь у його останніх поезіях був притушений філософською вглибленістю, метафізичною проникливістю, чисто людською відчутністю. Але вови були добрі. І в цьому я його завжди щиро запевняв. Свою останню збірку ''Серпень" віддав Нью-Йоркській Групі для публікації 1964 року. До об'єднання українських письменників ''Слово" він чомусь ставився вкрай неґативно. Подібно ставився - вже з політичних міркувань - і до видавництва "Сучасности", - тому не могло бути й мови, щоб його твори там друкувалися. Не мав він теж творчої співзвучности з Нью-Йоркською Групою. Але мав, видно, потребу існувати як поет у молодій ґенерації.
Маланюк був старшиною української армії, і щось "офіцерське" збереглося у ньому до кінця життя. Його ніяк не можна уявити з "поетично" розбурханою чуприною, неохайно зав'язаною краваткою чи розхриставою сорочкою. Вів завжди був гарно підстрижевий і причесаний, коректно вдягнений і зовнішньо коректний у поведінці. Всяка "поетична" чи мистецька позованість була йому чужа. В цьому сенсі модернізм був дли нього саме незачесаним, розхристаним волоссям.
В останні роки Маланюк мав проблеми з серцем. Часто при розмові виймав пілюлю і клав на язик. І так 16-го лютого (як він передбачив у своєму вірші) 1968 року пані Гайворонська, з якою Маланюк мав теплі взаємини, застала його уранці мертвим на підлозі біля ліжка. В похоронному заведенні на Сьомій вулиці члени Нью-Йоркської Групи читали Маланюкові на прощання його поезії. Похорони його були скромні, як похорони кожного поета. Політичного естаблішменту, який десятками років величав Маланюка як ідеолога-прапороносця, на похоронах не було. Вони почували, що Маланюк їх зрадив на кінці життя, ставши людиною.
Липень, 1990.
.
Евген Маланюк
ЛЮТИЙ
Лютий місяцю, справді — лютий.
Зачаївся, пантруєш і ждеш:
Хай но нерви завузлить до скрути,
Хай но серце доб’ється до меж,
І тоді ти, як вовк зголоднілий,
Скочиш ззаду на крижі мені,
І кістяк задубілого тіла
Тільки хрусне.
І десь по весні
Знайдуть люди цілком випадково
Те, що скупо лишилося тут,
Те, що було оселею Слова,
Сполучало надхнення і труд,
Двиготіло покликанням долі,
Святом плоті співало, пекло
Пеклом пристрасти...
Й згинуло в полі
О, без бою, без бою, без болю —
Там, де пусткою дихало зло.
Добре знаю, що Лютий — лютий,
Переконуюсь знов і знов,
Та й ти знаєш: ненатло-люта
В лютім серці моя любов.
28. II. 1964
______________________
* Є. Мапанюку
Ні, не Петроній ви, не лицар,
Ні навіть тусклий Дон Кіхот,
Ви просто філістерства жриця
В плащі дешевих позолот.
Сурмлю назад. Я помилився.
Є безліч фольгових істот,
їх помічає навіть Ібсен
З своїх надзоряних висот.
Ви мали рацію, нещиро
Сказавши раз — ”ні, я впаду”.
І буде так: зоря вечірня
І ви, крикливий какаду.
"Сучасність", число 1, 1980.