"...Моя красуне Україно!
Ти знову процвітеш!"
Дмитро ЗАГУЛ,
поет-символіст, літературознавець, критик, публіцист, перекладач, педагог доби Розстріляного Відродження
Отчизно моя дорога,
Мріє великої туги!
Чи колись моя трудна нога
До тебе навернеться вдруге?
Ці рядки поет написав 1921 року в підсовєтській Україні. Рідну Буковину він покинув не з власної волі - його, студента Чернівецького університету, вже доволі відомого перекладача творів Вергілія, Горація, Шиллера, автора поетичної збірки московська військова адміністрація у Першу світову при відступі схопила як заручника, й запроторили його аж на Поволжя. Вернувшись потім в Україну, вчителював, був редактором сценарного відділу «Українфільму», науковим працівником Академії наук (ВУАН). Належав до об’єднання символістів «Музагет», був членом літературної організації «Західна Україна». Останнє зіграло фатальну роль – при масових арештах 1933-1934 років із членів цього об’єднання на волі залишилось небагато. Загула «взяли» в 33-му. І хоч він відбув 10-річний термін, з табору не відпускали «до особого распоряженія».
У вже цитованому вірші поет писав:
Хіба ж серце твоє не боліє тепер?
Воно вбоге ж і хворе.
Воно вбоге і хворе, як я, –
Прибита твоя Буковина…
А воно таки було в нього хворе - в прямому, «клінічному» розумінні. А що режим для нього не послабили навіть після «десятки», то й не витримало. Дмитро Загул помер від паралічу серця, як усі джерела вказують, вліті 1944 року на Колимі, «в одному з таборів між Маґаданом і Яґодним».
© Св. п. Василь Портяк
Дмитро Загул
***
Моя сердечна Україно,
Країно юнацьких мрій!
Не раз я падав на коліна
І кликав: – Я твій! Я твій!
Про тебе марив я наяві,
Про тебе марив уві сні,
Твоїй кривавій давній славі
Складав свої пісні.
А як брати мої вмирали
В останній боротьбі,
В моїй душі гули хорали
На спомин по тобі.
Там, де цвіли ворожі маки,
З братами й ти була, –
Отам без певної ознаки
Любов твоя цвіла.
Ти знала тих, що десь на полі
Ішли за тебе в бій.
А я співав про власні болі,
Я син невірний твій.
Але од зрадників лукавих
Стояв я осторонь,
І не торкнулося криваве
Срібло моїх долонь.
Моя красуне Україно!
Ти знову процвітеш.
Прийми, прийми в свою родину
Синів невірних теж!
Прийми і тих, що помилялись,
Блукали тут і там,
Одкрий свої обійми зараз
Обдуреним братам.
Хай вони з тобою будуть,
Радіють, як і ти!
Хто не шукає, не заблудить, –
Забудь і їм прости!
А я – останній поміж ними –
Складатиму тобі
Свої нові співучі рими,
Що виросли в журбі.
1921
ДРУГА ГОДИНА НОЧІ
Так тускло ліхтар мигоче,
Наче крізь чорний шовк;
Будинки заплющили очі
І вуличний гамір змовк.
Давно продзвонив біля парку
Порожній трамвайний вагон...
А мільтон докурив цигарку
І голову хилить на сон.
Відпочивають дороги,
Сплять тротуари і брук;
Не топчуть колеса і ноги,
Не глушить їх крик і гук.
Лягла сіропера втома
На вежі й на схили дахів.
Щасливий, хто в себе, дома
Осінню кімнату нагрів !
Збитошні вихорі з поля
Ввірвались і в цей квартал.
Ось тут їм утіха й воля
Справляти свій довгий бал !
А тут, під холодним муром
Хлопчина, сільський злидар,
Поглядом нудно-понурим
Ловить нічний ліхтар.
Од холоду тіло зібгало
В обдертий, брудний клубок, —
За день дощовий немало
Продрог, промерз і промок.
Щасливий, хто в теплій постелі
Про завтрішнє марить у сні
І бачить пригоди веселі
І чує веселі пісні!
А хлопець на розі дилькоче
І так винувато замовк,
Що тільки блимають очі,
Наче в леговиську вовк.
Вітер засмикав волосся
І холодом гладить чоло...
Бо вчора йому довелося
Кинути рідне село.
Там не було чого їсти,
Дядько од хати прогнав.
І ось, у далекому місті
Холод його наздогнав.
І ось, догнав його холод,
Голод за серце ссе...
А великий, байдужий город
Забув уві сні про все.
Та як-же хлопчині забути
Про торбу жебрацьку в руці ?
Які безсердешні люди,
Які непривітні всі!
Тут усі, тут усе проти його :
І ніч, і вітер, і дощ...
А не зворушиш нікого
З багатих вулиць і площ.
Вороже блискають очі,
Наче з леговиська вовк...
Тускло ліхтар мигоче,
А небо як чорний шовк.
1926
ОТЧИЗНО ДОРОГА
Пам’яті Володимира Кобилянського
Отчизно моя дорога,
Мріє великої туги!
Чи колись моя трудна нога
До тебе навернеться вдруге?
Чи на скелях, на грудях твоїх,
Змучене серце спочине,
І поллється безжурний сміх,
Щирий такий, без причини?
Ти снишся мені уві сні,
Розкішна, зелена колиско,
І часом здається мені,
Що ти осьде, що близько.
І здається тоді, що нема
Поміж нами кордону.
Почекай лишень – згине зима,
І весною повернеш додому.
А встану… Де дівся той сон?
Розтанули сині гори!..
Ні плаїв, ні грунів, ні сосон!..
Тільки степ та простори.
Ні плаїв, ні грунтів, ні сосон!..
Не запхне смерека,
В бутині не спахне вогонь,
І така ти далека!
Стою один серед степів,
Як без рідного друга…
На заході день догорів,
Вже гасне кривава смуга.
Стою один серед степів –
Це в мене отчизна друга…
О краю наруги, країно рабів!
До тебе летить моя туга.
Повіє вітер з верхів’я гір
І вдарить у серце докором:
“Ти покинув рідню і вбогий двір
На нужду, на ганьбу, на сором.
Ти покинув братів, ти забув сестер,
Проміняв їх на вільні простори…
Хіба ж серце твоє не боліє тепер?
Воно вбоге ж і хворе.
Воно вбоге і хворе, як я, –
Прибита твоя Буковина,
За тобою тут тужить щодня
Більша твоя половина”.
Отчизно моя дорога,
Мріє великої туги!
Коли ж моя трудна нога
До тебе повернеться вдруге?
1921
