Любомир Рихтицький,
хорунжий Дивізії СС "Галичина", учасник Битви під Бродами, письменник (публікувався під псевдо. Степан Любомирський), графік, автор проєктів відзнак, грамот, видавець, редактор
хорунжий Дивізії СС "Галичина", учасник Битви під Бродами, письменник (публікувався під псевдо. Степан Любомирський), графік, автор проєктів відзнак, грамот, видавець, редактор
У першу річницю смерти Степана Любомирського-Рихтицького
“Свобода”, 21 липня 1984
“Свобода”, 21 липня 1984
Минулого року, влітку, 16-го липня 1983 року несподівано й передчасно відійшов у Божу вічність Степан Любомир Рихтицький, який для нас, товаришів його, був незабутнім Любком.
Його несподіваний відхід був болючим для його дітей Тамари, Нестора і Ксені, дружини Дарії, матері, брата, родини, як також для його товаришів по зброї Першої Дивізії УНА, друзів, приятелів і знайомих. На жаль, багатьом з тут названих, не пощастило прийти, щоб над його домовиною у безповоротню дорогу сказати востаннє „Прощай”...
Любомир Рихтицький народився 21-го квітня 1921 року у міщанській родині у Дрогобичі. Батько його був старшиною Української Галицької Армії, мати його Євгенія, з дому Божемських, живе в ЗСА. Любомир закінчив у Дрогобичі народну школу та гімназію. 1941 навчався у Львівському політехнічному інституті.
У липні 1943 зголосився до Дивізії «Галичина»; перейшов у Дивізії підстаршинський вишкіл, а відтак старшинську артилерійську школу. Хорунжий Л. Рихтицький - учасник Битви під Бродами. По війні перебував у таборі полонених, у Риміні, Італія.
Любомир почав писати у юнацьких роках. Коли він був у полоні у Риміні, вийшла перша збірка його новель під заголовком „Сон літньої ночі", яку підписав він як Степан Елерсон. Це в основному були новелі, присвячені боротьбі українського народу, українському підпіллі й ОУН. Видавництво „Життя в таборі" в Риміні 15-го липня 1946 року у своїй вступній статті подало наступну замітку до згаданої збірки: „Сон літньої ночі”– перша спроба молодого автора, досить оригінальна у своєму заложенні і в переведенні, виходить у нашому видавництві в графічному оформленні М. Фесоловича та В. Каплуна, після поборення незвичайно великих труднощів, зв'язаних як все з браком відповідних матеріялів. Тільки завдяки культурно-освітньому референтові табору сотнику Б. Під– гайному вдалось видавництву „Життя в таборі" зреалізувати свій намір та дати у руки таборового читача новий доказ праці та намагання хоч в дрібній частині покрити катастрофальний брак книжок у нашому таборі. Сподіваємось, шо наше зусилля найде прихильний відгук у таборі, додаючи нам сил до дальшої праці та віри в її доцільність".
Збірка „Сон літньої ночі" складалась з дванадцяти окремих новель, які читачі прочитали з насолодою. Його новелі були сповнені великим оптимізмом і надією, що ось-ось і нам усміхнеться сонце, тримаймося і не падаймо духом. У тодішній міжнародній ситуації цього типу література була на потребу дня. Крім цього, в тій ситуації здобуватись на оптимізм було нелегко. Перша спроба молодого автора була вдалою і повністю себе виправдала. Цей успіх був поштовхом до дальшої праці. Згодом бачимо його новелі і нариси з цією самою тематикою у почитному ілюстрованому журналі „Пу-Гу".
Перериваю статтю “У першу річницю смерти...” спогадом* Миколи Вірного, теж дивізійника й військовополоненого, про його знайомство зі сл. п. Любомиром Рихтицьким:
“Одним із популярніших письменників був у Ріміні хорунжий Любомир Рихтицький, псевдоніми Любомирський і Елерсон.
З цим автором, що строчив рядки, як з кулемета, зустрінувся однієї днини взимку в Ріміні, з початком січня 1947 р. Сидів я в шатрі головного редактора «Батьківщини» хорунжого Семена Федюка. Був мороз. Але в африканських шатрах, які подарували англійці та в яких ми жили, коли приробити грубку, то було досить терпимо.
Аж ось входить хорунжий Любомир Рихтицький — високий, стрункий, гарний. На ньому дві шинелі. Одна офіцерська, його, а на ній кавалерійська. Де він її знайшов, так і не запитався. Зайшов, кинув «здоров» приятелеві та зразу й почав:
— Скажи ти, на милість Божу. Я пишу «томи», а ти помістив на одну сторінку новелку «Виною паранджа» якогось Миколи Вірного, яка перекреслила всі мої місячні зусилля. Хто він такий?
Хорунжий Семен Федюк усміхнувся і показав на мене.
— А ось, познайомся.
Встав я назустріч. А Любомир Рихтицький дивиться на мене згори.
— Такі молоді і звідки ви з такою переконливістю пишете про узбеків?
— У мене був друг, у німецькому полоні, узбек, який багато чого з життя своєї країни розповів, — сказав і усміхаюся, бо ж він віком не старший від мене.
— Ви вже побували в німецькому полоні? Коли ви встигли?
— В травні 1942-го під час визволення Харкова. Тоді дістав контуження, поранення і попав у полон.
— Чекайте, чекайте, чи це не ви вели одного разу дивізію на спільну Службу Божу, в попередньому таборі «5-ц»?
— Перший і останній раз..! — зі щирою усмішкою відповів я.
— Такі молоді… — вдивляючись в мої очі, промовив мій новий знайомий.
— Він — один із тих, що успішно закінчив перший і перейшов на другий курс медичного інституту, але опинився у школі, Любомире, середнього комскладу, — додав серйозно Семен Федюк. — Він у твоїй праці, Любомире, особливо, коли пишеш про Совєтський Союз, може допомогти.
Той прийняв пораду.
Хорунжий Любомир Рихтицький-Любомирський був одним із найпрацьовитіших у таборі. В Ріміні вийшла збірка новел — «Сон літньої ночі». Він був з тієї когорти, які стають бойовими офіцерами не випадково і яким в інших обставинах судилось би бути генералами.”
З цим автором, що строчив рядки, як з кулемета, зустрінувся однієї днини взимку в Ріміні, з початком січня 1947 р. Сидів я в шатрі головного редактора «Батьківщини» хорунжого Семена Федюка. Був мороз. Але в африканських шатрах, які подарували англійці та в яких ми жили, коли приробити грубку, то було досить терпимо.
Аж ось входить хорунжий Любомир Рихтицький — високий, стрункий, гарний. На ньому дві шинелі. Одна офіцерська, його, а на ній кавалерійська. Де він її знайшов, так і не запитався. Зайшов, кинув «здоров» приятелеві та зразу й почав:
— Скажи ти, на милість Божу. Я пишу «томи», а ти помістив на одну сторінку новелку «Виною паранджа» якогось Миколи Вірного, яка перекреслила всі мої місячні зусилля. Хто він такий?
Хорунжий Семен Федюк усміхнувся і показав на мене.
— А ось, познайомся.
Встав я назустріч. А Любомир Рихтицький дивиться на мене згори.
— Такі молоді і звідки ви з такою переконливістю пишете про узбеків?
— У мене був друг, у німецькому полоні, узбек, який багато чого з життя своєї країни розповів, — сказав і усміхаюся, бо ж він віком не старший від мене.
— Ви вже побували в німецькому полоні? Коли ви встигли?
— В травні 1942-го під час визволення Харкова. Тоді дістав контуження, поранення і попав у полон.
— Чекайте, чекайте, чи це не ви вели одного разу дивізію на спільну Службу Божу, в попередньому таборі «5-ц»?
— Перший і останній раз..! — зі щирою усмішкою відповів я.
— Такі молоді… — вдивляючись в мої очі, промовив мій новий знайомий.
— Він — один із тих, що успішно закінчив перший і перейшов на другий курс медичного інституту, але опинився у школі, Любомире, середнього комскладу, — додав серйозно Семен Федюк. — Він у твоїй праці, Любомире, особливо, коли пишеш про Совєтський Союз, може допомогти.
Той прийняв пораду.
Хорунжий Любомир Рихтицький-Любомирський був одним із найпрацьовитіших у таборі. В Ріміні вийшла збірка новел — «Сон літньої ночі». Він був з тієї когорти, які стають бойовими офіцерами не випадково і яким в інших обставинах судилось би бути генералами.”
Повертаюся до статті “У першу річницю смерти...”:
На літературну творчість Любомира Рихтицького чималий вплив зробив інж. Богдан Підгайний, який в той час був також у таборі полонених у Риміні та заохочував його до літературної творчости. Там же у полоні написав він один із кращих своїх творів „Жорстокі світанки". Тематикою його творчости була боротьба УПА, боротьба українського підпілля. „Жорстокі світанки" послужили до випущення фільму під цією самою назвою.
Після Ріміні Любомир Рихтицький перебрався до Німеччини, де з наступного року почав студіювати журналістику та лісівництво в Українському технічно-господаському інституті на околиці Реґенсбурґу, котрий інститут тоді очолював професор Б. Іваницький, відомий український лісознавець.
У Реґенсбурзі він познайомися з Дарією-Вірою Мельникович, з якою, невдовзі, й одружився. Певний час вони поневірялись у Німеччині — у таборах ДіПі в Реґенсбурзі, Новому Ульмі, Мюнхені. Любомир ніколи не нарікав і далі любив війська і все любувався у військово-маршових мелодіях та захоплювався військовими фільмами. Після народження дочки Тамари родина перебралася до Америки.
У Реґенсбурзі він познайомися з Дарією-Вірою Мельникович, з якою, невдовзі, й одружився. Певний час вони поневірялись у Німеччині — у таборах ДіПі в Реґенсбурзі, Новому Ульмі, Мюнхені. Любомир ніколи не нарікав і далі любив війська і все любувався у військово-маршових мелодіях та захоплювався військовими фільмами. Після народження дочки Тамари родина перебралася до Америки.
У видавництві „Дніпрова хвиля" у Мюнхені появився його черговий твір–роман у чотирьох томах під назвою „Гад відходить", а також його праця „Таємний фронт" під іншим псевдонімом — Микола Хортиця. В 1951-56 роках він видав черговий роман під назвою „Дух Прометея", яку присвятив своїй дружині Дарії. Любомир залишив цілу низку, з яких я назвав тільки декілька. Написав він також сценарій „Ніколи не забуду” для фільму, який, як і перший фільм „Жорстокі світанки" зроблено у Канаді.
Пригадую собі мюнхенські часи, коли машинка до писання безперервно стукала на Дахауерштрасе до пізьньої ночі. Всі його твори просякнуті оптимізмом. Він не любив плачу, не любив атмосфери Кащенкових творів, часто повторяв, що він пише для наших робітниць і робітників. Його бажанням було, щоб українці були народом, як всі інші, які не тільки плачуть та програють, але й перемагають. Любомир був оптимістом не тільки у своїх творах, але також і в житті.
Він не змарнував ні хвилини часу, залишивши гарну літературну спадщину. Був він, до речі, філателістом, основником серії поштових видань „Української підпільної пошти" - листівок, бофонів (підпільних грошей) та марок. Займався і журналістичною працею. Очевидно, в межах газетної статті не можна охопити всієї його літературної та політично-громадської праці, не згадуючи про їх аналізу. Св. п. Любомир заслуговує на окрему увагу, і слід сподіватись, що колись літературний критик напише об'єктивну оцінку його літературної творчости.
В особі Любомира Рихтицького українська громада втратила українського громадсько-політичного діяча, творчо-активного письменника і українського патріота.
_______________
* Микола Вірний. “Письменники Ріміні”
http://www.smoloskyp.org.ua/bulPDF/P_Franc.pdf
_______________
* Микола Вірний. “Письменники Ріміні”
http://www.smoloskyp.org.ua/bulPDF/P_Franc.pdf
Жалобне оголошення у "Свободі" з 21 липня 1983
