Володимир Сосюра
* 6 січня 1898, ст. Дебальцеве — † 8 січня 1965, Київ
СТЕП
Ходе Степ.
Замислений Степ.
А на ньому синій-синій жупан.
За туманом — туман
і татарські загони…
Розсипається Степ синім дзвоном…
Гей, крізь вітер і ніч бліді руки простяг
і поклав
на Чумацький, на зоряний Шлях…
бліді руки простяг…
Ходе Степ.
Замислений Степ.
А на ньому синій-синій жупан.
За туманом —
туман…
1922
***
То не вітер віє із тьми-домовини,
То не сови будять помертвілий край.
Чую плач і стогін з милої Вкраїни...
Знов москаль мордує мій коханий край.
Плаче місяць в травах, дощ хатини мочить,
Стогне вітер в ставнях, криші розгорта.
І в сльозах кривавих думи мої й ночі,
І в сльозах кривавих воля золота...
Гей ти, край зелений! Гей, багнет блискучий...
Вже в свій край холодний утіка москаль.
Скоро встане сонце, і загинуть тучі,
Як загине в серці днів моїх печаль.
Газета «Український козак», друкований орган армії УНР, 1918 р.
Володимир Сосюра - козак Червоних гайдамаків Третього гайдамацького полку Армії УНР під командуванням отамана Омеляна Волоха (до того Гайдамацький кіш Слобідської України), що захищав Київ, приборкував повстання на «Арсеналі», звільняв Слов’янськ, Бахмут та ин. міста Донбасу від большевицької навали (саме на гроші отамана Волоха видано першу збірку поета «Пісні крові»); втікаючи з полону червоних, потрапив до рук Махна, але знову повернувся до Петлюри; згодом поставлений до стінки денікінцями; недостріляний ними (куля пройшла нижче серця), знов опинився в Махна, який за хоробрість нагородив Сосюру золотим годинником; помилуваний большевиками і прийнятий до їхніх лав через малий вік та поетичний талант. Лавреат Сталінської премії. Час до часу пацієнт психлікарень (можливо, прототип поета Бездомного з роману Булґакова «Мастер та Маргарита»). Творчість Сосюри одночасно містить різні оцінки таких антаґонічних постатей, як Мазепа, Петлюра, Махно, Джугашвілі-Сталін, Ульянов-Лєнін та ин., так само як і відповідних подій. Народжений у російськомовній родині, став на все життя непримиренним борцем за українську мову та культуру. (с)
ГАЙДАМАКА
Бій відлунав. І червоні знамена
Затріпотіли на станції знов.
І до юрби полонених
Сам комісар підійшов.
Аж до кісток пропікає очима.
Хлопці стоять перед ним, як мерці.
П’яно хитається смерть перед ними,
Холодно блима наган у руці.
"Є гайдамаки між вами, я знаю,
Кожного кулі чекає печать!"
Стиснуто зуби в останнім мовчанні -
Всі полонені мовчать.
"Всі ви такі ж, як і я, чорнобриві -
Шкода розстрілювать всіх.
Гляньте навколо - і сонце, і ниви..."
Відповідь - сміх.
"Ну так пощади не буде нікому!
Вас не згадає замучений край!"
Вийшов один і сказав комісару:
"Я - гайдамака. Стріляй!"
(Ця версія, напевне, ніколи не друкувалась і зберіглася лише в переказах - у пізнішій версії червоний стяг замінено на синьо-жовтий, комісара на курінного, гайдамаків на комсомольців.)
ПРОЛОГ
до роману "Третя рота" (уривок)
"Народився я на станції Дебальцево о десятій годині ранку шостого січня 1898 року. Народився на тиждень раніше. Це було так. Мати на останнім місяці вагітності виходила а вагона, і її ударив в живіт гострим кутом скрині якийсь пасажир. Він це зробив ненавмисне. Але мені від того було не легше. Мабуть, він ударив мене в ліву половину голови, і від того я народився передчасно.
Мати, коли побачила мою чорну голівку, крикнула:
"Чорт!" — і знепритомніла. Мати моя була дуже легковажна і романтична. На останнім місяці вагітності вона бігала, переплигувала через тини і, взагалі, майже не було помітно, що вона скоро стане матір'ю. Вона з походження була (чоловіча лінія) сербіянка, хоч прізвище у неї було Локотош, що угорською мовою значить — "слюсар". Мабуть, у матері була і угорська кров. По жіночій лінії вона була єврейкою і українкою.
Батько мій був з походження (чоловіча лінія) француз, — правильно прізвище "Соссюр", навіть з приставкою "де". Пономаренко Пантелеймон Кіндратович 2, який читав початок цього роману, сказав мені, що я ніякий не француз і що правильно моє прізвище не "Соссюр", а "Сюсюра" (і відкіля він це узяв, бо в документах нашого колишнього волосного правління я дійсно записаний на прізвище "Сюсюра"), що у нього був друг його батрацької юності, козак із Кубанської станиці Брюховецька Сюсюра, що в тій станиці майже половина Сюсюрів.
Але дід мій підписувався "Соссюр" і казав, що наше прізвище українізували писарі. Можливо, це так і було.
Очевидно, мій предок, — чомусь мені здається, що він з південної Франції, Провансалю, — потрапив до Запорозької Січі, де писарі і записали його "Сюсюрою".
Мої родичі, звичайні селяни і робітники, кажуть:
"Ми — французи".
А відкіля вони це знають?
По жіночій лінії батько був карачаєвець і українець, по чоловічій теж українець. У цього під нижньою губою була еспаньйолка, а на підборідді волосся не росло. Вуса в нього були довгі, козацькі, запорозькі вуса! Задумливі, ніжно-суворі, світло-карі очі, орлиний ніс, високий лоб, тонкі брови. Він був стрункий, широкоплечий, з грудьми богатиря, трохи зігненими кавалерійськими ногами; ходив він ледь сутулячись і завжди дивився трохи вниз. Він був спокійний, мовчазний, чудесно малював, особливо аквареллю, пейзажі і любив малювати людські обличчя. Грав на гітарі і під її задумливий, срібний акомпанемент співав задушевних українських пісень. Писав вірші, але більше сатиричні.
Моя мама, як контраст до мого русявого татка, була чорна, майже циганка, мятежна і розкидана. Вона була красуня її смугляві тонкі риси, темно-карі очі; чорні, аж жагучі, мов крила летючих птиць, красиво загнуті брови; нервові ніздрі майже класичного, з ледве помітною горбинкою носа завжди були в якомусь дивнім, хвилюючім русі. Мама була чудесно збудована. У цеї було чорве, аж до синяви, волосся, і вся вона була як зоряна і пристрасна пісня. Вона дуже любила зорі і часто молилась і плакала під ними. В юності своїй вона працювала на патронному заводі в її ріднім місті Луганську (сама вона з Кам'яного Броду). І на загальноміськім балу одержала перший приз за красу. Там були претендентками і дочки багатіїв міста, а вона, звичайна робітниця, всіх їх перемогла. Татко нагадував мені похмурого козацького орла, а мама — якусь смугляву птицю, що їй не сидиться на місці і все вона хоче кудись полетіти. Як протилежність батькові, вона була дуже балакуча, її одвертість була потрясаюча.
Коли я був ще маленьким і ми багато їздили, мама своїм випадковим вагонним сусідам розповідала про все своє життя і з такими інтимностями, що, не тоді, коли я був маленький, а зараз, коли я великий і вже старенький, просто дивуюсь. Я все слухав, що говорила мама, а вона багато разів, тому що у неї було багато сусідів під час різних мандрівок, розповідала одне і те ж. Це врізалось назавжди в мою душу. Вона багато разів розповідала про себе і татка, про свої романтичні пригоди, коли вона була ще дівчиною, про своїх близьких, рідних і знайомих. Вона розповідала це так поетично і образно, що переді мною як живі стояли повні чар і краси срібно-місячні ночі Донбасу і люди, прекрасні люди, цілі зоряні світи, святі, далекі і казково-близькі.
Дід мій, по батькові, виховувався поміщиком як талановитий селянський хлопчик. Коли він підріс, його віддали в Лисичанську штейгерську школу, дворічну. Дід не хотів вчитись, прибігав додому і ховався на печі. Тоді приходив прикажчик поміщика з мішком. В цей мішок він, як порося, заштовхував мого діда і тягнув його на плечах кілька кілометрів, в Лисиче. Дід, Володимир Кирилович Сосюра, закінчив нижчу гірничу освіту, але через кволе здоров'я в шахті не працював, а пішов по канцелярській лінії. Сорок років він був секретарем Луганського "Крестьянского присутствия". За вислугу літ йому давали дворянство, але він одмовився:
"Я крестьянином родился и таковым хочу умереть". На старості йому дали казьонку, і він до самої смерті торгував горілкою на користь російській імператорській армії, яка одягалася і годувалася за прибуток од продажу горілки. Дід, як і мій батько, писав вірші, теж із сатиричним уклоном і теж українською й російською мовами. Пам'ятаю зміст його сатиричної поеми українською мовою, датованої 1859 роком. (Я віддав у Харкові оригінал цієї поеми діда в музей імені Шевченка 3, але за Вітчизняної війни все загинуло і портрет мого прадіда Майбороди — теж). У поемі говориться про те, що пани без селян поздихають, звільнивши їх од кріпацтва. У ній говорилось про те, як поміщики міняли на цуценят людей, як вони знущалися з них і мучили їх і на крові й сльозах тружеників будували своє сите і підле життя.
Батько мій теж учився в штейгерській школі, але вже трирічній, та не скінчив її. Він почав вчитися з п'яти літ, на колінах у вчителя. Закінчив церковноприходську школу, потім міське начальне училище. Мріяв бути моряком, але мрії не здійснились, і він став учнем штейгерської школи 4. Вчився він на "відмінно" і одержував як відмінник казьонну стипендію. Маму дуже смішило, коли мій батько, безвусий парубійко, готував до випускного екзамену, сам будучи в першому класі, своїх бородатих старшокласників, і коли вони туго сприймали його пояснення, він нервував і називав їх "ослами". Але вони не ображались на нього, бо він так їх називав заслужено.
За рік до закінчення штейгерської школи батько був виключений за участь у революційному гуртку з формуліровкою: "За пьянство". Тільки завдяки зв'язкам діда, батько не був засланий туди, куди "Макар телят не ганяв" 5. Коли татка виключили з штейгерської школи, він написав дідові віршованого листа. Пам'ятаю, що в ньому були нарікання на самотність, на судьбу, на незаслужені страждання:
Не убил я человека,
Златом будучи прельщен...
А дід йому відповів:
Ты страдаешь, это ясно.
Но ты сам тому виной:
Променял свой путь прекрасный
На тернистый и глухой,
Дід після своєї смерті не залишив батькові спадщини. В заповіті було написано: "Сыну Николаю ничего не завещаю".
У батька була сестра, тьотя Ніна. Вона мала начальну освіту, а далі не вчилась. Дід її дуже любив, а батька теж, звичайно, любив, але іншою, суворою і мужньою любов'ю. Він бачив, що татко талановитий і сам проб'є собі дорогу. А тьотя була непристосована до життя і боялась його. У неї була нещасна любов, і вона так і залишилась до смерті старою дівчиною. Гроші вона сховала в матрац, і під час пожежі згоріло десять тисяч.
Бабуся, батькова мати, дуже любила татка. А тьотю теж любила, але не так дуже. У діда був незаконнороджений син, якого він виховував тайно від бабусі і платив великі гроші за його освіту, що відбивалось на матеріальному стані його сім'ї.
І одного разу бабуся узнала про це, що у діда є незаконнороджений син, і з нею стався припадок, під час якого вона вивела в степ мого татка з сестрою і хотіла їх повісити... Добре, що не було на чім... Припадок пройшов, але у бабусі на обличчі залишився слід: у неї був викривлений рот із лівого боку.
Дід весь час жив у Луганську, бабуся займалась хазяйством. Од важкого труда у неї була грижа. Дід одружився з нею від злості на дочку поміщика, яку він дуже любив, а потім розчарувався в ній, бо вона була дуже легковажна, легкодумна і зрадлива.
Бабуся служила в батька невдалої нареченої мого діда економкою і чудесно знала французьку мову.
Бабуся моя була теж, як і мама, смуглява.
Я схожий на мамку, татка і на себе.
Бабуся Віра Іванівна була черкешенкою по жіночій лінії, а по чоловічій — росіянка. Вона була до фанатизму релігійною і по суті була моєю духовною матір'ю. Але про це потім.
Батько моєї матері, мій дід Дмитро Данилович Локотош, був міщанином города Луганська і мав водяного млина, якого пропив. Його дід був багатий серб, а прадід — полковник сербської армії, що за російсько-турецької війни перейшла на бік росіян, і загинув у боях проти турок. Разом з ним загинули документи про його дворянство, і його вдову з сином записали в міщани города Луганська. У діда було два брати. Після смерті мого прадіда вони ділили землю і взагалі спадщину. Дідів брат Андрій не захотів залишатись на землі, а сказав, щоб аа нього платили за учобу, а землі йому не треба, і став вчитись.
Він закінчив юридичний факультет Воронезького університету і дослужився до председателя окружного суду. У нього дружиною була якась княгиня (я прізвище забув), а утриманкою — красуня прачка. Я пам'ятаю її, повну і чорноброву. Вона розповідала матері, що для того, щоб поправитись, намазувала маслом хліб на два пальці товщини. А я, голодний, слухав. Це — про дядька моєї матері.
Дід мій був дуже балакучий, натхненний і все мені розповідав про Гарібальді 6 і взагалі всякі інтересні романи. Він розповідав так натхненно, що у мене од захвату серце сіяло, як сонце, і я не міг його наслухатись. Він одружився з дочкою колишнього священика, що одмовився од сану ("Не хочу дурить народ"), мого прадіда, Майбороди, що при переході в духовне звання змінив прізвище на Костянтинів. Мій прадід був дрібний український шляхтич, нащадок одного з ватажків і організаторів Запорозької Січі, Майбороди.
Мій прадід Микола Костянтинів закохався в красуню єврейку Розу із купецької родини Старикових в городі Катеринославі.
Мати Рози співчувала любові прадіда і Рози, а батько її і його родичі були гостро проти.
Тоді прадід із Розою однієї осінньої ночі втекли.
[...]
"Третя рота" https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=312
Світлина 1923 року.
