Симон Петлюра (праворуч) і Марко Безручко (другий ліворуч) приймають військовий парад. Київ, травень 1920 року. Фото з фондів Centralne Archiwum Wojskowe
"НІЯКА ПОЛІТИЧНА КОНЬЮНКТУРА НЕ ПОМОЖЕ НАРОДОВІ, КОЛИ В НЬОГО НЕ БУДЕ ВІЙСЬКОВОЇ СИЛИ."*
МАРКО БЕЗРУЧКО
генерального штабу генерал-хорунжий
10 лютого 1944 року після тяжкої затяжної хвороби помер у Варшаві так добре знаний всьому нашому вояцтву обох українських армій - УГА й УНР - командир славної 6-ої Січової Стрілецької дивізії генштабу генерал-хорунжий Марко Безручко.
Невимовний жаль обгорнув нас, вояків, при цій сумній вістці. Втратили бо ми одного з найвидатніших наших бойових командирів, що своєю особистою хоробрістю і завжди вдатним керуванням в боях здобув собі й своїй дивізії таку голосну славу.
Скромний в особистому життю, вимогливий, часами суворий на службі, але завжди справедливий і дбайливий до підлеглих, - він здобув собі заслужену любов і повагу всієї дивізії, що його обожнювала й славу про нього рознесла по цілій нашій армії.
З певністю можна сказати, що не було в армії вояка, який не знав би генерала Безручка та його чинів бойових.
Народився покійний генерал 31-го жовтня 1883 року на Запоріжжі. Загальну освіту побрав в учительській семінарії, яку скінчив у 1905 році. Військову науку здобув в Одеській старшинській школі, з якої вийшов у ранзі хорунжого до 106 пішого Уфімського полку, що стаціонував у Вільні. Вищу військову освіту здобув в Академії Генерального Штабу в Петербурзі, яку скінчив у 1914 році й повернувся до свого полку, з яким і вийшов на першу світову війну. Незабаром його перенесено до штабу 30 армійського корпусу з наказу Генерального Штабу. В складі цього корпусу він і закінчив війну на румунському фронті.
До українського війська вступив у 1918 році, де йому довірено відповідальне становище начальника персонального відділу Українського Генерального Штабу.
Від 25-го березня 1919 року є він начальником штабу Корпусу Січових Стрільців, з якими бере участь у боях з большевиками до 7 грудня, коли був інтернований поляками в Луцьку.
1 січня 1920 року Головний Отаман Симон Петлюра викликає його до місця свого постою й доручає йому формування 6 пішої дивізії. Завдання це генерал Безручко виконав, і 9-го квітня дивізію поставив на марш у складі 3 польської армії генерала Ридз-Сміґлого. Виконуючи оперативне завдання, відбуває генерал Безручко славний марш на Київ. Це ж бо його, тоді ще полковника, вітав так ентузіястично наш прастарий Київ, коли він як переможець по розгромі большевиків, на чолі своєї славної дивізії вступав тріюмфально до столиці України!
В часі відходу від Києва разом з польським військом, що почався 9-го червня 1920 року, генерал Безручко не раз міряється силами в арієрґардних боях з насідаючими большевицькими частинами, яким завдає чималих утрат (як от під Ігнатполем та на річці Уборть) без утрат у своїй дивізії.
Другою блискучою перемогою генерала Безручка над ворогом була перемога над совєтською кінною групою Будьонного під Замостям. Це ж він, генерал Марко Безручко, розбив хижацькі полчища Будьонного під Замостям і тим врятував Варшаву, створивши полякам леґенду чуда над Вислою! Ще й тепер болить московській кінноті їхня поразка під Замостям, і вона в своїй люті виспівує пісню, в якій є і ось такі перли:
„На Дону і в Замостє
Тлєют бєлиє кості,
Над костямі шумят вєтєркі."
Петлиця генерал-хорунжого Армії УНР, запроваджена у червні 1920 року
Нагрудний знак 6-ї стрілецької дивізії Армії УНР, якою командував Марко Безручко
13 листопада 1920 року закінчив покійний генерал свою бойову працю і разом з військом українським перейшов на еміґрацію, де був інтернований спочатку в Олександрові Куявськім, а пізніше в Щипіорні біля Каліша, як командир групи війська, тут стаціонованого.
В 1921 році покликав Головний Отаман Симон Петлюра генерала Безручка на пост військового міністра, де він так же само добре справлявся з завданнями, як і на полі бою.
В 1924 році, коли поляки розпочали остаточну ліквідацію таборів інтернованих, покидає покійний генерал таборові дроти, переїздить до Варшави, де й обіймає зарібкову працю в польському Військовому Географічному Інституті.
Поза годинами служби генерал Безручко бере участь у громадському життю української політичної еміґрації в Варшаві, де посідає певні чільні становища: голови головної ревізійної комісії Українського Центрального Комітету в Польщі та голови Українського Воєнно-Історичного Товариства.
Спи ж спокійно, дорогий генерале й друже! Ти добре прислужився матері Україні та її військові. Вони Тебе не забудуть, вони пам'ять славную про Тебе передадуть історії, а домовину Твою, їм дорогую, перевезуть до Києва й по ставлять в пантеоні найславніших достойників своїх.
Мир праху Твоєму та вічная пам'ять! Прощай, наш дорогий, навіки!
Полк. Мих. Садовський
Опубліковано дня 24 лютого 1944 року на четвертій шпальті числа 8 (9) "До Перемоги", тижневика Військової управи Галичини для добровольців Стрілецької дивізії “Галичина”.
Надгробок Марка Безручка на православній частині цвинтаря "Воля" у Варшаві (рік народження зазначено помилково, правильно – 1883)
У Варшаві названо сквер на честь генерала армії УНР Марка Безручка
*******
МИХАЙЛО САДОВСЬКИЙ,
Генерал-поручник Армії УНР
Ген. Садовський народився 1886 р. в Києві. По скінченні середньої реальної школи вступив до російської Чугуївської військової школи, яку закінчив у 1912 р. в ранзі підпоручника і був приділений до 167 Острожського піхотнього полку в Черкасах, в складі якого вступив у I-шу світову війну в 1914. На війні ввесь час перебував на фронтах, де був тяжко ранений й отруєний ґазами; був тричі підвищений в ранзі аж до капітана й нагороджений шістьма нагородами, в тому високими — Анненською зброєю (шабля з написом "За хоробрість") і орденом св. Володимира з мечами й бантом IV ст. В російській армії за час війни аж до революції 1917 р. займав різні старшинські командні посади від командира роти (сотні) до замісника капітана полку.
З вибухом загальної російської революції й спонтанного українського національного визвольного руху М. Садовський з самого ж початку приєднався до групи українських свідомих патріотів, що стреміли до удержавлення України й створення власного національного війська. З того часу М. Садовський брав активну безперервну участь у визвольній боротьбі батьківщини супроти ворогів її, особливо ж супроти червоної й білої армій Московщини.
В останньому періоді тієї боротьби М. Садовський, уже в ранзі полковника Армії УНР, займав переважно штабові становища. Він був приділений до Культ. Освітн. Управи Управління Генерального штабу й нарешті, до Головного штабу, а звідтіля до Похідної Канцелярії Військового Міністерства при ставці Головного Отамана Симона Петлюри. На цьому ж важливому й відповідальному становищі Начальника Військової Похідної Канцелярії Головного Отамана, а потім ще й Начальника Персональної Управи Військового Міністерства та члена Вищої Військової Ради М. Садовський перебував і на еміґрації при Президентові Андрієві Лівицькому в Польщі й Німеччині аж до часу свого виїзду до Канади в 1950 р. В Армії Української Народної Республіки М. Садовський дослужився до ранґи генерал-поручника.
В часі перебування в німецькому таборі Майнц-Кастель у 1949 р. група старшин Армії УНР на чолі з ген. М. Садовським заснувала Український Воєнно-Історичний Інститут з Військовим Музеєм при ньому і вибрала Садовського досмертним директором його,- на цьому становищу він перебув аж до своєї смерти й своєю енерґією устиг зібрати й захоронити цінні воєнні й державні реліквії та інші дорогі пам'яткові експонати найновішої нашої історії.
Крім суто військової праці, ген. Садовський присвятив багато своїх сил громадській роботі. У таборах польської інтернації Української Армії був він не раз головою чи членом різних культурних і добродійних організацій, як от: Спілка Воєнних Інвалідів у Польщі, Управління Станиці в Каліші, Український Червоний Хрест, Головна Рада Хреста С. Петлюри, Т-во Вояків Армії УНР в Польщі, основник і заступник голови Українського Воєнно-Історичного Т-ва, Т-во Допомоги еміґрантам з України в Тарнові-Каліші, Об'єднання Українських організацій в Каліші, там же влаштування Дому Укр. Еміґранта та Видавництво "Чорномор". У Варшаві розпочав М. Садовський видавничу та літературну діяльність, випускаючи друком популярний збірник "За Державність", якого був головним редактором й якого видав з рамени Укр. Воєн. Іст. Т-ва 9 томів, а вже в Торонті довидав того ж збірника 10-й і 11-ий томи від Укр. Воєнно-Історич.-Інституту. В характері журналіста дописував до "Тризуба" в Парижі, до Укр. "Ниви" в Польщі, до "Діла" у Львові, до "Свободи" в ЗДА, до "Українського Голосу" й "Вільного Слова" в Канаді. На еміґрації на теренах Німеччини, Канади і ЗДА влаштовував виставки експонатів Військового Музею при УВІІ (до 40), а також виголошував доповіді головно про Державний Центр та Визвольні змагання в роках 1917—1921. Поза всім тим ген. М. Садовський залишив визначні сліди також і в своїй державницькій праці в еміґрації: у Канаді він декілька років підряд працював фінансовим уповноваженим ВО УНРади, а потім повнив уряд голови Представництва екзильного Державного Центру — Уряду УНР на Канаду.
Помер у 1967 р.
Джерело світлин https://uain.press/blogs/979290-979290
________________
* Гасло числа 8(9) тижневика "До Перемоги".
