"Є українців більш, ніж треба,
а України-то нема."
31 липня 1939 року на Ягідному хуторі біля села Краснопілля, що на Чернігівщині, народився Микола Холодний.
Люблена-перелюблена,
синочками ґвалтована,
багнетом приголублена –
хто вона, що вона?
Пожежами закосичена,
в Сибірах замурована,
обдерта, як осичина, –
хто вона, що вона?
Вивчена до ниточки,
крізь догми профільтрована,
тихенька, наче літечко, –
хто вона, що вона?
Ворогом від ворога
звільнена-врятована
дорого, ой дорого –
хто вона, що вона?
Так що ж мовчите, герострати?
Можливо, ви скажете, хто вона,
ота, що в заклечаній хаті
руками своїх закатована?
Маскуйтеся в сяючий морок –
вона вас і відти дістане,
і вами підрубаний сволок
упоперек горла вам стане!
1960
ПЕРЕКОТИПОЛЕ
Ще Києва не існувало
і нашої тута ноги,
а ти вже кричиш, заснувало
ці пагорби й ці береги…
Росла собі мирно в Молдові
колись виноградна лоза,
а ти в її грона медові
впилося, немов дереза.
Думки тобі Кримом крутило,
Донбас у печінку засів.
І там, де тебе прокотило,
зелений чорніє посів.
Опівночі вітер голосить -
і спить неспокійно латиш.
Ніхто тебе в гості не просить,
а ти по землі торохтиш.
Та зникнеш у безвість одначе.
Не скаже людина: «Жило».
Вітчизна по тих-бо не плаче,
у кого її не було.
1991
ОБРИ
Відпливає від вас мій човен
без весла, проти течії.
Самоїди ви, спини чиї
приросли назавжди до жорен.
Вас під шкло б у музей покласти,
де нам радісно смерть козиря.
Та немов педерасти
Оточили ви Кобзаря.
З Катерин приміряєте коси.
А живи він у ці роки,
ви б на нього писали доноси
і боялись подати б руки.
Ви загинете, аки обри.
І не буде до вас мені діла.
Я чужий вам. Хоч я від кобри
отієї, що й вас породила.
1970
Відпливає від вас мій човен
без весла, проти течії.
Самоїди ви, спини чиї
приросли назавжди до жорен.
Вас під шкло б у музей покласти,
де нам радісно смерть козиря.
Та немов педерасти
Оточили ви Кобзаря.
З Катерин приміряєте коси.
А живи він у ці роки,
ви б на нього писали доноси
і боялись подати б руки.
Ви загинете, аки обри.
І не буде до вас мені діла.
Я чужий вам. Хоч я від кобри
отієї, що й вас породила.
1970
Юрій Винничук
ПОЕТ, ЯКОГО ПЕРЕЇХАВ ТРАКТОР
У серпні 1971 року на Скнилові приземлився військовий літак. З літака вийшов середнього віку чоловік, приклав руку до очей і з задоволенням оглянув невеликий гурт молоді, який його зустрічав. Очолював делеґацію львівської богеми Грицько Чубай. А чоловік, який прилетів на військовому літаку, не був ані генералом, ані полковником. Це був поет Микола Холодний.
Справа в тім, що він щоліта сторожував колгоспний сад десь під Яготином. А неподалік було військове летовище. От він і домовився з летунами, що дасть їм назбирати скількимога яблук, а за те вони завезуть його до Львова і назад.
З летовища уся весела компанія поїхала на Погулянку, де жив Чубай, закупила вино на місцевому винзаводі й банячила до вечора в недалекому ліску. А ввечері провела поета на летовище.
Взагалі сторожування в колгоспних садах було популярним серед київських поетів-модерністів. Сторожували Станіслав Вишенський, Валерій Ілля, Іван Семененко, Микола Воробйов та інші.
Натомість львівські літератори і художники, яких не друкували і не виставляли, працювали художниками-оформлювачами на заводах, клали колію на залізниці, гарували кочегарами й вантажниками, приймали макулатуру на складі, а були й такі, що працювали навіть собачниками в собачому розпліднику.
Вперше про Миколу Холодного, якому 31 липня виповниться 80 років, я почув з американського радіо. Його вірші вразили мене своєю афористичністю, гостротою і сміливістю. А вдруге я почув про нього від Грицька Чубая. З'ясувалося, що Микола ще з 1968-го часто приїжджав до Львова, виступав зі своїми поезіями і навіть дав деякі для другого випуску часопису «Скриня». Для цього випуску я теж дав вірші й оповідання «Кіт Абель». Однак цей випуск пропав під час обшуків.
Від Грицька я почув вірші Холодного, які цнотливе українсько-американське радіо, звісно ж, не озвучувало:
***
На стрімкім териконі
віддалась ти мені
серед білого дня в суботу.
і дивився на нас
весь Донбас, весь Донбас,
припинивши роботу.
***
Бомба
О, якби стрястись такій біді,
щоб на нашу хату бомба впала,
ти без рук лишилася б тоді
і мене ногами обіймала!
***
Троє в наметі
Мали Ви щось від мечеті.
Ах, тая магія віч!..
Літо. Нас троє в наметі.
Я, Ваші губи. І ніч.
Дата смерти поета розмита й непевна. За Вікіпедією вказано тільки рік: 2006. За даними експертизи смерть настала 1 лютого того ж року в Острі, а тіло в стані розкладу виявили щойно 23 березня.
У 1991-му Микола побував у Львові і провідав могилу Грицька Чубая, який на ту пору лежав ще на Сихові, хоча жив біля Личаківського цвинтаря. Чубая якраз посмертно прийняли до Спілки письменників, а Микола присвятив йому вірша:
РОЗДУМИ НА ЦВИНТАРІ
Прийняли до Спілки у столиці,
коли виріс на могилі клен.
Бо дідам нема уже різниці,
чи живий, чи мертвий їхній член.
У морській воді принишкли мідії,
над водою квилить пізній птах.
Мертвий Гриць сидітиме в президії
на літературних вечорах.
Напис: «Для почетных погребений», –
зліва від алеї зарябів.
Тільки привілеї край алеї
не Грицько в начальства заробив.
Багатьох їх знаю я у пику.
І почоту знаю того суть.
Над співцем похованим опіку,
навіть скорчившись, вони несуть.
І коли заграють інструменти –
їм здається й зараз, мов колись,
що Грицько повз їхні монументи
погляда з надією на ліс.
Попрямує лісом він у луки.
Наляка на дереві дрозда.
І поета візьмуть попід руки,
бо, дивись, дістане й до гнізда.
Заспіває у Сибірі пилка,
і замовкне ще одне перо.
Нас з тобою поховає Спілка
краще поховального бюро.
Сихів, 23. 04. 91 р.
Миколу Холодного з Грицьком єднало те, що обоє походили з села і були фактично самородками, але дивним чином ще з дитячих літ запізналися з високою поезією – як українською, так і зарубіжною. Вони відразу стали писати досконалі вірші. Не дивно, що коли Микола у 1950 році надіслав свої вірші Павлові Тичині, той не лише їх похвалив, але й передплатив йому газету «Літературна Україна».
Серед тих віршів був, наприклад, такий:
Мати в льолю білу
Хату одяга.
Сонце стало біля
і допомага
Комусь здасться, що це зрілий Микола Вінграновський. Але це одинадцятилітній Микола Холодний. Та з часом його вірші набирають рис антисовєтської публіцистики і гуляють по руках:
Сьогодні у церкві коні
Ночують і воду п’ють,
Сьогодні новим іконам
Прочани поклони б’ють.
Рідше він писав верлібри:
коли йому пересадили серце
якоїсь померлої жінки
її чоловік приїжджав до нього
прикладав до грудей вухо
і слухав як б'ється у них
серце його дружини
Згодом його життя покотилося криво й косо. Микола ніколи не стримувався, коли хотів висловити свою думку. У 1961 році він вступив на філологічний факультет Київського університету, але у 1965-му його виключили. У лютому 1972 року його заарештували за «антирадянську пропаганду», яку недремне око чекістів побачило у його віршах. У 1969-му вони були опубліковані на Заході в книжці «Крик з могили. Захалявні вірші з України». Хоч там і не вказано було авторів, але більшість з них чекісти все ж вирахували.
Великим ударом для тодішньої інтелігенції стало те, що 7 липня того ж року газета «Літературна Україна» опублікувала поетове каяття, в якому він назвав відомих дисидентів, які його, бідолашного, збили з пуття, заманили на ідеологічні манівці і підбили на написання антирадянських віршів.
Після такої публікації Миколу випустили на волю, але заборонили жити в Києві.
Каяттям він себе порятував лише від тюрми, але друкуватися йому так і не дозволили.
На Миколу в органах дивилися як на дивака й напівбожевільного. Та він і сам залюбки грав таку роль, як то робили Тодось Осьмачка і Володимир Сосюра в 1930-х роках, час від часу лікуючись у психлікарні. Бо чи могли чекісти вважати Миколу нормальним чоловіком, якщо він посилав листи Мао Цзедунові чи Рональдові Рейґанові з проханням політичного притулку?
Але це буде пізніше, а в середині 1960-х років чекісти за ним ще пильно стежили:
Привид
«Привид бродить по Європі»
(Карл Маркс)
В добу, коли ракетні свисти
На Марсі мешканців збудили,
Хто б міг повірить, щоб у місті
За кимось привиди ходили?
В радянськім місті? Певна річ,
Про це не може й мови бути.
Воно-то так, та третю ніч
Спокійно як мені заснути?
Де не поїдь, де не піди,
Де не ступи у місті вільному,
Він вирина, мов із води, –
Знайомий привид у цивільному.
Ба, скрізь нові життєві форми,
Що й він, мабуть, ма’ службу нести.
В колгоспі привид цей три норми
За день давав би, слово честі.
Відсвітить сонце, чорним вороном
На землю вечір упаде,
Поснуть собаки злі наморено,
А він іде, а він іде.
А я радію, піт утерши
Пополотнілою рукою –
Це у житті моєму перший,
Кого повів я за собою.
Однак вони дали йому змогу вчителювати на селі, так що він провчителював цілих 20 років, хоч і постійно перебував під кадебістським ковпаком. Щоб чекісти не мали приводу для чергових викликів у КГБ, він порвав стосунки з більшістю літераторів, рідко з'являвся у Києві, а ще рідше у Львові. А проте не перестав бути однією з найепатажніших персон в літературі, про кого розповідали різні веселі історії. Одна з них була про чобітки, які Микола подарував коханці. Незабаром він з нею посварився, бо довго його витерпіти жодна жінка не могла, вона пішла від нього, а Микола став вимагати назад ті чобітки. При чому це робив неприховано, всім розповідав про невдячну стерву, ба навіть написав цілого вірша про ті чобітки й читав усім підряд.
Микола Холодний був людиною дуже важкою в спілкуванні. Ні з ким по-справжньому не товаришував, витерпіти його можна було не більше кількох годин. Він полюбляв писати різні скарги й наклепи на людей, з якими зближувався. Міг залюбки оббрехати когось, вигадавши несусвітні речі. Це був нестримний демонічний характер. Демонічності йому додавав і зовнішній вигляд: одна половина обличчя була вся в шрамах. На запитання, звідки ці шрами, лунала не менш демонічна відповідь: «В дитинстві мене переїхав трактор». Насправді він постраждав від вибуху викопаного з землі стрільна.
По смерті ніхто про нього доброго слова не сказав. Авторитет він мав лише в остерських п’яниць, яким не раз ставив випивку і складав компанію. Між іншим, згадав про нього Василь Стус у своєму вірші:
Коли Холодний свині пас
і пах від смороду і поту,
цей поетичний ловелас
вкраїнську оббрехав Голготу.
Сміявся з мук (прокрустів глузд?)
І глузував з святого німбу,
коли провадили на дибу,
на смертний німб позводив кпини.
Він в геніальності загруз,
топився в крові України,
а світ не той і ти не той,
блукає українська муза,
зубило взявши й долото,
політкатівнями Союзу.
Її покажуть з-під поли,
а заховають аж за ґрати.
Вона вже звична до хули,
прокльони в узголів'я брати.
Коли випивав, ставав брутальним, вигукував якісь дурниці в людних місцях. Я таких людей остерігався, бо вже раніше у Франківську потрапив на гачок КГБ саме через одного такого вар'ята, який любив голосно обурюватися совєтською дійсністю. Відсидівши, він, ясна річ, став народним депутатом.
Якось ми з Чубаєм, проводжаючи Миколу на потяг до Києва, зайшли втрьох до «Старого Львова» на Валовій. Микола вже був добре п’яненький. В кнайпі було людно. Нам вдалося притулитися за довгим столом, де вже сиділа компанія. Ми посадили Миколу, а самі пішли до бару, щоб взяти шкалики, бо пляшка була з собою. Раптом за нашими спинами залунало:
Пахне небо ліками Коротича.
Пахнуть перса пальцями Драча.
Пахне Сингаївському у родича
самогоном дідова сеча.
Пахнуть вірші маками та вербами,
а на вербах пахнуть асигнації.
У непосидющого трудящого
пахнуть димом з печі облігації.
Пахне Вінграновський сивим бардом.
Всі пісні пропахли буряками.
Пахне Д.Васильович* більярдом.
А в повітрі пахне Соловками….
________________
(*Д. Васильович – Дмитро Васильович Павличко)
Читав він голосно, на весь зал. Потім ми довідалися, що він відразу ж і заявив незнайомим чоловікам, серед яких могли бути й кагебісти, бо вони завше чергували по кнайпах, що він поет. А ті сказали, що не вірять. Ну, і пішло-поїхало. Вірші лунали щораз гостріші:
***
Відпливає від вас мій човен
без весла проти течії.
Хлібоїди ви, спини чиї
приросли назавжди до жорен.
Вас під шкло б у музей покласти,
де нам радісно смерть козиря.
Та натомість, немов педерасти,
оточили ви Кобзаря.
З Катерин приміряєте коси.
А живи він у ці роки —
ви б на нього писали доноси
і боялись подати б руки.
Ви загинете, аки обри.
І не буде до вас мені діла.
Я чужий вам. Бо я від кобри.
Від тієї, що й вас породила
***
Ми вам робили революцію,
в війну звільняли від ярма.
А ви розвели проституцію
біля державного керма.
Навкруг міста ростуть лісами —
до комунізму ідемо.
Тим часом податі ті самі,
в тюрмі тій самій сидимо.
Є мова піль, озер і неба —
та ходить мова та німа.
Є українців більш, ніж треба,
а України-то нема.
В кнайпі панував гамір, хтось слухав, хтось не слухав, та Микола уваги не звертав. Барменша цьоця Люба, почувши «антисовєтчину», заметушилася й стала гукати чоловікам, які сиділи біля поета, щоб втихомирили його. Але ті навпаки під’юджували. Ми з Грицьком стояли в черзі до бару і не знали, що нам робити. Підсідати до Миколи вже розхотілося. Та, зрештою, ми й так збиралися його чимдуж спекатися, бо під газом він був дуже прикрий.
Врешті ми вирішили тихенько ушитися. Тим більше, що Микола знайшов уже собі тонких цінителів свого таланту. Ми забрели в сад позаду церкви святого Михаїла на Лисенка, сіли на траву й тихо та мирно спожили пляшку вина, насолоджуючись тишею і щебетом птахів.
17.07.2019
Ірина Мадрига (Андрійчук):
Мені хотілось би пригадати всі подробиці оказії, за якої уперше зустрілася з Миколою Холодним. Та час вивітрює з пам'яти деталі, залишаючи на видноті тільки пасмо туману, з розривів якого прозирають якісь не зовсім виразні кольори й штрихи. Це немов викладати картинку з пазлів, яких уже погубилося чимало, і доводиться уявою створювати цілісність того, що повинно постати перед глядачем.
Микола Холодний і Тереза з Голубиного
Знайомство з Холодним відбулося в кабінеті редакції районної газети "Вісті Свалявщини" ще в 1990 році, куди його до мене привів наш редактор Федір Тидір. Тоді Микола Костьович запропонував нам надрукувати замальовку про уродженця й мешканця села Голубиного Михайла Івановича Молнара – заслуженого вчителя УРСР. Вони заприятелювали ще далекого 1963 року, коли Холодний вперше побував на Закарпатті.
В першій половині квітня 1991 року, коли Холодний відпочивав у санаторії "Карпати", ми з ним вже спілкувалися як давні знайомі. На той час з ним заприязнилося чимало моїх колег по літературно-мистецьких зацікавленнях. Залюбки він спілкувався з адвокатом і краєзнавцем Станіславом Галушканичем, тодішнім завідувачем районного відділу культури Георгій Лявинцем, братами-вчителями Молнарами, адвокатом і поетом Михайлом Турком, акторкою самодіяльного театру, що діяв при районному палаці культури, талановитою майстринею-вишивальницею Ганною Медвідь. Тоді, навесні 1991-го, Костьович, як ми всі його називали, відвідував засідання районної літстудії, які ми зазвичай проводили в районній бібліотеці, оцінював творчі доробки пишучих, пропонував допомогу в розміщенні наших поетичних чи прозових проб в спеціалізованих літературних виданнях.
З-поміж усіх, з ким він спілкувався на Свалявщині на ґрунті інтересів літературних, історико-краєзнавчих, вирізнив для себе кількох людей, серед них і мене. Тож коли приїжджав у всі наступні роки, аж до 2005-го включно, обов'язково навідувався до мене і на роботу, відшукував удома, телефонував, призначаючи здибанки у спільних знайомих. Не бувала я з ним лишень у тієї, про котру він мене розпитував ще за нашої першої зустрічі. Не тому, що не пропонував, а тому, що мені гадалося: встигнеться, Голубине ж поряд зі Свалявою.
Вперше, на початку 90-х, приїхав він, маючи трохи вільного часу під час літніх шкільних вакацій, і, як розумію нині, навмисне, з єдиною метою – розшукати своє юнацьке кохання. Те кохання було взаємним, але нещасливим, зґвалтованим, заґратованим, режимним.
Наприкінці 80-их – початку 90-их режим конав. Холодний це бачив, розумів і сприймав цю невідворотність, сказала б, ейфорійно. Втім, як і більшість з нас. Йому здавалося, що ось, нарешті, настануть свобода думки, творчого пориву, які в нього було відібрано в попередні роки, відбудеться визнання його як непересічного поета в літературному середовищі України, яке забарилися для нього особисто на тридцять літ. Безперечно, він припускав, що жінка, яку він кохав на початку 60-х, живе в законному шлюбі, має дітей і чоловіка і не має вже нічого спільного з таким перекотиполем, яким себе вважав. Але... завжди залишається "але" – не як перешкода, а як сполучник.
Моя пам'ять чіпляється за щось, про що хотілося б згадати світло, а не виходить – потонуло в намулі часу. І хотілось би споминів легких, серпанкових, але усе, що пов'язано з Костьовичем, для мене асоціюється з надривом, жалями, якоюсь навіть безпросвітністю. Киянин Георгій Бурсов Холодного порівняв з побитим, скаліченим собакою, завваживши, що поету не до вподоби було таке порівняння. Та я пригадую, як востаннє, коли Костьович гостював у нас вдома і я за щось там на нього насварилася, він, сміючись, пообіцяв: "Ти мене не позбудешся ніколи. Я й по смерті своїй приходитиму до тебе чорним собакою по скоринку хліба". Містика – коли Миколи Костьовича не стало, мої сусіди придбали цуценя спанієля чорно-сивого окрасу. Згодом перебралися в новий дім, а пса покинули в нашому дворі. Той собака і справді завше просить собі скоринку - то його повсякденний харч, він охочіше гризе кірку, аніж рештки смаколиків з кістками та м'ясивом, які йому час від часу перепадають.
У квітні 2006-го, після повідомлення про смерть Костьовича, я написала невелику статтю-некролог, що була надрукована спочатку в районці, а трохи згодом в допрацьованому варіанті - в обласному "Паланку". Хотілося б їх зараз прочитати. Може, допомогли б зосередитися ті старі записи, намацати ниточку плавної розповіді про Холодного. Але вдома ті тексти не збереглися. Не набула за всі роки в журналістиці звички педантично вести архів власних публікацій. Не було тоді можливости і в Інтернеті їх розмістити. Можна було б навідатися в районну бібліотеку, пошукати в старих підшивках. І я це зробила б, якщо б потрібно було працювати над розлогими деталізованими спогадами про цього, винятково талановитого й нещасного в своєму войовничому романтизмі поета.
Але зараз у мене інше завдання: Георгій Бурсов попрохав написати невелику новелу про любов Холодного до моєї землячки. Доводиться згадувати все заново і користуватися тими джерелами, які є у мене вдома. Це десяток його листів, датованих 1963 - 2005 роками. Їх дала згоду оприлюднити саме та жінка, яку Микола Холодний кохав. Знайшлася пара-трійка згадок про нього в моєму особистому щоденнику. Є ще подаровані ним книги - віршів "101-й кілометр" і літературознавче дослідження про творчість Яр-Славутича.
З того, що нині гостро й раптом згадалося мені про Костьовича, - це його вірш КАРАМБОЛЬ*. Та поезія увійшла й до останньої збірки поезій, яку подарував мені з посвятою на Великдень 2005 року. Тоголітня Пасха виявилася для Холодного останньою в цьому житті. А вірш феєрично дотепний і самоіронічний - аж до серцевих спазм. В ньому його еротика, його кохання - грубувато-шорстке, як тюремні нари.
Його кохану вінчатися з майбутнім в'язнем не відпустили в 1965-му її люблячі прагматичні батьки, довідавшись від оперативника місцевого відділу КҐБ про те, що за їхньою донькою упадає "ідейний ворог". Та про це – нижче. А зараз бодай штрихами – про збірку "101-ий кілометр", надруковану в дрогобицькому видавництві "Коло" у 2004 році. До неї увійшли вірші, датовані 1957 – 2002 роками. В кількох Микола Холодний торкається теми Карпат, Закарпаття. Йому близький образ легендарного опришка Олекси Довбуша. З сучасних закарпатських постатей він називає ім'я Петра Скунця – як однодумця, близької по духовним устремлінням й творчому самовираженню людини, з якою йому хочеться спілкуватися. Є ще один вірш, написаний безпосередньо в Голубиному – селі, де й живе та, яку він кохав. Однак у тій поезії про неї – ані слова. Вірші Холодного суціль алегоричні, метафори в нього фіксують не так образи, як події. У поезії "Метання ікри", скоріше, вгадується відгук Миколи Холодного на русинську проблематику, аніж на нюанси особистого життя. Але загальна настроєність твору така, що не виникає сумнівів: у Голубиному Холодний почував себе затишно, перебування там було йому за свято:
З неба теплом повіяло у світі,
І радість зміни викликали ці.
Плечистий вуйко у русинській свиті
Блука по річці з дошкою в руці.
Великдень віддзеркалює росина,
Мажорний півень пробує лади.
Горять святково очі у русина,
Прикуті геть до бистрої води.
А може, Костьович приміряв до себе оту русинську свиту? Клопотався, чи не буде вона затісною для нього?
Знаючи вдачу Миколи Костьовича, переконана, що на обійсті гостинної Терезії Банік (у дівоцтві – Цімболинець, відкриваю, нарешті, ім'я героїні цього нарису) він просто радів життю, тішився теплу й затишку, який створювали для нього ґаздиня та її діти.
Та в комфорті й ситому достатку він не вмів писати. Десятиліття, які провів на своєму життєвому розп'ятті в Острі, призвичаїли його до занять творчістю в умовах, коли горілку, привезену кадебістами, що не полишали його без "нагляду", треба було вимінювати на відро бульб, коли їсти не моглося, бо не було чого, коли на самоті можна було викричати, виплакати душу в щемкі поетичні рядки. Так, у тих рядках прірва сарказму, іронії, сатири. Та в них і Голгофа болючої любові. Поєднання полярного – це те упізнаване письмо Холодного, яке він здатен був творити лише поза радощами сімейного переситу та обивательського буття. Якщо знову повернутися до "Карамболю", то його вже ніяк не сприймеш як звичайнісіньке поетичне хуліганство, яким вірш мені видавався в 1993-му, коли був написаний. Мимоволі замислишся над тим, що "кара" в східних мовах – каміння, а що таке "кара" та "біль" в українській, - і без тлумачень зрозуміло.
Але мати родину Холодному хотілося. Микола Костьович якось розповідав нам з чоловіком про своїх двоюрідного брата та троюрідного племінника, про те, що його спроби підтримувати з ними родинні стосунки наштовхувалися щоразу на їхнє відсторонення, відчуження, ба, навіть, на неприкриту знущальницьку зневагу, якою ті двоє наділяли поета.
Мабуть, тому Холодний і шукав тепла родини в сімейному колі Терези, до якої зміг повернутися через три десятиліття, вбачаючи в ній не так кохану, як матір. Мені здається, він її в останнє десятиліття свого життя і сприймав як заміну втраченій власній матері, яку любив і за якою по її відходу в інші світи тужив. Матір завжди здатна чекати довше, аніж любка. А Миколу всякчас треба було чекати з мандрів, у яких він "вигулював" свою самоту.
Вчителюючи, Костьович навчився поважати дітей і їхні потреби. Не маючи власних, уміло віднаходив ту тональність, у якій слід було спілкуватися, наприклад, з нашими. Терезиним дітям Микола Костьович почасти замінив померлого батька. Він переймався їх навчанням, допомагав Терезії виводити дітей у світ шляхом якихось протекцій, траплялося, писав для них контрольні чи курсові для вишів, де вони навчалися, або ж шукав їм необхідну літературу. І мав задоволення, що бодай таким чином підсобляє Терезії у виконанні нею материнських обов'язків щодо сина та доньки.
Утім, мої спогади й припущення про стосунки Холодного з голубинською жінкою менш цікаві, аніж безпристрасні свідчення Терезії, які вона дала вже по його смерті:
"З Миколою ми познайомилися в 1963 році, коли він приїздив на Закарпаття в творче відрядження. На творчій ниві він співпрацював з моїм славним земляком Михайлом Молнаром, їхнє знайомство в наступні роки продовжилося листуванням, а наше з Миколою переросло у взаємне бажання поєднати долі в шлюбі. В 1965 році Микола приїхав у Голубине разом з Богданом Горинем. Горинь був за сватача. Мої батьки погодилися віддати мене за Миколу, і в липні того ж року ми подали з ним заяву до виконкому Голубинської сільради про реєстрацію шлюбу. Готувалися до весілля.
Так сталося, що наприкінці липня він як працівник ЦК ЛКСМУ та поет був відряджений в село Шишори Івано-Франківської области на відкриття пам'ятника Тараса Шевченка. З Києва він приїхав до нас додому і взяв з собою до Шишорів мене. Вже там я помітила, що Микола чимось знервовани, збуджений, щохвилини оглядається на гурт людей, що стояли осторонь. Маючи квитки до Сваляви і повертаючись з Франківщини, ми чомусь зійшли в Берегові. Там він раптом мені повідомив, що мусить терміново їхати до Виноградова, а мене пересадив на інший рейсовий автобус до Сваляви. За два-три дні мене викликали у районний відділ КДБ, розпитували про Миколу, подробиці наших з ним розмов, його вподобаннями. Ще трохи згодом в КДБ викликали й мою сестру Маргарету. Про ці виклики стало відомо моїм батькам. А мені на той час ледь виповнилося 19 років. Батько ж знав ціну таким викликам і знав, чим мої з Миколою стосунки загрожують сім'ї. Щоб вберегти моє майбутнє, так само як і моїх братів та сестер (у родині Цімболинців було одинадцятеро дітей – І.М.), негайно і категорично заборонив мені зустрічатися з Миколою, писати йому листи. Весілля відмінили. (Насправді листувалися молоді люди й потому, про що свідчать штемпелі на конвертах листів від Холодного, датованих 1968 роком. І, мабуть, не всі листи Терезії вдалося зберегти – І.М.).
14 травня 1970 року я вийшла заміж за Пітера Баніка. В нашому шлюбі народилося двоє дітей.
21 березня 1994 року чоловік помер. І чи то збіг обставин, чи так було до вподоби долі, але в цьому ж році до санаторію "Карпати" приїхав відпочивати Микола Холодний. Він з допомогою вже згадуваного мною Михайла Молнара запросив мене до сільради, і ми знову через 20 років зустрілися (ці цифри й свідчать на користь мого припущення, що Холодний та Терезія підтримували стосунки й після батьківської заборони – І.М.). між нами знову поновилися листування, телефонні розмови. Двічі Микола пропонував мені взяти з ним шлюб. Я відмовляла, мотивуючи тим, що на Закарпатті вважається непорядністю з боку вдови виходити заміж до року по смерті чоловіка. Не хотілося відчути й спротив дітей.
Однак, попри все, в 1997 році, наприкінці весни, Микола приїхав і вже оселився у мене. З цього часу ми жили сім'єю без реєстрації шлюбу.
Звісно, Микола часто виїжджав, у нього була квартира в Острі, були творчі інтереси, якими він не міг нехтувати. Він шукав натхнення там, де звик за багато років життя.
У жовтні 2005 року він знову поїхав до себе в Остер, де, за його словами, йому треба було за три-чотири місяці виконати поетичний переклад чи завершити якусь іншу літературну роботу. Щотижня ми спілкувалися по телефону. На Різдв'яні свята привітали одне одного. А з 20-х чисел січня його телефон перестав відповідати. Я подумала, що він виїхав у чергове творче відрядження і з якихось причин не має можливости мені повідомити. Не надавала цьому значення, адже Микола в 90-х роках виїжджав на Кавказ і від нього також довго не було звісток.
На початку квітня 2006 року я зустріла місцеву журналістку Ірину Мадригу, яка й повідомила мені, що Миколи вже немає".
Додам, що в травні 2006 року ми з Терезією відвідали Остер. Пішли на могилу Костьовича, розшукали людей, які його добре знали, жили з ним поруч багато років. Надто близьких друзів у містечку в нього не було. Та деякі з них усе ж знали, хто й що приваблювало Миколу Холодного на Закарпаття. Нині Терезія за рішенням суду є спадкоємцем та охоронницею пограбованого родичами житла Миколи Холодного.
Однак, тим часом, за словами Терезії, справа повернута на новий розгляд і знаходиться в Козелецькому суді. Вона туди не їздить, тому й не знає, що там і як. Каже, що втомилася. Чекає нового офіційного рішення суду. А справа продовжується через нововиявлені обставини (одна зі сторін, здається, племінник Костьовича, стверджує, що не могла відвідувати судові засідання через хворобу). Тому усе повернуто на самий початок - зараз знову встановлюється факт проживання сім"єю Миколи та Терези.
Пригадую, що в середині 90-х Микола Костьович якось по телефону просив Терезію виплести для нього шарфа - смугастого, чорно-білого. Усе його життя й навіть посмертне буття – чорно-біла смуга.
...
______________
* КАРАМБОЛЬ
І мертвим, і живим, і ненародженим...
Щось багато балакаю я.
Ну, кінчаю. Ти чуєш, кінчаю.
І на тебе в кущі солов'я
Доручаю.
Бив по кулях більярдних без промаху я,
По дірках у куточках скучаю.
Покажу тобі, мила, кия -
І кінчаю, кінчаю, кінчаю...
Скільки в космосі Сонць і Земель -
Поступово цікавість втрачаю.
Посмокчи, посмокчи карамель,
І - кінчаю.
У затоці мій човен, але ж
Глибину в ній раз-по-раз вивчаю.
Ще секунду на ґумі полеж -
І, їй Богу, кінчаю.
КПУ, КПК, КПЧ,
Ревматизм і листок молочаю.
Та не там мене зовсім пече.
Я, нарешті, кінчаю.
Не дави, це тобі не мопед.
Не кривися, що руку вмочаю,
Наче лапу ведмежу у мед.
Вже кінчаю.
Не бере мене кава, ні чай.
Твої перса солодші за чаю.
.............
Хлюпнув кип'ятком? Ох, вибачай.
Це вже, мабуть, кінчаю.
1993
⚡️
2010 року "Українська літературна газета" надрукувала статтю Івана Малюти "Контужений страхом", де згадується розшукана в архівах КҐБ справа Холодного, з якою автор ознайомився, наведено номер справи і цитати з документів.
Іван Малюта. Контужений страхом // Українська літературна газета, ч. 8 (14), 9 (15). – 2010. – 16 квітня; 23 квітня.
