Кінець боїв. Дивізія "Галичина" наприкінці квітня - на початку травня 1945-го

Відступ. Австрія, травень 1945

#Дивізійники
Кінець квітня - початок травня 1945-го

Генерал Павло Шандрук,
головнокомандувач Української Національної Армії
З книги спогадів “Сила доблести”

...19 квітня під захистом двох бронемашин я з генералами Кратом і Вехтером, доктором Арльтом і лейтенантом Целком, якого я призначив своїм ад'ютантом, рушили на зустріч з генералом Фрайтаґом. Ми прибули до польового штабу, що був розташований у невеличкому вагоні на околиці лісу біля дуже маленького села буквально з декількома будинками. Я планував відразу призначити генерала Крата командуючим дивізією замість генерала Фрайтаґа, і саме тому він їхав зі мною.
...Після рапортів я запитав генерала Фрайтаґа про назву дивізії в офіційному німецькому реєстрі, і коли він відповів: "14-та дивізія гренадерських сил СС" , або інколи "Дивізія Галичина", - я з наголосом сказав: "Від моменту мого прибуття дивізія називатиметься Перша українська дивізія Української національної армії, я - її головнокомандуючий. Будь ласка, оголосіть це у наступних наказах по дивізії". Генерал Фрайтаґ розгублено подивився на генерала Вехтера і доктора Арльта, що сиділи дуже близько до столу, і вони схвально закивали головами. Для них це не було новиною, проблему було вирішено ще в Берліні.
...Мене розмістили в селянському будинку, на його даху встановили український національний прапор з моїм гербом командуючого, і українські солдати стояли у почесній варті біля будинку. За декілька днів генерал Фрайтаґ звернувся до мене з проханням, щоб німецьким унтер-офіцерам дозволили стояти в моїй охороні. Я не міг не прийняти це прохання з подякою. Генерал Крат перебував зі мною, але коли я визначився зі своїм рішенням не робити заміни командування, він повернувся у Фолькермаркт до штабу армії. Крім моєї вимоги змінити назву дивізії я видав письмовий наказ генералові Фрайтаґу з тим, щоб він зазначив у наказі по дивізії: 1) скільки німців служить в дивізії; 2) в дивізії немає росіян; 3) у разі капітуляції Німеччини дивізія буде намагатися пробитися до союзників; 4) тих німецьких офіцерів, які вороже ставляться до українців або ненавидять їх, буде негайно звільнено. 

Губернатор Галичини ґруппенфюрер СС барон Otto Gustav von Wächter (1901 - 1949) **

Командир Дивізії бриґаденфюрер СС Fritz Freitag (28 квітня 1894 — 11 травня 1945)

Протягом декількох наступних днів я відвідав усі формування передової лінії. Німці були здивовані, тому що генерал Фрайтаґ ніколи не робив цього. Я долучався до усіх деталей справ дивізії, відвідав госпіталь і пункти невідкладної допомоги. В інспекційних подорожах мене супроводжували капелан-майор Левенець і майор Макарушка. Я задовольнив прохання капеланів і відвідав могили загиблих солдатів, взяв участь у меморіальній службі. Могили були доглянуті, на них було встановлено хрести. Капелани зробили це, незважаючи на те що могили знаходилися лише у кілометрі від лінії фронту.
Я призначив церемонію присягання дивізії на 25 квітня, текст присяги був такий самий, як у Другій українській дивізії полковника Дяченка. Капелан-майор Левенець проводив церемонію присяги, що відбувалася у чудовій відкритій долині серед лісів і пагорбів. Взяли участь такі формування: 30-й полк у повному складі (оскільки він був резервним), делегати від 29-го і 31 -го полків, а також від усіх спецпідрозділів дивізії. Багато у кого з офіцерів і солдатів під час присяги в очах стояли сльози, німецькі офіцери і унтер-офіцери присягалися разом з українцями. Були присутні генерал Вехтер і доктор Арльт, але генерал Фрайтаґ був вітсутній. Ми не засуджуємо його. М и отримали відзнаки з українським гербом, замовлені в Празі, і майже всі солдати їх мали. Після присяги отець Левенець говорив про значення клятви для усіх християн, я говорив про необхідність збереження традицій боротьби за незалежність. То було справжнє відродження, земля стогнала під ходою моїх дорогих солдат. В той сонячний день, коли вони крокували повз мене, я бачив ясні погляди їхніх очей. Вигляд подяки за право бути українським солдатом на їхніх обличчях відплатив мені за всі попередні хвилювання.
26 квітня я попросив генерала Фрайтаґа супроводжувати мене у поїздці до штабу армії. Я хотів відвідати з візитом командуючого армії генерала д'Ангеліса, але генерал д'Ангеліс передав через генерала Фрайтаґа повідомлення для мене, що він сам приїде до нас. Я зустрівся з генералом наступного дня, оскільки він був з командуючим корпусом. Я порушив питання про вилучення дивізії з передової лінії фронту ще до капітуляції. Генерал д'Ангеліс повністю погодився з моїм проханням. Він був дуже приємною і комунікабельною людиною, запросив мене пообідати з ним наступного дня, однак цього не трапилося, бо генерал мав терміново їхати у справах.
27 квітня я отримав примірник наказу по дивізії за № 71 від 27 квітня 1945 року, 1 в якому доводилися до відома персоналу дивізії інструкції, відповідні до моїх наказів. Таким чином мій наказ було виконано.
...29 квітня генерал Вехтер, доктор Арльт і я вирушили до Фолькермаркта. В моїй кімнаті в готелі було радіо, і я знав, що Німеччина на порозі капітуляції. Генерал Вехтер і доктор Арльт були в Італії, щоб довідатися про Козачу дивізію генерала Шкуро і допомогти йому зустрітися зі мною для обговорення можливостей приєднання його дивізії до Першої української з метою спільних дій перед союзниками.
Я наказав резервному полку полковника Маркса прийняти присягу ЗО квітня. Полковник Маркс зустрів мене зі звітом на полі, де полк стояв струнко по батальйонах. Коли я оглядав батальйони, він командував кожному батальйону і відповідно звітував мені, представляючи кожного командира батальйону. Після огляду відбулися присяга і марш: я зізнаюся, що полк виглядав не менш вражаюче, ніж дивізія.
Протягом декількох наступних днів нічого не трапилося, нам усім було цікаво, як закінчиться війна. Генерал Шкуро* приїхав до мене 2 травня, але у розмові він не проявив аніякого бажання перейти під моє командування і приєднатися до мене, крім того, він був зовсім п'яним. Він сподівався приєднатися до козачого корпусу генерала Панвіца, що був в Югославії, і за допомогою генерала Драї Михайловича Четника спробувати дістатися Греції. Я не думав, що комуністичний диктатор Тіто дозволить козакам пройти до Греції. Справи Греції також були кепськими, бо там точилася боротьба з комуністичним ватажком Маркосом Вафіадесом. Про всяк випадок я порадив генералу Шкуро спробувати вивести свою дивізію з лінії фронту з союзниками ще до капітуляції Німеччини. В цьому йому допоможуть генерал Вехтер і доктор Арльт. Капітан М.Ліщинський прийшов до мене зі звітом 2 травня і докладно розповів про ситуацію. В боях під Бродами він втратив руку і тепер працював в 6-у відділі штабу дивізії. На думку його відділу, становище дивізії критичне. Він запропонував негайно усунути усіх німців з командних постів у дивізії і в резервному полку і замінити їх на українців.
Капітан Ліщинський висував такий аргумент: заміна допоможе скоріше довести союзникам, що дивізію сформовано виходячи з політичних потреб і її створення прив'язано до Німеччини, бо цього вимагали обставини. Далі капітан пояснив, що серед солдат поширилася новина про те, що я видав наказ розформувати дивізію або поділитися на дрібні групи і приєднатися до формувань УПА , що воюють. Я зрозумів почуття солдатів, однак сказав, що вже зробив певні кроки, щоб поінформувати союзників про УНК і УНА . Я особисто приєднаюся до дивізії, щоб в цей критичний момент бути зі своїми людьми як їхній головнокомандуючий, хоча як президент УНК я можу виконувати свої обов'язки далеко від неї. Я підкреслив, що ми не вразимо союзників таким кроком, навпаки, можемо поставити себе під загрозу: дивізія все ще знаходиться на полі бою з большевиками, її оточують потужні сили німецьких формувань, німці, яким нема чого втрачати, можуть дозволити ворогові пройти крізь наші фланги і захопити нас у полон. В такій ситуації мало хто з нас виживе. Більше того, будь-які непрязнені дії щодо німців позбавлять нас постачання. Я додав, що всі ці міркування примусили мене відмовитися від ідеї легально замінити німецьких командирів на українських.
Було порушено питання про об'єднання з УПА . Ми знали, що в той час УП А діяла в районі Карпат. Треба було мати надто розвинену уяву, щоб повірити, що в умовах високої концентрації радянських військ в Австрії, Угорщині і Словакії солдати нашої дивізії поодинці або дрібними групами зможуть подолати відстань до Карпат, що стаповить близько 600 км по прямій. Якщо вони будуть пересуватися по дорогах, їм слід бути в військовій формі або в цивільному одягу? Можна було передбачити, що на дорогах будуть стояти патрулі принаймні кожні 4-5 км. Крім того, за винятком декількох офіцерів, в нашому війську не було цивільного одягу. Потім виникає проблема забезпечення: населення Німеччини, втомлене від війни, не дуже охоче буде годувати і переховувати іноземців, бо вистачає своїх вояків, що жебракують, повертаючись додому. Згодом я почув звинувачення в тому, що дивізія не була вилучена з фронту перед капітуляцією і що провина мого штабу полягала в тому, що німці не дотримали своєї обіцянки (обіцянка генерала Фрайтаґа) вивести дивізію до капітуляції. По-перше, це обіцяв не тільки генерал Фрайтаґ, але й командири корпусу і армії. Не могло бути сумніву у дійсності цього зобов'язання, воно виходить з наказу № 71, пункт III (наведений вище), у якому зазначено про виведення дивізії до капітуляції і далі про просування дивізії на захід до "англо-американців". Єдиною людиною, в компетенції якої було видання цього наказу, був командуючий армією, в цьому випадку - генерал фон Бальк. Однак залишалося питання, як отримати звістку про капітуляцію. Як буде зазначено у наступному розділі, 8 травня у другій половині дня я довідався від генерала Вехтера, що припинення вогню призначене на одну хвилину після півночі 8 травня (фактично в першу хвилину 9 травня). Цілком зрозуміло, що виступити дивізією в похід за такий короткий час неможливо, повідомлення надійшло запізно. Згідно з воєнною наукою, що базується на практиці, для виступу дивізії необхідно як мінімум 5-6 годин за умов нормального мирного часу. Тепер дивізія розташована на передовій лінії фронту, і ми не мали повідомлення навіть за такий мінімальний відрізок часу. Легко казати, важко робити, особливо в цій ситуації!
У зв'язку з цим я зазначу все послідовно. Я вирушив до генерала Фрайтаґа. Він сказав, що в 8 годин вечора 8 травня він ще не мав розпоряджень. Він отримав останні накази лише о 3-й годині ранку 9 травня, і дивізія вирушила на захід. Знадобився мінімальний необхідний час, щоб дивізія виступила. Хочу підкреслити, що я бачив німецькі угрупування, які прямували на лінію фронту, щоб заступити на місце дивізії.
Хоча я бачив ультиматум у генерала, мене не здивувало те, що інн не мав наказів від свого вищого командування: що означає дивіия легіонерів для німецького командування, в той час коли руйнується країна і їм треба подбати про своїх людей. Генерал Фрайтаґ нарешті показав мені накази командування армії, але їх було отримано, коли дивізія була вже на марші, приблизно о 5-й ранку. Німецькі дивізії також рухалися на захід, але з тією різницею, що їхні солдати їхали на вантажівках, а наші йшли пішки. 

Відступ. Австрія, травень 1945 **

Врешті-решт було не менш дивно почути звинувачення в тому, що штаб армії не потурбувався про те, щоб дивізію було виведено з фронту. Який штаб? На практиці весь мій штаб складався з однієї особи, у якої не було ані зв'язку, ані транспорту. Говорячи про військовий штаб, треба знати, що це означає. Дивно, але дехто й не знав, що в той час штабу фактично не існувало. Я був радий можливості керувати хоча б авто. Тому в тій ситуації я не міг маніпулювати і поставити дивізію у ще небезпечніше становище. Наказ розформувати дивізію існував, але таке рішення було настільки недоречним, що я його навіть не обговорював. Яким чином можуть зникнути 20 тисяч вояків? Крім того, такий наказ поставить мене в ситуацію порушника правил честі, закону і моралі, дасть привід повернути нас большевикам. Нарешті я сказав: "Солдатам, які йдуть на війну, слід завжди пам'ятати: вони мусять бути готовими вмерти". Я попросив капітана Ліщинського повідомити солдатам, що я повністю беру на себе відповідальність за них і забороняю будь-які подальші обговорення на цю тему, незалежно від намірів тих, хто висловлюватиме ці ідеї. Я попередив, що офіційно наказую йому прояснити всім мою позицію. В той момент я розумів, що моя відповідальність за тисячі вояків навряд чи їх заспокоїть. Вони навряд чи зрадіють навіть в разі моєї смерті, якщо будуть знати, що її не можна було уникнути. Однак я вважав і був твердо переконаний в тому, що моє рішення, яке було прийняте після серйозних роздумів, виправдано.
Капітан Ліщинський вислухав мене з поважністю солдата і всіма засобами поширював мій "незвичний" наказ серед війська.
Український Великдень припадав на 3 травня. Я розпорядився урочисто відзначити це свято, капітан Ліщинський запропонував скромний "сімейний бенкет" для всього штабу армії з моєю участю. Я був дуже зворушений таким свідченням "спільних почуттів" і, можливо, "спільної відповідальності" в цей складний період. Я відвідав Божу службу разом з усім штабом. Чудова проповідь полкового капелан-капітана Д. Ковалюка дійшла до самого мого серця, я запам'ятав її назавжди. Генерал Вехтер і доктор Арльт взяли участь в бенкеті, і я висловив їм подяку за їхню ґречність.
Наступного дня мені треба було поспішати до дивізії на фронт, тому що там трапилися випадки дезертирства. большевики встановили в своїх окопах гучномовці і, кажучи про безнадійну ситуацію Німеччини, запрошували наших солдатів переходити до них вже тепер, тому що "після капітуляції союзники всеодно повернуть вас Советам". Я прибув до місця розташування батальйону, у якому трапилися факти дезертирства, і звернувся до зібрання солдатів. Один вояк попросив дозволу говорити і змалював у яскравих словах неминучі нещастя, які чекають на тих, хто повірить большевикам і перейде до них. Він був зі східної України, одним з тих, хто уникнув совєтського раю. Мені доповідали, що більше випадків дезертирства не було.
Новий командучий армією генерал фон Бальк прибув на місце генерала д'Ангеліса. Генерал Фрайтаґ запропонував, що буде непогано мені зустрітися з генералом фон Бальком і ознайомити його з моїм рішенням щодо дивізії. Звісно, генерал фон Бальк знав, що дивізію буде виведено з фронту, але візит ввічливості не зашкодить. Я подякував генералові Фрайтаґу за пропозицію, і ми разом відвідали генерала фон Балька. Він був повною протилежністю до генерала д'Ангеліса: невисокий на зріст прусак. Він прийняв мене з повагою і сказав, що знає про дивізію і вже видав необхідні накази: у відповідний час дивізію замінить група німців резервістів тільки для того, щоб позначити лінію фронту. Група прибуде на диспозицію генерала Фрайтаґа за декілька днів. Гадаю, що батальйон німецьких резервістів прибув у штаб-квартиру резерву дивізії 7 травня.

Wolf Diеtrich Heike (1913 — 1994) **

КІНЕЦЬ БОЇВ

Вольф-Дітріх Гайке,
майор Вермахту, начальник відділу 1А (відділ операцій) генерального штабу Дивізії "Галичина"

Наприкінці квітня 1945 року до Дивізії прибув генерал Павло Шандрук, голова Українського Національного Комітету і головнокомандувач усіма українськими з'єднаннями. З ним прибули д-р Вехтер, полковник Бізанц та д-р Арльт (Fritz Rudolf Arlt). Генерал Шандрук привіз тризубці, що їх відтоді українські вояки носили на шапках. Його всюди щиро вітали. Генерал Шандрук – це колишній старшина царської російської армії. Пізніше він був в Українській Армії, а поміж двома світовими війнами служив як контрактовий старшина в польській армії, в якій закінчив академію генерального штабу.

Генерал Шандрук цікавився всіма справами Дивізії і просив командира і начальника штабу докладно йому про все звітувати. Він був зразком коректного старшини, а при тому відзначався сердечністю. Він відвідав всі фронтові частини, які його спонтанно вітали. Відвідини генерала були дуже на часі, бо ворог саме пожвавив пропаґанду за перехід українців на большевицький бік. Генерал звертався до сумління і чести українських вояків, і, вказуючи на складену присягу,36 закликав їх саме тепер виконувати вояцькі обов'язки. Присутність генерала, до того в українській уніформі, робила велике враження на українців Дивізії і піднесла вояцтво на дусі.

Вехтер незабаром залишив Дивізію, а генерал Шандрук за кілька днів також від'їхав до вишкільно-запасного полку, де створив свою квартиру. Це був дуже добрий задум генерала Шандрука, бо його постійне перебування у безпосередній близькості генерала Фрайтаґа*** не принесло б йому задоволення. Взагалі, під кінець взаємини між генералом Шандруком та командиром Дивізії не були надто добрі, що не було дивне, якщо взяти до уваги їхні різні характери.

Тим часом на фронті не завважувалося жадних помітних подій. Поза діями розвідувальних та штурмових груп і пожвавленим ворожим артилерійським вогнем, дні на фронті проходили спокійно. В дію ані німці, ані большевики не вводили своїх танків чи літаків. Головною турботою командування Дивізії було найближче майбутнє – повний розвал Німеччини. Перед командуванням постало велике питання, як саме німці й українці могли б уникнути захоплення в полон Червоною Армією. В усіх частинах проведено «чистку» всього зайвого матеріялу, щоб таким чином зробити Дивізію якнайрухливішою і здібною до гірських маршів під час загального відступу. Ці заходи велися на наказ вищого командування. З цього можна було зробити висновок, що вищі урядові чинники збиралися продовжувати боротьбу в Альпах, згідно з плянами найвищого управління райху. При такому відступі можна з собою забрати тільки найпотрібніше спорядження для ведення боїв, але й воно мусіло бути придатне до перевозу навіть на найтяжчих і найстрімкіших гірських перевалах, щоб часом ним не забльокувати вузьких гірських шляхів. Це означало, що легкі гармати мусіли мати 10-кінний, а важкі гармати – 12-кінний запряги. Усе інше спорядження мало бути звезене на один парк і звідти, наскільки буде можливе, залізницею відтранспортоване до запасного полку. Уся робота проходила у великому поспіху, і незабаром парк з спорядженням розрісся до велетенських розмірів. Дивізія вже перед тим звільнялася поступово від непотрібних речей, але ще тоді виявилося дуже багато такого, що було тільки зайвим тягарем для неї.

2 або 3 травня 1945 року скликано усіх начальників, вищих адьютантів та начальників штабів вищих командувань до армії на нараду. Нарадою проводив головнокомандуючий генерал танкових військ Бальк. Він вірив у сприятливий розвиток дальших подій і просив сповістити про це вояків. Потім подав вказівки щодо ведення бойових дій, при чому доручив посилити активність розвідувальних груп, що мали б іти рейдами у глибокий тил ворога, довший час перебувати поза його лініями, вести розвідку і нищити військові об'єкти. У таких діях чималу участь мали б брати українці, особливо їх найхоробріші старшини. Далі головнокомандувач твердив, що постачання бойовими припасами забезпечене на майбутнє та що в складах поблизу фронту ще досить пального та амуніції, потрібних на відбиття ворожого наступу. Крім цього, армія вжила заходів для перебрання у своєму районі важливих складів амуніції. Присутнім було важко повірити в таку оцінку ситуації і тому вони сприйняли її скептично. А проте старшини роз'їхалися до своїх частин з деякою надією на краще, хоч не вірили в те, що говорив генерал Бальк, а бачили недалекий кінець війни у повному розвалі Німеччини.

Тим часом праворуч від Дивізії відбулося нове перегрупування, в наслідок якого правим сусідом Української Дивізії стала 16-та СС-дивізія танкових ґренадирів «Райхсфюрер СС» (16. SS-Panzergrenadier-Division "Reichsführer SS").

У той час із заходу й північного заходу на територію Австрії вступили війська західніх альянтів. За згодою командира Дивізії сотник Макарушка виїхав в район Фелькермаркт (Völkermarkt) – Кляґенфурт (Klagenfurt), щоб увійти в контакт з західніми альянтами і зголосити їм про існування Української Дивізії. 5 або 6 травня 1945 року Макарушка зустрівся з однією англійською частиною, командир якої прийняв його коректно й ввічливо. Макарушка просив командира призначити район Фелькермаркту на збірний пункт для Дивізії. Таке прохання англійський командир схвалив, бо в тому районі вже стояли запасний полк і деякі інші підрозділи Дивізії. Але ці околиці ще не були зайняті англійськими військами, які щойно осягнули Кляґенфурт. Саме місто англійці ще не зайняли, правдоподібно тому, що в місті урядували станиці партизанів Тіто, з якими передові відділи англійців тільки що вступили у зв'язок. На заввагу Макарушки, що партизани Тіто не терпітимуть Дивізію в районі Фелькермаркту, якщо альянти туди не увійдуть, англійський командир сказав, щоб українці держали Фелькермаркт аж до часу приходу альянтів. А на заввагу, що Тіто все ж таки союзник альянтів, він тільки повторив своє доручення. З таким розпорядженням Макарушка поїхав до Фелькермаркту, де незабаром отримав виклик по телефону від управління партизанів Тіто. Макарушка заявив партизанам, що англійці наказали Українській Дивізії збиратися в районі Фелькермаркту, на що отримав відповідь, що це неможливе, бо Фелькермаркт лежить у сфері впливів Юґославії, а не Англії. Після довших переговорів, Макарушка рішився під тиском партизанів Тіто видати наступного ранку наказ на відмарш у північному напрямі. Під час маршу вишкільно-запасний полк попав у важкі бої з партизанами й розпорошився на малі відділи. Тому що Макарушка вже не мав зв'язку з Дивізією, але знав про її наміри, він відрядив на розгалуження шляхів при Твімберґу вартового, який мав спрямувати маршуючі частини Дивізії на північ у напрямі Радштедських Таврів.

Про перехід у Північну Італію через Тольмеццо до західніх альянтів, згідно з пляном Вехтера, годі було думати. По-перше, англійські частини вже вступили в район Фелькермаркт – Кляґенфурт, по-друге, партизани Тіто й інші большевицькі загони вже так зросли в силі, що перехід через Тольмеццо був неможливий, по-третє, передчасний відхід Української Дивізії з фронту був також неможливий без найбільшої загрози для всього фронту.

6 травня 1945 року відбулося обговорення начальників штабів усіх дивізій у командному пункті IV-го СС-танкового корпусу. Обговоренням керував сам командуючий генерал. Він сказав, що Німеччина стоїть перед неминучою капітуляцією. Треба подумати про заходи, що мали б зберегти німецькі та чужонаціональні частини перед захопленням Червоною Армією. Весь фронт мав, починаючи від 7 травня 1945 року, відірватися від большевиків і, залишивши все спорядження, відійти на територію, окуповану англійцями чи американцями. 7 травня будуть відтягнені тільки наперед висунені дуги фронту IV-го СС-танкового корпусу. Відступ Української Дивізії почнеться на 24 годин пізніше, тобто 8 травня, тоді, коли всі частини корпусу при відступі осягнуть однакову лінію. Пізніше обговорено технічні подробиці відступу.

По полудні 6 травня 1945 року запрошено всіх дивізійних командирів і командуючих генералів на нараду з головнокомандувачем 6-ої армії Бальком. Генерал Бальк повідомив їх, що Німеччина стоїть перед беззастережною капітуляцією і що весь Східній фронт має швидким маршем податися на захід, щоб насамперед не допустити до захоплення військ Червоною Армією у полон. На пропозицію самої Дивізії їй призначено Фелькермаркт на збірний пункт.

Для всіх частин IV-го корпусу, як також для правого сусіда Дивізії, 1-го кавалерійського корпусу, відступ утруднений через малу кількість мостів на річці Мур, яка пливе відразу за фронтовою лінією. А для Дивізії становище ще настільки гірше, що вона, як піхотна дивізія, може відступати значно повільніше, ніж її обидва сусіди – моторизовані й швидкорухливі. А особливо повинно залежати на тому, щоб українці не попали в руки большевикам. Та, на жаль, не зважаючи на кількакратні вияснення становища Дивізії в армії і домагання дозволити їй першій почати відступ, командування армії не прийняло жадного рішення. По полудні того самого дня до штабу Дивізії прибули генерал Шандрук, д-р Вехтер, полковник Бізанц і д-р Арльт. Вехтер негайно поїхав до штабу армії, щоб приспішити відступ Дивізії з фронту.

Ще кілька днів перед тим командирів усіх підрозділів Дивізії поінформовано про становище та різні можливості дальшого розвитку подій. При кінці цього обговорення полковник Бізанц попросив слова і в палкій промові закликав усіх командирів виконувати совісно свої обов'язки в ці найважчі часи для Дивізії. Наказ про відступ не здивував Дивізію, бо вона завчасно опрацювала докладний плян відступу. Маршрут відступу для Дивізії був призначений по так званому шляху «Пак» (Parkstrasse) з Ґрацу через Вольфсберґ (Wolfsberg) до Фелькермаркту.

Тим часом курінь саперів Дивізії збудував 12-тонний допоміжний міст через річку Мур, недалеко на південь від Ґрацу, щоб уможливити швидкий перехід Дивізії під час відступу.

7 травня 1945 року, о 11.00 годині почався відступ висунутих уперед дуг фронту лівого сусіда Дивізії. Про точний час відступу Дивізії мало ще надійти повідомлення. Проте, вже 7 травня командування Дивізії відіслало на захід всі свої обози й бойові валки. Усі шляхи на захід забиті німецькими військами, але рух, керований численними старшинами й польовими жандармами, проходив справно. Майже всі частини 6-ої армії, в тому числі й IV-ий СС-танковий корпус та Дивізія, відступали шляхом «Пак». Але одночасно цим шляхом маршуватимуть численні з'єднання 2-ої армії з південного сходу, з Вольфсберґу, на північ, у напрямі Радштедських Таврів, тобто у протилежному напрямі до руху 6-ої армії. Найгіршим пунктом буде перехрестя коло Вольфсберґу, де зустрінуться обидві маршові колони.

На жаль, не встановлено часу відступу поміж 1-ою і 6-ою арміями й тому постала різниця у часі відступу поміж Дивізією і сусіднім кавалерійським корпусом. Цей корпус замінив тим часом СС-дивізію «Райхсфюрер СС», яку перекинено в район Відня. Згідно з попередніми наказами, Дивізія мала б почати відступ 8 травня о 11.00 годині. Кавалерійський корпус хотів відступати аж увечорі того дня, бо вдень йому неможливо відірватися від ворога. Також відступ лівого крила Дивізії з-під Фельдбаху натрапляв на деякі труднощі. Проте Дивізія мусіла погодитися з тим, що її лівий сусід відступатиме вдень, а Дивізія не зможе втриматися на відкритому крилі. Важко було договоритися з 1-им кавалерійським корпусом щодо користування шляхом відступу.

Ані IV-ий СС-танковий корпус, ані 6-та армія не виявляли бажання втручатися у ці суперечки. Кінець-кінцем всі ці розмови, при тодішньому загальному еґоїзмі всіх частин, закінчилися без будь-якого успіху. А потім на практиці виявилося, що спільне користування шляхом відступу не натрапляло на жадні труднощі чи затримки.

Впродовж цілого дня 7 травня 1945 року як командир, так і його начальник штабу часто ставили запитання IV-му СС-танковому корпусові про наказ з точним встановленням часу для відступу Дивізії. На всі свої запитання вони одержували стереотипну відповідь: «Почекайте. Накази прийдуть!» Ще увечері й вночі начальник штабу намагався добитися наказу, але даремно. 8 травня 1945 року, о 2.00 годині вранці потелефонував Вехтер, що йому в дорозі з 6-ої армії трапилася аварія автомобіля. Він викликав начальника штабу і дивувався, що на відтинку Дивізії панував спокій. Як він зрозумів, то армія вже видала наказ про негайний відступ. Тим часом з Дивізії все відійшло, а тільки залишилися бойові частини. Начальник штабу знову запитав танковий корпус про наказ, але й цей раз не одержав жадного наказу. Аж врешті, о 6.00 годині вранці, 8 травня 1945 року, телефонував начальник штабу IV-го корпусу і дав наказ до негайного відступу. Частини тилового забезпечення мали залишитися на бойовій лінії аж до 11.00 години перед полуднем. Дивізія мала маршувати шляхом «Пак» в напрямі Фелькермаркту. Дивізія вийшла з складу IV-го корпусу і дальших наказів уже не могло бути. Після цього перервано зв'язок. Не було жадного особистого прощання, навіть хоч би поміж командуючим генералом і командиром Дивізії. Це був дивний спосіб звільнювати Дивізію з складу IV-го СС-танкового корпусу. Ясне, що для нього Українська Дивізія була тільки якась там «чужонаціональна», а не німецька, дивізія.

Дивізія негайно передала накази до своїх частин, які нетерпляче його очікували. Серед пожвавлених бойових дій штаб Дивізії залишився на своєму командному пункті до 10.00 години, а пізніше одним стрибком переїхав поза річку Мур. Ворожі дії пожвавилися, бо він помітив наш відступ. Проте відірвання від ворога й відступ з фронту відбувалися пляново. Також команди тилового забезпечення виконали своє завдання згідно з наказом. Тільки на лівому крилі під Фельдбахом 30-ий полк натрапив на труднощі і мав деякі втрати. Покищо ворог вів дії місцевого характеру і не наступав цілим фронтом. Усі шляхи переповнені, проте відступ відбувався справно. Власних літаків для охорони маршових колон не було, зате в пополудневі години появилися випадково большевицькі літаки та атакували маршові колони бомбами й бортовою зброєю, не завдаючи більших втрат. Частини забрали з собою лише необхідну зброю і припаси, а всю важку зброю, головне гармати й важке спорядження, залишено згідно з наказом. Частину важкої зброї покинено у стані непридатному для вжитку.

З книги спогадів В. Д. Гайке "УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ «ГАЛИЧИНА». Історія формування і бойових дій у 1943–1945 роках". Переклав з німецької Роман Колісник. Редаґував Володимир Кубійович.

Перша і третя знимки - з монографії Майкла Джеймса Мельника "Історія Галицької дивізії військ СС", т. 2 "Помста Сталіна" (Michael James Melnyk. The History of the Galician Division of the Waffen-SS. Vol. 2. Stalin's Nemesis), 2016.

__________________
* Генерала Шкура британці видали большевикам. В 1947 році його повісили в Москві разом з генералом Красновом та ін.

** Знимка з монографії Майкла Джеймса Мельника "Історія Галицької дивізії військ СС", т. 2 "Помста Сталіна" (Michael James Melnyk. The History of the Galician Division of the Waffen-SS. Vol. 2. Stalin's Nemesis), 2016.

*** Бриґаденфюрерові СС Фрайтаґові залишалося жити лічені дні. 11 травня 1945 р. він застрелився.