Олена Теліга
* 8 (21) липня 1906 - † 21 лютого 1942 (?)
ЛИСТ*
Л. Мосендзові
Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,
А в мене світло і вікно наростіж.
І знов думки, і серце у вогні,
І гостра туга у невпиннім зрості.
Твоє життя — холодний світлий став
Без темних вирів і дзвінких прибоїв,
І як мені писать тобі листа
І бути в нім правдивою собою?
Далеко десь горить твоя мета,
В тяжких туманах твій похмурий берег,
А поки — спокій, зимна самота
І сірих днів тобі покірний шерег.
А в мене дні бунтують і кричать,
Підвладні власним, не чужим законам
І тиснуть в серце вогнену печать,
І значать все не сірим, а червоним.
Бувають дні — безжурні юнаки
Вбігають швидко, в дикім перегоні,
Щоб цілий світ, блискучий і п’янкий,
Стягнути звідкісь у мої долоні.
На жовтій квітці декілька краплин —
Ясне вино на золотавім лезі
І плине в серце найхмільніший плин:
Далекий шум незроджених поезій.
Буває час: палахкотять уста,
Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,
Немов хтось кинув залека листа
І кличе десь — без підпису й адреси…
Життя кружляє на вузькій межі
Нових поривів, таємничих кличів
І видаються зайві і чужі
Давно знайомі речі і обличчя.
В осяйну ж мить, коли останком сил
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа в червоній амазонці.
І вже тоді сама не розберу,
Чи то мій біль упав кривавим птахом,
Чи захід сонця заливає брук…
Для тебе ж захід — завжди тільки захід!
Чергують ночі — чорні і ясні —
Не від вогню чи темряви безодні,
Лише від блиску спогадів і снів —
Усіх ударів і дарів Господніх.
І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть — не зимне умирання.
Бо серед співу неспокійних днів,
Повз таємничі і вабливі двері
Я йду на клич задимлених вогнів —
На наш похмурий і прекрасний берег.
Коли ж зійду на каменистий верх
Крізь темні води й полум’яні межі —
Нехай життя хитнеться й відпливе,
Мов корабель у заграві пожежі.
РОЗПОВІДЬ ПРО ЛЕНУ
Евген Маланюк
Хтось переказав недавно спробу зробити нову леґенду, зв’язану з Леною, ніби вона росіянка, але тому, що народилася на Україні, мала велике почуття обов’язку до батьківщини, служила їй і т. д. Отже, тут — неточність і, я сказав би, може, наївність. Лена зовсім не народилася на Україні. Вона народилася в Санкт-Петербурзі, в старому Петербурзі, де батько був досить високим урядовцем у міністерстві рільництва (директором водного департаменту), і життя її укладалось, очевидно, так, що, може, вона пішла б дорогою Ганни Горенко-Ахматової, може, якоюсь іншою... Але все таки походження і кров відограють значно більшу ролю, ніж прийнято думати.
Батько Лени, покійний професор Шовгенів, якого я мав щастя слухати більшу частину з моєї технічної освіти, був живий, культурний, надзвичайно многогранний чоловік, який дуже інтересувався літературою і знався на ній. Завше, коли згадую про нього, мимоволі доводиться зупинитися на цьому. Це був дуже рідкий виняток ученого і практикуючого інженера. Як інженер-творець, він був автором і реалізатором зрошення Туркестану, (потім була регуляція на Волзі, була регуляція Москва-ріки. Але, крім того, це була людина ще і науковець у повному розуміні цього слова. Коли бувало зупинялися ми ще студентами, а мені доводилося з покійним говорити, то поставало питання, чому таке прізвище дивне — Шовгенів, Шовґенов, — і я пам’ятаю, що покійний говорив про якісь осетинські, кавказькі коріння. І от уже під час окупації, либонь у Львові, прийшлося побачити витяги з архівів, опубліковані, здається, професором Ковалевим. І там знайшлася дуже проста розгадка цієї неясности. Десь в актах Лівобережжя часів Гетьманщини, на переломі 17-18 століття, була судова справа при сотенному суді, де виступала — здається, як сторона оскаржуюча — певно дуже темпераментна молодиця з прізвищем Шовгениха. Отже, видно, що це був дуже давній рід на Лівобережжі, і, може, там колись були якісь осетинсько-кавказькі сполучення, але вони, як звичайно на нашій батьківщині, поглинулися українським морем, і залишилося дуже мало від старого коріння.
Що стосується матері Лени, то вона була донькою священика з Поділля, так що з того, що людина народилася в Санкт-Петербурзі, робити якісь висновки не доводиться. Думаю, що леґенда згасне, щойно почавшися.
Правда, що Петербург, як ви знаєте з історії нашої культури і літератури, відогравав певну ролю. Все таки і Тарас ходив по тих вулицях, і ще раніше Гоголь ... Петербург віддавна був певного роду азилем в імперіїґ. і тепер, коли він уже називається Ленінградом, досить часто люди, з огляду на неможливість існування на батьківщині, втікають туди. З другого боку, Петербург — це була чужина, дуже гостра кліматично і з кожного іншого погляду, і вона давала певну дистанцію для того, щоб бачити батьківщину в іншій панорамі. Хоч Лена тоді була ще дівчинка, але і це могло відограти певну ролю.
Думаю, що все ж таки якісь властивості її характеру були вже тоді, перед війною. Елемент, який називається особистістю, вже тоді посідав домінуючу ролю в її духовній постаті. Я думаю, що до неї можна пристосувати в такій же самій мірі, а,, може, й більшій, слова з вірша Олекси Стефановича, які я колись цитував стосовно Ольжича, що «був він більш, ніж сірий і камінний його вірш». Вірші Лени не були ні «сірі», ні «камінні», так як вони, скажемо, були в Ольжича, але дійсно її постать була — більша, і з цього боку треба до неї підходити, бо це дає ключ до розуміння її в цілості.
Між іншим, ще така цікава петербурзька дрібничка: може, мало хто знає, що її хрищеною матір’ю була — Зінаїда Ґіппіус. Це була дружина і приятелька-подруга відомого філософа і белетриста Дмитра Мережковського (теж прізвище «страшно» російське). Очевидно, про жодні впливи! не може бути мови, але коли ви познайомитеся з творчістю Зінаїди Ґіппіус (а вона була не тільки дуже цікава поетка, але дуже цікавий критик, я сказав би, взагалі мислитель), то там якийсь паралелізм є — дуже дивний, майже містичний... Його пояснити раціонально не можна, але він безперечно є.
Лена, як особистість, також мала в собі елементи, які були, скажемо, в Башкірцевої. Тільки з тією різницею, що в Башкірцевої поглиналося все жадобою слави як такої. Отже, її внутрішній потенціял духовний розвивався тільки в цьому напрямку. У Лени зовсім інакше. Для неї слава не являла нічого дуже приваблюючого: вона не шукала її і просто не відчувала її чару. Але вся її величезна наснага динамікою духовною і психічною пішла власне в Батьківщину, тим більш сильно, тим більш динамічно, що вона дивилася на неї очима людини вже дорослої і вирослої поза батьківщиною. Це також має величезне значення, бо часом еміґрація, чужина дає зовсім іншу перспективу. Крім того, вона е ж є дивилася крізь призму історії нашої і нашої долі земної, як народу, і тому всю свою величезну духовну енерґію вона вклала у велике почуття до Батьківщини.
Думаю, що з цим в’яжеться і та трагедія, яка довела її до болючо передчасної смерти, бо могло статися також і так, що ми сьогодні зустріли б її тут. Але сталося інакше.
Ніякі розумові аргументи не переконували її, щоб вона цієї подорожі до Києва не робила. Зокрема — признаюсь, я мав цей гріх — я її переконував; може, тому, що я вже не був дуже зелений політично, дещо бачив і дещо думав. Я не мав особисто ані крихти, ані грама якогобудь оптимізму, який все ж таки був би конечний для такого роду подорожі на батьківщину. Це тепер ми тільки бачимо, в яку добу живемо. Тоді ще, очевидно, можна було мати якісь ілюзії, але сьогодні — не така проста річ. (От недавно читали ми в газетах: райхскомісар України Еріх Кох, виявляється, чудово живе досі в «людовій» Польщі, і навіть більше того,', здається урядові, що він там знайде якийсь скарб бурштиновий... Отже, людина, яка була, може, одним, із найбільших злочинців серед тієї сили, що прийшла на Україну, і взагалі в світі цілому, — така людська гнида живе до сьогоднішнього дня і, правдоподібно, буде жити. Це я кажу тільки для ілюстрації того, яка це доба). Тоді, на початку сорокових років, очевидно, не можна було собі уявити її аж так рельєфно, але все таки деякі побоювання були. Зокрема мені видавалося, що це просто не раціонально. Я все переконував Лену: «Ну добре... Ви поїдете до Києва, місцеве заціліле громадянство буде на вас дивитися, як на когось, хто щось знає, у щось втаємничений, але ви і не втаємничені, і нічого не знаєте. Значить, ви будете поставлені в фальшиве становище». Нічого не помогло. Вона кинулася туди з якоюсь несамовитою енерґією, з несамовитою силою. Було, може, й бажання пригоди. Було, може, чисто жіноче — якась цікавість до тієї батьківщини. Було, може, все... І я пригадую собі, вона писала досить регулярно, скільки можна було в дорозі. Перші листи були дуже ентузіястичні, але пам’ятаю останній лист, який був кинутий у Житомирі: там були такі слова: «Боюсь, що Ви мали рацію». Думаю, що після Житомира вона вже, безперечно, знала, на що вона йде. Знала, що йде на жертву і що в жертву буде принесене її все ж таки молоде і ще повне творчости життя.
Отже, на цю сторону, на її особистість, хотілось би найбільше звернути вашу увагу. Бо вона більша і за ту спадщину літературну, яка залишилася, і за ті всі, скажу так, формальні речі, які вона в житті творила. Це, може, в меншій мірі позначилося на її поезії, в більшій — на деяких ї ї статтях, есеях. Зокрема дуже сильна і дуже важлива для її світогляду, для її наставлення була річ, яка називалася «Партачі життя». Вона вся, як істота, була якимось протестом проти сірости, проти безбарвности, нудоти життя, яку роблять партачі, не лише наші, але й світові. Це була людина, яка хотіла радости, хотіла барвистости, повноти, і ще радости, і ще радости з усім королівським значенням цього слова. Радости, неприступної для плебея. І думаю, що ця жадоба радости і повноти її штовхнула поцілувати Батьківщину востаннє.
Олена Теліга
***
Зловіщий брязкіт мрій, розбитих на кавалки,
І жах ночей, що покривають плач,
Ти, зраджений життям, яке любив так палко,
Відчуй найглибше, але все пробач.
Здається, падав сніг? Здається, буде свято?
Заквітли квіти? Зараз чи давно?
О, як байдуже все, коли душа зім’ята,
Сліпа, безкрила, сунеться на дно…
А ти її лови! Тримай! Тягни нагору!
Греби скоріше і пливи, пливи!
Повір: незнане щось у невідому пору
Тебе зустріне радісним: “Живи!”
Тоді заблисне сніг, зашепотіють квіти
І підповзуть, як нитка провідна,
Ти приймеш знов життя і так захочеш жити!
Його пізнавши глибоко, до дна!
_______________
* Надруковано 30 листопада 1941 р. в третьому числі "Літаврів", редаґованого Оленою Телігою недільного додатку до газети "Українське слово". Жити поетці залишалося неповні три місяці...
