1945 р.
Тому 75 років...
Славної пам'яти Павло Шандрук,
генерал-хорунжий армії УНР, головнокомандувач Української Національної Армії
* 28 лютого 1889, с. Борсуки, Волинь — † 15 лютого 1979, Трентон, шт. Нью-Джерсі
генерал-хорунжий армії УНР, головнокомандувач Української Національної Армії
* 28 лютого 1889, с. Борсуки, Волинь — † 15 лютого 1979, Трентон, шт. Нью-Джерсі
Зі спогадів (лютий 1945, Берлін)
...Мій готель "Ексельсіор" загорівся від запальної бомби, і я переїхав до готелю "Еспланад", але ненадовго, бо й він згорів. Я перебрався до готелю "Кант" в один номер з отаманом Т. Бульбою-Боровцем, а згодом отримав окрему кімнату. Ще в "Еспланаді" я розмовляв з українським митрополитом Полікарпом (Сікорським). Він розповів, що німці просили його висловити свою думку [щодо створення Українського національного комітету].
Декілька днів потому я дізнався, що доктор Арльт "виїхав у відрядження", гадаю, то був один з результатів нашої "піррової" перемоги [йдеться про двогодинну розмову ген. П. Шандрука з ген. Власовом, яка відбулася 30 січня 1945 і в якій ген. Шандрук здобув психологічну перемогу: "Коли ми вийшли, доктор Арльт посміхнувся та іронічно промовив, що ви перемогли, але ця перемога є "пірровою"."]. Стало скрутно з харчами, за моїми щоденними потребами стежили мої помічники капітан В.Сердюк та лейтенант Стрийський.
Одного лютневого дня до мене прийшов полковник Вольф та повідомив, що шеф СД (таємної поліції) полковник Вольф (збіг обставин) хоче зустрітися зі мною. Наш полковник Вольф запевнив, що я у безпеці. Ми пішли до полковника Вольфа разом. Він здався мені розумним та освіченим і зовсім безпечним. Він пошкодував, що не прийшов до мене сам, а також про брутальне обходження зі мною у гестапо в 1940 році. Нарешті ми наблизилися до питання, яке він хотів почути з моїх вуст: чому я відмовився співпрацювати з генералом Власовим. Після мого пояснення німецькою - для мене то було випробуванням - Вольф перейшов до справи організації українських військових формувань за умови створення Українського національного комітету. Мені було потрібно найкращим чином виплутатися з поганої ситуації і я сказав те, що думав.
Увесь день 3 лютого Берлін сильно бомбили. Коли в черговий раз по радіо заголосила сирена тривоги, я вирішив від'їхати від міста так далеко, як тягнеться лінія метро - до станції Ванзее. На станції я зустрів В.А. Доленка, який разом з професором В.В. Дубровським та професором М.О. Ветуховим також їхали до Ванзее, де знаходилася сім'я професора Дубровського. Ми провели цілий день на станції Ванзее і мали вдосталь часу, щоб обмінятися думками щодо нагальної ситуації та, зокрема, щодо Українського національного комітету. Я був вражений тим фактом, що пан Доленко детально розпитував мене про мої плани щодо формування армії. Те ж саме відбувалося у розмовах з українськими та німецькими цивільними керівниками.
12 та 14 лютого я ще мав бесіду з професором фон Менде. Він поставив мені низку запитань щодо планів організації, роботи та співробітників Українського національного комітету та занотував всі мої відповіді. Я зробив висновок, що хтось з високих чинів хоче знані подробиці. Фон Менде також цікавився моєю думкою відносно того, щоб взяти під командування УНК всіх українських військових та їхні угрупування в німецькій армії.
19 лютого я зустрівся з доктором Фьолем, який вразив мене як фахівець з психології або розвідки. Його завданням було вивчити мою особу.
Нарешті 21 лютого я знов побачився з доктором Арльтом та довідався від нього, що справа визнання УНК вступила у нову фазу. Він розповів, що заплановані офіційні зустрічі: з міністром Альфредом Розенберґом, з державним секретарем Штейенґрахтом, доктором Штрібером та іншими важливими особами, які не тільки допоможуть мені із визнанням УНК, але й в його подальшій діяльності. Найважливішим було те, що питання національностей передали від полковника Шпарманна генералу доктору Вайхтеру. Між іншим, полковник Шпарманн був приємною та вихованою людиною. Доктор Арльт обережно висловився, що все це добрі ознаки, хоча в його голосі не було впевнености. Наступного дня полковник Вольф запропонував мені приватне помешкання під Берліном у будинку відставного генерала. Я скористався нагодою дихати вільніше, ніж в Берліні під постійним бомбардуванням. Через день доктор Арльт та полковник Вольф відвідали мене на новій квартирі, і доктор Арльт сказав з посмішкою, що як "підготовчу роботу у створенні УНК" він пропонує мені дві великі кімнати в будинку на Фербеллінер Плац. Там уже працював генерал Вайхтер, вони з полковником Вольфом також мали там офіс. Так мені буде зручніше контактувати з ними. Коли я подивився кімнати, вони виглядали розкішно, особливо в умовах Берліна того часу. Здавалось, там була непогана вентиляція як для зими, хоча шибок бракувало і вікна були затягнуті папером.
Згодом мені стало відомо, що генерал Вайхтер та доктор Арльт вважали, що мені необхідно зустрітися з заступником Гіммлера генералом Берґером, щоб просунути справу УНК, й домовилися з ним про зустріч зі мною. Не знаю, що саме доктор Арльт розповідав про мене генералу Берґеру, бо той дуже люб'язно привітався та висловив співчуття з приводу неможливости відшукати мою дружину. Я був зворушений. Наша розмова була короткою - ніяких обіцянок з його боку - так би мовити, без завершення. Однак я мав змогу розповісти йому, що активно боровся за Україну і ніколи не припиню цієї боротьби незалежно від того, буде створено УНК чи ні. Незабаром доктор Арльт приніс мені цінний подарунок від генерала Берґера автоматичний пістолет "Вальтер" з написом на золотій рукоятці. Потім мені шкода було з ним розлучитися.
Наступного дня після зустрічі з генералом Берґером я зустрівся з генералом Вайхтером. Ми мали тривалу розмову в присутності доктора Арльта, полковника Вольфа та полковника Шпарманна. В ході розмови я сформулював концепції створення УНК та української армії. Я записав та виклав нижчевказане:
1. Український національний комітет має бути визнаним німецьким урядом, акт визнання має проголосити виключно міністерство закордонних справ, тому що я виступаю як офіційний представник українських політичних організацій.
2. УНК розповсюдить свою політичну деклярацію, його представники повинні мати право виступати публічно та робити політичні заяви, тобто до УНК треба ставитися як до визнаного партнера Німеччини.
3. УНК буде єдиним офіційним представником України в Німеччині (у мене на меті було усунення української секції КОНР).
4. УНК слід мати екстратериторіяльні права в Німеччині як представництву української нації.
5. Всі осередки громадянської та військової влади в Німеччині повинні визнавати акти та документи УНК, останні слід розглядати як офіційні документи.
6. УНК повинен мати авторизоване право вступати у зв'язок з політичними представництвами інших націй, пригноблених Москвою.
7. УНК вимагає право сформувати Українську національну армію на німецькій території, і всі солдати, українці за походженням, як окремі, так і в складі українських формувань, які охоче чи неохоче приєдналися до німецької армії, мусять бути переведеними до Української національної армії, а всі громадянські та військові установи Німеччини мають допомагати УНК в цьому.
8. Українська національна армія буде служити під українським національним прапором та під власним командуванням, нею буде ідейно керувати УНК. Армія присягне на вірність українському народу.
9. УНК матиме право поширити правовий захист на всіх осіб української національности, таких що живуть на території Німеччини як наймані робітники (наймити), та буде вимагати, щоб їм були надані рівні права із громадянами інших національностей.
Нарешті я додав як інформацію до роздумів той факт, що УНК буде шукати шляхів встановлення контакту із командуванням і спільників, щоб повідомити їм про УНК та про українську справу; УНК знайде відповідні засоби проголосити готовність Української армії кооперуватися з Німеччиною у боротьбі проти спільного ворога Москви.
Окремий наголос я зробив на вимозі, щоб усі солдати, які силою у гримуються на західному фронті і тому змушені боротися проти спільників, були негайно усунені з фронту та поступили під командування УНК.
Я закінчив словами: "Я візьму на себе керування УНК тільки за умови згоди із останньою та усіма іншими вимогами".
Можливо, у трохи зміненій формі, розвиненій більше ніж "поперше... по-друге... по-третє...", я вже викладав напередодні ці вимоги доктору Арльту, професору фон Менде, отож генерал Вайхтер був готовий їх почути та не виглядав здивованим, хоча німці дійсно розглядали нашу позицію як позицію еміґрантів.
З деклярації німецького уряду стане очевидним, що всі мої вимоги було прийнято, включаючи право на відрядження делеґації до командування силами спільників. Про це буде далі.
Після деякого міркування генерал Вайхтер відповів, що він розуміє мою позицію і в існуючих обставинах для мене це єдина можлива схема дії. Він особисто дуже радий, що я так переймаюся долею українських солдатів, тобто і долею української дивізії "Галичина", що він допомагав у її створенні та відчуває себе відповідальним за її майбуття. Далі він запропонував: мені слід знайти можливість заявити принаймні про військову кооперацію з генералом Власовим. Я відповів, що така кооперація буде ймовірною, якщо генерал Власов позитивно ставитиметься до УНК, формально я вже висловив це у б пункті моїх вимог, оскільки генерал Власов веде боротьбу за звільнення російського народу, то в нього нема причини вороже ставитися до України. (Як тоді, так і зараз особисто я думав та думаю протилежне.)
Моїми перекладачами були доктор Арльт та полковник Вольф, який добре володів польською. Вони нічого не упустили, я слідкував, оскільки мого знання німецької вистачило. Розмова затягнулася на гри години, я був абсолютно виснажений, але задоволений.
25 лютого я та доктор Кубийович (він приїхав з Любліна, місцезнаходження Українського центрального комітету) були запрошені на вечерю додому до державного секретаря доктора Штрібера. Доктор Арльт також був присутній. Під час розмови з доктором Штрібером я відчув, що ситуація прояснилася, тому що у привітанні він згадував Український національний комітет як такий, що вже існує.
Всупереч таким політичним успіхам я майже завжди був голодним, як і німці. Я погодився на план, запропонований деякими моїми офіцерами, і відрядив капітана Сердюка та лейтенанта Мартинюка в Люблін із завданням: привезти звідти продукти харчування. За попередніми даними продукти було евакуйовано з Кракова. Через декілька днів складної подорожі вони повернулися з пустими руками, їжа там була, але хтось з чиновників проґавив час, нарешті не було вагонів, і запаси потрапили в руки совєтських військ.
Я порадився з доктором Арльтом, а потім провів деякий час у бесідах з нашими політичними представниками відносно персонального складу ради УНК та планів подальшої роботи.
На перехідний період, доки не набрані люди на постійну роботу, мені треба було зібрати тимчасових робітників, які будуть одночасно працювати і в офісі Українського національного комітету, і в штабі армії.
Декілька днів потому я дізнався, що доктор Арльт "виїхав у відрядження", гадаю, то був один з результатів нашої "піррової" перемоги [йдеться про двогодинну розмову ген. П. Шандрука з ген. Власовом, яка відбулася 30 січня 1945 і в якій ген. Шандрук здобув психологічну перемогу: "Коли ми вийшли, доктор Арльт посміхнувся та іронічно промовив, що ви перемогли, але ця перемога є "пірровою"."]. Стало скрутно з харчами, за моїми щоденними потребами стежили мої помічники капітан В.Сердюк та лейтенант Стрийський.
Одного лютневого дня до мене прийшов полковник Вольф та повідомив, що шеф СД (таємної поліції) полковник Вольф (збіг обставин) хоче зустрітися зі мною. Наш полковник Вольф запевнив, що я у безпеці. Ми пішли до полковника Вольфа разом. Він здався мені розумним та освіченим і зовсім безпечним. Він пошкодував, що не прийшов до мене сам, а також про брутальне обходження зі мною у гестапо в 1940 році. Нарешті ми наблизилися до питання, яке він хотів почути з моїх вуст: чому я відмовився співпрацювати з генералом Власовим. Після мого пояснення німецькою - для мене то було випробуванням - Вольф перейшов до справи організації українських військових формувань за умови створення Українського національного комітету. Мені було потрібно найкращим чином виплутатися з поганої ситуації і я сказав те, що думав.
Увесь день 3 лютого Берлін сильно бомбили. Коли в черговий раз по радіо заголосила сирена тривоги, я вирішив від'їхати від міста так далеко, як тягнеться лінія метро - до станції Ванзее. На станції я зустрів В.А. Доленка, який разом з професором В.В. Дубровським та професором М.О. Ветуховим також їхали до Ванзее, де знаходилася сім'я професора Дубровського. Ми провели цілий день на станції Ванзее і мали вдосталь часу, щоб обмінятися думками щодо нагальної ситуації та, зокрема, щодо Українського національного комітету. Я був вражений тим фактом, що пан Доленко детально розпитував мене про мої плани щодо формування армії. Те ж саме відбувалося у розмовах з українськими та німецькими цивільними керівниками.
12 та 14 лютого я ще мав бесіду з професором фон Менде. Він поставив мені низку запитань щодо планів організації, роботи та співробітників Українського національного комітету та занотував всі мої відповіді. Я зробив висновок, що хтось з високих чинів хоче знані подробиці. Фон Менде також цікавився моєю думкою відносно того, щоб взяти під командування УНК всіх українських військових та їхні угрупування в німецькій армії.
19 лютого я зустрівся з доктором Фьолем, який вразив мене як фахівець з психології або розвідки. Його завданням було вивчити мою особу.
Нарешті 21 лютого я знов побачився з доктором Арльтом та довідався від нього, що справа визнання УНК вступила у нову фазу. Він розповів, що заплановані офіційні зустрічі: з міністром Альфредом Розенберґом, з державним секретарем Штейенґрахтом, доктором Штрібером та іншими важливими особами, які не тільки допоможуть мені із визнанням УНК, але й в його подальшій діяльності. Найважливішим було те, що питання національностей передали від полковника Шпарманна генералу доктору Вайхтеру. Між іншим, полковник Шпарманн був приємною та вихованою людиною. Доктор Арльт обережно висловився, що все це добрі ознаки, хоча в його голосі не було впевнености. Наступного дня полковник Вольф запропонував мені приватне помешкання під Берліном у будинку відставного генерала. Я скористався нагодою дихати вільніше, ніж в Берліні під постійним бомбардуванням. Через день доктор Арльт та полковник Вольф відвідали мене на новій квартирі, і доктор Арльт сказав з посмішкою, що як "підготовчу роботу у створенні УНК" він пропонує мені дві великі кімнати в будинку на Фербеллінер Плац. Там уже працював генерал Вайхтер, вони з полковником Вольфом також мали там офіс. Так мені буде зручніше контактувати з ними. Коли я подивився кімнати, вони виглядали розкішно, особливо в умовах Берліна того часу. Здавалось, там була непогана вентиляція як для зими, хоча шибок бракувало і вікна були затягнуті папером.
Згодом мені стало відомо, що генерал Вайхтер та доктор Арльт вважали, що мені необхідно зустрітися з заступником Гіммлера генералом Берґером, щоб просунути справу УНК, й домовилися з ним про зустріч зі мною. Не знаю, що саме доктор Арльт розповідав про мене генералу Берґеру, бо той дуже люб'язно привітався та висловив співчуття з приводу неможливости відшукати мою дружину. Я був зворушений. Наша розмова була короткою - ніяких обіцянок з його боку - так би мовити, без завершення. Однак я мав змогу розповісти йому, що активно боровся за Україну і ніколи не припиню цієї боротьби незалежно від того, буде створено УНК чи ні. Незабаром доктор Арльт приніс мені цінний подарунок від генерала Берґера автоматичний пістолет "Вальтер" з написом на золотій рукоятці. Потім мені шкода було з ним розлучитися.
Наступного дня після зустрічі з генералом Берґером я зустрівся з генералом Вайхтером. Ми мали тривалу розмову в присутності доктора Арльта, полковника Вольфа та полковника Шпарманна. В ході розмови я сформулював концепції створення УНК та української армії. Я записав та виклав нижчевказане:
1. Український національний комітет має бути визнаним німецьким урядом, акт визнання має проголосити виключно міністерство закордонних справ, тому що я виступаю як офіційний представник українських політичних організацій.
2. УНК розповсюдить свою політичну деклярацію, його представники повинні мати право виступати публічно та робити політичні заяви, тобто до УНК треба ставитися як до визнаного партнера Німеччини.
3. УНК буде єдиним офіційним представником України в Німеччині (у мене на меті було усунення української секції КОНР).
4. УНК слід мати екстратериторіяльні права в Німеччині як представництву української нації.
5. Всі осередки громадянської та військової влади в Німеччині повинні визнавати акти та документи УНК, останні слід розглядати як офіційні документи.
6. УНК повинен мати авторизоване право вступати у зв'язок з політичними представництвами інших націй, пригноблених Москвою.
7. УНК вимагає право сформувати Українську національну армію на німецькій території, і всі солдати, українці за походженням, як окремі, так і в складі українських формувань, які охоче чи неохоче приєдналися до німецької армії, мусять бути переведеними до Української національної армії, а всі громадянські та військові установи Німеччини мають допомагати УНК в цьому.
8. Українська національна армія буде служити під українським національним прапором та під власним командуванням, нею буде ідейно керувати УНК. Армія присягне на вірність українському народу.
9. УНК матиме право поширити правовий захист на всіх осіб української національности, таких що живуть на території Німеччини як наймані робітники (наймити), та буде вимагати, щоб їм були надані рівні права із громадянами інших національностей.
Нарешті я додав як інформацію до роздумів той факт, що УНК буде шукати шляхів встановлення контакту із командуванням і спільників, щоб повідомити їм про УНК та про українську справу; УНК знайде відповідні засоби проголосити готовність Української армії кооперуватися з Німеччиною у боротьбі проти спільного ворога Москви.
Окремий наголос я зробив на вимозі, щоб усі солдати, які силою у гримуються на західному фронті і тому змушені боротися проти спільників, були негайно усунені з фронту та поступили під командування УНК.
Я закінчив словами: "Я візьму на себе керування УНК тільки за умови згоди із останньою та усіма іншими вимогами".
Можливо, у трохи зміненій формі, розвиненій більше ніж "поперше... по-друге... по-третє...", я вже викладав напередодні ці вимоги доктору Арльту, професору фон Менде, отож генерал Вайхтер був готовий їх почути та не виглядав здивованим, хоча німці дійсно розглядали нашу позицію як позицію еміґрантів.
З деклярації німецького уряду стане очевидним, що всі мої вимоги було прийнято, включаючи право на відрядження делеґації до командування силами спільників. Про це буде далі.
Після деякого міркування генерал Вайхтер відповів, що він розуміє мою позицію і в існуючих обставинах для мене це єдина можлива схема дії. Він особисто дуже радий, що я так переймаюся долею українських солдатів, тобто і долею української дивізії "Галичина", що він допомагав у її створенні та відчуває себе відповідальним за її майбуття. Далі він запропонував: мені слід знайти можливість заявити принаймні про військову кооперацію з генералом Власовим. Я відповів, що така кооперація буде ймовірною, якщо генерал Власов позитивно ставитиметься до УНК, формально я вже висловив це у б пункті моїх вимог, оскільки генерал Власов веде боротьбу за звільнення російського народу, то в нього нема причини вороже ставитися до України. (Як тоді, так і зараз особисто я думав та думаю протилежне.)
Моїми перекладачами були доктор Арльт та полковник Вольф, який добре володів польською. Вони нічого не упустили, я слідкував, оскільки мого знання німецької вистачило. Розмова затягнулася на гри години, я був абсолютно виснажений, але задоволений.
25 лютого я та доктор Кубийович (він приїхав з Любліна, місцезнаходження Українського центрального комітету) були запрошені на вечерю додому до державного секретаря доктора Штрібера. Доктор Арльт також був присутній. Під час розмови з доктором Штрібером я відчув, що ситуація прояснилася, тому що у привітанні він згадував Український національний комітет як такий, що вже існує.
Всупереч таким політичним успіхам я майже завжди був голодним, як і німці. Я погодився на план, запропонований деякими моїми офіцерами, і відрядив капітана Сердюка та лейтенанта Мартинюка в Люблін із завданням: привезти звідти продукти харчування. За попередніми даними продукти було евакуйовано з Кракова. Через декілька днів складної подорожі вони повернулися з пустими руками, їжа там була, але хтось з чиновників проґавив час, нарешті не було вагонів, і запаси потрапили в руки совєтських військ.
Я порадився з доктором Арльтом, а потім провів деякий час у бесідах з нашими політичними представниками відносно персонального складу ради УНК та планів подальшої роботи.
На перехідний період, доки не набрані люди на постійну роботу, мені треба було зібрати тимчасових робітників, які будуть одночасно працювати і в офісі Українського національного комітету, і в штабі армії.
Сумно, що збереглося дуже мало фото сл. п. ген. П. Шандрука.... Першою з двох знимок поділився пан Ігор Аркуша.
