"Серед незайманих снігів, трав, смерек, потоків ув одному із найвищих сіл України Кривополі народився й виріс Василь Портяк."*
Незабутньому панові Василеві мало би нині сповнитися 68. Всього-на-всього 68...
"Дякуємо Майстрові за Свято, в якому черпаємо сили та розуміння, що переходить до нас від тих, хто творив історію на цій землі. І в сьогоднішній день, в сороковий день його відходу, коли душа відлітає від рідних та знайомих, нам треба просити його, щоби він повертався до нас своїми книжками, фільмами, розумом. І в цей день треба запитати, як питали сотні років в наших голосіннях: Коли ви прийдете, коли ви преїдете, \ Чи к Різдву, чи к Великодню, \ Чи к Святій неділі? Та ми знаємо, що він приходитиме. Для цього лиш треба відкрити його книжку чи переглянути його фільм. І він приходитиме чистими росами…"
Незабутньому панові Василеві мало би нині сповнитися 68. Всього-на-всього 68...
Письменник Василь Портяк узяв батькове прізвище 18 років тому.
Мого батька, Василя Білінчука, вбили 1952-го енкаведисти із засідки. Я носив прізвище першого маминого чоловіка, тата ніколи не бачив. У травні 1994 року, коли народився син, зробив у паспорті подвійне прізвище: Білінчук-Портяк. Сина Ореста возив на місце батькової загибелі, про яке сам геть недавно узнав – у Карпатах, на межі двох сіл, Ільці й Красник, у Верховинському районі. Малому теж записав у паспорті: Білінчук-Портяк. Після 18 років хай собі як захоче, так і обирає. Літературного свого прізвища я не міняв.
Бабусі мої – із корінних гуцулів. Бабуся по татові зі Шкрібляків, відомих на всі Карпати різьбарів. По мамі – з Хімчаків, по вуличному Чуфри. Дуже багатий рід, мали землі, сіножаті. Досі є полонина, що називається Чуфрова. Дід Кузьма Хімчак прийшов у гори з Підгір'я, із села Хімчин. Звідти родом патріарх Володимир Романюк. Дід був із кебетою, та ще й одружився на Чуфровій, став одним із найбагатших у Жаб'ї, за що й поплатився. 1939-го його арештували – й чи розстріляли в Станіславові, чи вислали на Північний Урал, де він загинув.
Бабусю Василину з двома меншими дітьми 19З9 року заперли в Казахстан. Найстарша донька Анна – моя мама – вже була одружена, жила окремо, і її не чіпали. Ще одного сина, дядька Василя Хімчака, не було вдома – і його теж не вислали. Ешелоном зі Львова везли гуцулів і міські польські родини. Коли приїхали в Семипалатинськ, почали підселяти до місцевих сімей. Ті воліли брати інтелігентних поляків. А люди в гуцульській ноші – то щось екзотичне й незрозуміле. Та згодом, коли селяни-гуцули, звичні до праці, кинулися допомагати обробляти городи, щось лагодити у дворі, то було багато пропозицій мінятися.
Мамин брат Іван Хімчак потрапив із Казахстану на фронт 1942-го. Втратив ногу. Як інвалід-орденоносець вернувся в Карпати і викликав родину із заслання. Уже підріс і воював у горах Василь – молодший брат, псевдо "Кучер". Іван у юності опанував стоматологічну справу в заїжджого сільського дантиста, почав хлопців-упівців лікувати. На початку 1950-х загримів у табір, а разом з ним моя тета Параска. Як вона із сином повернулася із заслання в Іркутській області, тета з мамою плакали, розмовляли. А ми з братіком пішли гуляти. Мені було цікаво: по-перше, він називав себе Коля. Це в Карпатах на той час було дико. Друге: розмовляв українською, але коли закувала зозуля, каже: "О, кукушка!"
Івана на допитах дуже били. На спині поламали протез. До зони він добирався з якимось костуром. Умілі руки – ще 12-річним хлопчаком зробив собі рушницю й скрипку – рятували. 1952-го, коли почали з таборів відпускати полонених мадярів, робив їм чемодани. У репресованих "врачєй-врєдітєлєй" вдосконалив стоматологічні навички. Коли звільнився, протезував і лікував зуби. До нього ходили з усіх навколишніх сіл і з райцентру, хоч приватна практика була заборонена. Якось обехеесесівці все обладнання забрали. Купив друге – забрали і його. Але, зрештою, в нього лікували зуби і обехеесесівці, і кадебісти. Облишив практику, коли відчув, що тремтять руки від старості. Помер у 1990-х.
Татів рід Білінчуків у давнину прийшов у гори з Волині. Невідомо чому. Діда Дмитра посадили ще за "перших совітів" 1940-го, бо його найстарший син Дмитро вже був у горах із ватагою хлопців. Решту дідових синів – Михайла, Онуфрія й наймолодшого Василя, мого тата, – на межі 1940–1941-го відправили на Єнісей. На засланні тато з братом працювали в риболовецькій артілі. Тато побилися з бригадиром, який присікувався до політичних, – заступився за брата. Відсидів два роки в таборі. Отримав документи, що сидів за побутовою статтею.
Це дало змогу 1946-го із Сибіру пробратися в Карпати.
Дядько Дмитро, псевдо "Хмара", закінчив старшинську школу. Був чотовим у сотні "Недобитого" – Юліана Матвіїва. Після кількох операцій очолив сотню, потім надрайоновий провід ОУН Косівщини. 1949-го група УПА, в якій був він, перейшла румунський кордон – по селах роздавали пропагандивну літературу. За два тижні пройшли українськими й румунськими селами. Мали перекладача, юриста на псевдо "Перебийніс", який володів французькою й румунською мовами. Недавно я узнав, що в той час у Румунії планували антикомуністичне повстання, поштовхом до якого стала заборона опозиційних партій. Цей рейд був допомогою повстанцям у Марамороші. Але антикомуністичне підпілля викрили, й повстання не відбулося.
У червні 1942-го дядько захотів переночувати в родинній хаті в Ільцях, що лишилася пусткою. Хату вночі оточила поліція, бо хтось стукнув. Він з-під подушки вихопив пістолет і на звук вистрелив. Застрелив командира – коменданта поліції поляка Пірожека. У темряві втік.
Коні – то була його слабість. Дядько Михайло розповідав про сільське довоєнне змагання: хто перший донесе свячену паску на куток, додому. Дід, член церковної десятки, разом зі священиком святили. У цей час Онуфрій сидів на церковній брамі, Михайло йшов коло дєді, а Дмитро за брамою чекав напоготові в сідлі. Як тільки паску посвятили – Михайло біг, подавав Онуфрію, той – Дмитру, а Дмитро щодуху летів на Білінчукову кичеру. Вистріл у повітря – це знак, що він уже там, перший.
На коні дядько заїздив і в Косів. Там у нього ще любаска була. На Косівщині німці його арештували, везли на слідство у Жаб'є. Коли їхали через перевал Буковець, хлопці обстріляли машину. Дядько ударом плеча збив одного із конвоїрів, зв'язаний стрибнув і покотився вниз. І знов почав воювати.
Батько в його сотні мав псевдо "Сибіряк". Обидва були здорові й міцні, це від матері Явдохи. Вона косила з мужиками нарівні й часто виходила на першу ручку. Боролася й клала на лопатки не одного визнаного силача. Батько мав під 2 метри зріст, а дядько – зо 2 з лишком. Мені розповідав один чоловік: "Коли упівці прийшли в полонину за продуктами, він приготував бербенички (діжечки. – "Країна") бринзи, масла, ще чогось, перев'язав. Питає: "Хлопці, а коня ви де лишили?" – "А ми без коня. Ось, він понесе". Каже: "Я очі витріщив. "Сибіряк" перекидає рівномірно через плече це все, бере ручний кулемет-"дігтяр", диски до нього – й уперед". Кажуть, з того "дігтяра" він, при потребі, стріляв, як із пістолета. Однією рукою. В оперативних документах НКВД значився як "Атлет".
Сотенний Мирослав Симчич у спогадах описує, як батько знайшов ведмежа-підранка. Підлікував, вигодував з пляшечки молоком. Ведмідь потім бігав за ним, як собака. Є фото у верхів'ях Чорного Черемоша: батько тримає на плечах здоровенного ведмедя, що впав у зимову сплячку. Кудись його ніс, доки зміг заховати.
Батько загинув 26 травня 1952 року. "Есбіст", з яким була зустріч, уже був на службі в НКВД. Його захопили, підсипавши снодійне, й він на допиті вказав місця та умовні сигнали. Дали автомат і групу перевдягнених енкаведистів. Зробили засідку, посадили кулеметника в чагарнику. Там такий шматок поля є. "Сибіряк" узяв напоготові "дігтяр" – і пішов. На півдорозі його кулеметник скосив.
Того самого року взяли дядька Дмитра. Була така гора Карматура. Туди, буцімто для інструктажу, його викликав референт обласної СБ "Кіров" – Роман Тучак. Перевдягнені енкаведисти перестріляли дядькову охорону. Привезли його до Києва, де сидів у внутрішній тюрмі КДБ на Володимирській. Набрали їх таких 60, неофіційно так і називалося – "процес 60". Їх 1953-го судив військовий трибунал із Москви. Майже всім присудили розстріл. Розстріляли дядька в Лук'янівській тюрмі. Одружений не був. Дітей не лишилося.
Татового брата Михайла під кінець 1940-х відпустили із Красноярського краю – можливо, свідомо. Пішов на роботу в Надвірнянському районі – торгував у буфеті, але активно допомагав УПА. Навіть узяв участь у одному рейді, десь 1950-го: зібрали сотню й пройшли по селах Білого Черемошу. Дядька арештували, дали 25-ку. Закинули спочатку в Казахстан, у табір Актас, потім – у Норильськ, де взяв участь у повстанні. Тоді перевели до Воркути. Амністували 1956-го, закінчив торговельний технікум у Чернівцях. Працював директором меблевого магазину в Бурштині на Франківщині. Помер у 2000-х.
Федора Портяка, першого маминого чоловіка, арештували разом із нею 1946-го "за связі с УПА". Маму, збиту так, що не могла навіть ходити, відпустили разом із молодшою сестрою. Про чоловіка їй сказали: "ушол в лєс". А пізніше пустили чутку – це називалося "шептана", – що він не витримав тортур і повісився. Мої друзі-косівчани з "Меморіалу" знайшли чоловіка, який признався, що знає, де труп. Коли розкопали багну – а багна є добрим консервантом – то череп Федора був розломлений і мозок ще білий. На очах почав темніти. Мабуть, вчинив спротив на допиті, тому й проломили голову.
Вітчим Лук'ян Стефурак теж був у підпіллі. З мамою побралися у Ворохті й згодом вернулися в рідне село. Що він допомагав УПА, ніхто не заявив, і Лук'яна не арештували. Мама дуже довго хворіла, вітчим працював у колгоспі каторжно: косовиця, ліс рубати. Але найкаторжніша справа – розпилювати колоди вздовж, робити дошки-тертиці. З братом Михайлом вони вручну, за 12 рублів на місяць, та й то не завжди, нарізали цих тертиць на чотири вівчарники й два корівники, і ще будинки для пастухів. Плюс сільський двоповерховий великий будинок культури.
Інтерв'ю в 2012 році записав павло вольвач.
"Дякуємо Майстрові за Свято, в якому черпаємо сили та розуміння, що переходить до нас від тих, хто творив історію на цій землі. І в сьогоднішній день, в сороковий день його відходу, коли душа відлітає від рідних та знайомих, нам треба просити його, щоби він повертався до нас своїми книжками, фільмами, розумом. І в цей день треба запитати, як питали сотні років в наших голосіннях: Коли ви прийдете, коли ви преїдете, \ Чи к Різдву, чи к Великодню, \ Чи к Святій неділі? Та ми знаємо, що він приходитиме. Для цього лиш треба відкрити його книжку чи переглянути його фільм. І він приходитиме чистими росами…"
Так написав у сороковини за паном Василем, 11 квітня минулого року, поет Богдан Пастух.
Тож відкриємо книжку новель "У снігах":
Тож відкриємо книжку новель "У снігах":
Василь Портяк
ІСХОД
ІСХОД
Ми йдемо до витоків Теплої Води. Йдемо незайманим снігом повз потічок із чорною водицею, над нею клубочиться пара й витає легенький сморід, пара осідає на кущах та хирлявих деревцях пухким інеєм, і від того здається, що вони покриті рясним яблуневим цвітом. На проталинах біля води яскраво зеленіє плюгавенька травичка, а ми йдемо рипливим од морозу снігом, ступаючи слід у слід, аби зберегти сили, бо ніхто з нас, окрім Старого, не знає, доки ще нам іти. Коли на горище, де було так тепло, шкрябалися лапками птахи по шиферному даху низько над головою і пахло голубиним послідом, коли на це горище вдерлися з холоду люди з різкими голосами і ящиками, повними залізяччя, Старий смиренно сказав: «Пора, діти мої, цей куточок уже не наш». Два дні ми перекантувалися на вокзалі, але міліція змусила нас роззосередитися, а поодинці ми були безсилі проти нахабних вокзальних алкашів, які добре пильнували своїх насиджених місць. Старий був десь у розшуках, на третій день вернувся, зібрав нас у туалеті, роздавши всім по сигареті, довго мовчав, сумно приглядався до розбитого скельця Поетових окулярів — того напередодні потовкли два ханиги, — а коли ми вже досить насолодилися пристойним куривом після слинявих, їдких бичків, тихо промовив:
— Я був скрізь...
Усі позавмирали. Як один тримали куці недопалки — обережно вказівним та великим пальцями — і тривожно стригли очима на Старого. Лише Бова переметнув свого оштипка губами з одного кутика в другий, схилив по-курячому, прискулившись, голову набік і коротко звідався:
— Ноль по фазі?
Старий кивнув. Знову дружно засмалили, обпікаючи губи і пучки.
— Будемо йти за місто.
— А там? — скинувся Академік. — Це тобі не вліті.
І Старий, оддихавшись по нападі сухого кашлю, тремтячим голосом повів про теплий закуток при витоку Теплої Води, що струмує довгим виярком крізь дубовий гайок до очисних споруд, де він сторожував колись, ще «в миру» будучи, і куди тепер навідувався по безплідних пошуках у місті.
Мені зробилося незатишно, я радо пішов би звідси до такого притулку, як наше горище, але слова Старого віщували зовсім інше — безлюдну околицю, задвірки, холодний покинутий балок... Стало навіть шкода покидати це мураховисько, у якому я на третю добу вже досить опанувався, вжився в його ритм прибирання залів і туалетів, вивчив маршрути й періодичність проходів міліцейських нарядів, припливи й відпливи людського потоку. У мене вже були свої секрети. Я знайшов запасні якісь «чорні» сходи, на які можна прослизнути в непомітні двері просто з вулиці й передрімати безборонно чи перечекати лиху годину, приглянувся до одного п'янички, який крадьки перехапував роботу носіїв, годину тому мені самому це вдалося, і тепер п'ятдесят копійок у кишені ледь відчутно послабили якусь із ниточок, що ними я приторочений до товариства. Стало шкода всього цього гармидеру, бубоніння динаміків, навіть солодкавого клозетного запаху, а найбільше — можливостей вийти на привокзальну площу і споглядати до найменшої дрібнички знайомий тепер виднокіл, що від першого знайомства з ним майже не змінився (виросли зліва дві-три високі будівлі), вслухатися в деренчливі дзвінки трамваїв на кільцевій і притишеноглибокий, мов рівне дихання, шум великого міста.
— Так чи інакше, — сказав Старий, — звідси нам треба йти!
Ми йшли містом, йшли крізь зиму й літо, і знову зиму, йшли крізь тужливі звуки сумних мелодій, що лунали з гучномовців, — бозна-звідки з'явилися вони на вулицях, — і великий портрет над кінотеатром жалібно тріпотів на вітрі, ба й недарма, адже тільки-но стихли звуки сумної музики, приїхали вночі люди в ланцях і касках, подерлися по металевих лаштунках знімати його, але нам було не до того, ми мали інший клопіт — стало нелегко йти через місто, бо моторні люди з твердими очима почали лавустити по місцях людних і безлюдних, і ми ледве випорснули з пастки, якою став підземний перехід на головній вулиці міста; тільки лисячий нюх Старого нас вирятував, тож облава замкнулася за нашими спинами. Старий у ті часи був особливо похнюплений, його не тішив процес якихось відчутних змін довкола нас, не тішило, що люди ранками чуріли
вусібіч до праці набагато бадьоріше, ніж це було доти, а пополудні поменшало народу в крамницях; ми йшли в глибокому підпіллі, і за нами, наче тінь Геракла за кентаврами, маячіло грізне магічне число 101. Одного вечора майнуло мені в блідому світлі неону жалібно-скандальне обличчя Вовчиці, вона йшла в супроводі міліцейських сержантів, а позаду плентався, наче сам по собі, її старенький чоловічок, покірно світячи своїми окулярами з-під лантуха, якого ніс, мов гріх, на собі. А вранці ми залишили в підворітні тихенького Колю, голосу якого ніхто, здається, так і не чув ніколи. Колі поталанило знайти банку від консервованої ставриди, половину риби звідти, правда, виїли. Коля заповнив порожнину газетою, жужмом її туди впхнувши, і приніс до нашої криївки (ніколи такого не траплялося, щоб він бодай порожню пляшчину чи недопалок зажилив). Старий нюхнув ті рештки і рішуче вергнув банкою під стіну. Академік підняв пальця й значуще вирік, — «Ботулінус, поняв?» — і Коля згідливо закивав похиленою головою, а під ранок ми проснулися від його зойків і стогонів, порожня і чиста зсередини банка валялася поруч... Щож... Старий потелефонував з автомата на «швидку», ми здалечку спостерігали, як бідного Колю два санітари, лайнувшись, затрутили в машину. Старий сягнув до своєї плетеної шапки-шкарпетки, оголивши лисину.
— Може, відкачають? — хтось промовив несміло.
— Глина! — мотнув заперечливо патлами Академік і ще раз проказав якось урочисто, з торжеством утвердження безсилля науки перед науково визначеними обставинами. — Ботулінус!
А вранці знову тугі хвилі реквієму накрили нас і ми разом з народом схилились у скорботі, і наша скорбота була подвійною, але зітхнулося нам тепер трохи вільніше, бо йти містом безпечніше, ніхто нікого не чіпав, аж доки втретє звилися над містом жалобні стяги.
Весняного погожого ранку ми назбирали у своїх кишенях чотири копійки, і Старий пішов до газетного кіоска. Можна було й трьома обійтися, але Старий сказав, що про ці речі краще довідуватися все-таки з центральної преси, отож довелося розщедритись іще на копійку. — Четвертинка «бородінського», — мрійливо і скрушно зітхнув Малиш, наймолодший серед нас, таки правдешній малюк, інфантильний і вічно голодний, а тепер ще й простуджений.
— Не пісяй, Малиш, — буркнув Бова, — скоро дієтичку відчинять.
Бова — добрий знавець найпаскудніших за кухнею харчевень, де кидають на столах майже неторкані порції парових котлет і повні склянки бурого чаю, за час походу через місто це нас не раз рятувало. Малиш вдячно глипнув на Бову і задзьобився в посмальцьоване кашне, позичене йому Поетом. Дрож сіпонув малюка раз-двічі за худі плечі, і потім іще торкнув легенько, і врешті той тихо засопів у кашне.
— Нас це мало стосується, — сказав Старий, коли ми прореферували густий текст під грізним заголовком, — хоча...
— Винарні, пивнички відпадають, — хмуро підрахував Бова.
— Зате алкаші з вокзалів щезнуть, — мстиво блиснув уцілілим скельцем окулярів Поет.
— Алкаші, як і нетрудові доходи, вічні, — сказав Академік, одмітаючи будь-які перспективи довколишнього світу на впорядкування.
Скоро Бовине пророкування збулося, Академікове ж почасти видалось сумнівним, бо п'яних почали брати без провокуючих із їхнього боку поведенцій, на що одні позирали з неприхованим злорадством, а інші — з глибоко затлумленим почуттям солідарності не надто згуртованого, але численного підпілля.
На другу зиму ми втратили Малиша, якого довелося залишити з простудженими нирками в одній покинутій під капітальний ремонт квартирі, куди на необачно запалений стопок свічки налетіли, мов метелики, кудлаті хлопці з пофарбованим волоссям, утикані залізними пряжками та кнопками, а за металевими хлопцями навідався міліцейський патруль, але нюх Старого таки нас не підводив, патруль ми вже пропустили повз себе поверхом нижче, притінившись у такій же порожній квартирі; цієї ж зими, останньої, з товариства мусив піти Бова, гонористий характер якого законфліктував з проповідуваною Старим смиренністю, і та морально-етична полеміка закінчилась жахливим вандалізмом — Бова набурив у консервну банку, що в ній Старий полюбляв заварювати собі чай осібно від нашої каструльки.
Так ми перетнули місто, воно було нашим великим шляхом, великим домом і великим маревом водночас, а Велика біда, що сколихнула місто, коли при верхній течії ріки спалахнула Гірка зоря, нас не стосувалася — Академікове просторікування було оптимістичнішим, ніж заспокійливі коментарі засобів масової інформації. Старий же сказав просто:
— Гріх потопельникові боятися намокнути.
Біда відбуяла, опала каштановим цвітом і травневими дощами, а ми простували далі, знайомі й колись обжиті мною місця я проходив безтілесно й тихо, майже не відгукуючись на віддалені лункі удари пам'яті, мене перепиняли інколи люди, колись, мабуть, знайомі, мене вхопив коло поштамту за рукав червонощокий чоловічок і гаряче говорив про нові часи і великі перспективи, а з вулички навпроти йшло через майдан моє товариство, ступаючи за Старим, їм на шляху трапилася знана колись нам з переказів дивовижа — молоді люди малювали перехожих просто неба — і товариство пройшло крізь них, не залишивши й сліду на паперах і полотнах, і я тихо вивільнив руку й рушив з ними до безлюдного осінньої пори берега ріки, де ми зустріли й прийняли до себе аж п'ятьох тихих і втомлених людей, а під мостом іще чотирьох, тож тепер ми йдемо крисою снігу повз талини біля Теплої Води чималим уже гуртом. Все ж ми з Поетом і Академіком утрьох тримаємося купи, ступаючи в сліди Старого, а позадні, наче беручи з нас приклад, також тупцяють по троє, ці чотири ланки зі Старим на чолі здивовано озирає стрункий спортовець у червоній шапочці на лижах — він прудко біжить по дузі, взістріч нашому рухові, біжить довго, тож коли розчервонілі молодики, йдучи від праці додому, з полотняними торбинками на харч, причепились до Старого, постусуючи і дихаючи йому в обличчя горілчаним духом, якусь мить отетеріло глипають на мене, а потім звалюють з ніг, я ще довго бачу його червону шапочку, а потім червоним стає його білий з поясками светр, червоніє сніг...
— Харош, — каже один з них, востаннє копнувши під ребра.
— Я й не помітив, як він, стерво, скочив, — бубонить уже на відході другий, наче виправдовуючись перед друзями, що дався якомусь бомжеві звалити себе з ніг.
— Треба було й остальним дати, — вже чую здалеку. Я обтираюся, і кумачевий світ набирає звичних барв, я бачу своє товариство, яке припустило вздовж потічка — тепер у строгій впорядкованості його є хиба, в передній трійці одного бракує, і це мені видається несправедливим. Хоч я не почуваю жалю за вчиненим, але мені здається, що радше б Старого попереду не стало, ніж когось із нас, та Старий бадьоро чвалає до своїх витоків, а далекий лижник усе ще біжить краєм поля, краєм землі, все далі... далі... Все...
— Я був скрізь...
Усі позавмирали. Як один тримали куці недопалки — обережно вказівним та великим пальцями — і тривожно стригли очима на Старого. Лише Бова переметнув свого оштипка губами з одного кутика в другий, схилив по-курячому, прискулившись, голову набік і коротко звідався:
— Ноль по фазі?
Старий кивнув. Знову дружно засмалили, обпікаючи губи і пучки.
— Будемо йти за місто.
— А там? — скинувся Академік. — Це тобі не вліті.
І Старий, оддихавшись по нападі сухого кашлю, тремтячим голосом повів про теплий закуток при витоку Теплої Води, що струмує довгим виярком крізь дубовий гайок до очисних споруд, де він сторожував колись, ще «в миру» будучи, і куди тепер навідувався по безплідних пошуках у місті.
Мені зробилося незатишно, я радо пішов би звідси до такого притулку, як наше горище, але слова Старого віщували зовсім інше — безлюдну околицю, задвірки, холодний покинутий балок... Стало навіть шкода покидати це мураховисько, у якому я на третю добу вже досить опанувався, вжився в його ритм прибирання залів і туалетів, вивчив маршрути й періодичність проходів міліцейських нарядів, припливи й відпливи людського потоку. У мене вже були свої секрети. Я знайшов запасні якісь «чорні» сходи, на які можна прослизнути в непомітні двері просто з вулиці й передрімати безборонно чи перечекати лиху годину, приглянувся до одного п'янички, який крадьки перехапував роботу носіїв, годину тому мені самому це вдалося, і тепер п'ятдесят копійок у кишені ледь відчутно послабили якусь із ниточок, що ними я приторочений до товариства. Стало шкода всього цього гармидеру, бубоніння динаміків, навіть солодкавого клозетного запаху, а найбільше — можливостей вийти на привокзальну площу і споглядати до найменшої дрібнички знайомий тепер виднокіл, що від першого знайомства з ним майже не змінився (виросли зліва дві-три високі будівлі), вслухатися в деренчливі дзвінки трамваїв на кільцевій і притишеноглибокий, мов рівне дихання, шум великого міста.
— Так чи інакше, — сказав Старий, — звідси нам треба йти!
Ми йшли містом, йшли крізь зиму й літо, і знову зиму, йшли крізь тужливі звуки сумних мелодій, що лунали з гучномовців, — бозна-звідки з'явилися вони на вулицях, — і великий портрет над кінотеатром жалібно тріпотів на вітрі, ба й недарма, адже тільки-но стихли звуки сумної музики, приїхали вночі люди в ланцях і касках, подерлися по металевих лаштунках знімати його, але нам було не до того, ми мали інший клопіт — стало нелегко йти через місто, бо моторні люди з твердими очима почали лавустити по місцях людних і безлюдних, і ми ледве випорснули з пастки, якою став підземний перехід на головній вулиці міста; тільки лисячий нюх Старого нас вирятував, тож облава замкнулася за нашими спинами. Старий у ті часи був особливо похнюплений, його не тішив процес якихось відчутних змін довкола нас, не тішило, що люди ранками чуріли
вусібіч до праці набагато бадьоріше, ніж це було доти, а пополудні поменшало народу в крамницях; ми йшли в глибокому підпіллі, і за нами, наче тінь Геракла за кентаврами, маячіло грізне магічне число 101. Одного вечора майнуло мені в блідому світлі неону жалібно-скандальне обличчя Вовчиці, вона йшла в супроводі міліцейських сержантів, а позаду плентався, наче сам по собі, її старенький чоловічок, покірно світячи своїми окулярами з-під лантуха, якого ніс, мов гріх, на собі. А вранці ми залишили в підворітні тихенького Колю, голосу якого ніхто, здається, так і не чув ніколи. Колі поталанило знайти банку від консервованої ставриди, половину риби звідти, правда, виїли. Коля заповнив порожнину газетою, жужмом її туди впхнувши, і приніс до нашої криївки (ніколи такого не траплялося, щоб він бодай порожню пляшчину чи недопалок зажилив). Старий нюхнув ті рештки і рішуче вергнув банкою під стіну. Академік підняв пальця й значуще вирік, — «Ботулінус, поняв?» — і Коля згідливо закивав похиленою головою, а під ранок ми проснулися від його зойків і стогонів, порожня і чиста зсередини банка валялася поруч... Щож... Старий потелефонував з автомата на «швидку», ми здалечку спостерігали, як бідного Колю два санітари, лайнувшись, затрутили в машину. Старий сягнув до своєї плетеної шапки-шкарпетки, оголивши лисину.
— Може, відкачають? — хтось промовив несміло.
— Глина! — мотнув заперечливо патлами Академік і ще раз проказав якось урочисто, з торжеством утвердження безсилля науки перед науково визначеними обставинами. — Ботулінус!
А вранці знову тугі хвилі реквієму накрили нас і ми разом з народом схилились у скорботі, і наша скорбота була подвійною, але зітхнулося нам тепер трохи вільніше, бо йти містом безпечніше, ніхто нікого не чіпав, аж доки втретє звилися над містом жалобні стяги.
Весняного погожого ранку ми назбирали у своїх кишенях чотири копійки, і Старий пішов до газетного кіоска. Можна було й трьома обійтися, але Старий сказав, що про ці речі краще довідуватися все-таки з центральної преси, отож довелося розщедритись іще на копійку. — Четвертинка «бородінського», — мрійливо і скрушно зітхнув Малиш, наймолодший серед нас, таки правдешній малюк, інфантильний і вічно голодний, а тепер ще й простуджений.
— Не пісяй, Малиш, — буркнув Бова, — скоро дієтичку відчинять.
Бова — добрий знавець найпаскудніших за кухнею харчевень, де кидають на столах майже неторкані порції парових котлет і повні склянки бурого чаю, за час походу через місто це нас не раз рятувало. Малиш вдячно глипнув на Бову і задзьобився в посмальцьоване кашне, позичене йому Поетом. Дрож сіпонув малюка раз-двічі за худі плечі, і потім іще торкнув легенько, і врешті той тихо засопів у кашне.
— Нас це мало стосується, — сказав Старий, коли ми прореферували густий текст під грізним заголовком, — хоча...
— Винарні, пивнички відпадають, — хмуро підрахував Бова.
— Зате алкаші з вокзалів щезнуть, — мстиво блиснув уцілілим скельцем окулярів Поет.
— Алкаші, як і нетрудові доходи, вічні, — сказав Академік, одмітаючи будь-які перспективи довколишнього світу на впорядкування.
Скоро Бовине пророкування збулося, Академікове ж почасти видалось сумнівним, бо п'яних почали брати без провокуючих із їхнього боку поведенцій, на що одні позирали з неприхованим злорадством, а інші — з глибоко затлумленим почуттям солідарності не надто згуртованого, але численного підпілля.
На другу зиму ми втратили Малиша, якого довелося залишити з простудженими нирками в одній покинутій під капітальний ремонт квартирі, куди на необачно запалений стопок свічки налетіли, мов метелики, кудлаті хлопці з пофарбованим волоссям, утикані залізними пряжками та кнопками, а за металевими хлопцями навідався міліцейський патруль, але нюх Старого таки нас не підводив, патруль ми вже пропустили повз себе поверхом нижче, притінившись у такій же порожній квартирі; цієї ж зими, останньої, з товариства мусив піти Бова, гонористий характер якого законфліктував з проповідуваною Старим смиренністю, і та морально-етична полеміка закінчилась жахливим вандалізмом — Бова набурив у консервну банку, що в ній Старий полюбляв заварювати собі чай осібно від нашої каструльки.
Так ми перетнули місто, воно було нашим великим шляхом, великим домом і великим маревом водночас, а Велика біда, що сколихнула місто, коли при верхній течії ріки спалахнула Гірка зоря, нас не стосувалася — Академікове просторікування було оптимістичнішим, ніж заспокійливі коментарі засобів масової інформації. Старий же сказав просто:
— Гріх потопельникові боятися намокнути.
Біда відбуяла, опала каштановим цвітом і травневими дощами, а ми простували далі, знайомі й колись обжиті мною місця я проходив безтілесно й тихо, майже не відгукуючись на віддалені лункі удари пам'яті, мене перепиняли інколи люди, колись, мабуть, знайомі, мене вхопив коло поштамту за рукав червонощокий чоловічок і гаряче говорив про нові часи і великі перспективи, а з вулички навпроти йшло через майдан моє товариство, ступаючи за Старим, їм на шляху трапилася знана колись нам з переказів дивовижа — молоді люди малювали перехожих просто неба — і товариство пройшло крізь них, не залишивши й сліду на паперах і полотнах, і я тихо вивільнив руку й рушив з ними до безлюдного осінньої пори берега ріки, де ми зустріли й прийняли до себе аж п'ятьох тихих і втомлених людей, а під мостом іще чотирьох, тож тепер ми йдемо крисою снігу повз талини біля Теплої Води чималим уже гуртом. Все ж ми з Поетом і Академіком утрьох тримаємося купи, ступаючи в сліди Старого, а позадні, наче беручи з нас приклад, також тупцяють по троє, ці чотири ланки зі Старим на чолі здивовано озирає стрункий спортовець у червоній шапочці на лижах — він прудко біжить по дузі, взістріч нашому рухові, біжить довго, тож коли розчервонілі молодики, йдучи від праці додому, з полотняними торбинками на харч, причепились до Старого, постусуючи і дихаючи йому в обличчя горілчаним духом, якусь мить отетеріло глипають на мене, а потім звалюють з ніг, я ще довго бачу його червону шапочку, а потім червоним стає його білий з поясками светр, червоніє сніг...
— Харош, — каже один з них, востаннє копнувши під ребра.
— Я й не помітив, як він, стерво, скочив, — бубонить уже на відході другий, наче виправдовуючись перед друзями, що дався якомусь бомжеві звалити себе з ніг.
— Треба було й остальним дати, — вже чую здалеку. Я обтираюся, і кумачевий світ набирає звичних барв, я бачу своє товариство, яке припустило вздовж потічка — тепер у строгій впорядкованості його є хиба, в передній трійці одного бракує, і це мені видається несправедливим. Хоч я не почуваю жалю за вчиненим, але мені здається, що радше б Старого попереду не стало, ніж когось із нас, та Старий бадьоро чвалає до своїх витоків, а далекий лижник усе ще біжить краєм поля, краєм землі, все далі... далі... Все...
_____________
* З післямови Василя Герасим'юка до книжки "У снігах".
* З післямови Василя Герасим'юка до книжки "У снігах".
