Маніфестація в Хусті на честь відкриття першого Сойму Карпатської України.
"Ціла машина військової розвідки Кошицької округи була заанґажована на ліквідацію ОУН на Закарпатті: до допомоги притягнено й спеціялістів у справах ОУН з польського другого відділу, що тоді перебували як втікачі в Угорщині. Тоді майже повністю угорцям вдалося зліквідувати ОУН і її Юнацтво на Закарпатті. З того часу стали відомі такі поняття в українсько-угорських взаєминах, як „Кастель Ковнера" - слідча тюрма у Мукачеві, Вац та Шаторальяуйгель. В липні-серпні 1942 три сесії військового трибуналу в Мукачеві засудили 220 членів підпілля ОУН, в тому числі коло 90 юнаків."
Василь Маркусь*
СЛІДАМИ КАРПАТСЬКОГО БЕРЕЗНЯ
Нотатки до спогадів
"Свобода" 22-28 березня 1961
СЛІДАМИ КАРПАТСЬКОГО БЕРЕЗНЯ
Нотатки до спогадів
"Свобода" 22-28 березня 1961
Чогось завжди маю враження. що спогади слід писати тільки з давно минулого, і що те, що відбувалось двадцять чи п'ятнадцять років тому, до спогадів ще не належить. В моїй уяві спогадами є те, що пережили інші, звичайно, старші. Часовою межею, поза яку важко перейти в писанні спогадів, є для мене період української національної революції або ще й підсовєтські відносини 1920-их і 30-их років. Якось важко погодитися з тим, щоб не такі ще давні 1940-ві роки, роки мого юнацького формування, роки нашого “Штурм унд Дранґу" належали до cфери спогадів. Вони в моїй уяві, як і, мабуть, в уяві моїх ровесників, - жива дійсність, частка нашого сучасного, але аж ніяк історія. І, наперекір таким суб'єктивним почуванням, воно так не є. Події на Закарпатській Україні, про які хочу тут кинути жмут ocoбистих думок і ремінісценцій, належать вже до історії, хоч залишаються такими близькими, немов вчорашні. Для об'єктивного спостерігача це вже закінчений період, бо - п'ятнадцять років тому на Закарпатті почалася нова дійсність, інші, сильно відмінні умови життя нашого народу.
Це далеко не значить, що ідейно перестали бути дійсними й живими для закарпатців події з березня 1939-го та наступних років; якраз навпаки, вони є джерелом і творчим побудником проти нового окупанта. Тільки що вони вже для нового покоління в Україні є історією.
На жаль. тієї історії - об'єктивної у формі спогадів, не пишуть, бо не можуть писати на Рідних Землях. Саме тому варто ...згадати оце недавнє минуле, зактуалізувати його в очах учасників та спопуляризувати.
Не про героїчні дні, вкриті славою і сумом, Карпатського Березня хочу розповісти. Про них вже і написано багато і про них говорится частіше і в першу чергу. Це цілком природньо і так воно повинно бути; це ж бо були дні бойового хрещення закарпатської вітки української нації. Я хочу присвятити цих кілька згадок тим подіям, які набулися після березня 1939 року. І знову ж, це не є історія періоду угорської окупації, про що писав я деінде, а радше — кілька особистих ремінісценцій та думок про кілька років угорського панування на Закарпатті.
* * *
Чим були для нас, гімназистів між 14 і 17 роками життя, місяці автономного життя Карпатської України, боротьба карпатських січовиків проти угорських наїзників? Мені здається, що це було одне довге свято, дні і тижні великого духового піднесення, сподівань, глибоких переживань, свідомістю могутнього дозрівання одиниць і всього народу. Була це немов якась чарівна пісня, музика, в якій звучали нові, досі недіткнені струни. Велика весна народу, коли не думаєш про тверду дійсність, буденні труднощі, і небезпеки життя, а живеш мрією про ще краще завтра.
Чим були для нас, гімназистів між 14 і 17 роками життя, місяці автономного життя Карпатської України, боротьба карпатських січовиків проти угорських наїзників? Мені здається, що це було одне довге свято, дні і тижні великого духового піднесення, сподівань, глибоких переживань, свідомістю могутнього дозрівання одиниць і всього народу. Була це немов якась чарівна пісня, музика, в якій звучали нові, досі недіткнені струни. Велика весна народу, коли не думаєш про тверду дійсність, буденні труднощі, і небезпеки життя, а живеш мрією про ще краще завтра.
Угорські танкетки на вулицях Хусту – столиці окупованої Карпатської України, березень 1939 р.
Угорська окупація, терористи і жандарми - “пір'яники", екзекуції борців за Срібну Землю, арешти і концтабори, взагалі терор проти всього українського, — все це було для нас величезним ударом, психологічним шоком. Якщо дехто з нас фізично і не потерпів у висліді окупації, зважаючи на вік і незаанґажованість у відкриту боротьбу проти наїзника, то все таки кожен переживав глибоку трагедію як частку збірної народної трагедії.
Здається мені, що чим більше піднесений патос переживання щасливих радісних почуттів, тим глибший шок, що приходить у висліді радикално змінених подій, які вдаряють по причині цих переживань. Ми почувались. розгубленими. Підкрадалася до нашої юнацької уяви думка, що все пропало, кінець нашої (в розумінні „закарпатської") України... Якщо хтось із нас і снував раніше великі пляни щодо особистого і збірного .самовиявлення. щодо студій, праці з народом і для народу, можливостей вийти поза межі малого Закарпаття на широкий загальноукраїнський горизонт, то тепер все це було розбите.
Після перших днів переживань втрати близьких чи незнайомих, але рівнож близьких по справі людей, що загинули в ці трагічні дні і тижні, прийшла депресія. І я певний, що більшість з нас, тодішніх юнаків думала не про особисте, свої пляни. студії, але про долю народу, так немов би тоді вона одинока для нас існувала; свою долю і життя ми бачили тільки через суспільну призму. Нас турбувало, що буде з народом не як з фізичною субстанцією, але його українською суттю, що станеться з українським шкільництвом, культурним відродженням краю, його національним характером?
Наша юнацька, може й обмежена, але доволі обґрунтована орієнтація в політичних питаннях не дозволяла нам бачити якихось можливостей для української справи в нових умовах. Угорський уряд був не лише проти української політичної влади, проти самостійности чи автономії Карпатської України, але й проти всякого, навіть культурницького українського руху. Будапешт намагався знищити всіляко українську „іриденту" і тепер, за благословенням Берліну, поставити під нову угорську тисячолітню еру за Карпатами.
З другого боку, усвідомлення того, що ця українська земля у висліді збройної боротьби й окупації втратила найкращий людський елемент - сотні ідейної молоді вбитими та кілька тисяч політичних втікачів і примусово вигнаних з країни із-поміж культурних і громадських діячів — наставляло ще більш песимістично. Гадаю, що так думали не лише ми, юнаки, але й велика частина закарпатського активу з різних прошарків, незалежно, чи вони виїхали закордон, чи залишилися в краю. Скрізь існував стан загального пригнічення, нас важко давило почуття поразки, а ще більше прибивала свідомість безперспектнвности. В такій атмосфері люди часто заломлюються. Але цього не сталося з подавляючою більшістю закарпатців, зокрема з молоддю. Сталось щось протилежне. Після тимчасової депресії витворилось почуття потреби свідомого і активного опору; знайшлися нові фактори в закарпатській і загальноукраїнській дійсності, які змушували нас не піддаватися, а перейти на позиції боротьби з окупантом, зокрема у формі пасивного опору, вже з самого початку.
Вже самий факт окупантської політики невизнання українського характеру наставляв нас неґативно; не було місця і нагоди для якогось компромісу з режимом. На це не пішла до кінця ні старша, ані середня генерація культурних діячів із свідомого національного табору. На угорськи експеримент творення якогось автохтонного руху, рутенської ідеології та рутенської культури, свідомі українці не пішли. Не маючи можливости виявитися леґально в товариствах, школі, прeci, літературі, український рух був загнаний в підпілля.
Підпільною була кожна українська діяльність в умовах угорської окупації. Переписування і читання українських книжок, вивчання історії України, вживання літературної мови, співання укранських пісень — такі невинні речі переслідувалися владою. Вияв патріотичности серед гімназійної молоді саме і відбувався на відтинку цих заборонених справ: свідомі українські юнаки намагалися розмовляти поправною українською мовою. Ті, які її ще не опанували, вчилися приватно, багато читали, інші їх виправляли. Пригадую, в нашому гімназійному інтернаті, де мешкали також учні yгopської гімназії, українці прийняли внутрішню постанову вистерігатися варваризмів у мові (в нашому випадку, це були мадяризми), і за кожну помилку, яку хтось зробив, мав вносити до спільної каси 1 сотик. Це змагання тривало щось три місяці серед більше як двадцяти гімназистів.
З українськими книгами було досить важко. Угорська жандармерія і поліція закрила всі публічні бібліотеки з українськими книжками; згодом здебільша їх знищено. В Хусті, наприклад. їх палили над Рікою, а недогарки кидали у воду. Про це гімназисти довідалися і по дорозі викрадали їх з підвод. А ті, що не могли зорганізувати щось зацілілого, ходили над Ріку збирати погорілі книги. Приватні бібліотеки також були перевірені, а більшість українських книжок була сконфіскована. Треба було заздалегідь, ще до сподіваної ревізії, десь поховати цінніші книги. Таким чином, учителі, урядовці. свідоміші селяни ховали книги на горищах, в сіні, навіть у криївках під землею.
Українське друковане слово вважалося великою цінністю. Але незабаром всі книголюби знали, в кого і як можна позичити добру, українську книжку. Ми, гімназисти, приносили їх до школи і позичали один одному. Були літературні твори, що за два-три місяці проциркулювали між учнями цілої кляси. Українські книжки читалися в гімназії потаємно, в інтернаті по кутках або ввечері при свічці після згашення світла. В нашому інтернаті була „Історія України", видання Ів. Тиктора, до якої мали доступ всі по черзі кожного дня. Вона переховувалася на горищі.
Періодичних українських публікацій ми не мали. На Закарпатті було заборонено їх друкувати, а довіз з-за кордону строго контролювала цензура. Але врядигоди дещо попадало до нас. В травні і червні 1939 року займався один галицький жид контрабандою галицьких часописів за які брав дуже високу ціну. Ми складалися в школі, щоб купувати ці часописи. Але це не тривало довго; мабуть, дальша контрабанда для Менелевіча виявилася небезпечною.
Хочу навести епізод із спроб леґального публікування книжок українського мовою під угорською окупацією. Знаю, що в один час кілька українських діячів, між ними такі, що сиділи в концентраційному таборі у Варю-Лапош, і такі, що якось туди не попали, думали видавати українську газету. Вони на це не дістали дозволу, а приватно деякі їхні знайомі з адміністрації відраджували їм повторювати демарші, бо це могло скінчитися для ініціяторів неприємно. Формальна ситуація була така, що ніяким законом не було заборонено друкувати по-українському. В той час ще появлялася в Будапешті, наприклад, опозиційна соціял-демократична газета. Але тодішні угорські відносини дечим нагадували совєтські: одно пишеться в конституції, а друге здійснюється. На Закарпатті жандармерія і поліція мали надзвичайні повноваження. Арешти й переслідування могли бути зв'язані з релятивно невинними речами.
Цікаво зазначити, м. і., що в Будапешті я міг спокійно говорити угорцям, що я почуваю себе українцем, що закарпатці — частина українського народу. За такі висловлювання на Закарпатті можна було б мати діло з жандармерією.
Але повертаючись до українських публікацій на Закарпатті в роки угорської окупації, занотовую мало відомий факт. Незалежно від цензури і антиукраїнського курсу уряду, появилися літературною мовою три малі речі: кишеньковий календарик на 1941 рік у малій провінційній друкарні, де вдалося видавцеві оминути якось цензури, збірка гуцульських народних пісень та збірка оповідань Піпаша “Дві зірки”. Видавцем двох останніх речей був саме названий автор оповідань, молодий письменник з Гуцульщини, що не мав навіть закінченої середньої освіти, Він так само оминув цензуру, підплативши жида-власника друкарні; на обкладинці цих видань надруковано: “видається гуцульським говором”. Цікаво зазначити, що попит на ці книжечки, які кольпортувалися майже підпільно, був великий: в одній хустській гімназії розійшлося понад 250 примірників збірки оповідань “Дві зірки”.
Згодом більшість закарпатських українських письменників знайшли вихід, як публікувати свої речі. Уряд дозволив народницькій течії виявлятися культурно в противагу до русофільської, але з тим, що перехід офіційних публікацій для Закарпаття на народну мову із досить штучним правописом був подуманий урядом, як спроба створення чогось окремого, відмінного від української і російської мови. Насправді вишло те, чого офіційні чинники не очікували. Вживаючн цього штучного правопису, закарпатські українські письменники трактували його як своєрідну „ярижку". За його ширмою вони властиво творили українську літературу. Про цей культурний рух на Закарпатті в роки окупації варто окремо й докладніше написати, як про дуже цікаву сторінку в історії культурного життя Закарпаття.
Хачу окремо згадати про культ героїв, що згинули в збройній боротьбі у пам'ятні березневі дні. Ця ж бо сторінка нашого патріотичного самовиховання в'язала нас найтісніше з духом політичної і збройної боротьби проти окупанта, і з духом Kapпатського Березня.
Не знаю, як на інших, але на мене особисто смерть карпатських січовиків, трупи поляглих на вулицях Хусту (спочатку в боях з чехами), розстріли мадярами. розкидані могили героїв, себто жертва життя за національну справу, справляли величезне враження. Глибоке переживання всього цього межувало з релігійним пієтизмом. Це було перше глибоке cпpиймання жертвенного патріотизму, реальне відчуття і переживання цих речей, бо самому приходилося бачити ці трупи, знати декого із забитих, що їм так передчасно обірвано життя, приходилося згодом бути на їх могилах. Це вже не було якесь абстрактне, романтичне переживання патріотичної жертви героїв Крут, Базару чи про повстанців з Холодного Яру. про яких ми тільки читали. Ні, це було безпосереднє сприймання дійсности - жорстокої, близької, вчорашньої і нинішньої дійсности.
Тим сильніше враження справила на нас боротьба січовиків і її наслідки, що це був перший вияв патріотизму в формі жертви людського життя і збройної боротьби на Закарпатті. Якщо не рахувати епізоду боротьби з румунами за Гуцульську республіку, в якій взяли участь передусім галичани, то це було пepше бойове хрещення закарпатців за свою справу. Наша національна боротьба до цього часу була культурницька і політично-леґалістична. Закарпатські українці під чеським пануванням домагалися автономних прав. критикували чеську централістичну політику, полемізували з русофільською течією. маніфестували свою українськість назовні, займалися поточною і дрібною культурно-громадською працею, прагнули засвідчити свій ідейний зв'язок з усім українством. Але не йшли на барикади, не проводили революційних акцій, з їх рядів не падали жертви, хіба за малими вийнятками і радше на тлі демонстрацій спеціяльного характеру. Aрешт когось із діячів чеськими чинниками вже був великою подією, а невдалий вистріл в 1933 р. молодого націоналіста в лідера москвофільського Общества Духновича був радше шоком. Закарпатські українці скорше були призвичаєні, що бойовий патріотизм можна виявити, розігнавши москвофільську маніфестацію. а якщо вони чулися сильнішими, то пробували потурбувати противників, подібно, як це роблять парубки між собою з горішнього і долішнього кінця села.
Але в цьому випадку було не те: конкретні молоді люди, яких ми знали, взяли в руки зброю, боролися з нею і згинули. Тут текла кров, срібна Тиса несла трупи замучених, начинялися тюрми найкращим елементом, а в них шаліли угорська солдатеска і терор. Ми бачили кров на бруку, ми оглядали накриті брезентом трупи дорогих нам осіб, мн відкривали свіжі могили на окраїнах Kpacного Поля, на узбіччі Замкової Гори в Хусті чи під сільськими кладовищами, бо січовиків не дозволяли ховати на кладовищах.
Це все зродило в нас вийнятковий культ героїв, який мусів виявлятися підпільно і був своєрідною героїчною маніфестацією опору і боротьби з окупантом.
На Закарпатті був звичай відвідувати й прикрашувати квітами могили померлих 1-го листопада. Угорська влада намагалась затерти сліди за місцем поховання січовиків. Їх ховали вночі в збірних могилах без всякого релігійного обряду, а землю зарівнювали. Все таки українці відкрили багато могил, між ними братську могилу на Замковій Горі, де було поховано понад тридцять січовиків, та багато окремих могил на інших місцях. Вже на перше листопада 1939 року якісь невідомі руки прибрали напередодні в зелень велику братську могилу (тоді ще без хреста), а на протязі цілого дня приходили різні люди – жінки, чоловіки, молодь, складали квіти і молились на цих могилах.
Ми, гімназисти, віддали тоді наш перший організований поклін поляглим: зібрали між собою гроші для закупу вінця і свічок і ввечері умовились відвідати могилу. Це була вийняткова хвиля для всіх нас: пізнім вечером ми зійшлися на Замкову Гору до могили. Біля неї стояло кілька людей; одні мовчки молились. а інші може тільки з цікавости зайшли подивитись. Група учнів гімназії з 25 хлопців і дівчат - склали вінець і глибокою мовчанкою віддали шану героям; тоді дівчата запалили на могилі свічки, і спонтанно понеслася голосна молитва. Ця коротка церемонія нас зелектризувала. Вона була зворушливіша за найпатріотичніші промови.
Такий похід на могили відбували щороку, принаймні, я собі пригадую, що так було до арешту гімназійної молоді у зв'язку із відкриттям сітки ОУН, про що я згодом розповім.
В 1940 році вночі на 1-ше листопада всі відомі і відкриті могили січовиків були прибрані квітами і на них поставлено хрест із терновим вінцем і з дуже патріотичним написом. Мені важко тепер його пригадати, але пам’ятаю, що він був складений віршем і що в ньому згадувалося соборну і вільну Україну від Попраду до Кубані-ріки. Це нам дуже імпоиувало. Я щойно пізніше довідався, що цим займалися члени ОУН, яка вже тоді існувала на Закарпатті і організаторами якої були головно абсольвенти Mукачiвcькoї торговельної академії та ті з-поміж них, що прибули з Братіслави, ніби як поворотці, насправді ж для організаційної роботи на Закарпатті.
Догадуюся, що також десь на початок 1940 р. припадають перші контакти членів ОУН із хустськими гімназистами. Вже тоді в нашій гімназії вони організували перше ядро юнацтва ОУН. Рівночасно засновано такі перші нечисельні групи в інших середніх школах краю — в Ужгороді і Мукачеві.
Юнацтво ОУН на Закарпатті булo частиною підпільноі організації, яка виникла вже після угорської окупації без всякого зв'язку із попередньою мережею ОУН, що існувала за чехів чи автономної Карпатської України. Більшість членів попереднього ОУН або згинула в боях у березні 1939 року, або ж еміґрувала: ті нечисельні відірвані члени, які залишилися, не діяли організовано. Нові кадри ОУН, як згадано, були зорганізовані групою абсольвентів з Братіслави щойно в 1940 році.
Закарпатська мережа ОУН була під впливом тих закордонних націоналістів, що згодом утворили революційну ОУН на чолі з Ст. Бандерою. У зв'язку із розламом ОУН тут не було ніякого роздвоєння; з приєднанням крайового керівництва ОУН на Закарпатті до революційного проводу, те сами зробили і члени. Між іншим, на краківському зборі був присутнім і представник крайової екзекутиви Закарпаття. Ми, юнаки, до яких тільки частково дійшов відгомін еміґрантської боротьби між двома відламами ОУН, прийняли дуже просто й щиро вияснення керівників: досі був вождем полк. Мельник, а тепер став провідником Бандера. Не дуже то і ми застановлялися на змінах, і до того дуже мало або й нічого не знали про баталії в Кракові та зливу полемічної літератури. Признаюся, що наші старші друзі дуже рідко показували нам цю літературу, хоч і мали її.
Чому ми, середньошкільники у віці між 15 і 19 роками, були у Юнацтві ОУН, чому віддано вели підпільну самовиховну працю, були нею захоплені і готові були прийняти увесь риск з приводу такої діяльности? ОУН і Юнацтво абсорбували нашу молоду енерґію, яка прагнула виявитися в патріотичній роботі. Виховна і самовиховна праця в таємних гуртках була атрактивною для нас, намічувані цілі і програма промовляли до нас. Ми, принаймні дехто з нас, розважали над тим, що можна виховуватися в українському русі й індивідуально та спонтанно. Але ми переконувалися, що осягнути те, щоб чимбільше молоді стало справжніми патріотами, щоб пляново вести освідомну працю, формувати національну думку товаришів, вміло давати відсіч офіційній угорській пропаґанді чи русофільським впливам — для цього мусимо діяти зорганізовано, мати свій диспозиційний центр, засоби і зв'язки.
Не знаючи про існування ОУН на Закарпатті чи про її юнацтво в нашій школі, пригадую собі, що я з подібним ідеями і плянами виступав в дуже вузькому колі своїх товаришів; навіть виробив був цілу схему таємної учнівської організації, без сумніву, користуючися тим, що читав десь про підпілля. На щастя, з цими думками я ділився з старшими товаришами, що вже були в Юнацтві. Вони все вислухували мене, але не подавали жадного натяку на те, що вони вже зорганізовані. Кілька місяців після цього мене також приєднано до юнацької сітки. Не потребую підкреслювати, що для мене це був визначний поріг в моєму житті. Я почував себе тепер повноцінним українцем і щойно тепер набував переконання, що я щось роблю для української справи. Гадаю, що такими були також переживання інших моїх друзів, прийнятих до юнацької сітки ОУН.
Що ми робили в наших підпільних клітинах - звенах і провідних групах Юнацтва, всього разом понад 30 юнаків в хустській гімназії і близько ста членів і симпатиків Юнацтва у всіх середніх школах Закарпаття в 1941-42 pp.? Звичайно, ОУН вже мала розроблену систему виховання і вишколу молоді. Її застосовано повністю в наших закарпатських умовах. На тижневих сходинах ми вивчали українознавство, якого взагалі не можна було навчитися в школі, знайомилися з методикою і практикою конспірації, підпільної боротьби, вивчали ідеологію націоналізму (слово „ідеологія" мало електризуючий вплив), знайомилися з підставами військового вишколу. Крім цього, приватно ми багато читали, і цю лектуру також координувала організація. Читали ми різну політичну літературу, видавану на циклостилі закордоном, спогади з визвольної боротьби, з 1941 р. видавану пропаґандивну літературу Oун в Галичині та публікований місцевою крайовою екзекутивою журнал “Чин". Важливим виховним засобом для нас були національні свята, яких ми відзначали щось із десять в році. Кілька разів переводили голодівку. Крім відзначень Kpyтів, спеціяльно глибоко відчували ми велич поминків березневих днів на Закарпатті. Тоді звичайно робили ми наші таємні сходини вечорами, зустрічалися на могилах січовиків на Замку чи на Червоній Скалі за Рікою або ішли на Kpacнe Поле. Були це для нас усіх тривкі переживання. Часто було так, що гімназисти, будучи зобов'язаними брати участь в офіційних святкуваннях угорського 15-го березня (день національної угорської революції), безпосередньо після того розходилися трійками чи п'ятками відзначати українську річницю.
До практичної революційної діяльности, поза деякими вийнятками, гімназійне юнацтво не було заанґажоване. Пригадую собі, що про одну з акцій, яку ОУН провела в Хусті. ніхто з гімназистів навіть не знав, що це була робота ОУН. Маю на увазі вивішення великого українського прапора на Замковій Горі 15 березня 1941 р. в день угорського національного свята: того дня вночі на місце мадярського прапора таємно вивішено український і він повівав там майже пів дня, бо його довго не могла поліція скинути. Це попсувало увесь настрій свята місцевої угорської влади. Після пильних розшуків таємної поліції і жандармерії заарештовано групу української інтеліґентської і селянської молоді. Заарештовані без суду просиділи майже рік у концтаборі Кіш Тарча. Здається мені, що тоді угорські чинники не викрили існування ОУН на Закарпатті. Це сталося щойно весною 1942 року незалежно від згаданих арештів.
Пізніші арешти членів ОУН на Закарпатті, що привело до викриття частини apxiву організації, мали за наслідок і арешти юнацької сітки. Ціла машина військової розвідки Кошицької округи була заанґажована на ліквідацію ОУН на Закарпатті: до допомоги притягнено й спеціялістів у справах ОУН з польського другого відділу, що тоді перебували як втікачі в Угорщині. Тоді майже повністю угорцям вдалося зліквідувати ОУН і її Юнацтво на Закарпатті. З того часу стали відомі такі поняття в українсько-угорських взаєминах, як „Кастель Ковнера" - слідча тюрма у Мукачеві, Вац та Шаторальяуйгель. В липні-серпні 1942 три сесії військового трибуналу в Мукачеві засудили 220 членів підпілля ОУН, в тому числі коло 90 юнаків. [У травні 1942 року автор був теж заарештований, а в липні засуджений військовим судом до п'яти років ув'язнення за участь в українському молодіжному підпіллі на Закарпатті; звільнений 1943-го.]
Ця сторінка новітньої історії ОУН і Закарпаття ще не висвітлена і чекає на свої причинки, само собою, в межах і рямцях, поскільки про ці речі вже писати можна.
* * *
Цих кілька спогадів є лише відірваними нотатками про те, як національно дозрівало нове закарпатське покоління на цьому клаптику української землі, плекане великим патріотизмом і жертвою життя карпатських січовиків у березні 1939 року. Представники цього покоління, хоч уже їхні ряди пpopiджені особливо большевицьким терором, де б вони не були — на батьківщині чи поза її межами — залишаться вірними своїй юнацькій присязі і духові незабутнього березня, з якого черпали силу й наснагу на все своє життя, щоб прислужитися народові і своїй задушевній мрії — вільній Україні.
Цих кілька спогадів є лише відірваними нотатками про те, як національно дозрівало нове закарпатське покоління на цьому клаптику української землі, плекане великим патріотизмом і жертвою життя карпатських січовиків у березні 1939 року. Представники цього покоління, хоч уже їхні ряди пpopiджені особливо большевицьким терором, де б вони не були — на батьківщині чи поза її межами — залишаться вірними своїй юнацькій присязі і духові незабутнього березня, з якого черпали силу й наснагу на все своє життя, щоб прислужитися народові і своїй задушевній мрії — вільній Україні.
__________________
* Василь Маркусь (1922, с. Бедевля, Закарпаття — 2012, Чикаґо) — науковець, публіцист, журналіст, пластовий і громадський діяч української діяспори в США. За фахом — правник і політолог. Викладав політичні науки в університеті ім. Лойоли (Чикаґо), дійсний член Національної академії наук України. Член редколегії 11-томної «Енциклопедії українознавства», головний редактор 7-томної «Енциклопедії української діяспори».