В’ячеслав Чорновіл з дружиною Оленою Антонів. Шешори, 1967 рік.
“Військо залишилось з Чорноволом”
Жмуток спогадів над могилою
Надія Світлична
Надія Світлична
“Якщо малювати його, то лише малювати частинками. Кожну частинку осібно. Осібно ніс, очі, губи, вуста, руки. “Вибачте, ми поспішаємо”, - кажуть очі. “Ми ще зустрінемося”, - кажуть вуха. “Пильні справи, розумієте”, - ніс. А ще — вони дотепні...”
Це - з “Більма” М. Осадчого. Такий химерний, а водночас дуже вдалий портрет В'ячеслава Чорновола. Саме таким, "рухлявим", залишиться він у пам'яті багатьох.
Перша наша зустріч відбулася на початку 1964 р. у Вишгороді під Києвом, де він працював комсоргом на будівництві Київської ГЕС. Зовні - хлопчисько, і в поведінці щось задиркувато-хлопчаче. Мешкав з дружиною в манюсінькій кімнатці, сподівалися дитини. Невдовзі кімнатку почали періодично перетрясати каґебісти, щоразу „вивільняючи" житлову площу молодого подружжя (забирали найцінніші книги).
На репресії 1965-66 pp. він зареаґував блискавично - збіркою "Лихо з розуму", що так само блискавично завоювала популярність і високу оцінку на Заході, фактично відкрила західньому світові Україну з її проблемами.
Він умів миттю реаґувати на події. Коли Іван Дзюба 4 вересня 1965 року в кінотеатрі "Україна" повідомив про арешти серед української інтеліґенції, - це він і Василь Стус піднялися на знак протесту і заохотили до цього інших ("Хто проти тиранії - встаньте!"). Це він першим додумався просто відмовитися від участи в закритому судовому процесі над львів'янами - братами Горинями, М. Косівим і М. Зваричевською; дістав за це покарання примусовою працею - і тішився, як дитина вдалою витівкою. Він і справді любив каламбури, витівки, дотепи. Дізнавшися, що одіозного мовознавця Білодіда Москва провалила в присвоєнні звання академіка, ми пішли з ним на пошту й відправили йому на адресу Академії Наук телеграфне співчуття...
У 1967 році відбувся перший арешт і суд В. Чорновола у Львові. Суд був майже відкритий, і він перетворив його на цікаву і дотепну виставу, якось грайливо заганяючи в глухий кут і прокурора, й суддю і навіть т. зв. народних засідателів. На моєму віку це був єдиний випадок, коли, вислухавши вирок, ми велелюдно зібралися і реготали, згадуючи різні деталі театру абсурду, так ніби й не „впаяли" йому максимального за тою статтею вироку. Разом з гостями тішилася й дружина, наче й не усвідомлювала, що її чекає.
І ще один кадр випливає з тих пам'ятних років. В'ячеслав надрукував перший випуск "Українського вісника” і на початку березня 1970 року передав дружиною до Києва. Я попросила Аллу Горську передати його далі, не підозрюючи, що один із наступних випусків буде присвячений трагічній загибелі Алли. Тепер згадують, як В'ячеслава Чорновола нібито запитали на прес-конференції, як би він хотів померти - і він відповів: "В русі". (В Русі!).
Сьогодні, в день похорону В. Чорновола прийшов мені лист від Василя Овсієнка. Про надзвичайний з'їзд Руху, що відбувся без Чорновола, Василь пише: "X з'їзд видався мені зовні чемним, навіть респектабельним, але підленьким внутрішньо. Певно, що Чорновіл тяжкий чоловік і йому треба було вже погодитися на почесні ролі, про що він і сам говорив з весни. Його вождизм усіх там замучив. Тому полковники й збунтувалися проти гетьмана. Але жоден із цих полковників на гетьмана не тягне... Це полковники без війська. Військо залишилося з Чорноволом". (Хай глибокошановний приятель вибачить, що цитую його лист без дозволу, але ж така виразна характеристика ситуації, надто якщо врахувати, що писаний лист за 5 днів перед смертю В'ячеслава).
Свідомість не приймає вістки про загибель В'ячеслава Чорновола, незалежно від того, чи була вона просто випадкова, чи підготовлено-випадкова.
"Якщо малювати його, то слід викладати на полотно кожну частину осібно. Осібно ніс, губи, вуса, брови, руки... Там вони існуватимуть цілком розумно, як демони, і в кожній з них упізнаєте В'ячеслава Чорновола”.
“Свобода”, 2 квітня 1999
У фондах Національного музею-меморіялу «Тюрма на Лонцького» зберігаються три листи В’ячеслава Чорновола із заслання в Якутію до його куми, хрещеної матері його сина Тараса, Ірини Калинець, яка на той момент теж відбувала заслання в Читинській області. Ось вони тут: https://zik.ua/news/2017/03/25/chornovil_pro_gnylu_bulbu_lvivskyh_plitkarok_kumonku_i_vyno_1067523
