Юрій Андрухович
***
Весна виникала, де тільки могла: трава на фронтонах, дощі і сухоти, і тепла бруківка. Весна була зла. Заблукані танки і рештки піхоти вертались nach Osten. Черешня цвіла, і груди, сповиті в паси портупей, зітхали в жаданні нових епопей. Костел описали — від нефів до веж, а все ж залишили стояти на площі, забивши дошками всі двері, а все ж виносили мармур і крила, і мощі — все золото чаш і шовковість одеж, всю темінь вина і кривавість корон, і мумію графа у шапці з пером, серця пілігримів, сідниці блудниць, правиці рубак і синиць із очниць, мечі, дароносиці, книги і фіги листок з антикварного лона Ядвіги, покривлені м’язи і німби святих — усе це призахідне тління Європи виносили геть. Мов у піч, мов на допит — жбурляли в машини.
Ти вчасно затих, а потім озвався, хрипучий органе, тебе розкрутили на тисячу труб, тебе прикладали до вуст, як до рани, ці душі найменші, ці діти з халуп, з підвальних яскинь, де каміння і плющ, з низів, de profundis, ти виник пискляво. Тебе на свистки і гудки розпиляли, і ти засурмив з-над катуш і калюж, з міського підпілля, де ніч і сухоти, де квола весна зеленіла зі стін. Ці губи, ці труби, ці дотики. Доти, аж поки ця розкіш, ці мури, цей тлін.