Улас Самчук
ЯСНО І ВИРАЗНО
При всіх великих історичних здвигах, при всіх обставинах порядку, коли на терези долі складалося все, чим живе ціла народна спільнота, була, є і вічно буде діяти основна й та ж засада: не уступати з поля бою першим. Не зложити своєї зброї добровільно і боротися до тієї останньої можливості, коли є ще у серці капля живої крові, а у грудях один ще віддих.
Бо інакше спереду одна перспектива — небуття. Іноді повне небуття, заглада... Іноді повільне, ганебне вмирання, яке крок за кроком, рік за роком наближає народ до тієї консеквенції.
Становище, у якому знаходимось ми, українці, тяжке подвійно. Ми всі без винятку є свідомі цього й коли, все таки, говоримо про якісь відрадніші можливості, то беремо їх у поняттю відносному. Відносному у порявнянню до того, що лишилось за нашими плечима і чого ми вже були свідками.
А минуле наше знаємо. Воно досить свіже, щоб ми стерли його з пам’яті. Ми ще відчуваємо наслідки польських практик, коли то нас було цілковито усунено від керівництва долею держави, якої ми були громадянами. Ми ще пам’ятаємо, як нам заборонялось набути без дозволу шмат прадідівської землі. Ми ще досить гарно пам’ятаємо, як не було можливості вчити своїх дітей рідною мовою. Пам’ятаємо, як нам перешкоджалося купити рідну газету. А ревіндикації, а пацифікації, а депортації до Берези... Все то, все чисто носимо ми у нашій пам’яті, у нашому почутті, бо все воно ще живе, ще хвилююче, ще не переболіле...
Те саме можна сказати про становище, пережите нами за час, коли нас “визволено” від “панської Польщі”. Непроспані безліч ночей, вічне марево висилки на північ, руйнація родини, господарки, моралі, повна дезорганізація і підірвання національного життя — ось ті “спомини”, які залишились, які є, які ще діють і які не дають нам можливості спокійно віднестись до всього, що було.
Прокляття! Наш народ має Боже і людське право чутися у себе більш дома! Наш працьовитий, правдивий, добрий народ, який цілу історію свою пройшов навантажений чужими розрахунками, той народ мусить одного разу зрозуміти, що його місце під сонцем також є і що ніхто не сміє його йому забрати.
Сьогодні якраз стоїмо перед цією вирішальною дилемою, яка в остаточному приділить кожному певне місце. Не чуємося стільки наївними, щоб манити себе грушками на вербі. Знаємо і докладно собі усвідомлюємо, що ми й тепер не маємо шансів на те, що нас особливо турбує. Одначе ми завжди, на кожному кроці, плекаємо в собі живу й діючу віру, що там, де ступає похід европейської творчої сили, там в силу певних закономірностей мусить одного разу повстати і вкорінитися такий порядок, який дасть кожній людині можливість чутися паном на планеті. Европа, як не кажіть, не була й бути не може країною рабів чи деспотів. Европа, за малими винятками, була й є країною вільної, багато обложеної відповідальністю, людини... І та людина, хоч часто невдоволена, все таки стояла на чолі поступу у її ґлобальному обсязі.
Так. Тепер снується безліч плянів про те, що буде в прийдучому. Снується силами, що воюють, снується нами, снується нашими ворогами. Всі ті пляни здебільша мало привабливі. Вони коли виходять з розважань сірої людини, мають завжди той основний мотив: “Ми, і тільки ми!” Але є ще одна сила, яка снує свій плян. Є то сучасна світова війна. Вона ще не сказала ані півслова чогось остаточного. Вона дає нам тільки право думати, але не казати.
Її остаточне є нашою вірою, чи нашим хотінням, якого ми не сміємо ані вголос висловити, щоб не стати фальшивими пророками. Ми лише хочемо, щоб перемогла система, до якої в силу необхідності включені і ми. Ми хочемо, щоб перемогла та сила, яка має не увазі не тільки своє “ми”, але й наше “ви”. Ми згодні понести за це великі жертви,вложити на це багато праці. І одразу чесно й відверто зазначуємо, хай собі на нього, як хто хоче дивиться, був і вічно буде на цій землі. Він діяв і діє, і з кожним роком, без огляду на обставини, його господарський, політичний і навіть моральний потенціял набирає більшої потужності. Його свідомість, порівнюючи ще до нідавнього минулого неймовірно зросла й у наш час немає вже такого чудодійного еліксиру, який би ту його свідомість зменшив. Це є не порожнє слово й говориться воно в ім’я тих конечних і дуже важливих цілей, в ім’я колосальних завдань, накинених Европі сучасною світовою війною.
Наша ціль все таки дуже виразна. Витримати морально, не випустити з рук ініціятиви у справах, які торкаються нас безпосередньо й помагати всіма силами скінчити війну переможно. Переможно тому фронтові, по котрому боці, як додаткова сила знаходимось ми. Це поняття досить ясне і два рази говорити про це не приходиться. Німецькі збройні сили на поході, ініціятива і їх руках, Европа знаходиться під їх безпосереднім впливом і висновок з цього більш ніж виразний.
"Волинь"
28 грудня 1941 р.
Надруковано на першій полосі цього числа часопису.
28 грудня 1941 р.
Надруковано на першій полосі цього числа часопису.
Улас Самчук був редактором "Волині" до 1943 року. З ним працював редактором Олександр Петлюра, молодший брат Головного Отамана УНР, з часописом також співпрацювала Олена Теліга. Видавництво в ті роки очолював Іван Тиктор.
