Ольга Шепарович-Кузьмович,
видатна пластунка, письменниця, журналістка, членкиня НТШ. Свої тексти підписувала криптонімом О-КА
† 7 березня 2012 року
видатна пластунка, письменниця, журналістка, членкиня НТШ. Свої тексти підписувала криптонімом О-КА
† 7 березня 2012 року
ПРО ОСТАННІХ З МОГІКАН
Кажіть, що хочете, але ряди цих наших „останніх з могікан" рідшають помітно і то в прискореному темпі. Розуміється, скажуть молодші читачі, це такий закон життя чи смерти, що старші люди відходять і з цим мусимо усі погодитися.
Але біда в тому, що ті саме „останні з могікан" в нашій спільноті не залишають після себе таких наслідників, які пішли б їхнім шляхом. Молодші покоління мають зовсім інакші пріоритети, зовсім інакші поняття про громадську чи іншу працю для України, і це, здається нам, що не лише в діяспорі, але також в Україні.
Не легко тепер найти людину, яка б з патріотизму, громадських засад чи іншого подібного почуття віддавала свій час, сили, своє здоров'я зовсім безкорисно в ім'я даної справи, чи просто в ім'я того, що він чи вона почуваються українцями. На жаль, погоня за грошем, чи його потреба не дозволяє тепер на такий люксус, який ми давніше вважали за зовсім звичайну та самозрозумілу справу, а це на безкорисну, безплатну працю для громади, чи навіть для свого вузького кола однодумців партійних, фахових або культурних.
Пригадаймо собі нашу спільноту, хоча б тут в ЗСА, перед тридцяти чи навіть двадцяти роками. Ми мали численні організації, члени яких, а передусім ті, які стояли у проводі, виконували зі запалом і з великою самопосвятою своєю та своєї родини різного роду завдання, не очікуючи навіть, щоб хтось сказав їм “дякую".
Сьогодні всі знаємо та стверджуємо в унісон при різних нагодах, що більшість тих організацій завмирає у приспішеному темпі, а з ними добра традиція т. зв. громадської праці. Розумісться, на те склався ряд причин. У першу чергу відродження України, наш приціл тепер на батьківщину і допомога її, обезсилили тепер діяспорну мережу товариств та організацій і ставлять під сумнів їхню ціль існування, тут на Заході.
Але, ніде правди діти, важливою причиною завмирання нашого життя в таких рамках, як було досі, є те, що щораз більше проріджуються ряди, наших завзятих, безкомпромісових діячів, для яких праця в громаді і для громади була імперативом, не залежно від ціни, яку вони за те платили. А тією ціною було часто власне добро, вигоди, а передусім здоров'я. Де тепер серед молодших наших рядів, найдете таких безкорисних і сповнених посвяти для свого народу людей? Звичайно, на таких одержимих глядять тепер, наче на божевільних, чи пак не дуже то мудрих осіб і хитають з погордою головою над ними та їхніми вчинками. Розуміється, таких одержимих є у нас уже щораз менше і тому можна сміливо говорити про їхню горстку, як про “останніх з могікан".
Тому, кожний відхід такого “могіканина" — це незаступна втрата — не з того приводу, щоб існували одиниці, яких ніхто не заступить, а просто тому, що справді немає уже можливости, щоб хтось ще тепер добровільно “вступав у черевики" таких чисто “громадських діячів". І знову тут немає різниці, чи шукаємо таких одержимих тут, чи в Україні, серед українців нижче 50-го року життя, а коли такі є, то треба зі свічкою за ними шукати і їх подивляти.
А тим часом “могікани" відходять один за одним в безконечній черзі. Ось знову в тих днях приходиться прощати одного з „останніх могікан", якого смерть вирвала в розгарі громадської праці, в дорозі з однієї на другу громадську імпрезу, безпосередньо після приїзду з чергової поїздки в Україну. Він, як і ціла горстка цього роду людей замість сидіти спокійно на запічку і радіти заслуженою емеритурою, не щадив себе ні своє здоров'я. „В ім'я чого?" — поспитають молодші віком. А ми відповімо: — „В ім'я того патетичного, що в'язало нас довгими роками, а що тепер стає пустим звуком, який викликас хіба поблажливу, а то іноді легковажну усмішку."
О-КА
Кажіть, що хочете, але ряди цих наших „останніх з могікан" рідшають помітно і то в прискореному темпі. Розуміється, скажуть молодші читачі, це такий закон життя чи смерти, що старші люди відходять і з цим мусимо усі погодитися.
Але біда в тому, що ті саме „останні з могікан" в нашій спільноті не залишають після себе таких наслідників, які пішли б їхнім шляхом. Молодші покоління мають зовсім інакші пріоритети, зовсім інакші поняття про громадську чи іншу працю для України, і це, здається нам, що не лише в діяспорі, але також в Україні.
Не легко тепер найти людину, яка б з патріотизму, громадських засад чи іншого подібного почуття віддавала свій час, сили, своє здоров'я зовсім безкорисно в ім'я даної справи, чи просто в ім'я того, що він чи вона почуваються українцями. На жаль, погоня за грошем, чи його потреба не дозволяє тепер на такий люксус, який ми давніше вважали за зовсім звичайну та самозрозумілу справу, а це на безкорисну, безплатну працю для громади, чи навіть для свого вузького кола однодумців партійних, фахових або культурних.
Пригадаймо собі нашу спільноту, хоча б тут в ЗСА, перед тридцяти чи навіть двадцяти роками. Ми мали численні організації, члени яких, а передусім ті, які стояли у проводі, виконували зі запалом і з великою самопосвятою своєю та своєї родини різного роду завдання, не очікуючи навіть, щоб хтось сказав їм “дякую".
Сьогодні всі знаємо та стверджуємо в унісон при різних нагодах, що більшість тих організацій завмирає у приспішеному темпі, а з ними добра традиція т. зв. громадської праці. Розумісться, на те склався ряд причин. У першу чергу відродження України, наш приціл тепер на батьківщину і допомога її, обезсилили тепер діяспорну мережу товариств та організацій і ставлять під сумнів їхню ціль існування, тут на Заході.
Але, ніде правди діти, важливою причиною завмирання нашого життя в таких рамках, як було досі, є те, що щораз більше проріджуються ряди, наших завзятих, безкомпромісових діячів, для яких праця в громаді і для громади була імперативом, не залежно від ціни, яку вони за те платили. А тією ціною було часто власне добро, вигоди, а передусім здоров'я. Де тепер серед молодших наших рядів, найдете таких безкорисних і сповнених посвяти для свого народу людей? Звичайно, на таких одержимих глядять тепер, наче на божевільних, чи пак не дуже то мудрих осіб і хитають з погордою головою над ними та їхніми вчинками. Розуміється, таких одержимих є у нас уже щораз менше і тому можна сміливо говорити про їхню горстку, як про “останніх з могікан".
Тому, кожний відхід такого “могіканина" — це незаступна втрата — не з того приводу, щоб існували одиниці, яких ніхто не заступить, а просто тому, що справді немає уже можливости, щоб хтось ще тепер добровільно “вступав у черевики" таких чисто “громадських діячів". І знову тут немає різниці, чи шукаємо таких одержимих тут, чи в Україні, серед українців нижче 50-го року життя, а коли такі є, то треба зі свічкою за ними шукати і їх подивляти.
А тим часом “могікани" відходять один за одним в безконечній черзі. Ось знову в тих днях приходиться прощати одного з „останніх могікан", якого смерть вирвала в розгарі громадської праці, в дорозі з однієї на другу громадську імпрезу, безпосередньо після приїзду з чергової поїздки в Україну. Він, як і ціла горстка цього роду людей замість сидіти спокійно на запічку і радіти заслуженою емеритурою, не щадив себе ні своє здоров'я. „В ім'я чого?" — поспитають молодші віком. А ми відповімо: — „В ім'я того патетичного, що в'язало нас довгими роками, а що тепер стає пустим звуком, який викликас хіба поблажливу, а то іноді легковажну усмішку."
О-КА
“Свобода”, 2 жовтня 1993
Рубрика "ПРО ЦЕ І ТЕ"
Рубрика "ПРО ЦЕ І ТЕ"