Улас Самчук про поему Тараса Шевченка "Юродивий"

Тарас Шевченко

* * *
Царів, кровавих шинкарів,
У пута кутії окуй,
В склепу глибокім замуруй.

Трудящим людям, Всеблагий,
На їх окраденій землі
Свою Ти силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх
Постав Ти ангели свої,
Щоб чистоту їх соблюли.

Мені ж, о Господи, подай
Любити правду на землі
І друга щирого пошли!

25 травня 1860

Улас Самчук
НЕДОКІНЧЕНА ЕПОПЕЯ

. . . так багато вже вмерло,
але я все ще перемагаю.
Овідій “Метаморфози"

„Во дні фельдфебеля-царя", 1857-го року, в Нижньому Новгороді, під час повороту із заслання, Шевченко починає свою, вийнятково гнівну, поему „Юродивий", в якій обіцяє

...заглянути в гори,
В вертепи темнії і в нори
Без дна глибокії, і вас,
Споборники святої волі,
Із тьми, із смрада і з неволі,
Царям і людям на показ
На Світ вас виведу...

Поемі, яку автор мав намір назвати „Сатрап і дервіш" і яку він хотів би написати „у формі епопеї", не судилося бути закінченою формально, але і з того, що маємо, можемо судити, що це мав бути підсумок і концентрація всього ним сказаного, а тим самим певна закінчена цілість, засадничо екстракт його соціяльно-політичного світогляду.

Задум поеми підказав йому один сон, який він бачив ще на засланні, а це значить, що ця ідея переслідувала його, свідомо й підсвідомо, довгий час і вимагала оформлення.

І хоч до такого оформлення не дійшло, де-факто маємо документ, який нагадує Біблію, у якому з чисто біблійною пристрастю визначено мету, як також шляхи до неї. Кобзар, Юродивий, Перебендя на розпутті велелюднім, Сновидець, який ходить „на розмову до самого Бога" — все це разом втілює прометеївську волю викрасти огонь з неба і запалити ним завмерлі душі і серця гноблених та поневолених.

О, роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашинґтона
З новим і праведним законом?
А діждемось таки колись.

Навіщо коментарі?.. Вашинґтон, конституція 1787-го року, з'єднані стейти вільних людей, „без холопа і без пана", з неподільністю свободи і владою „з народу, через народ, для народу". Інакше, Кирило-Методіївське братство — федерація свобідних племен, рівних з рівними, вільних з вільними... Ідея провокативно-утопійна в той час і на тому просторі, ідея, за яку заздрісні боги вимагали великої заплати. Шевченкові це коштувало десять молодих, творчих років життя.

І, розуміється, після того він мав причину бути невдоволеним тим “родом суєтним, проклятим", бути в'язнем не тільки царя, але й свого власного сумління. Чим, якими огнями, яким гарячим залізом випекти це жагуче тавро неволі з мислі і серця гігантського тіла імперії. „На всіх язиках все мовчить". Неволя в'їлася у кожний атом душі...

Залишалася віра, що „діждемось таки колись"... Бож “сонце стане і осквернену землю спалить"... Головне, що він репрезентував основний тягар імперії, головний баляст її корабля — широкі і найширші маси, які за нашого часу дістали назву „народ", але в ті часи це були тільки „раби німі", убогий переліг". Без лиця, без мови, без права, “налиті гнилою кров'ю" рабства, яку треба вицідити і замінити новою, свідомою... Свобідною. Завдання — титанських зусиль.

А тому його недописана епопея писалася... Прийшли і жагучо пророковані роки. „Козак безверхий упаде, розтрощить трон, порве порфіру" і „буде бите царями сіянеє жито". І коли той міраж здійснився, став несподіванкою вірування поета. Гаряче бажана революція прийшла не з тим вітром, ніяк не з Вашинґтону, а з Петербурґу, того самого царського Петербурґу — „проклятого городу", побудованого „на кістках благородних" козацтва українського. Він бажав революції, зміни, свободи, але не диктатури і тиранії, перевернутої догори ногами, з новим сатрапом у новій лівреї, з ще більшим Сибіром і тугішими кайданами.

Шевченко знав, що маса є маса, що її закони жорстокі („Потече сторіками кров у синє море дітей ваших"). Він знав, що це також „капуста головата", але у своєму релігійному братолюбії він не мав місця для скепсису. Йому не було зручно думати, як ось Хозе Ортеґа і Ґассет, що „коли маса намагається діяти самостійно, вона — бунтується проти власного призначення"... І проти власних інтересів, бо її активна воля паралізується ще активнішою наївністю, яка схильна піддаватися кожній демагогії.

Шевченка ця революція, цей кривавий порив малих людей, прийняла і зарахувала до лику своїх святців, одначе це не його революція, бо вона не дала Вашинґтона, не спричинилася, “щоб усі слов'яни стали добрими братами і синами сонця волі, а не ворогами", головно ж вона “обдурила волю”. Фікції й трюки замість „своєї хати і своєї волі". З цирковими кльовнами і маріонетками на посадах міністрів”. Моральне насліддя царів залишилось непорушеним. Моторошний “Сон" сниться далі.

Тим самим його епопея зосталася недописаною і тим самим пишеться далі. І ніяке диво, що в рямцях цього діяння, саме цього, 1964-го-року, через сто і п'ятдесят років після його народження, за далеким океаном, у самому центрі світу Вашинґтона, постав ще один його пам'ятник. Для невтаємничених й ворожих це велика несподіванка і виклик, але для тих, що знають природу цієї суті, це ще одно ствердження залізної послідовности руху цієї сили. Бо, можливо, в цей час на всій землі нема більш властивого місця для Шевченка, як саме у Вашинґтоні. Тільки в цьому кліматі і з цієї висоти його ідеали можуть визріти до кінця і дійти до найглибших глибин людського серця, щоб зберегти надію його справді божественного братолюбія. "І буде син, і буде мати, і будуть люде на землі".

У формулі цієї закономірности нема скепсису. А тому вона все ще перемагає.

"Свобода", 20 червня 1964