Тижневик Дивізії "Галичина" - до Шевченкових Уродин, 9 березня 1944 року

УЗЯТИ МЕЧ

“До перемоги", тижневик Військової управи Галичини для добровольців Стрілецької дивізії “Галичина”, число 10 з дня 9 березня 1944 року

Давно вже бабуся історія не бачила епохи, подібної до наших часів. Вже кілька століть, а то й тисячоліття дилема „або пан або пропав" невідома народам. Сивою давниною припали ті часи, коли народ, уронивши з рук своїх зброю, зникав з лиця землі. Від часів середньовіччя вже не бачимо цілковитого заникання народів, а лише - здобування ними або втрату державности. Сьогоднішня боротьба вертає картини стародавніх катастроф, Як колись ґлядіятор на арені, впустивши меч, мусів умерти, так у нинішній війні народ, що випустив із рук зброю, загине, Ніхто нікому не обіцяє пощади. Не втратою державности загрожує поразка. а знищенням. Доба відновлює силу меча. Вона ше раз стверджує: жити має право і буде той, хто міцно тримає в руках зброю. Хто впустив або не мав її, той – раб.

Усе це пригадавши, ми, що впустили зброю майже на дві сотні років, з радістю можемо вітати той меч, що потрапив до рук народу - в особі нашої Дивізії. Страшно в цю добу бути народом без зброї. Нещодавно наші батьки не відчували цього трагізму. Отож тим вразливіше вирисовується перед нами в ці дні геніяльна постать найбільшого провидці, що майже сто років тому відчув увесь трагізм народу без зброї. Саме тоді, коли завмер останній дзвін випущеного з рук українського народу меча, народив ся Тарас Шевченко. На щастя то були часи, коли в народі ще лунала слава його зброї. Геніяльною інтуїцією відчув Шевченко, що воля й доля народу ходить у парі з силою зброї. Лиш тоді здобуде народ собі волю, як “понесе з України у синєє море кров ворожу", оголосив поет.

Здається дивним, що людина сумирної праці – поет - так глибоко розуміє вагу зброї, та й не тільки розуміє, а й передбачає і вболіває, і горить, і невтомно кличе до чину.

Коли Чінґісхан сплюндрував усю узбецьку державу і переслідував самого царя, цей безстрашно кинувся на кочі з високого берега в річку, переплив її і з другого берега люто погрозив завойовникові нагаєм, що й тільки мав при собі. „От такого сина я б собі бажав", - сказав Чінґісхан. Чи не так Шевченко, мавши проти себе не меншого Чинґісхана в особі Москви, мав силу і мужність боротися і безмежно вірити в неминучу перемогу. Але - тільки через зброю. Де б він не був, на що б не глянув, всюди він бачить того ж завзятого звитяжця, що не розлучається зі зброєю. Ніщо не минає його ока, все йому нагадує того войовника. З могили встає козак, сивий, похилий, і нарікає, що гетьман запродав у ярмо християн. Церква з хрестом - то козацька церква, але вона не так собі стоїть, догниває, ні, для Шевченка вона „давно стоїть, виглядає запорожця з Лугу''. Зовсім непомітне побутове явище - дівчина вишиває хустину. Але у войовничого народу й це не абияка подія. І тут захована ідея бойової, козацької слави, бо „По всій Україні заревли великі дзвони, щоб сідлали хлопці коні, щоб мечі - шаблі гострили та збирались на весілля, на веселе погуляння, на криваве залицяння". А коли „до зірниці з криниці напувала коня, виносила зброю, прощалася при долині, тоді подарувала й хустину, щоб згадував на чужині".

„З щитом або на щиті", - казали жінки войовничого народу своїм синам та чоловікам. Хіба ж не цим світоглядом мужности й героїзму перейняті всі твори Шевченка? Ось і несуть козака на „щиті" з походу; „китайкою, труна вкрита, осаули несуть зброю, на ній кров позакипала, ведуть коня вороного, розбиті копита, а на ньому сіделечко, хустиною вкрите".

А що вже говорити про могили! Кожна з них - то свідок слави, свідок збройної боротьби. Перебуваючи в середньо-азійській пустині, Шевченко нудиться, що там не має могил. „Хоч би на сміх де могила о давнім давні говорила... неначе люди не жили..." Справді, як то могли жити люди без бойової слави, засвідченої в могилах, що шепчуть про минуле. Тоді як тут: „Дивлюся, в могилі усе козаки: який безголовий, який без руки, а хто по коліна, неначе відтятий... Дивися, дитино, оце козаки, на всій Україні високі могили, усі ті могили, усі отакі. Це спить наша воля", - каже поет.

Тільки з вояком, тільки зі зброєю мислить він волю. І ця думка не кидає його до гробу. Все той же вусатий козак верзеться „з своєю волею мені на чорнім вороні – коні", - признається Шевченко.

Без наукових джерел, без наукових розправ, самою силою генія збагнув Шевченко, що не народ опустив із рук своїх зброю. Завели його проводирі, і немилосердно ганить і картає він їх за це.

Такої характеристики зазнають усі, хто втратив розуміння батьківщини, хто кричить, що несе душу й шкуру за „отєчество" (московське). „Їй-Богу овеча натура, дурний шию підставляє, а не знає за що", - каже Шевченко, іменуючи таких збірним ім'ям - „було добра того чимало: Галагани і Киселі і Кочубеї, Нагаї".

Але й безнадія не може вбити в Шевченка надію. Гаразд! Хай немає в народу зброї, хай сам народ став гречкосієм, хай тільки „торба, а з торбини виглядає доля" у нього (згадаймо до речі, колективізовані селяни говорили: “я середняк — торба з правого боку й торба з лівого, а я посередині"); хай прикидано волю і славу важким каменем московської сили, хай зостались могили, а в могилах трупи, але ж вони про волю нишком в полі говорять. І цей гомін Шевченко підсилює до громового. Коли немає в народі козацького духу, співай йому, мій голубе, співай про Січ, про могили, коли яку насипали, кого положили. “Утни, батьку, щоб нехотя на ввесь світ почули!"

Повір до кінця, без краплини сумніву, каже євангелія, і гора зрушиться з місця на твоє бажання. Така віра в пробудження народу була в Шевченка. Очима пророка він бачить на сто років. І хоч батьківщина „укрилась бур'яном, цвіллю зацвіла, в калюжі, в болоті серце прогноїла і в дупло холодне гадюк напустила, але ж дітям надію в степу віддала".

І Шевченко вірить і діє. З тихого слова кує „до старого плуга новий леміш і чересло''. Ним зоре переліг. Але не збіжжя посіє, не хліб збере. “Посіє сльози, виростуть ножі обоюдні", цебто зброя. Бо треба „розтяти погане, гниле серце, трудне, вицідити сукровату і налити свіжої козацької крови". Пророчі слова збуваються. Обоюдні ножі ростуть. Серце народу розкраяне. Сукровату кров виціджується, наливається живої, чистої крови. Народ підіймає меч.
А. О.

Тарас Шевченко

* * *
Буває, в неволі іноді згадаю
Своє стародавнє, шукаю, шукаю,
Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,
Що й я таки Бога колись-то хвалив!
Шукаю, шукаю... Господи, б хотілось
Згадать хоть що-не будь! Та оце й наткну[в]сь
На таке погане, що так і заснув,
Богу не молившись!.. От мені приснилось...
Свинею заснувши, звичайне, такий
І сон приверзеться... Ніби край могили
Пасу я ягнята, а я ще малий;
Дивлюся, могила ніби розвернулась,
А з неї виходить неначе козак,
Уже й сивоусий собі неборак,
Та і йде до мене... Я собі звернулось,
Щеня мов під тином, — звичайне, мале,
То й перелякалось. От мене бере
Неначе на руки та несе в могилу,
А чорна могила ще гірше розкрилась.
Дивлюся, в могилі усе козаки:
Який безголовий, який без руки,
А хто по коліна неначе одтятий, —
Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті.
— Дивися, дитино, оце козаки
(Ніби мені каже), — на всій Україні
Високі могили, дивися, дитино,
Усі ті могили усі отакі.
Начинені нашим благородним трупом,
Начинені туго. Оце воля спить!
Лягла вона славно, лягла вона вкупі
З нами, козаками! Бачиш, як лежить —
Неначе сповита!.. Тут пана немає,
Усі ми однако на волі жили!
Усі ми однако за волю лягли,
Усі ми і встанем, та Бог його знає,
Коли-то те буде. Дивися ж, дитино!
Та добре дивися — а я розкажу,
За що Україна наша стала гинуть,
За що й я меж ними в могилі лежу.
Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину.
Слухай же, дитино. — А потім ягнята
Приснились у житі, лановий біжить
Та б’є мене добре, і ніби, проклятий,
Свитину здирає. І досі болить,
Як сон той згадаю. А як нагадаю
Козака в могилі, то й досі не знаю,
Чи то було справді, чи то було так,
Мара яка-нéбудь. Мені той козак
Розказував ось що...

— Не знаю, як тепер ляхи живуть
З своїми вольними братами.
А ми браталися з ляхами!
Аж поки третій Сигизмонд
З проклятими його ксьондзами
Не роз’єднали нас... Отак
Те лихо діялося з нами!

Во ім’я Господа Христа
І Матері його святої!
Ляхи прийшли на нас войною!
Святиє Божії міста!
Ксьондзи скажені осквернили!
Земля козача зайнялась
І кров’ю, сину, полилась,
І за могилою могила,
Неначе гори, поросли
На нашій, синочку, землі!

Я жив на хуторі, з [нрзб].
Я стар був, немощен. Послав
З табун я коней до обозу,
Гармату, гаківниць два вози,
Пшона, «пшениці, що придбав,
Я всю мізерію оддав
Моїй Україні-небозі...
І трьох синів своїх. — Нехай,
Я думав, грішний, перед Богом
Нехай хоть часточка убога
За мене піде, за наш край,
За церков Божію, за люде,
А я молитись в хаті буду. —
Бо вже нездужав, сину, встать,
Руки на ворога піднять!

Зо мною, слухай же, остались
Данило, чура мій, та я,
Та Пріся, дочечка моя!
Воно ще тілько вир[ос]тало,
Ще тілько-тілько наливалось,
Мов та черешенька!.. За гріх,
За тяжкий, мабуть, гріх великий
Не дав мені Святий Владика
Очей нарадувать старих
Моїм дитятком!..
Не ходили
Ксьондзи по селах, а возили
На людях їх з села в село,
Такеє-то у нас було!
Якось їх, клятих, і до мене
Вночі на хутір занесло.
А з ними челядь їх скажена,
Та ще драгуни... Дай мені!
Хоч коли-небудь, Боже милий!
На світ Твій виглянуть з могили —
Спряжу всю шляхту на огні!
Вони, вони — не бійся, сину! —
Вони, ксьондзи, мою дитину
З собою в хату завели,
Замкнулись п’янії, я бачив.
А челядь п’яна полягала
У клуні на соломі спать,
Драгуни теж. А ми з Данилом
Соломи в сіни наносили,
А клуню просто запалили...
Не встануть, прокляті, оп’ять
Дітей козачих мордувать,
Усі до одного згоріли!
І Пріся бідная моя
Згоріла з клятими! А я...
На пожарищі хрест з Данилом
Поставили, та помолились,
Заплакали... Та й потягли,
На коней сівши, до обозу,
Синів всіх трьох моїх нашли,
Та в добрий час і полягли
Отут укупі!..
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А як ми бились, умирали,
За що ми голови складали
В оці могили? Будеш жить,
То, може, й знатимеш, небоже,
Бо слава здорово кричить
За наші голови... А може,
І про могили, і про нас
З старцями Божими по селах
Правдива дума невесела
Меж людьми ходить...

1850