Та серед цієї мертвеччини нуртує вже нова сила. Мистецька напруга пізніших літ уже коріниться у цьому глухому часі. Два прізвища вирізняться в цьому — Олесь Бабій і Євген Маланюк. Це зіставлення прізвищ трохи дивне. Та не слід уважати це порівнанням чи протиставленням. Перший є виїмком у свому часі, другий яскравим його виявом.
Олесь Бабій був, як усі молоді поети, активним учасником визвольних змагань. Як січовий стрілець перейшов усі стадії нашої молодої державности. Крізь гіркість і свари повоєнних літ він переніс свою чисту згадку про недавнє минуле. У часах знеохоти й розпуки він зберіг свій ентузіязм з дитяче щирою вірністю. Оця любов вибухла ярким полумям у "Гуцульському Курені". Книжка, що приносить честь повоєнній галицькій поезії. "Гуцульський Курінь" — це поема національного зриву. Це чи не єдиний свіжий прояв, радісна фанфара, що залунала в нашій поезії 20-тих років."
Л. Б.
Зі статті "Буревістя в українській поезії"
"Краківські вісті", 18.01.1942
https://zbruc.eu/node/61143
Олесь БАБІЙ
† 2 березня 1975
ГУЦУЛЬСЬКИЙ КУРIНЬ
Поема
(Уривки)
I.
На заходi вiйна згасає блиском ватри.
На сходi палахтить червоний, лютий гнiв.
А до гуцульських сiл прийшли вiйськовi карти,
Щоб леґiнi пiшли обороняти Львiв.
Вiтри осiннi рвуть з дерев листки останнi,
Вiтаючи зиму, несуть їй дар з намист,
А в селах дива див: якiсь казки веснянi;
Принiс взимi весну той перший падолист.
По селах йдуть вiйти бундючно i пристойно,
Стукочуть до вiкон хатин сiльських, курних:
– Вставайте, леґiнi! Знов треба йти на войну;
Боролись за чужих – борiмся за своїх!
Iз долiв вiстi йдуть: новi там хмари звисли –
З панами бiй iде пiд Львовом, Перемишлем!
I хлопцi всi встають. Iдуть гуртом плаями,
Прощають мовчки знов смерековий порiг.
А матiрня сльоза пливе, пливе слiдами –
На ґрунях, на верхах бiлiє перший снiг.
Вже машерують хлопцi долиною,
Лугом дорiжкою,
Бiлим пiском.
В путь невiдомую, в путь соколиную,
Попiд смерiчкою,
Попiд лiском.
Ладно сосниною всi закосиченi –
Всi до однiського, всi як один.
Трошечки п'янi всi, замогориченi,
Бо на прощаннячко пили за ринського
Дєдя, i мама, i син.
В них наопашки їх сердаки,
Йдуть не як леґiнi, а як панки.
Десь плаче, плаче дiвонька:
"Щаслива вам мандрiвонька!"
Та хлопцi в смiх. Навiщо сум?
Пiдсвистують всi гучно в такт
I пiдтанцьовують йдучи,
Сокирами виблискують, спiваючи
Бундючно так:
"Єсть у мене топiр, топiр та кована бляшка,
Научу я москалика та i того ляшка".
Iдуть розспiванi, веселi.
Земля дуднить пiд марш i спiв.
Тiнь Довбуша стоїть на скелi,
Благословля своїх синiв:
"Повернете ви вiльнi в дiм,
Лиш iдiть слiдом моїм!"
.........................
II.
Як опинивсь курiнь гуцульський
Аж у житомирських лiсах,
Скоїлася пригода славна.
А сталося воно ось як:
Стояли хлопцi на заставах,
Далеко десь блукав патруль.
Утихли бої, свисти куль,
Тоне в сотнях гульня, забава.
Вiстун сидiв собi на возi,
У карти грав з кухарчуком.
Грицько дiлив та при дорозi
Тютюн з Петром – над капшуком.
Старшини спали на покосах,
А джури прали сорочки.
Варили курку й зовсiм босо
По воду бiгли до рiки.
А наймолодшi тi рекрути
Ще муштрувалися забавно:
"Позiр. А випни, хлопче, грудь.
На плечi крiс. Ну справно".
I всi хлопчиська на команду
Iшли в маршi, мов на параду,
Та лаяли Дмитра, небогу,
Що вiн не вмiє трафить в ногу
I там, де треба ставить праву,
Вiн тиче лiву на неславу;
А як хорунжий: "Стiй!" – накаже,
Дмитро забудеться i ляже
Або десь далi машерує
I все наказу мов не чує.
А кашовар над баняком
Стояв, варив печенi кус
(Його всi звали шмiраком,
Бо був брудний, мов сажотрус).
А Гнат-заблуда чистив крiса
Якимсь тоненьким мотузком,
Кленучи, що усе залiзо
Вже переїла ржа цiлком
I сотник не дає спокою,
Що не шанує Гнатко зброю.
Таж шанувати зброю треба.
Звiдки нову дiстанеш, з неба?
Таж нинi деякi герої
Iдуть у бiй з цiпком, без зброї.
Не озброїла нас шаблями
Нi Францiя, нi iнша мама
Так, як зброїть тих ворогiв,
Що проти нас з усiх бокiв.
Десятник Смик, чванливий паливода,
Оповiдав раз тисячний пригоду:
"Як я в Карпатах бився з москалями
(А мав тодi мадярочку вродливу),
Тодi я сам забрав в полон, на диво,
Весь полк московський. Власними руками
Цiсар Франц Йосиф припняв менi медаль,
Що? Показати? Медаль згубилась. Жаль".
.........................
III.
Пiшов курiнь десь у запiлля,
Знов до мужицьких тихих хат,
На радiсть вдiв, сiльських дiвчат.
Ну, i почалася iдилья:
За кiлька днiв так зжились з вiйськом
Дядьки й бабусi, мов з синами,
Що навiть дiти баби Гапки
У клунi спали зi стрiльцями
I грались з ними цюцюбабки.
А наш Василь, хоч i булавний,
То був тепер такий забавний,
Що дiти їздили на ньому,
Нiби на шкапi, бiля дому.
I син хазяєчки Євдохи
Старшинам скуб чуприну трохи
Й попитував: "Скажiть менi:
Цукорки є в Галичинi?"
А наш вiстун теж бавив дiти
I приносив ляльки та цвiти,
Кормив сирiтку молочком,
Як бiдна та смутна вдова
Iшла до лiсу по дрова
Або десь їздила по сiль
Аж до Одеси, двiстi миль.
Її синочок-карапузик
Все вiстуна тягнув за вуси
I кликав та кричав завзято:
"Вiзьми на руцi! Тату! Тато!"
А вiзники старi з обозу
Саджали на коня дiтей
I вчили, їздить як кiннота.
В дiтей до того є охота,
Тож їздили, i не одно
З коня скотилося в багно,
Розбивши десь об камiнь носа.
Та все ж i дальше дiтваки
Вганяли разом зi стрiльцями,
З рушниць стрiляли в вiкна мамi,
Вели вiйну, мов козаки.
Навiть для збиткiв, Боже милий,
У баби хату пiдпалили.
Бо грались, як то комунiст
Палив село в великий пiст.
У мужикiв стрiльцi – як гостi,
При чарцi йдуть розмови простi.
Рядила не одна бабуся:
"Большевики коня взяли.
Чубату курку й жовте гуся
Аж ген у Москву завезли,
Мабуть, для Ленiна самого,
Бо голодом скарав їх Бог
За вбивство батюшки царя.
Тож комунiсти брали хлiб,
Вiнки покрали у дiвчат".
(Стрiльцi у смiх на скарги цi:
Грiхи цi має i наш брат.)
I нарiкали знов бабусi,
Що два китайцi рудоусi
Шукали в церквi нiби зброї,
З престолу вкрали срiбну чашу.
(О, диво, що Господь їм рук
Не поломив за кривду нашу
I не змiнив у грудку соли
Тих, що безчестили престоли).
А потiм дiд один понурий
Оповiдав до сходу сонця,
Як то було пiд Порт-Артуром,
Як утiкав вiн вiд японця.
Та що й казать! Тут шкода слiв.
Чудна це була, мила хвиля
Життя стрiльцiв i мужикiв,
То була лиш одна iдилья...
IV.
... I тихо. Нiч. Посеред пiль
Замерехтiв Голгофти шпиль.
На Схiд! На Схiд! А перед ними
Країна – хаос, пiтьма, мiт.
Та йдуть гуцули i голосять:
"Iз хаосу най стане свiт!"
I вiрять, вiрять в горде чудо:
Вкраїна Богом, творцем буде!
Iз глини мертвої, iз тьми
Сотворим свiт, сотворим ми!
I рано хлопцi вдарили
Бiля сiльця,
Розхмарили
Свої серця.
Iдуть вперед.
О, що за похiд, що за лет!
Ступають кроком стомилевим,
I ближче Київ кожну нiч.
Красноармiйцi, наче меви
Сполошенi,– усi врозтiч!
Iдуть гуцули. I нагайцi
Вже не свистiти над селом,
Вже не будуть чужi китайцi
Знущатися над мужиком.
Не кине вже черкес дитини
Мужицької в огонь живцем.
За рiдне словечко "Вкраїна"
Уже в тюрму ми не пiдем.
Вже не спалить жидок-комiсар
Вогнем збунтоване село.
Не розкватириться гульвiса
У церквi з кiньми, як було.
Не закопає вже повстанця
Живого в землю та за бунт,
I вже чужого голодранця
Кормить не буде рiдний ґрунт.
Сiчовикiв уже за зраду
В Сибiр чужий не поженуть
За те, що рiдну нашу владу
Обороняли бiля Крут.
О, го! Не крикнете степовi:
"Росiя – свiту голова!"
Не скажете ви козаковi:
"Нема Вкраїни, лиш Москва".
В походах буйних i веселих
Йдуть галичани. Бої. Сни.
А скрiзь в бунтарних гордих селах
Збудився дух старовини.
Над Бугом бродить дух Мазепи,
А над Днiпром – тiнь Орлика,
Колише знов колиска-степ
Своє дитя – сiчовика.
З нiмих могил посеред збiжжя
Воскресло давнє Запорiжжя...
.........................
Цiла Вкраїна – зоря рання:
Повстання, повстання, повстання!
Вiд моря до Збруча по межi:
Пожежi! Пожежi!
I вiд Случа по Чорне море:
Прапори, прапори!
В селi кождiськiм хоругов
I кров, i кров...
I шаровари, i тризуби,
I гайдамацькi гордi чуби.
Жовто-блакитнi та червонi:
"На конi! До зброї! На конi!"
Стоять на чатах немовлята,
На конях дiд старий, бабуня.
Iз крiсами в лiсах дiвчата,
I арсеналом кожна клуня.
Сюди пiди, туди погляньте –
Скрiзь бунтарi i протестанти;
I де твоя стопа лиш стане –
Полковники та отамани.
I Господь тут не розслiдить,
Хто з них герой, а хто бандит.
На чорноземний станув ґрунт
Слiпий, безокий, темний бунт.
Цар, Петлюра i Махно –
Всьо равно:
"Куда пайдьош –
Пропадьош!"
Безмежний степ, безкрайнiй степ
Верстає гуцул вранцi-зрана,
Йде довершити чин Мазепи,
Направить помилку Богдана.
1927 р.
Знимка 1927 року.