До роковин відходу
Славної пам'яти Роман Колісник,
хорунжий Дивізії “Галичина”, учасник битви під Бродами, письменник, журналіст, перекладач, історик, меценат, багатолітній редактор журналу “Вісті комбатанта”, автор безцінної монографії “Військова управа та Українська дивізія Галичина”
хорунжий Дивізії “Галичина”, учасник битви під Бродами, письменник, журналіст, перекладач, історик, меценат, багатолітній редактор журналу “Вісті комбатанта”, автор безцінної монографії “Військова управа та Українська дивізія Галичина”
* 10 жовтня 1923, село Товстеньке, Тернопільщина - † 10 січня 2016, Торонто
Роман Колісник
А ЛІТА МИНАЮТЬ
Ось, вже знову прочитав, що відбудеться крайовий делеґатський з’їзд Братства дивізійників. І котрий? А все це, немов би вчора було. А літа минають... Пішов я на той з’їзд, вдягнувши ветеранську уніформу, оце вперше. Досі я притримувався пацифістської теорії і практики й не мав ніякої уніформи. Аж недавно дістав я наказ від самого генерала — своєї жінки:
- Піди вже нарешті і купи собі ветеранську уніформу, виглядаєш як цивільний селепко.
- Пощо? - питаю.
- А в чім я тебе поховаю? - відповіла вона питанням на моє питання.
На це я не мав ніякого арґументу й чувся знову, як рекрут, коли вона мене повела до “бекляйдунґскамери” - до крамниці з одягом. Купив собі навіть емблему з левиком, але її не мав часу пришити. Приглянувся я до того левика й не сподобався він мені. Виставив язик, немов задихався, вуха, як в кота, хвіст, як шнурочок, та й не видно, чи то лев, чи то львиця. Хоч називай його “левперсон”.
Подушку на медалі вже маю, прислали мені зі старого краю за хустини. Не маю тільки медалів. Прийдеться писати до всіх капітул, а вони грошей хочуть. Спробую піти на базар, там продаються різні медалі, може дешевше куплю.
Збори проходили справно, точки “вибивали, як лента за лентою”, але, як буває, навіть між комбатантами були проблеми майже “не до розв’язання”. Коли прийшлось вибирати управу, затяглася дискусія, чи вибирати голову окремо чи разом з усіма іншими членами? В кожному разі вибрали голову, хоч його в той саме час не було в залі нарад.
Другою проблемою, яку ніхто не дискутував, це було те, що чим рік, тим людям легше зачати говорити, але тяжче скінчити. І як промовець вже скінчить і не має що сказати, він знову починає спочатку.
Ще була проблема, яку перенесено ще з минулого з’їзду, а саме: якого кольору треба носити краватки до уніформи. Також не вирішено проблеми, де носити медалі, якщо їх так багато, що не вмістяться на один бік піджака? Ці справи перенесено на наступний з’їзд.
Одну проблему — як титулувати себе — розв’язано раз на завжди. Титулувати себе слід: “побратиме”. І від моменту одноголосного вирішення цієї справи усі побратими почали себе титулувати: “побратиме товаришу”, “побратиме селепку”, “побратиме друже”, “побратиме маґістре”, а один навіть звернувся до свого співбесідника титулом “побратиме пане дзею”.
Не вирішено ще як титулувати побратимів жіночої статі.
Ще була коротка дискусія, котрий то з черги з’їзд відбувається, але це не дивно, бо літа минають...
1980
1992
З книжки сл. п. Романа Колісника "Найкращі хлопці з Дивізії", Торонто, 1983
- Піди вже нарешті і купи собі ветеранську уніформу, виглядаєш як цивільний селепко.
- Пощо? - питаю.
- А в чім я тебе поховаю? - відповіла вона питанням на моє питання.
На це я не мав ніякого арґументу й чувся знову, як рекрут, коли вона мене повела до “бекляйдунґскамери” - до крамниці з одягом. Купив собі навіть емблему з левиком, але її не мав часу пришити. Приглянувся я до того левика й не сподобався він мені. Виставив язик, немов задихався, вуха, як в кота, хвіст, як шнурочок, та й не видно, чи то лев, чи то львиця. Хоч називай його “левперсон”.
Подушку на медалі вже маю, прислали мені зі старого краю за хустини. Не маю тільки медалів. Прийдеться писати до всіх капітул, а вони грошей хочуть. Спробую піти на базар, там продаються різні медалі, може дешевше куплю.
Збори проходили справно, точки “вибивали, як лента за лентою”, але, як буває, навіть між комбатантами були проблеми майже “не до розв’язання”. Коли прийшлось вибирати управу, затяглася дискусія, чи вибирати голову окремо чи разом з усіма іншими членами? В кожному разі вибрали голову, хоч його в той саме час не було в залі нарад.
Другою проблемою, яку ніхто не дискутував, це було те, що чим рік, тим людям легше зачати говорити, але тяжче скінчити. І як промовець вже скінчить і не має що сказати, він знову починає спочатку.
Ще була проблема, яку перенесено ще з минулого з’їзду, а саме: якого кольору треба носити краватки до уніформи. Також не вирішено проблеми, де носити медалі, якщо їх так багато, що не вмістяться на один бік піджака? Ці справи перенесено на наступний з’їзд.
Одну проблему — як титулувати себе — розв’язано раз на завжди. Титулувати себе слід: “побратиме”. І від моменту одноголосного вирішення цієї справи усі побратими почали себе титулувати: “побратиме товаришу”, “побратиме селепку”, “побратиме друже”, “побратиме маґістре”, а один навіть звернувся до свого співбесідника титулом “побратиме пане дзею”.
Не вирішено ще як титулувати побратимів жіночої статі.
Ще була коротка дискусія, котрий то з черги з’їзд відбувається, але це не дивно, бо літа минають...
1980
Роман Колісник
МАЙЖЕ ЩАСЛИВИЙ ДИВІЗІЙНИК
МАЙЖЕ ЩАСЛИВИЙ ДИВІЗІЙНИК
У наш час кожний хоче бути щасливим, хоче веселитися і сміятися — бути happy. Однак це не так легко осягнути в суспільстві, яке не є щасливе, а є, менше або більше, miserable, - як кажуть англосакси, - “мізерабельне”. (Наша мова навіть не має відповідника на цей людський стан). Не в матеріяльному розумінні, а в духовному. Мірилом щасливого людства є природно сміятися-веселитися, бо тільки людині дав Бог дар сміху. (Правда, коні ще сміються, але по-кінському.) І що людина робить з цим божим даром — сміхом? Марнує його — закопує, як той служака свої таланти з біблійної притчі. В більшості випадків не сміється, а вдає, що сміється. А як хоче собі посміятися, то заглядає до чарки. І тоді того сміху, як кіт наплакав, бо замість сміятися, плаче в камізельку.
Найпопулярніший засіб посміятися в цивілізованому суспільстві — це наймити собі гумориста, який має людей розвеселяти. І, дивіться, до чого це доводить! Людина має божий дар сміху, а щоб з нього користати мусить платити гумористові чи кловнові, щоб посміятися. Все це не має сенсу.
В кожному суспільстві є менше мізерабельні групи й більше мізерабельні. Знову мірилом цієї мізерабельности є вміння сміятися.
До найменше мізерабельних груп можна зачислити дивізійників. Дивізійники вміють сміятися — один з одного сміються, і з того кожен дуже задоволений. Бо як їм не сміятися, коли за ними історія смішна, і їм смішно відтоді. Смішно, що Гіммлер їх зробив галичанами й наказав їм говорити тільки галицькою мовою. Смішно, що командир дивізії ген. Фрайтаґ приписав їм вину за поразку під Бродами, і за це одержав лицарський хрест за хоробрість. Смішно, що Гітлер назвав їх австрійськими рутенцями, які були пацифістами — вівцями, а не вовками, і навіть в австрійській армії почувалися нещасними, - та наказав відібрати від них зброю. Смішно, що вояки сиділи роками в полоні альянтів, а члени Військової управи, котрі їх вербували до дивізії, жили в таборах для переміщених осіб на хлібі альянтів. Смішно, що у незалежній неньці Україні дивізійників називають есесами, як Гіммлер особистим наказом заборонив їм себе називати есесманами; смішно, що пишуть СС дивізія “Галичина”, як німці називали її українською ч. 1, а ген. Шандрук заприсяг її вояків на вірність Україні й найменував 1-ою Українською дивізією Української Національної Армії. За такий сміх не треба навіть платити.
До найбільше мізерабельних груп треба зачислити націоналістів — бандерівців і мельниківців. Хоч вже маємо незалежну неньку Україну із своїм президентом, вони далі не здібні (чи не хочуть) сміятися не то спільно разом, не то — одні з одних, але навіть не вміють користати з демократичного права жартувати з Президента Кравчука, а хочуть з нього зробити такого націоналіста, як Валентин Мороз. Про двійкарів не потрібно згадувати, бо вони не сміються навіть самі з себе.
Що дивізійники найменше мізерабельні, переконався я намацально, зустрівши “ідеально” найменше мізерабельного, майже щасливого дивізійника. В дивізії він був майже щасливий, бо тоді до щастя багато не бракувало: тільки доволі наїстися, добре виспатися, бути здоровим, не пораненим, знайти гарну дівчину на постої, вийти з війни цілим і, найважливіше, не задиратися з своїм командиром-капралем. Бо стара військова аксіома вчить, що у війську є тільки два справжні командири — Бог на небі і капраль на землі.
Тепер він майже щасливий, немов би вже був у раю, хоч ще ходить по землі, правда, ревматичними ногами. Він любить Україну — це передумова щастя діяспірного патріота, вже не курить і ще не п’є, належить до Братства, передплачує журнал “Вісті комбатанта”, щоб директор журналу Бігус про нього був доброї думки. З “Вістями комбатанта” є так, як з життєвою асекурацією*. Щоб виграти щось, мусиш вмерти. Отже, цей дивізійник має запевнене історичне місце у “Вістях комбатанта”... на посмертну згадку, очевидно, як пришле чека на пресфонд. Як “Вісті”, похорон, так і пресфонд можна передплатити наперед.
І ще більше. Він має сім’ю — дітей, яких любить, жіночку, котру дуже любить.
- Як дуже? - спитався я його недовірливо.
- Дуже, дуже! - відповів замріяно.
Я хотів переконатися і його випробувати. Нагадалося мені звідкись: скачи враже, як пан каже.
- А як вона тобі каже скакати, то ти скачеш?
- Та відразу не скачу, але найперше питаюся: я високо скакати?
Я маю свій стиль життя — я врешті знайшов собі мізерабельний “благородний стан”, тобто, погодися з тим, що є. І тим, здається, був задоволений. Поки не почув від “ідеально” найменше мізерабельного, майже щасливого дивізійника, як то легко можна стати майже щасливим, - справжнє щастя буде в небі, тільки спитатися своєї коханої, як високо скакати? Спочатку я дуже врадувався. Але, як кажеться, чим дальше в ліс — тим більше дров, і я скоро опам’ятався. Ану ж моя кохана поставить мені поперечку до скакання так високо, що мене завстидає? Бо вище себе не скочиш, навіть, як твоя жінка тобі накаже...
Найпопулярніший засіб посміятися в цивілізованому суспільстві — це наймити собі гумориста, який має людей розвеселяти. І, дивіться, до чого це доводить! Людина має божий дар сміху, а щоб з нього користати мусить платити гумористові чи кловнові, щоб посміятися. Все це не має сенсу.
В кожному суспільстві є менше мізерабельні групи й більше мізерабельні. Знову мірилом цієї мізерабельности є вміння сміятися.
До найменше мізерабельних груп можна зачислити дивізійників. Дивізійники вміють сміятися — один з одного сміються, і з того кожен дуже задоволений. Бо як їм не сміятися, коли за ними історія смішна, і їм смішно відтоді. Смішно, що Гіммлер їх зробив галичанами й наказав їм говорити тільки галицькою мовою. Смішно, що командир дивізії ген. Фрайтаґ приписав їм вину за поразку під Бродами, і за це одержав лицарський хрест за хоробрість. Смішно, що Гітлер назвав їх австрійськими рутенцями, які були пацифістами — вівцями, а не вовками, і навіть в австрійській армії почувалися нещасними, - та наказав відібрати від них зброю. Смішно, що вояки сиділи роками в полоні альянтів, а члени Військової управи, котрі їх вербували до дивізії, жили в таборах для переміщених осіб на хлібі альянтів. Смішно, що у незалежній неньці Україні дивізійників називають есесами, як Гіммлер особистим наказом заборонив їм себе називати есесманами; смішно, що пишуть СС дивізія “Галичина”, як німці називали її українською ч. 1, а ген. Шандрук заприсяг її вояків на вірність Україні й найменував 1-ою Українською дивізією Української Національної Армії. За такий сміх не треба навіть платити.
До найбільше мізерабельних груп треба зачислити націоналістів — бандерівців і мельниківців. Хоч вже маємо незалежну неньку Україну із своїм президентом, вони далі не здібні (чи не хочуть) сміятися не то спільно разом, не то — одні з одних, але навіть не вміють користати з демократичного права жартувати з Президента Кравчука, а хочуть з нього зробити такого націоналіста, як Валентин Мороз. Про двійкарів не потрібно згадувати, бо вони не сміються навіть самі з себе.
Що дивізійники найменше мізерабельні, переконався я намацально, зустрівши “ідеально” найменше мізерабельного, майже щасливого дивізійника. В дивізії він був майже щасливий, бо тоді до щастя багато не бракувало: тільки доволі наїстися, добре виспатися, бути здоровим, не пораненим, знайти гарну дівчину на постої, вийти з війни цілим і, найважливіше, не задиратися з своїм командиром-капралем. Бо стара військова аксіома вчить, що у війську є тільки два справжні командири — Бог на небі і капраль на землі.
Тепер він майже щасливий, немов би вже був у раю, хоч ще ходить по землі, правда, ревматичними ногами. Він любить Україну — це передумова щастя діяспірного патріота, вже не курить і ще не п’є, належить до Братства, передплачує журнал “Вісті комбатанта”, щоб директор журналу Бігус про нього був доброї думки. З “Вістями комбатанта” є так, як з життєвою асекурацією*. Щоб виграти щось, мусиш вмерти. Отже, цей дивізійник має запевнене історичне місце у “Вістях комбатанта”... на посмертну згадку, очевидно, як пришле чека на пресфонд. Як “Вісті”, похорон, так і пресфонд можна передплатити наперед.
І ще більше. Він має сім’ю — дітей, яких любить, жіночку, котру дуже любить.
- Як дуже? - спитався я його недовірливо.
- Дуже, дуже! - відповів замріяно.
Я хотів переконатися і його випробувати. Нагадалося мені звідкись: скачи враже, як пан каже.
- А як вона тобі каже скакати, то ти скачеш?
- Та відразу не скачу, але найперше питаюся: я високо скакати?
Я маю свій стиль життя — я врешті знайшов собі мізерабельний “благородний стан”, тобто, погодися з тим, що є. І тим, здається, був задоволений. Поки не почув від “ідеально” найменше мізерабельного, майже щасливого дивізійника, як то легко можна стати майже щасливим, - справжнє щастя буде в небі, тільки спитатися своєї коханої, як високо скакати? Спочатку я дуже врадувався. Але, як кажеться, чим дальше в ліс — тим більше дров, і я скоро опам’ятався. Ану ж моя кохана поставить мені поперечку до скакання так високо, що мене завстидає? Бо вище себе не скочиш, навіть, як твоя жінка тобі накаже...
1992
____________
* Страхування життя.
* Страхування життя.
З книжки сл. п. Романа Колісника "Найкращі хлопці з Дивізії", Торонто, 1983
РОМАН КОЛІСНИК ПІШОВ НА ОСТАННІЙ ПОХІД
(Зі Спеціяльного пам’яткового видання Вістей Братства кол. Вояків 1 УД УНА. Лютий, 2016)
(Зі Спеціяльного пам’яткового видання Вістей Братства кол. Вояків 1 УД УНА. Лютий, 2016)
На превеликий жаль повідомляється що Роман Колісник відійшов у вічність 10-ого січня, 2016 р. в м.Торонті де він жив, у 92- ому році свого життя. Вечірня панахида була 13-ого січня в Turner and Porter на вул. Блюр Захід. Там також була служба наступного дня пополудні. Прийшло приблизно 150 людей на обох служб. Похорон був на кладбищі Парк Лавн - де його спочили біля своєї вже покійної жінки Галі. В нього близьких родичів не було і він собі тризни не замовив. Це видання є приготовлене на 40-денну службу яка відбудеться 20-ого лютого, о 9-ій годині ранку в церкві Св. Миколая на вул. Квін і Белвудз, де він був парафіяном. Спілка Українських Журналістів Північної Америки буде мати пам’ятковий день на пошану Романа Колісника як колеґа-журналіста в неділю, 17-ого квітня о 2-ій годині в УНО на вул. Еванс 145, в Етобіко (Торонто).
Підчас Другої Світової Війни Роман Колісник боровся проти комунізму в Дивізії «Галичина» як офіцер ранга хорунжого. Після війни і кілька років в американському полону, переїхав перше до Австралії, де став громадянином, і тоді до Канади, де він переїхав на постійне житло. Роман Колісник одружив Галю Солтикевич у 1960 р., дочку священика з Конотопу. Вона була між іншим талановита співачка і записала один альбом в Торонті. Галя Колісник перед ним відійшла у вічність у квітні 2007 р. На жаль вони не мали дітей. Романа Колісника молодший брат Антон загинув у боротьбі з комуністами у рядах УПА - місце поховання невідоме.
Роман і Галя Колісники жили на 14-ому поверсі у купленому кондомініюмі-квартирі, який мав чудовий вид на центр міста з балкону, на вул. Квебек, у м. Торонто, пару кроків від красивого Гайд Парку в околиці Блюр Захід, де багато українців живуть і находяться різні українські бізнеси, кредитівки, та установи. Це також околиця, де є відомий річний Український Фестивал на вул. Блюр Захід - найбільший український фестивал поза меж України.
Роман Колісник майже до кінця був у дуже доброму фізичному та розумовому стані, та йшов пішки без допомоги, як завжди, по справах на вул. Блюр Захід. Не було знайомим помітливо аж до остатніх пару днів що він хворів. В нього найшли люкімію підчас медичної перевірки на початку грудня. Він ще в остатньому місяці ходив, як завжди, на різні події серед української громади в м. Торонто. Підчас свого довгого життя, він багато приділив часу та уваги на письмо книг та статтей. Він був 14 років від 2000 до 2014 редактор журналу «Вісті Комбатанта», до кінця його регулярного видання в Канаді.
Роман Колісник часто писав поминальні статті своїм побратимам у журналі. Також він виступав на панахидах і тризнах з пам’ятковими промовами. Тому що журналу вже не має, і він пережив більшисть з його побратимів, це видання є скромна проба щось йому зробити на згадку і в остатню пошану, як він так багато іншим допомагав. Ідея була, щоб приготовити коротшу версію до друку, і пізніше довше пам’яткове видання публікувати на інтернеті для безкоштовного користування. Разом з др. Василем Веригою, Роман Колісник був серед Дивізійників один з найбільш плідних письменників, особливо в пізніші роки, коли вже був на пенсії. Отримав багато нагород з усих сторін за його добровільну працю. Роман Колісник мав приємний характер і щедро допомагав фінансово українській громаді все своє життя. Він від 1960 до 1965 працював бухгалтером в газеті Новий шлях, потім отримав професійну сертифікацію бухгалтерства CMA і працював у Міністертві Урядових Послуг провінсії Онтаріо. Був активний у Пласті, Канадсько-Українській Мистецькій Фундації (КУМФ), культурних товариствах Козуб, НТШ, Слово та багатьох інших організаціях. Тому що він писав багато, хай він доповне про себе своєю біографією, яка тут подана.
Приятель
Торонто, 2016
Роман Колісник часто писав поминальні статті своїм побратимам у журналі. Також він виступав на панахидах і тризнах з пам’ятковими промовами. Тому що журналу вже не має, і він пережив більшисть з його побратимів, це видання є скромна проба щось йому зробити на згадку і в остатню пошану, як він так багато іншим допомагав. Ідея була, щоб приготовити коротшу версію до друку, і пізніше довше пам’яткове видання публікувати на інтернеті для безкоштовного користування. Разом з др. Василем Веригою, Роман Колісник був серед Дивізійників один з найбільш плідних письменників, особливо в пізніші роки, коли вже був на пенсії. Отримав багато нагород з усих сторін за його добровільну працю. Роман Колісник мав приємний характер і щедро допомагав фінансово українській громаді все своє життя. Він від 1960 до 1965 працював бухгалтером в газеті Новий шлях, потім отримав професійну сертифікацію бухгалтерства CMA і працював у Міністертві Урядових Послуг провінсії Онтаріо. Був активний у Пласті, Канадсько-Українській Мистецькій Фундації (КУМФ), культурних товариствах Козуб, НТШ, Слово та багатьох інших організаціях. Тому що він писав багато, хай він доповне про себе своєю біографією, яка тут подана.
Приятель
Торонто, 2016
Моя Біографія
Роман Колісник
Лютий 2002 р.
Народився в селі Товстенькому, Тернопільської области, 10 жовтня 1923 року. В 1943, разом з усією 8-ою клясою гімназії в Чорткові, на заклик УСС і УГА, зголосився до Української дивізії, в якій служив до кінця війни. Після звільнення з американського полону в Німеччині студіював економічні науки один рік, а один рік працював у видавництві Українська трибуна. У 1951 році еміґрував до Австралії, де працював дроворубом, звичайним робітником і телефонним техніком.
У 1957 році поселився в Канаді. В Канаді працював знову звичайним робітником, а опісля у видавництвах Вільне слово та Новий шлях. Закінчивши фінснсово-манаджерські студії CMA (Certified Management Accountant), одержав працю у провінційному уряді, закінчивши її на позиції менажера відділу Receipts and Disbursements (відділ приходів і розходів) у Ministry of government services (Міністерство урядових послуг).
Писати репортажі почав у Німеччині, згодом дещо в Астралії, але поважніше літературною працею зайнявся в Канаді.
Щоб змалювати життя повоєнної еміґрації, створив постать «типового політичного еміґранта» - Walter Cap - Володимира Цапа. Суть в тому, що в той час був тиск на еміґрантів, щоб вони «топилися в англосаксонсьому кітлі», а це, в свою чергу, влегшувало отримання праці і т. і. Першим кроком в тому напрямі була зміна прізвіща. Знову повоєнна еміґрація вважала себе політичною, і такі протиленжності створювали конфлікти. «Цап» був і тому щасливому положенні, що його призвіще не треба було «англійщити» - воно по-англійському означало «кашкет». Вольтером став, бо так канадці на праці «перехрещували» на свій лад усіх Володимирів. Збірка гуморесок “Walter Cap, Тяжко бути політичним еміґрантом” вийшла двома накладами в 1986 році.
Щоб замалювати обставини вояка Української дивізії, якнайближчі до справжніх, написав повість “Останній постріл”, відзначену на 8-му літературному конкурсі ім. Лесі і Петра Ковалевих Союзу Українок Америки. Повість перевидало в-во “Червона калина” у Львові, із знаменитим вступним словом про той час письменника Романа Федоріва.
Збірка гуморесок “Найкращі хлопці в Дивізії” - з нагоди 50-річчя її створення - вийшла в 1993 р. У Києві вийшла друком 1996 року, у видавництві «Рада», збірка гуморесок, переказів і фейлетонів п. н. “Від Адама до Леоніда ІІ”.
Написав наукову працю п.н. “Військова управа та Українська дивізія Галичина”, що вийшла в серії видань Наукового Товариства ім. Шевченка в Канаді - Бібліотека українознавства, том. ч. 40, 1990 року.
Зібрав, впорядкував і опрацював “Протоколи Військової Управи «Галичина»”. Це важлива документація про діяльність тої установи в час існування Української дивізії (Видання ксероксовим способом, 1993 р.).
У 2001 вийшла збірка виступів “Від З’їзду до З’їзду, від ювілею До ювілею”, а в 2002 році - споминів, коментарів, фейлетонів, виступів “Майже, але не зовсім”.
Переклав з німецької мови книгу майора Вольфа-Дітріха Гайке, начальника оперативного відділу дивізійного штабу, п.н. “Українська дивізія «Галичина»”, і опрацював примітки до неї під головною редакцією проф. Володимира Кубійовича. (Видана Науковим Товариством ім. Шевченка, Торонто-Париж-Мюнхен, 1970 року). У 1982 року. вийшов друком репортаж-спомин “Довкола світу”.
... Моя бібліографія творчости має понад 700 позицій.
... Я одружений. Моя дружина Галя, народжена в Конотопі, є моя перша і первинна, літературним критиком.
Роман Колісник
Лютий 2002 р.
Народився в селі Товстенькому, Тернопільської области, 10 жовтня 1923 року. В 1943, разом з усією 8-ою клясою гімназії в Чорткові, на заклик УСС і УГА, зголосився до Української дивізії, в якій служив до кінця війни. Після звільнення з американського полону в Німеччині студіював економічні науки один рік, а один рік працював у видавництві Українська трибуна. У 1951 році еміґрував до Австралії, де працював дроворубом, звичайним робітником і телефонним техніком.
У 1957 році поселився в Канаді. В Канаді працював знову звичайним робітником, а опісля у видавництвах Вільне слово та Новий шлях. Закінчивши фінснсово-манаджерські студії CMA (Certified Management Accountant), одержав працю у провінційному уряді, закінчивши її на позиції менажера відділу Receipts and Disbursements (відділ приходів і розходів) у Ministry of government services (Міністерство урядових послуг).
Писати репортажі почав у Німеччині, згодом дещо в Астралії, але поважніше літературною працею зайнявся в Канаді.
Щоб змалювати життя повоєнної еміґрації, створив постать «типового політичного еміґранта» - Walter Cap - Володимира Цапа. Суть в тому, що в той час був тиск на еміґрантів, щоб вони «топилися в англосаксонсьому кітлі», а це, в свою чергу, влегшувало отримання праці і т. і. Першим кроком в тому напрямі була зміна прізвіща. Знову повоєнна еміґрація вважала себе політичною, і такі протиленжності створювали конфлікти. «Цап» був і тому щасливому положенні, що його призвіще не треба було «англійщити» - воно по-англійському означало «кашкет». Вольтером став, бо так канадці на праці «перехрещували» на свій лад усіх Володимирів. Збірка гуморесок “Walter Cap, Тяжко бути політичним еміґрантом” вийшла двома накладами в 1986 році.
Щоб замалювати обставини вояка Української дивізії, якнайближчі до справжніх, написав повість “Останній постріл”, відзначену на 8-му літературному конкурсі ім. Лесі і Петра Ковалевих Союзу Українок Америки. Повість перевидало в-во “Червона калина” у Львові, із знаменитим вступним словом про той час письменника Романа Федоріва.
Збірка гуморесок “Найкращі хлопці в Дивізії” - з нагоди 50-річчя її створення - вийшла в 1993 р. У Києві вийшла друком 1996 року, у видавництві «Рада», збірка гуморесок, переказів і фейлетонів п. н. “Від Адама до Леоніда ІІ”.
Написав наукову працю п.н. “Військова управа та Українська дивізія Галичина”, що вийшла в серії видань Наукового Товариства ім. Шевченка в Канаді - Бібліотека українознавства, том. ч. 40, 1990 року.
Зібрав, впорядкував і опрацював “Протоколи Військової Управи «Галичина»”. Це важлива документація про діяльність тої установи в час існування Української дивізії (Видання ксероксовим способом, 1993 р.).
У 2001 вийшла збірка виступів “Від З’їзду до З’їзду, від ювілею До ювілею”, а в 2002 році - споминів, коментарів, фейлетонів, виступів “Майже, але не зовсім”.
Переклав з німецької мови книгу майора Вольфа-Дітріха Гайке, начальника оперативного відділу дивізійного штабу, п.н. “Українська дивізія «Галичина»”, і опрацював примітки до неї під головною редакцією проф. Володимира Кубійовича. (Видана Науковим Товариством ім. Шевченка, Торонто-Париж-Мюнхен, 1970 року). У 1982 року. вийшов друком репортаж-спомин “Довкола світу”.
... Моя бібліографія творчости має понад 700 позицій.
... Я одружений. Моя дружина Галя, народжена в Конотопі, є моя перша і первинна, літературним критиком.
ПОСТ СКРИПТУМ
Рік 2003
- Вояк стріляє, а Бог кулі носить, - твердить ще інша мудрість. Так то з моїми прогнозами - «настріляв» їх тому десять років, і куди ці кулі полетіли ?
Не нарікаю, куди понесло мої особисті «кулі». Я свою норму давно перевищив, і «Кардинал» далі терпеливо на мене чекає. Тільки він взявся на новий спосіб: запропонував мені великі заощадження на всі услуги - тільки плати наперед. В капіталістичному устрою тяжко ігнорувати корисний торговельний «діл» - навіть по смерті. Застановляюся.
Мільйонером не став, хоч купую лотерійні квитки. Правду сказавши, мало-що не використав доброї нагоди - ще за «купонової валюти» України. Треба було переїхати в свою вільну державу й виміняти доляри на українські купони. Кортіло. Моя фінансова дорадниця, почувши моє бажання врешті стати мільйонером, облила мій гарячий бізнесовий запал льодовою водою, кажучи: «Уважай, не повертайся з торбами. А як би вертався, то на ці гроші-купони треба великих мішків» - додала, підморгнувши лівим оком. Тепер запізно, бо уряд України увів нову тверду вітчизняну валюту - гривню, яка доживе й переживе американського доляра - навіть хитрим трюком не судилося мені стати мільйонером...
... Останній штрих до моєї біографії радо допише заведення «Кардинала» чи інший довічний, сказавши не по-професійному, погребник...
Роман Колісник Семенович
Торонто, 2004 року Божого
Рік 2003
- Вояк стріляє, а Бог кулі носить, - твердить ще інша мудрість. Так то з моїми прогнозами - «настріляв» їх тому десять років, і куди ці кулі полетіли ?
Не нарікаю, куди понесло мої особисті «кулі». Я свою норму давно перевищив, і «Кардинал» далі терпеливо на мене чекає. Тільки він взявся на новий спосіб: запропонував мені великі заощадження на всі услуги - тільки плати наперед. В капіталістичному устрою тяжко ігнорувати корисний торговельний «діл» - навіть по смерті. Застановляюся.
Мільйонером не став, хоч купую лотерійні квитки. Правду сказавши, мало-що не використав доброї нагоди - ще за «купонової валюти» України. Треба було переїхати в свою вільну державу й виміняти доляри на українські купони. Кортіло. Моя фінансова дорадниця, почувши моє бажання врешті стати мільйонером, облила мій гарячий бізнесовий запал льодовою водою, кажучи: «Уважай, не повертайся з торбами. А як би вертався, то на ці гроші-купони треба великих мішків» - додала, підморгнувши лівим оком. Тепер запізно, бо уряд України увів нову тверду вітчизняну валюту - гривню, яка доживе й переживе американського доляра - навіть хитрим трюком не судилося мені стати мільйонером...
... Останній штрих до моєї біографії радо допише заведення «Кардинала» чи інший довічний, сказавши не по-професійному, погребник...
Роман Колісник Семенович
Торонто, 2004 року Божого
ПОСТ-ПОСТ СКРИПТУМ
Думав я думав, що увійду в синеківський стоіцизм у суперсеньйорському віці й не буду здібний переживати подій, як Калнишевський у норі-ямі. Іґноруючи усі принади неньки України. Та де там! Останній рік (з гаком), точніше: від обрання президентом України Віктора І Великого, (забув вже дату) до 3 серпня 2006, 2-ої години вночі (за київським часом), таке...
Думав я думав, що увійду в синеківський стоіцизм у суперсеньйорському віці й не буду здібний переживати подій, як Калнишевський у норі-ямі. Іґноруючи усі принади неньки України. Та де там! Останній рік (з гаком), точніше: від обрання президентом України Віктора І Великого, (забув вже дату) до 3 серпня 2006, 2-ої години вночі (за київським часом), таке...
Михайло Слабошпицький
ЩОБ ЯКНАЙБІЛЬШЕ ПОБАЧИТИ В ДОРОЗІ. Про книжку “Останній постріл Єріка” та її автора Романа Колісника з Торонто
ЩОБ ЯКНАЙБІЛЬШЕ ПОБАЧИТИ В ДОРОЗІ. Про книжку “Останній постріл Єріка” та її автора Романа Колісника з Торонто
Кладовище Park Lawn у Торонті, де поховали сл. п. Романа Колісника