У грудні, 7-го, були 83 роковини за Василем Стефаником...
Його син-письменник Юрій, який підписувався псевдонімами Юрій Клиновий і Юрій Гаморак, написав вельми цікаву книжку про батька під назвою "Моїм синам, моїм приятелям". Книжка вийшла 1981 року в Едмонтоні. З неї Василь Стефаник постає часом у цілком несподіваному, принаймні для мене, світлі. Ось один з її розділів. Уперше текст друкувався 1942 року в львівському часописі "Наші дні".
ПЕРШЕ КОХАННЯ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА
В травні 1897 р. Стефаник послав в листі своєму приятелеві Вацлавові Морачевському сім “образків”. Це в більшості модні в тому часі поезії в прозі, а між ними одна, що з уваги на свій зміст може викликати здивування. Тут вона в цілості:
(ВАЦЛАВОВІ)
Раненько чесала волосся. Крізь вікно протискалися проміні осінні. Сповзали з волосся, як срібні тоненькі ниточки з золотої брили.
Як вона чесала, то широке листя горіха під вікном хиталося поволеньки і перегонило проміні з одної шибки в другу.
Сперлася обома руками на стіл, а волосся впало та й плечі закрило та й крісло.
Спадало, як водопад золотих хвиль спадає. Спадаючи, вижолобили собі хвилі дорогу і підмивали тепер дальше шию.
Чиста, сполокана, як білий камінь, тота шия.
- Ось осінь вже. Чи ти, листя, шепчеш, що він мене вже не любить? А може ти за людьми говориш, що я негідна, бо-м далася на підмову? Або приносиш його мислі, що я старіюся та не можна мене любити? Скажи, сажи, горішку, що ти шепчеш?
Склонила голову на білі руки. Жмут волосся впав і закривав сині лінії, що ними руки уткані.
- Скажи бо, горішку, скажи, коханий!
Та й заридала. Сльози текли по руках, як коли би каплі, що відірвалися від того водопаду.
А за вікном шепотів горіх широким листям: “Чешися, дурна, він тебе любить”.
Раненько чесала волосся. Крізь вікно протискалися проміні осінні. Сповзали з волосся, як срібні тоненькі ниточки з золотої брили.
Як вона чесала, то широке листя горіха під вікном хиталося поволеньки і перегонило проміні з одної шибки в другу.
Сперлася обома руками на стіл, а волосся впало та й плечі закрило та й крісло.
Спадало, як водопад золотих хвиль спадає. Спадаючи, вижолобили собі хвилі дорогу і підмивали тепер дальше шию.
Чиста, сполокана, як білий камінь, тота шия.
- Ось осінь вже. Чи ти, листя, шепчеш, що він мене вже не любить? А може ти за людьми говориш, що я негідна, бо-м далася на підмову? Або приносиш його мислі, що я старіюся та не можна мене любити? Скажи, сажи, горішку, що ти шепчеш?
Склонила голову на білі руки. Жмут волосся впав і закривав сині лінії, що ними руки уткані.
- Скажи бо, горішку, скажи, коханий!
Та й заридала. Сльози текли по руках, як коли би каплі, що відірвалися від того водопаду.
А за вікном шепотів горіх широким листям: “Чешися, дурна, він тебе любить”.
Ця поезія в прозі, присвячена Вацлавові Морачевському, з мистецького боку не дуже то й цікава, хоча своїми порівняннями, внутрішнім ритмом і певним настроєм вже зраджує руку майбутнього новеліста. Зате цікава вона іншим. Це ж бо перший і останній твір Стефаника присвячений великому і дивному людському почуванню: любові.
Вацлав Морачевський, одержавши цитований вгорі нарис, здивувався:
Вацлав Морачевський, одержавши цитований вгорі нарис, здивувався:
“Я думаю про Ваші образки і про той, що Ви для мене його написали. Не для мене він, хоча ім’я моє має. Здається мені, що я занадто звичайна людина на героя, а занадто сильна на ледащо. Жаль мені горіха, що бідній жінці брехав, і жінки, що йому вірила, і трохи жаль самого себе.”
Стефаник у свою чергу написав листа Морачевському, в якому розкрив тайну переживань, що лягли в основу нарису:
“Я би вам хотів сказати, що той горіх збрехав, але він не міг правду вповісти. Тота правда страшна, та не під пару вона срібному лучеві, аби її горіх пускав із ним укупі. Сонце лише потіху дає людям. А той образок правдивий, але за мене він написаний. Давно я сповідався, а за мою найсердечнішу біль таки нікому не казав. Написав лиш образок та й Вам дав, бо лиш Вам міг дати.
То давня історія. Я ще був у школі. Висока білява панна мене полюбила. Я перший раз дізнався, що дівчина мене любить. Ой, то була радість, але я не любив панни.
Тому не любив, що вона мені лист написала відразу. Як я той лист читав, та й та любов пропала, як коли би її стрічки листу спивали. То лиш була хвилина одна та й перша.
Тепер та панна нещаслива.
Раз вона чесалася, і я був при тім. Та вона питалася горіха, чи прийде її милий. Я відповів за горіха, що прийде, але додав, що горіх так мусить їй сказати, бо інакше він не годен, як сонце дивиться на нього. А якби він правду сказав, то би всох на другу весну. А той милий ходить собі, та й не треба за нього у образку писати, бо він мав лиш мінутку одну, а та пропала, як камінь у воду.”
То давня історія. Я ще був у школі. Висока білява панна мене полюбила. Я перший раз дізнався, що дівчина мене любить. Ой, то була радість, але я не любив панни.
Тому не любив, що вона мені лист написала відразу. Як я той лист читав, та й та любов пропала, як коли би її стрічки листу спивали. То лиш була хвилина одна та й перша.
Тепер та панна нещаслива.
Раз вона чесалася, і я був при тім. Та вона питалася горіха, чи прийде її милий. Я відповів за горіха, що прийде, але додав, що горіх так мусить їй сказати, бо інакше він не годен, як сонце дивиться на нього. А якби він правду сказав, то би всох на другу весну. А той милий ходить собі, та й не треба за нього у образку писати, бо він мав лиш мінутку одну, а та пропала, як камінь у воду.”
І здавалося б, що по тій незначній події не повинно б залишитися більше слідів, як у серці поета, що вже замовкло. Але призначення хотіло інакше, бо на героїню цієї любовної історії вибрало сестру найбільшого його приятеля Льва Бачинського.
З Львом Бачинським, пізніше широко відомим українським діячем, Стефаник ближче зійшовся в коломийській гімназії, десь коло 1988 р., і вони вкупі з Лесем Мартовичем, заприязнилися на ціле життя. Розказуючи про цих приятелів у нарису “Людміла”, він пише:
“Найрадше ми перебували в Серафинцях, бо мати Бачинського провадила дім вже на інтеліґентську стопу.”
Здається, щ не лише це було причиною частих відвідин Стефаника в Серафинцях, козацькому селі коло Городенки, здається, що тут не остання роля припала також сестрі Бачинського Євгенії.*
Євгенія народился в 1975 р. Стефаник знав її від дитячих років, бавився з нею і любив золотоволосе дівча, аж доки любов не переродилася в кохання. Трапилося це, як він “ще був в школі”, отже в гімназії, десь коло 1891 р., коли Євгенія була 16-літньою дівчиною. Та його кохання було лише короткотривалим захопленням, а для Євгенії вона стало трагедією, що коштувала їй життя.
Прикрі перипетії, які Стефаник пережив у зв’язку з цим коханням, досить яскраво показує його листування з Бачинським, дуже цікаве також з інших причин. З цього листування збереглося 23 листи з часу від 5 листопада 1893 р. до 24 червня 1896 р., всі писані з Кракова, де Стефаник студіював тоді медицину. В кожному листі він, так чи інакше, згадує про Ґеню, а щонайменше передає їй привіт. В першій половині 1896 р. Бачинський, як добрий брат, хотів остаточно вияснити неясне становище між сестрою і приятелем. Тому написав йому листа, де вимагав розв’язки і то тим більше, що Євгенія мала тоді 21 рік, як на ті часи для дівчини поважний вік, що їй траплялися женихи і треба було думати про те, щоб її видати заміж. Стефаник відповів довгим листом, де подав не тільки широку аналізу свого відношення до Євгенії, але й цікаві думки про освіту тодішніх жінок і сій психологічний автопортрет, треба сказати, чорний, місцями, здається, невірний. Цей лист, датований 14 травнем 1896 р., цитуємо повністю: ....
З Львом Бачинським, пізніше широко відомим українським діячем, Стефаник ближче зійшовся в коломийській гімназії, десь коло 1988 р., і вони вкупі з Лесем Мартовичем, заприязнилися на ціле життя. Розказуючи про цих приятелів у нарису “Людміла”, він пише:
“Найрадше ми перебували в Серафинцях, бо мати Бачинського провадила дім вже на інтеліґентську стопу.”
Здається, щ не лише це було причиною частих відвідин Стефаника в Серафинцях, козацькому селі коло Городенки, здається, що тут не остання роля припала також сестрі Бачинського Євгенії.*
Євгенія народился в 1975 р. Стефаник знав її від дитячих років, бавився з нею і любив золотоволосе дівча, аж доки любов не переродилася в кохання. Трапилося це, як він “ще був в школі”, отже в гімназії, десь коло 1891 р., коли Євгенія була 16-літньою дівчиною. Та його кохання було лише короткотривалим захопленням, а для Євгенії вона стало трагедією, що коштувала їй життя.
Прикрі перипетії, які Стефаник пережив у зв’язку з цим коханням, досить яскраво показує його листування з Бачинським, дуже цікаве також з інших причин. З цього листування збереглося 23 листи з часу від 5 листопада 1893 р. до 24 червня 1896 р., всі писані з Кракова, де Стефаник студіював тоді медицину. В кожному листі він, так чи інакше, згадує про Ґеню, а щонайменше передає їй привіт. В першій половині 1896 р. Бачинський, як добрий брат, хотів остаточно вияснити неясне становище між сестрою і приятелем. Тому написав йому листа, де вимагав розв’язки і то тим більше, що Євгенія мала тоді 21 рік, як на ті часи для дівчини поважний вік, що їй траплялися женихи і треба було думати про те, щоб її видати заміж. Стефаник відповів довгим листом, де подав не тільки широку аналізу свого відношення до Євгенії, але й цікаві думки про освіту тодішніх жінок і сій психологічний автопортрет, треба сказати, чорний, місцями, здається, невірний. Цей лист, датований 14 травнем 1896 р., цитуємо повністю: ....
_______________
* Відомості про Євгенію дала вдова по пок. Левові Наталія Бачинська.
Знимки з книжки “Твори” Василя Стефаника, виданої його сином Юрієм у Реґенсбурзі 1948 року.
Лист-відповідь 25-літнього Стефаника мене здивував своєю, сказати б, занудливістю,
перепрошую. Ч
Лист-відповідь 25-літнього Стефаника мене здивував своєю, сказати б, занудливістю,
перепрошую. Ч
итаємо:
