середа, 5 лютого 2020 р.

Пам'яті полковника УПА Василя Левковича-"Вороного"




Славної пам'яти Василь Левкович, псевдо "Вороний" —
полковник УПА, лицар Золотого Хреста Бойової Заслуги 2-го класу, один із 32 нагороджених ним повстанців. 

* 6 лютого 1920 - † 13 грудня 2012 

Від часу вступу до УПА у березні 1943, пройшов шлях від чотового до командира Воєнної округи "Буг", у лютому 1946 отримав звання майора Повстанської армії. Наприкінці того ж року йому присвоєно звання полковника УПА - посмертно, позаяк командування Армії вважало його загиблим.
17 грудня 1946 війська МҐБ оточили криївку, де, крім "Вороного" були провідник Сокальської округи Яків Притулка-"Бурий" і охоронець Пилип Цар-"Левич". Палили документи. "Бурий" підірвався ґранатою при спробі захоплення, "Левич" застрелився. "Вороний" намагався евакуюватися запасним виходом, та задихнувся і знепритомнів. Слідство тривало близько року, Левкович був ув’язнений у тюрмі "на Лонцького" у Львові та у слідчій в’язниці МҐБ у Києві.
22 липня 1947 Військовий трибунал військ МВД Київської области засудив Левковича до 25 років виправно-трудових таборів. Він повністю відсидів строк покарання й був звільнений з Дубравного табору 7 грудня 1971-го.

Василь Левкович–“Вороний”
СТОРІНКИ ПЕРЕЖИТОГО КОМБАТАНТОМ УПА 

Присвячується цей спомин дружині Ярославі, яка відбула 8 літ у підпіллі при большевицькій дійсності і 8 літ в ув’язненні, та дочці Дарусі і синові Романові, які також, як діти репресова‑ них батьків, немало горя зазнали. А що таке 8 літ підпілля в большевиків, може зрозуміти тільки той, хто хоч трохи побував у підпіллі.
Уривок: "Епопея з шуцманшафтом" 

...Після вибуху 2‑ї світової війни (1.ІХ.1939 р.) місцевість, у якій я жив, попала під німецьку окупацію. Будучи симпатиком, а відтак членом ОУН, я проходив підготовку для ведення боротьби з окупантами, а також у разі війни з большевиками для походу в похідних групах ОУН на схід. Навесні 1941 року я пройшов підпільний вишкіл військового характеру в с. Улазів. Крім цього, проходив я військову підготовку в курені молоді, який був організований у кожному селі в піднімецькій окупації.
Військовий вишкіл в Улазові на Чесанівщині був організований повітовим провідником ОУН на Чесанівщині (Любачів тоді був на большевицькій стороні) Грабцем Омеляном з Нового Села, яке, до речі, в той час також було під большевиками. Грабець був високого зросту, брюнет, дуже енергійний і товариський, закінчив Празьку політехніку (Чехословаччина), віком у той час десь поза 30 років, встиг побувати в польських тюрмах як член ОУН, а також у польському концтаборі — горезвісній Березі Картузькій.
Вишкіл був організований під виглядом агрономічних курсів, а тому вдалося добитися на нього офіційного дозволу від німецької адміністрації. Місцем заквартирування була обширна священикова стодола, а навчання частково у школі, а решта — під відкритим небом.
Проводили вишкіл якісь приїжджі спеціялісти з військової справи, щось із 4 чи 5 чоловіків, кожний по кілька днів за своєю спеціяльністю. Впоряд один, польову службу другий, зброєзнавство третій і т. д. Ні прізвищ їхніх, ні псевдонімів ми, учні, не знали. Не знали також, звідки прибули вони, але здається, що з Кракова. У тому часі (вересень 1939 – червень 1941 рр.) у Кракові в основному зібралася українська інтеліґенція, яка еміґрувала з території західних земель України, що в той час опинились під большевицькою окупацією, а також з Закарпатської України. Запам’ятались мені пісні від Грабця Омеляна, які ми співали у вільний від занять час.
А в Березі кожний з нас арештант,
Це є дипломований маркерант,
Пів дня він накладає, ще й пальцем попихає,
Що крок постойкує — кричить, гей‑руп!
Бо ми є хлопці на все готові,
Тортури нові не зломлять нас.
А в Березі кожний з нас це є спец,
Швець, столяр, голяр, муляр і кравець,
Орудує мітлою, лопатою, косою,
А бульбу шкрепче, як старий лупій.
Бо ми є хлопці на все готові,
Тортури нові не зломлять нас.
А в Березі кожний з нас — це поет,
Що складає пару важких сонет,
Поезії райдужні, трагедії...
(далі не пам’ятаю).
І друга пісня:
В сірих мурах тюремних,
В темних льохах підземних
І в таборах за дротом густим
Нас тирани карають,
В серці вбити бажають
України любов пресвяту.
Ні кайдани, ні мури,
Ні катівські тортури,
Ані холод, ні голод, ні лють,
Гордих дум про свободу
І про щастя народу
В вольних душах незломних не вб’ють.
Пам’ять княжої слави
І козацької справи,
І вогняних полум’яних днів,
І освячена зброя
Кров’ю впавших героїв
Веде в бої нові побідні.
Грянуть знову гармати
Громом бою розплати
За тризуба зневажений знак.
В блиску щастя і слави
Українська держава
Стане вольна, могутня, грізна
Після закінчення вишколу присвоєно нам і військові ступені, враховуючи і знання військової справи з інших армій. Мені присвоєно ступінь старшого стрільця.
У 1941 р. в першій декаді липня була сформована наша похідна група (понад 40 осіб) на схід. Керівником групи був призначений повітовий провідник ОУН Чесанівщини Грабець Омелян, вихованець Празького вищого навчального закладу.
Згідно з планом організації ОУН, такі похідні групи були підготовлені на всіх землях Закерзонщини з місцевої молоді, а також багатьох прибулих з території західних українських земель, окупованих большевиками в 1939 р. Мета підготовки таких груп проведення й організування української влади на землях, зайнятих німцями. Наша група мала призначення в південну частину Воронізької області, тобто на етнічні українські райони в цій області.
Однак події на фронті розвивались не таким темпом, як передбачувалось, беручи до уваги воєнні події на заході чи півдні Європи.
Ми пройшли північною територією Галичини і півднем Волині й опинилися в м. Рівне. У той час у Рiвненській області помер обласний провідник ОУН Робітницький, і на його місце назначено обласним провідником нашого керівника групи Грабця Омеляна. Похід далі не відбувся і ми були розміщені по території Рівненської області з призначенням організувати і вишколювати місцеву молодь у куренях молоді, а також організувати тимчасову народну міліцію, яка в майбутньому могла б стати основою української армії.
П’ятеро чоловіків з нашої групи (Пилипівський Теодор, Стасик Михайло, обидва з Горайця, Мозіль, Хіта — з с. Хуторів та я) були віддані в розпорядження заступника начальника міліції в м. Дубно. Федорчука Сергія із ним приїхали в Дубно Рівненської області, Начальником Дубенської міліції (більше 100 осіб) був сотник петлюрівської армії (прізвище Шпільник). Федорчук приблизно на початку 1942 року був заарештований німцями, правдоподібно, як член ОУН, і в тому ж, 1942 році помер у тюрмі. Мабуть, німці допомогли йому в цьому.
У Дубенській міліції ми, приїжджі 5 осіб, виконували функції інструкторів військової та політико‑виховної підготовки.
Дубно було тоді окружним центром з приналежними до нього районами: Дубенським, Вербівським, Козинським, Радивілівським, Млинівським, Демидівським і Острожецьким.
З комендантів районних міліцій особливо запам’ятались мені брати Кривичуни Арсен і Гавриїл з с. Рачин. Один був комендантом міліції в м.Варковичі Дубнівського району, а другий — не пам’ятаю, в якому районі. Кривичун Арсен був старшим, приблизно в 1940 році большевики арештували його. Сидів він у Дубенській тюрмі.
У перші дні війни Німеччини з Совєтським Союзом молодший брат, Кривичун Гавриїл, був мобілізований большевицькою адміністрацією з возом і парою коней на форшпан для транспорту деяких потрібних адміністрації речей. У Дубно, коли його завантажували якимсь вантажем, він довідався від місцевого населення, що в тюрмі розстрілюють в’язнів. Його підводу завантажили крісами та іншою зброєю, і вночі велика валка підвод рушила в напрямі м. Рівне. За Дубном, не доїжджаючи повороту на польову дорогу до Рачина, Гавриїл зупинив підводу, щоб нібито поправити упряж на конях, але справжня мета його була в тому, щоб зачекати, доки проїдуть інші підводи і опинитись у кінці валки. Конвойний солдат запитав, що сталося. Той сказав, що “порвалась упряжка”, зараз поправлю і поїдемо далі Коли переїхала валка, Гавриїл, у минулому капраль, чи плютуновий польської армії, взяв один з крісів з підводи і заїхав прикладом кріса дрімаючого конвойного по голові так, що той полетів у придорожній рів. Чи вбив він його, чи тільки приголомшив, Гавриїл так і не знав.
Не гаючи часу, він повернув на Рачин, підняв алярм, зібрав хлопців і зі зброєю, яку мав на підводі, а також захованою в селян, вони пішли розбивати большевицьку тюрму в Дубні (це всього за два кілометри від Рачина). Коридор тюрми повністю прострілювався, і коли пустили по ньому серію з кулемета, адміністрація й охорона тюрми, думаючи, що це німецький десант, припинили розстрілювати в’язнів, покинули тюрму і подалися втікати в напрямі Рівного. Рачинські хлопці порозбивали двері камер тюрми зі ще живими в’язнями і звільнили їх. Частина в’язнів тюрми вже була розстріляна. Брат Гавриїла Арсен ще був живий і його разом з іншими в’язнями було звільнено.
Адміністрація тюрми, проходячи через місто, побачила, що ніяких німців немає, і здогадалась, що то зробило місцеве населення. Вона повернулася назад до тюрми, але рачинці вже встигли звільнити всіх живих в’язнів, так що большевики застали в тюрмі тільки розстріляні ними жертви.
Десь у кінці липня або на початку серпня 1941 р. я був у цій тюрмі, бачив порозбивані двері, пошкоджені кулями стіни, кров і мозок, порозбризкувані на стінах і підлозі, а також могили розстріляних у тюрмі людей, що були на подвір’ї тюрми коло західної огорожі. В одній могилі, як казали місцеві люди, лежало більше 700 чоловіків, в другій, добре пам’ятаю, 211 жінок.
І так рачинські хлопці завдяки Кривичуну Гавриїлові врятували життя кільком сотням, а може, і тисячі в’язнів.
Пізніше, в ув’язненні в мордовських таборах, стрічав Охримовича (не пам’ятаю імені), який був у тюрмі з чоловіком, який у 1941 році був ув’язнений, його камера вся розстріляна, а він під трупами остався живим. Цей чоловік уже старший віком, здається, з села Мирогоща, як один з кращих господарів села був у 1940 або в 1941 році заарештований, щоб змусити його записатися в колгосп, що мало би послужити прикладом для інших.
Як розказував він, у той день (день розстрілу) дали їм дуже добру і смачну вечерю та об’явили “отбой” на годину раніше. Після цього вони почули постріли на верхньому поверсі тюрми. Молодші люди в камері почали зривати батареї для опалення, щоб у такий спосіб організувати оборону. Коли прийшла черга розстрілу їхньої камери, “кормушка” у дверях відкрилась і з кулемета пустили серію по в’язнях камери. Той чоловік лежав на підлозі ззаду за людьми, і вбиті кулеметними серіями в’язні впали на нього. Він не чув, як після цього відкрили двері камери, бо в камері було чути стогін перебитих, наглядач запитав, хто ще живий, — відізвись, — більше стріляти не будуть. Відізвалось кілька голосів. Наглядач усіх їх дострелив з пістолета. Відтак він чув якісь голоси, розбивання дверей та інші звуки, але не відзивався. Він не знав, що то Рачинські хлопці розбивали камери, а ті, побачивши в камері розстріляних, нічого там не робили. Щойно через кілька днів прийшли в тюрму німці і, розбираючи трупи розстріляних, витягнули його, живого, з‑під трупів. Визвано німецького генерала. Той сфотографував його, розпитав про все і наказав відвезти машиною в його рідне село.
У 1944 році з приходом совєтської влади на Рівненщину його знову арештовано. “Почему ты, старик, клевещешь на советскую власть и говоришь, что в 1941 расстреливали заключённых в Дубенской тюрьме?”. Тоді стрічав його Охримович, який був з ним у камері і все це мені розказав.
Казав мені також Охримович, що десь у 1944 році в Дубні на центральній площі прилюдно повісили начебто ініціятора розбиття Дубенської тюрми в 1941 році. Виходить з того, що це повісили Кривичуна Гавриїла, який у 1941 році організував розбиття тюрми і тим врятував від смерті свого брата Арсена і сотні інших людей від розстрілу в тюрмі.
Про Охримовича нічого докладніше сказати не можу, однак у Львові є Осадчий Михайло, журналіст за професією, який з ним близько здружив і він, мабуть, зможе про нього більше розказати.
Служба в міліції йшла своєю чергою, а німецька агресія розвивалась по‑своєму. Десь у кінці серпня чи у вересні 1941 року в Дубні встановлено німецьку жандармерію і розформовано частини української народної міліції. З її рядів організовано “шуцманшафт”, який виконував функцію поліції під керівництвом німецької жандармерії, а з другої частини — “Гільфсвахманшафт” (Hilfwachmanschaft), тобто допоміжну вартівничу чи охоронну службу, завданням якої було охороняти різні матеріяльні склади та інші об’єкти. Частина молоді з міліції розійшлась по домах.
Я попав у “шуцманшафт” і, виконуючи завдання організації ОУН, лишився там, щоб зачекати до відповідного часу. Пробув я там до березня 1943 р., доки не отримав наказу іти в підпілля і повести з собою всіх членів поліції зі всім озброєнням.
3а час служби в “шуцманшафті” був у мене доволі цікавий випадок. Дубенська тюрма, про яку я вже розказував, перейшла в розпорядження вермахту (німецької армії). У ній тримали німецьких дезертирів та інших порушників військової дисципліни. Жандармерія для свого користування переробила на тюрму 2‑поверховий мурований будинок на віддалі близько кілометра від канцелярії жандармерії, і в її обслузі був лише один начальник тюрми, фольксдойчер. Для нагляду замість наглядачів відправляли з “шуцманшафту” на чергування по кілька чоловіків і вони мінялися раз на добу. Один з них був як комендант вартівничої служби, інші чергували.
У міру потреби в Дубно приїжджав з Рівного німецький військовий суд і розглядав справи підсудних у військовому ресторані “nur fьr Deutsche” (тільки для німців). Цей суд присуджував переважно до кари смерті. Були засуджені і на тюремне ув’язнення, і таких відводили десь до Рівного в тюрму.
Засудженого до кари смерти з тюрми приводили двоє “шуцманів” у чергову канцелярію жандармерії, звідси з ним ішов черговий жандарм через місто на місце розстрілу і там його розстрілював.
Сталося так, що десь з Козинського району привезли двох хлопців‑українців, членів чи симпатиків ОУН. Їм також загрожувала кара смерти. Але їх ще не судили.
Недалеко від Дубна в околицях Кременця в місцевості, здається, Криниця (точно не пам’ятаю) німці організували “батальйон шуцманшафту”. Ця частина готувалась для боротьби з червоними партизанами, які вже діяли на Поліссі і просувалися ближче до нас.
Вони, як і наші шуцмани, були в шинелях і шапках совєтської армії та мали білі пов’язки з віддрукованим на них номером. З того шуцбатальйону підійшло до мене два хлопці (я тоді був комендантом шуцманшафту), щоб допомогти вирвати тих двох хлопців з тюрми. Це були їхні знайомі. Прізвище одного з них було Пасічник, другого не пам’ятаю.
Я скористався з того, що мені наперед від жандармерії повідомили, що сьогодні о 24.00 годині прийшли два шуцмани, щоб вони пішли в тюрму і привели в жандармерію чоловіка. Прізвище чоловіка вони давали шуцманам безпосередньо перед відходом з канцелярії жандармерії в тюрму.
Комендантові вартівничої служби я сказав перед відходом на чергування, що вночі прийдуть по людей, а двом хлопцям з батальйону передав, щоб зайшли в тюрму не пізніше як о 22–23.00 годині і забрали потрібних їм ув’язнених хлопців. Двері тюрми відкрили, бо я сказав комендантові, що прийдуть по людей, ті (Пасічник і другий чоловік) зайшли і сказали начальникові тюрми видати їм таких‑то двох чоловік. Свої пов’язки з трицифровими числами вони перешили так, що видно було тільки дві цифри (у нас були пов’язки тільки з двоцифровим номером). Начальник тюрми записав їхні номери пов’язок і віддав їм під розписку вказаних людей, ті вивели їх з тюрми, посідали на ровери по двоє на один ровер і поїхали.
Після 24 години зайшло в тюрму двоє шуцманів за чоловіком, потрібним жандармерії, той тільки запитав, а чому разом не брали. Ті, нічого не знаючи, сказали, що мають привести в жандармерію тільки того чоловіка.
Мені вранці доповіли, що перед ними взяли двох чоловіків з тюрми. Я, вдаючи, що нічого не знаю, пішов перевірити по написах, хто і кого взяв. У результаті винним залишився начальник тюрми — фольксдойчер, якому все рівно нічого не зробили.
З мене жандармерія по цій справі списала два протоколи, чому я сказав комендантові вартівничої служби, що приїдуть вночі по людей, але я з того виплутався, тим більше, що то була їхня вина, що вони висилали шуцманів без відповідної записки від жандармерії. Так вдалося врятувати двох наших хлопців.
Зв’язок з організацією ОУН я тримав через чоловіка на прізвище Казван, імені не пам’ятаю, у минулому це був офіцер польської армії, походженням десь з Демидівського району (Дубенська округа); у той час працював у Дубні як окружному центрі Дубенщини. Виконував він функцію команданта дубенського гільфсвахманшафту — допоміжної вартівничої служби.
У ніч з 16 на І7 березня 1943 р. я отримав від ОУН наказ іти в підпілля і повести з собою увесь шуцманшафт (всього до 60 чол.). Однак при собі тільки кілька чоловіків мали пістолети, а кріси і кілька десятизарядок (напівавтоматична зброя) були закриті в окремій кімнаті, ключ від якої був у канцелярії жандармерії. Однак замок у тій кімнаті був нескладний і мені вдалося відімкнути його звичайним витрихом (відмичкою), зробленим замість ключа.
У ту ніч увесь “шуцманшафт” Волині перейшов у підпілля. Жандармерія дзвонила по телефонах: “Alle Schutzmannschaft‑Banditen!” (увесь шуцманшафт — бандити).
Дубенський гільфсвахманшафт мав у своєму розпорядженні ще харчовий склад, так що вийшли вони не тільки зі зброєю, а ще й з деяким запасом харчів. Командантом там був Казван, який пізніше під псевдом “Черник” був шефом штабу “Енея” — к‑ра Воєнної Округи південна Рівненщина – Дубно – Крем’янець.
Шуцмани, які чергували в той час у тюрмі, відкрили двері камер і випустили всіх в’язнів, тим більше, що в цій тюрмі сиділо тоді кілька українців. У тюрмі остався сам начальник тюрми фольксдойчер, який там і спав.
Так закінчилась у мене епопея з шуцманшафтом та почалась відкрита збройна боротьба з окупантами України німцями, а відтак і з большевиками, де основний девіз був: “Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї”.


Про повстання всією Україною, що його готувала УПА, і полковника "Вороного"
о