Атена-Святомира Пашко
* 10 жовтня 1931, село Бистриця, Дрогобицький повіт, Львівське воєводство — † 20 березня 2012, Київ
ДЕЩО ПРО СЕБЕ САМУ
Не люблю дат. У віршах майже не ставлю їх. Себе усвідомила якось раптово в ранньому дитинстві. Я? Я? Я... Що я тут, хто я, звідкіль? Сиділа на землі, у траві серед квітів і намагалася викристалізувати в пам’яті те, що невловимо розпливалося. Згодом примирилася, старалася не заглиблюватися.
Бога усвідомила, коли ще маленькою зовсім розхворілася. Побачила біля своєї постелі маму, що молилася і плакала.
Ще святвечір... Ми приїхали до бабусі і діда. Вечір молитви, таїнства, побажання усім добра і волі, взаємне прощення. З татом вийшли надвір. Там, у сірому небі мали злітати янголи. Біля батькової руки, насторожившись, я чула шелест їхніх крил і наче сама здійнялась у безмежний і таємничий сніговий світ. Білі сорочки, в які одяглися в той вечір мої бабуся з дідом — засвітилися святістю на все моє життя.
Великдень — сяюча свічками церква, світанок, дзвони, запах воску, весни і оте могутнє: Христос Воскрес!
Писала вірші, відколи навчилася тримати олівця. До того імпровізувала. Називала цей стан про себе: "Зараз буду думати". Це було захоплююче... Ранньою весною, коли топилися сніги і темніла волого земля з прим’ятими травинками — йшла в поле. Тягнуло туди нестримно. Писала, присідаючи на землю, чи вербовий пеньочок... “І води, води непереможні, дзвони дзвонять, пульсують, як кров, зроджує пісню величну й тривожну вічне безсмертя і вічна любов...“
В капличці на сільському цвинтарі молилася з подругою дитинства за Україну.
Україну спізнала від народження ... “Малою я бачила кров...” Бачила вбитиx повстанців, над якими знущалися... Сталінщина, большевизм, чорна олжа... Живим я тоді могла ще тільки носити кулі.
Багато втрат. Відмова від університетських студій на українській філології, щоби в учительстві не йти на компроміс зі собою.
Втрата батька. Потім синочка. Витримати допомогла доля тоді і пізніше.
Святе і страждальне кохання. Мамина безмежна любов, розуміння, надзвичайна доброта, тактовність і аристократизм духу. Особливо відчуваю це тепер, коли вже тільки дух її витає наді мною ненастирливо, лагідно, як вона за життя земного.
Атена Пашко
Бога усвідомила, коли ще маленькою зовсім розхворілася. Побачила біля своєї постелі маму, що молилася і плакала.
Ще святвечір... Ми приїхали до бабусі і діда. Вечір молитви, таїнства, побажання усім добра і волі, взаємне прощення. З татом вийшли надвір. Там, у сірому небі мали злітати янголи. Біля батькової руки, насторожившись, я чула шелест їхніх крил і наче сама здійнялась у безмежний і таємничий сніговий світ. Білі сорочки, в які одяглися в той вечір мої бабуся з дідом — засвітилися святістю на все моє життя.
Великдень — сяюча свічками церква, світанок, дзвони, запах воску, весни і оте могутнє: Христос Воскрес!
Писала вірші, відколи навчилася тримати олівця. До того імпровізувала. Називала цей стан про себе: "Зараз буду думати". Це було захоплююче... Ранньою весною, коли топилися сніги і темніла волого земля з прим’ятими травинками — йшла в поле. Тягнуло туди нестримно. Писала, присідаючи на землю, чи вербовий пеньочок... “І води, води непереможні, дзвони дзвонять, пульсують, як кров, зроджує пісню величну й тривожну вічне безсмертя і вічна любов...“
В капличці на сільському цвинтарі молилася з подругою дитинства за Україну.
Україну спізнала від народження ... “Малою я бачила кров...” Бачила вбитиx повстанців, над якими знущалися... Сталінщина, большевизм, чорна олжа... Живим я тоді могла ще тільки носити кулі.
Багато втрат. Відмова від університетських студій на українській філології, щоби в учительстві не йти на компроміс зі собою.
Втрата батька. Потім синочка. Витримати допомогла доля тоді і пізніше.
Святе і страждальне кохання. Мамина безмежна любов, розуміння, надзвичайна доброта, тактовність і аристократизм духу. Особливо відчуваю це тепер, коли вже тільки дух її витає наді мною ненастирливо, лагідно, як вона за життя земного.
Атена Пашко
* * *
Розбився годинник
розсипалися хвилини
чорним намистом
по інших вимірах і часах
в наступне тисячоліття.
Виліплюю
Обеліск
Пам’яти.
* * *
Ця глухота і глумота
Й більмо олжі
в сльозливім оці.
О, Боже! Нам допоможи,
Звільни з диявольської моці.
І мудрости зішли
на нас,
і чола просвіти,
і душі...
Давке огруддя німоти
і зашморг
у мулькім задушші.
І яничарське — все одно —
й послужливі вгодливі
руки,
І камінь, що бульчить
на дно,
Відбившись чорно
від розпуки,
Від жаху чорно-биль билин,
Оскалу чорно-биль
злодіянь,
Солодко-млосним став
полин,
Згодований підступним змієм.
Усе це — я.
Усе це — ми.
І б’ється об груддя стремено,
І кінь до вершника
чвалить.
Навпіл розчахнуте
знамено!
І страсне поле,
Страсний край,
І страсна в покручах
дорога.
А Великодний час
гряде —
Дай мудрости
дійти до нього.
* * *
Заснула я втомлена на шляху...
А під головою
камінь твердий.
А груди
на колючій стерні.
І снилися сни важкі,
Бо під головою камінь...
Прилітав легіт весняний,
торкався ніжними поцілунками
чола мойого.
Я всміхалася...
і спала.
Іноді виповзала з-під каменя гадюка.
Жалила.
Я стискала зуби від болю —
і спала.
Бо знов прилітав легіт.
Виріс колос
біля грудей моїх.
Зі стерняного поля.
Тільки кукіль обвився
довкола стебла його.
О, як берегла я ввісні цей колос,
що виріс біля грудей моїх
із поля стерняного
де заснула я
на твердому камені,
що звила собі під ним
кубельце гадюка.
Насувалися хмари,
то буря,
то град.
Берегла я свій колос.
В сміхався він вдячно мені.
Не будила негода зі сну.
Кукіль розцвів.
Заслонив він мій колос
від серця мого.
Врятувати колос хотіла.
Зірвала кукіль.
Звільнила стебло.
Бо зернам в землю була пора.
І колос затремтів
від злості і гніву.
І колос потемнів
від образи
і болю.
І тихо промовив:
- Ти геній мій злий.
Так тихо промовив,
що не виповзла гадюка.
Так тихо промовив,
що не вколола стерня.
Так тихо промовив,
що не захмарилось небо,
не налетіла буря,
не згасло сонце.
Тільки -
я пробудилась зі сну.
Розбився годинник
розсипалися хвилини
чорним намистом
по інших вимірах і часах
в наступне тисячоліття.
Виліплюю
Обеліск
Пам’яти.
* * *
Ця глухота і глумота
Й більмо олжі
в сльозливім оці.
О, Боже! Нам допоможи,
Звільни з диявольської моці.
І мудрости зішли
на нас,
і чола просвіти,
і душі...
Давке огруддя німоти
і зашморг
у мулькім задушші.
І яничарське — все одно —
й послужливі вгодливі
руки,
І камінь, що бульчить
на дно,
Відбившись чорно
від розпуки,
Від жаху чорно-биль билин,
Оскалу чорно-биль
злодіянь,
Солодко-млосним став
полин,
Згодований підступним змієм.
Усе це — я.
Усе це — ми.
І б’ється об груддя стремено,
І кінь до вершника
чвалить.
Навпіл розчахнуте
знамено!
І страсне поле,
Страсний край,
І страсна в покручах
дорога.
А Великодний час
гряде —
Дай мудрости
дійти до нього.
* * *
Заснула я втомлена на шляху...
А під головою
камінь твердий.
А груди
на колючій стерні.
І снилися сни важкі,
Бо під головою камінь...
Прилітав легіт весняний,
торкався ніжними поцілунками
чола мойого.
Я всміхалася...
і спала.
Іноді виповзала з-під каменя гадюка.
Жалила.
Я стискала зуби від болю —
і спала.
Бо знов прилітав легіт.
Виріс колос
біля грудей моїх.
Зі стерняного поля.
Тільки кукіль обвився
довкола стебла його.
О, як берегла я ввісні цей колос,
що виріс біля грудей моїх
із поля стерняного
де заснула я
на твердому камені,
що звила собі під ним
кубельце гадюка.
Насувалися хмари,
то буря,
то град.
Берегла я свій колос.
В сміхався він вдячно мені.
Не будила негода зі сну.
Кукіль розцвів.
Заслонив він мій колос
від серця мого.
Врятувати колос хотіла.
Зірвала кукіль.
Звільнила стебло.
Бо зернам в землю була пора.
І колос затремтів
від злості і гніву.
І колос потемнів
від образи
і болю.
І тихо промовив:
- Ти геній мій злий.
Так тихо промовив,
що не виповзла гадюка.
Так тихо промовив,
що не вколола стерня.
Так тихо промовив,
що не захмарилось небо,
не налетіла буря,
не згасло сонце.
Тільки -
я пробудилась зі сну.
«Вірю в Україну, в її майбутнє. Інакше не могла би жити»
“Атена Пашко, дружина В’ячеслава Чорновола” – здебільшого так про неї пишуть ще й сьогодні, у заголовках. Така вже, мабуть, страшна сила історичної інерції – згадувати про жінку насамперед у зв’язку з її чоловіком. Достойної біографії Атени Пашко – поетеси, громадської діячки, організаторки демократичного жіночого руху в незалежній Україні – досі ще немає. Хоча її життя, сповнене інтриг, авантюр, небезпек та запеклої боротьби, покладене на олтар державтоворення, якраз і могло би стати достойним прикладом для нинішніх борців і патріотів.
Її назвали Атеною – власне, одне з прочитань імені давньогрецької богині мудрости Афіни. Батько, учитель німецької мови та історії стародавнього світу, вибрав для доньки саме це, нехарактерне для України, ім’я. А священик охрестив її Святомирою.
Атена-Святомира змалечку знала, що таке патріотизм, національно-визвольний рух та повсякчасна боротьба. Ще школяркою вона тайкома носила передачі воякам УПА, тримала зв’язок між кількома селами. Звісно ж, складала повстанські вірші й зачитувала їх упівцям біля вогнища. Вона просто не могла б стати звичайною жінкою, домогосподаркою.
Змалечку Атена виявляла інтерес до гуманітарних наук – мови, літератури, історії. Але батько знав, що більшість гуманітаріїв закінчують у сибірських таборах, і тому наполіг, щоб після закінчення школи донька вступила до лісотехнічного інституту – там вона й здобула фах інженера-хіміка. Там і познайомилася зі своїм першим чоловіком – Василем Волицьким. Пишуть, що Волицький теж переймався національною ідеєю, але оскільки займав високу керівну посаду, то не міг собі дозволити бодай якось виявляти ці настрої. І дружині радив “Не грайся з вогнем! Чого ти вчепилася до політики? Облиш!” Атена облишити ніяк не могла, занадто важливою була для неї ця справа. З чоловіком довелося розлучитись.
Працювала в Бориславі, а також у Львівському університеті. Через надто активну громадянську позицію та проукраїнські настрої була звільнена. На той час за нею вже тягнувся виразний дисидентський шлейф. З того часу й аж до здобуття Україною суверинітету за нею уважно стежило всевидяче око КҐБ. А вона мов нічого й не помічала, робила те, що вважала потрібним.
Працювала в Бориславі, а також у Львівському університеті. Через надто активну громадянську позицію та проукраїнські настрої була звільнена. На той час за нею вже тягнувся виразний дисидентський шлейф. З того часу й аж до здобуття Україною суверинітету за нею уважно стежило всевидяче око КҐБ. А вона мов нічого й не помічала, робила те, що вважала потрібним.
Із В’ячеславом Чорноволом вони познайомилися в київському помешканні відомого українського дисидента Івана Світличного. Побралися в 1969 році в Якутії, де Чорновіл відбував заслання. Атена вдягнула вишиванку, В’ячеслав подарував їй великого гуцульського персня. Додому поверталися пішки через тайгу – таким було весілля. Таким стало й сімейне життя. Видавали “позацензурний” “Український вісник” – передавали однодумцям у рукавах по одній – дві сторіночки, тайкома відносили до друкарки. Коли В’ячеслава знову арештували, Атена не побоялася видати ще кілька номерів – це в умовах, коли ловили й саджали вже всіх без розбору.
Арешт
Арешт не оминув і її. У 1972. Слідчі навмисне організували їхню, ніби випадкову, зустріч у коридорі. Її вели на допит, а В’ячеслава назад, у камеру. Він устиг гукнути їй “Атенонько, тримайся!” А спеціяльно підсаджена до Атени жінка “переклала”: “Ти чуєш, що він сказав? – Атена, в усьому зізнайся!” Невдовзі Атену випустили. Але вдома було смутно. Доньку Ірину затято цькували в школі, навіть виключили з комсомолу, домагалися, аби та зреклася матері. Якась учителька їй сказала: “Твоя мати носить передачі Чорноволу, а ти будеш їй носити”. Удома спілкуватися було неможливо – прослуховувалось усе.
Коли родина відмовилася від телефону, КҐБ залучило сусідів – вони просвердлили в стінах дірки й слухали, як могли. Тому мати з донькою, знаходячись в одній кімнаті, писали одна одній листи… А ще – поїздки до Чорновола в заслання, звідки треба було таємно привозити й поширювати його статті, постійний дамоклів меч КҐБ над головою. Словом, романтика дисидентства як вона є…
Коли В’ячеслав Чорновіл 1985 року повернувся додому, закипіло справжнє життя: збори, мітинги, Гельсінська спілка. У цей час Атена особливо переймалася відродженням “Союзу українок” – великої жіночої організації, яка свого часу діяла в Галичині – з 1917 до 1938 року. Політична й громадянська активізація жіноцтва, зростання рівня жіночої освіти, участь жінки в політиці та піднесення національної свідомости – ось що займало думки Атени Пашко з середини вісімдесятих до початку дев’яностих.
Атена завжди знаходила час писати вірші. Їх, звісно, за часів СССР жодного разу не видали й не надрукували – надто вже волелюбно й непримиренно вони звучали:
Ми ті,
що переступили
через смерть.
Ми ті,
що запалили вогонь
правди,
мужности,
чистоти.
Ми ті,
що душі свої поклали
на крила вічности.
що переступили
через смерть.
Ми ті,
що запалили вогонь
правди,
мужности,
чистоти.
Ми ті,
що душі свої поклали
на крила вічности.
У 1991 році, після ГКЧП, Атена вже відкрито зайнялася Союзом українок. Завдяки її постійній праці та політичній мудрості й виваженості вже того ж року в Києві відбувся Всеукраїнський Установчий з’їзд Союзу Українок, де затвердили статут і символи організації, а також обрали головою Атену-Святомиру Пашко. Далі – робота над розширенням мережі регіональних осередків, велика просвітницька й культурно-мистецька діяльність, турбота про відродження національних традицій. За часів керівництва Атени Пашко Союз українок був справді дієвою й впливовою організацією – вдалося домогтися членства в міжнародних жіночих організаціях – Світовій Федерації Українських Жіночих Організацій та Всесвітньому Альянсі Жіночих Організацій, налагодити зв’язок із українками за кордоном.
Атена Пашко все своє життя сіяла зерна державности, незалежности, свободи. Сходили вони, на її думку, надто вже повільно: «Колись я думала: коли буде український прапор, тризуб, можна буде співати гімн – вже буду щаслива. Але якщо вони і є, але вихолощені, то сумно, прикро. Дуже прикро і аж страшно робиться, що через двадцять років мусимо повертатися до тих початків, що досі не можемо скинути з себе ярмо раба, що треба відроджувати окрадену духовність, знівечену мораль, потоптану мову, сплюндровані святині… Але надія не вмирає».
Після смерти В’ячеслава Чорновола в 1999 році Атена Пашко присвятила решту свого життя впорядкуванню його спадку, виданню його книг. Хоча й в останні роки, перенісши інфаркт, будучи вже майже сліпою, спілкувалася з жінками з усієї України – консультувала, розраджувала, давала надію. Ту надію, яка міцно тримала на світі її саму.
Сергій Осока
Атена Пашко
* * *
Бо старости нема
є тільки біль і туга,
і білий ночі сплеск,
і сплеску тьмяний зблиск...
Бо старости нема
є тільки біль і туга,
і білий ночі сплеск,
і сплеску тьмяний зблиск...
А старости нема.
Оскалена наруга
на зблідлих шпальтах днів -
лиш окрушиний зиск.
Оскалена наруга
на зблідлих шпальтах днів -
лиш окрушиний зиск.
Як же Вам, Жінко, у засвітах спиться? – пам’яті Атени Пашко
У календар наших національних втрат уписано ще одну сумну дату: 20 березня 2012 року. День, коли відійшла у вічність поетка-шістдесятниця, учасниця українського правозахисного руху, громадський діяч, дружина і соратниця Вячеслава Чорновола – Атена Пашко.
За кожним із цих титулів – цілий міх страждань і болю, а також зелений листочок лавру до вінка, що його ми тепер сплітатимемо для неї у своїй вдячній пам’яті.
Це була людина яскравої долі, яка ніколи не вміла і не хотіла блякло тьмяніти. Якби тепер, у ці сумні дні прощання хтось захотів подивитися на записи живої Атени, я би порадив відеокадри з перший славних рухівських демонстрацій. На них Атена іде в колоні поряд із Вячеславом – обоє веселі, натхненні, щасливі. Такими вони й увійшли в українську історію.
Усе своє життя Атена докінчувала фразу, яку почула з уст розстрілюваного земляка: «Слава Укр..!» Згодом Атена напише у своєму вірші: «Малою я бачила кров, / кров убитих земляків моїх…». Вона підхопила цю естафету патріотизму й відтоді любила свій край великою і жертовною любов’ю.
Для нас, бунтівної молоді 70-х, вона стала символом буремного і вірного кохання. Її любов до Вячеслава Чорновола, що починалась як поетична, згодом здобула інші епітети: борцівська, казематна, каторжанська – і далі за сторінками біографії чоловіка. Все знесла, все витримала, виборола свою власну героїчну біографію, мужньо ставлячи чоло всесильному КҐБ та негідній системі. Коли арештовували Вячеслава, вона, де могла, продовжувала ним почате. І врешті-решт увійшла в нову епоху з надією й ентузіязмом.
Союз Українок і Рух – два камені, на яких Атена вибудувала свій заслужений громадський постамент у часи національного відродження. У цю пору ця жінка не знала ні хвилинки спокою, пропускаючи численні статті й документи через свої руки, а вічні проблеми громадської діяльности – через своє серце. В її особі жіноцтво України здобуло свій виразний суспільний голос й домоглося належного місця у загальнонаціональному Преображенні.
А згодом довелося цьому серцю пережити страшну мить 25 березня 1999 року, коли Атена почула про загибель на бориспільській трасі її Вячеслава. І наче справдилися її давні слова:
Така важка моя любов
У болях і тривозі,
Прикута до усіх хрестів,
зчорнілих при дорозі.
У болях і тривозі,
Прикута до усіх хрестів,
зчорнілих при дорозі.
Але залишалися поряд донька Ірина, котра змалечку захоплювалася Мамою і була для неї опорою у всі тяжкі періоди її життя, яких було без ліку. Залишалася родина, а також улюблений внук Василь. Залишалися ті, що віддавна любили Атену й дали їй право колись написати: «Мене немає в однині».
У ті далекі 70-ті роки минулого століття першим віршем, що його мені пощастило тоді почути, був вірш «Як же Вам, Жінко, на нарах спиться?». Для мене ці поетичні слова набули якогось сакрального змісту. Сьогодні, коли Україна прощається з їхнім автором, мені хочеться уже сумовито перепитати: «Як же Вам, Жінко, тепер у засвітах спиться?»
Мирослав Маринович
21 березня 2012
21 березня 2012
Атена Пашко
* * *
Піти б у праліс
від тої облуди,
Слухати в кронах
сосновий коран...
Соти висотні
бренять без полуди -
Тремтить в промінні
Правічний гердан.
Піти б у праліс
від тої облуди,
Слухати в кронах
сосновий коран...
Соти висотні
бренять без полуди -
Тремтить в промінні
Правічний гердан.
Мирослав Маринович
Виступ на вечорі памʼяті Атени Пашко «Сила і ніжність» до 90-ліття з дня народження
«Атена Пашко: Сила і ніжність». Саме цими рисами свого характеру Атена Пашко й запам’яталася нам. Так, у неї була незламна сила характеру, об яку обламалися зуби всіх каґебістів. Але при цьому Атена не зачерствіла й не втратила особливого чару своєї ніжности й жіночности. Вона зуміла зробити найголовніше, що було важливе у дисидентському житті: обгородити свій ніжний внутрішній світ надійним заборолом, через яке не проникали підступи її карателів. Звичайно ж, вона, як жінка, страждала і часто щулилась від болю. Але свій ніжний поетичний світ таки оберегла і вихлюпнула його у поезію.
Для цього вміння оберегти свій світ у мене є стандартна метафора – і вибачте, якщо комусь вона видасться недоречною. Всі ви пам’ятаєте гоголівського «Вія», в якому бурсак Хома окреслює на підлозі крейдою довкола себе магічне коло, і нечиста сила ніяк не може крізь нього проникнути. Отаке коло довкола себе й окреслила наша незабутня Атена, і каґебістське диявольство не мало над нею сили.
Люди такого духовного гарту – рідкість у всі епохи. Нам бракує таких Атен і тепер. Адже сьогодні ми маємо чимало розкутих людей, які вважають себе цілковито вільними й незалежними, але насправді їхня свобода, яка не поєднана з відповідальністю, стає сваволею. Атена Пашко була по-справжньому вільна, і це про неї писала Леся Українка у своєму знаменитому вірші «Завжди терновий вінець»:
Але стане вінцем
лиш тоді плетениця тернова,
коли вільна душею людина
по волі квітчається терном…
А спонукав її до цього її моральний і громадянський обов’язок. І був він для неї не чимось зовнішнім, не чиїмось стороннім приневоленням, а внутрішньою спонукою, голосом сумління. А саме оця вірність власному сумлінню і дає відчуття справжньої, глибинної свободи.
У моєму серці Атена навіки викарбувала свій образ щемливим віршем:
…Як же Вам, Жінко,
на нарах спиться…
Ви ж не розбійниця, ані не вбивця.
Як же Вам, Жінко,
на нарах спиться…
Наприкінці нашої зустрічі Іринка Волицька напевно прочитає цей вірш, а в моїй пам’яті вирине яскравий спогад, як 1973 року в їхньому помешканні на Ніщинського, нашпигованому підслушками, та сама Іринка тихо й натхненно читає мені, спраглому, цю надзвичайну поезію. Такі хвилини залишаються з тобою до скону.
Я належу до тих численних людей в Україні й поза нею, які щиро вдячні Атені за вчинене нею у нашому житті велике добро. Припускаю, що кількість таких людей і є мірилом для Господа, за яким Він оцінює праведність людини. Бачу в програмі, що ми ще говоритимемо про роль Атени у відродженні «Союзу українок». Совітам здавалося, що вони навіки закатали цю організацію в багатошаровий асфальт. І раптом кволі, на перший погляд, жіночі бадилинки прорвали цю мертву товщу, і з тріщин проросли перші пагінці відродженого жіночого руху. Але хай про цей період більше скажуть самі союзянки.
Я ж хочу сказати, що уявити собі здружену й не таку вже численну громаду борців Руху опору 1960–1980-х років без Атени Пашко просто неможливо. Її покликала за собою хвиля творчого руху «шістдесятників», у ньому вона зростала сама й ставала опорою для інших. Вона стала своєю у всіх київських дисидентських домівках, і разом уся плеяда шістдесятників стала хребтом нового суспільного організму, який сформувався у «вічній мерзлоті» окаянної сталінщини.
А тоді прийшла епоха 1970-х років з її жорстою мовою переслідувань та арештів, і Атена знову вписалася в неї своєю стійкістю та відвагою. Її вірна, хоч і стражденна любов до В’ячеслава Чорновола була для нас, молодших і незрілих, прикладом і натхненням. І саме Атені я завдячую тим, що вона порятувала мене в дуже складний період мого членства в Українській Гельсінській групі, коли на нас із Миколою Матусевичем лягла підозра, що ми – вкорінені в Групу агенти КҐБ. Тоді вона запевнила інших дисидентів, що ми – запідозрені помилково.
Згодом прийшла епоха пізніх 1980-х, коли досі притлумлена суспільна енергія вихлюпнулася на вулиці українських міст. І мені досі перед очима стоїть чудова світлина з якоїсь рухівської маніфестації, де Атена йде поруч із В’ячеславом Чорноволом радісна і щаслива. Вони з В’ячеславом так і пройшли разом через усе дисидентське життя – усміхненими, натхненними та сповненими віри, що їхня боротьба потрібна народові.
Звичайно, сам народ міг би сьогодні виразніше та гучніше згадувати про їхню боротьбу, але це вже його справа. Бо і Атена, і її посестри та побратими не заради особистої слави ставали на прю з комуністичною владою. Вони бачили людську велич в іншому, і знову про це найкраще сказати словами Лесі Українки:
Завжди терновий вінець
буде кращий, ніж царська корона.
Завжди величніша путь
на Голгофу, ніж хід тріумфальний.
Тому гідне вшанування тих борців, що вже відійшли у засвіти, потрібне не їм, а нам. Потрібне для того, щоб ми вміли цінувати людську жертву і не боятися її. Щоб училися жити у правильних координатах добра і зла. А їм, уже упокоєним, потрібна тепер лише наша молитва.
Ми сьогодні відзначаємо Атенине 90-ліття, і, ясна річ, померти у віці 80 років такій активній людині було занадто рано. Проте хай простить мене її донька Іринка, що висловлю доволі ризиковану тезу: мені здається, навіть Богові було б дивно, якби буремний дух Атени змушений був іще років двадцять знемагати в цілковито немічному вже тілі. Тому Він і визволив той дух з його тілесних кайданів, пустивши його ширяти небесними просторами Свого Царства. Хай же витає той дух у мирі й Божій любові, а ми тут, на землі, пом’янімо нашу дорогу Атену Пашко вдячним словом і тихою молитвою. Хай вона спочиває з Богом!
9.10.2021
* * *
…Як же Вам, Жінко,
на нарах спиться…
Ви ж не розбійниця, ані не вбивця.
Як же Вам, Жінко,
на нарах спиться….
Вам би купатись кожного ранку
У водах, що пахнуть зіллям рум”янку…
За Перекопи,
і на світанку будять конвої
Ведуть, як бранку, до водопою.
А за стіною – вогні неони,
У магазинах ніжні нейлони,
Різні жіночі срібні брязкальця,
Персні на Ваші тендітні пальці…
Брязчить понуро замок тюремний
Уже не кафський і не гаремний.
Як же Вам, Жінко, кажуть у очі:
“Руки за спину! – руки жіночі…
Відійшли війни за перекопи,
Позаростали квіттям окопи…
А чи Вам, Жінко, щастя насниться?
В наш вік космічний,
такий трагічний,
що аж комічний…..
Як же Вам, Жінко, на нарах спиться….