"Говори.
Говори хоч самому собі.
Хоч тюремній стіні,
хоч труні за стіною!
Сповідайся дорогам,
але не юрбі.
Залишайся собою."
Боже, який потужний поет! З тих, чию книжку просто несила згортати...
* * *
Сутеніє, панно мово, сутеніє.
Ні свободи, ні душі, ні безнадії.
На майдані ожеледиця панує.
Коло церкви пан отаман чабанує.
Пил спада зі стягів і облич.
Вечір.
Ніч.
2016
* * *
Але й на те Господня воля
І відсвіт неба на чолі,
Аби у головах тополя
І понад нею журавлі,
На те повернення додому,
Де все навіки не твоє,
І шлях забутий, на якому
Сльоза сльози не впізнає,
На те і пісня, і калина,
І клятви щирі і святі,
Аби у пустці України
Отямитись на самоті...
* * *
Нема ні роси, ні води,
Глузує орда над юрбою.
Навпомацки ручку знайди
У сутінках болю.
Карбуй достославні діла
Цього опалимого тіла.
Пиши, як душа полягла.
Як голову зірка прошила,
Як очі видющі твої
Стягали червоні тумани…
Ви помовчить, солов’ї.
Драстуйте, мамо.
Подякую Вам за свята,
За латку озимого жита.
За те, що ніхто не спита,
Як маю себе пережити,
Як самота переп’є
Друзів, дороги і статки…
Мамо, я вічно твоє
Жайворонятко.
* * *
Останній день, остання воля,
Остання тиша на піску,
І поминальна грудка солі
На крижаному рушнику,
І сірий вітер проти ночі,
І тихе слово при кінці.
І Україна очі в очі
Стоїть зі свічкою в руці…
* * *
Зупинися, не руш.
Твої дзвони глухі.
Над тобою ще жодна зоря
не світила!.. ...
Охолола свіча –
І знялись порохи
Там, де воля останні ножі
освятила.
Приглядайся,
звикай до чужої ходи
І до мови чужої
у храмі старому...
Із якого прокляття, якої біди,
Із якого відлуння
вертаєм додому?
Обірвалися дзвони.
Холоне в імлі
Моя смертна душа,
і отак за словами,
Наче діти повільно ідуть по золі
І самими очима
прощаються з нами.
* * *
По війні. По сваволі.
По тому, як скрес,
І на людях снігами засунув,
Маю ниточку ...
з латки тутешніх небес
І блакить нетутешнього суму.
Бавив, бавився, збавив,
питав-напитав,
Бо не перший, останній у мові.
Бо — не звідти й туди,
а з пітьми і заграв,
І усіх, що не мали любові.
А жаби теревенять.
А сурми мовчать.
А тумани стоять, як дівчата.
І вертаюсь додому, неначе з прочан.
І по досі не вмію мовчати.
* * *
Знову стіна. І світлина, яка на стіні.
І голоси, у яких ти себе не відтужиш.
Знову самі порохи, що тобі неземні —
Ті, що сідають, назавжди сідають на душу.
Перевертаєш себе у могилах батьків.
Зброю ховаєш, яка не буває запізна.
Мав би коня, а не маєш —
хіба що батіг,
Колесо, що для гнізда, і обручку залізну.
Попіл з туману. Одвічні світи потерух.
Згіркли меди, які серце поволі спиває.
Просто така висота, що сахається дух —
Мати колиску гойда і відлуння співає...
* * *
Не пожив, не відбув, не відбувся,
не стався собою.
Написав і затявся. Заплакав,
але написав, ...
Так, як падав у безвість хмільною
усім головою,
Як ножа поховав, а тоді ще й коня напував.
І не охляп, а босо, цілуючи
очі й копита,
Промовляючи — коню мій, коню,
це ти або я —
Прокидався і знав, що не вбити
і не зупинити,
Що ніколи, ніде і нічого
нема й не спиня.
І не станеться.
Боже, навіщо оті гнойовища,
Два дахи над плечима
і вкотре схололі світи,
Як однаково — нижче воно
чи воно тобі вище,
Як нарешті мовчиш, але йдеш,
бо не вмієш не йти.
* * *
І летітиме ворон –
повільно, без жодного крику.
І устане вогонь –
і його не зупинять слова. ...
І хитнеться летючий пісок, засуваючи ріки.
І в джерелах навіки
спочине вода вікова.
Ось і ти озираєшся –
дим затягає обличчя
І сахається небо
твого крижаного плеча.
Не ховайся за Бога, отямся,
сліпий чоловіче,
Коло тебе лишилися вітер,
сова і свіча.
І зведешся з колін,
і гукнеш навмання серед ночі,
І впадеш головою
у небо своє кам’яне.
І кого не зустрінеш –
усі відвертатимуть очі.
І кому не помолишся –
слово тебе проклене.
То невже ти гортаєш
оці сторінки поруділі,
Аби тільки побачити –
серед олжі і крові –
Як народ, наче камінь,
росте на розритій могилі
І вертається голос
у груди його неживі?..
* * *
Бог його знає, як сонце за хмару сіда,
Як добивається сон з України додому,
І прогортається час, і стоять, як вода,
Чорні твої небеса у вогні золотому.
Дякуй дощам, які йдуть, бо не вміють не йти,
Дякуй зорі, яка світить, бо має світити,
Дякуй за всесвіт і сплачений світ самоти,
Дякуй за осінь, щедрішу й теплішу за літо.
Йти, як дощу, повертатись додому, як сну,
Три самоти перебути і жити навзаєм.
Мати малесеньку, вільну, неголосну
Щиру молитву. Навіщо? А Бог його знає.
2016
* * *
Мовчиться, брате...
Стомлено тече
Холодний дим по річищу сухому,
І терпне, і кривавиться плече
Від стертої шлеї чужого дому,
Який любили...
Чуєш, знову вир,
Кривавий вир під нашими ногами,
Де мовчки озирається ясир
На землю, що зникає за горбами,
І йде покірно, байдуже... Куди?
В димах, що піднімаються повільно,
Порожній храм стоїть серед орди
Простоволосий, босий,божевільний.
Будь проклята Вітчизна, де сини
На вірність присягаючи тирану,
Ведуть на мідний поклик давнини
По чорному сліпому ятагану
Самотню матір...
2016
"Павло Гірник народився у Києві, більшу частину свого життя провів у Хмельницькому, а наприкінці 2000-х перебрався у село Садове на Деражнянщині.
На старому обійсті вирощує всіляку городину, ходить у ближній ліс по гриби, ловить рибу у сусідньому ставку. Тут він вільний від умовностей, потреби самостверджуватися, «перебувати в обоймі», й радіє цією своєю сільською незалежністю. «В Садовому я ближче до мови, - твердить поет. – Лише тут, в селі, вона жива і не вихолощена. Не в плані синтаксису, а в плані душі. Тут я дихаю вільніше. Асфальт мене добиває». Село залізло в усі шпаринки Гірникової поезії..."
З інтерв'ю 2013 року.
* * *
От кукурудзи напечу...
Є дрібка солі
До опівнічного дощу
І бараболі,
Є тихе сяйво над столом —
То зірка світла
Паде крізь дощ в моє село
Посеред літа.
Є усвідомлена вина
І в думах вітер,
Неопалима сивина
У скронях літер.
Є безборонні і святі
Шляхи ледачі.
Немає ради самоті,
Що кипить і плаче.
2016
* * *
Рідна пустка. Цямрина. Цеберце.
Півень, що питає куд-куди.
Ось тобі цигарка натщесерце.
Ось тобі криниченька води.
Ніколи. Ніколи. На Миколи.
Правда, є олійка до крупи, —
То по колу, корбочко, по колу
День у день рипи собі й рипи.
Ані безнадії, ані страху,
Ані того щастя чи біди.
Небо, наче жовта грудомаха,
Тютюнець до зимної води.
* * *
Кому оце віддати, присвятити,
Позбутися небес і журавлів?
Ти сам себе наважився судити,
І навіть так судити не зумів.
Є хресна путь, і є шляхів чимало.
Хрести є різні. Є, що їх нема.
Хай просто був. Нехай не розпинали,
Але хоч мова не була німа.
Йдемо собі і порізно, і люто,
Минаємося в часі, мов не ми.
Але якщо була бодай покута,
Подякуй, що торкалися крильми.
Бо є і те, чого не маєш знати,
А коли знаєш — Господи, мовчи —
Сиди собі в своїй схололій хаті
При тій собі засвіченій свічі.
Хай неможливо, хай себе
не пустиш,
Хай заважають руки і вуста —
Кохання справді, брате,
невсипуще,
А ця любов шляхетна і проста.
І що там говорити,
листувати,
Ховати серце, змучене й тверде…
Не буде неба там, де буде хата.
Не буде хати, бо немає де.
* * *
Присяг нема. Були, але навряд
Чи будуть. Тихо, наче плесо,
Поснуло все – і тінь твоя, і сад,
І сад, і ти, і тінь довготелеса.
Заснув і сон у соняшнику.
Вись
Гойдалася поснулими зірками.
І джміль чи не востаннє помоливсь
Над сном і садом, тінню й огірками
Як огірки ті пахли уві сні!
Як їм цвілося жадібно і сонно,
Як джміль вганявся в квіти запашні
І виганявся звідти, як з полону!
Присяг нема. Нема і не було.
Заснула хвіртка і заснула хата.
Криниця тихо дихала в село.
Це їх земля. Навіщо присягати?
* * *
Говори.
Говори хоч самому собі.
Хоч тюремній стіні,
хоч труні за стіною!
Сповідайся дорогам,
але не юрбі.
Залишайся собою.
Не шкодуй ні свободи –
нічого.
Не раб,
А якщо вже криваві
стелитимуть рядна,
Пригадай Трахтемирів
і голос Дніпра –
Те, що навіть вогню
і мечу непідвладне.
Там, де більше немає ні ночі,
ні дня,
Там, де ґвалт, матюки,
козачки і пивниці,
Україна сідлає чужого коня.
...Ще побачимось, молодице.
Павло Гірник з дружиною Людмилою на обійсті в селі Садовому, що на Деражнянщині, біля свого колодязя, під своею черешнею...
“Я не міг жити в місті. Воно мені не по душі. Крім того, у місті не було мови. Розумієте, до часів незалежності більшість міського населення було російськомовним. А я — вчитель-філолог і не міг працювати у школі, де на уроках викладав українською, а на перервах учні спілкувалися чужою мовою. А у селі розмовляли природною українською мовою”, — розповідає Павло Миколайович. Тому й пішов він учителювати у сільські школи Вінниччини і Хмельниччини.
Поет із прикрістю констатує, що зараз село стоїть на межі вимирання. Але тішиться тим, що завдяки українській молоді “оживає” місто.
Надзвичайно теплі й добрі спогади з минулого в Павла Гірника про невеличке село Берегелі Красилівського району. Саме про нього — вірш:
“Сива ластівка, сиве сонечко”
Борис Олійник
Моя ластівка
долу паде
На похилений колос…
Мама Степа іде
І прощається вголос.
Вже схололи дроти,
Де ніхто й не закряче.
А куди його йти,
Чи податись навзначе…
Все одно не озвусь,
Бо душа отерпає.
…Там, де нині живу,
Там і Вас поминаю.
Мамо, мамо, простіть,
Що з останньої сили
Я пройшов мимохіть
Повз батьківські могили,
Ледь себе не проспав
У похмільній пустелі,
І донині не знав,
Хто вони, Берегелі?!
Тут джерела заб’ють
Так, що голос урветься…
Мамо Степо, Ви тут –
Коло слова і серця.
Саме у Берегелях, за порадою друга, він придбав невеликий будиночок із городом, за яким протікає річка і росте ліс. Павло Миколайович періодично приїжджав у це затишне місце.
Баба Стефанія, яку називали по-простому Степа, була його сусідкою у Берегелях. “На той час у мене вже не було матері. Баба Степа стала мені як мама, дуже нагадувала її, — розповідає Павло Гірник. — Вона була нескінченно доброю. Мені подобалося, що вона ставилася з гумором до життя, хоч важко хворіла, знала, що таке війна, була остарбайтером. А ще вона дуже гарно розмовляла українською. Майже половина моїх віршів написані її мовою. Коли я продавав будинок, баба Степа дуже просила, щоб я приїхав на її похорон. Але мене не сповістили про її смерть. Я весь час згадую цю жінку…”.
Зараз поет Павло Гірник живе звичайним сільським життям. За його активну громадську діяльність (а саме він став одним із фундаторів Українського Народного Руху на Хмельниччині, брав участь у різних мітингах і не боявся розгортати синьо-жовтий стяг), наповнені змістом вірші, за які удостоєний найвищих премій, Павлу Гірнику не співали дифірамбів і не возвеличували за часів жодного президента. “Якщо ти — поет, тобі житиметься нелегко, а якщо ти “служиш”, то житимеш добре”, — додає.
Павло Миколайович отримує мінімальну пенсію і тішиться, що має вірних друзів, які допомагають видавати його збірки. Проте каже, що життя його й хороше, адже живе на своїй, рідній землі.
Павло Гірник не припиняє писати вірші і нещодавно видав чергову збірку. Свої прожиті роки підсумовує простими істинами, які описує словами відомих людей: мудрість полягає в тому, що людині потрібно два роки, щоб навчитися говорити, і хоча б 50, щоб навчитися мовчати; що більше знань, то більше печалі.
30 квітня [2021 року] Павло Миколайович відзначив своє 65-річчя. Приєднуємося до всіх вітань, які звучатимуть на його честь, і бажаємо міцного здоров’я, вірних шанувальників творчості, можливості та наснаги писати нові поезії."
З ФБ-сторінки Наталі Паляниці.