Павло Гірник
* * *
Гей, вартуй, козацтво!
Не проспи
Рідну землю, стомлену до краю.
Полином засіяно степи.
Чорним димом небо затягає.
Гей, вартуй, козацтво!
І не вбий
У собі ні пам’яті, ні пісні.
Не проспи свій бій, останній бій,
Бо невдовзі буде пізно.
Пізно!
Чуєш тупіт?
Це ідуть вони —
Непідвладні пам’яті і суму.
І твої між ними є сини,
Що складуть колись новітню думу:
«Подаруй нам, доле, дві біди,
Аби ми не знали, що каліки:
Втратити вітчизну назавжди
І позбутись пам’яті навіки.
Хай би душі степом покотило,
Хай би очі степом покотило,
Хай би мову степом покотило,
І було б нам горе — не біда.
Отоді б злягалися до крику,
Отоді б плодилися без ліку
Ми, майбутні. Золота орда…»
…Гей, вартуй, козацтво!
Не проспи
Рідну землю, стомлену до краю.
Полином засіяно степи.
Чорним димом небо затягає.
Знову пам’ять стукає в серця.
І якщо колись забракне сили,
Пригадай те літо до кінця,
Що тебе навіки обпалило,
Бо коли гартуються мечі
На твоїй крові неохололій,
Має хтось не спати уночі.
Має хтось ударити на сполох!