Павло Вольвач
***
І все-таки прийшло до мене слово,
Наприкінці пробилось крадькома.
А я вже думав, що мене нема
І далі бути необов'язково.
Напівпустий розхитаний трамвай,
Якісь колони, осінню набряклі.
Жовтавий присмерк протинали краплі,
І щось мені з'явилося. І край.
***
Живу життя. Сукаю дні, що з віком
Стають холодні й мудрі, як вужі.
Знесилююсь, мов туманець із вікон,
Чужі слова стираючи з душі.
І все з вітрів і мрій збираю військо,
Хоч військо те - і кволе, і мале.
А на душі й на дворі - вже балтійсько,
І щось воно невесело, але…
Осіннє сонце затамує вовчу
Мою тоску. Степів пожовкла рать
Шепне: "Терпи". Зі степом я помовчу
І втішуся. І далі буду ждать…
***
Мене там зроду не було,
Чи, може, хто б сказав: "Не було".
І холодить трамвайне скло
Моє чоло. Але не дуло.
І все вирує каламуть,
Куди й мене подолучали.
Але ж ідуть… Вони ідуть -
Бліді, вухаті галичани…
Який то день, який то рік,
Що очі - зимні і наївні?
Вони за мить помруть навік,
Та шепчуть: "Слава Україні!"
За що їй слава? Океан
Ніщоти й безуму. І тільки.
Вона - туман, вона - обман,
Вона - то просто дим з гвинтівки.
Та на гробках надій і вір
Здригаюсь від терпкого права
Шептать, собі ж наперекір,
Хоч подумки: "Героям слава!"