"Вєлікій кормчій натякає, звідки буде вторгнення."
"Я коли читаю виправдання нашої влади щодо саботажу і провалу підготовки до оборони, згадую одну моторошну історію. Мама убивці, дійсно нещасна жінка, виправдовувала свого сина. Знаєте як? "Він же сам не душив, він тільки за ноги держав."
Звісно, Зеленський не убивав українців в Ірпені та Бучі, це зробили росіяни. Але хто при цьому Україну за ноги тримав?"
Тамара Горіха Зерня
судячи з учорашньої [28 травня ] явки з повинною нашого презедента, єдине, чого змогли добитися, рік тому, західні союзники від Банкової – це зміна абсолютно одіозних міністра оборони та начальника Генштабу на інших людей (припускаю, і їхні конкретні прізвища були вказані тими ж сильними світу цього)
я вже три роки перебуваю в шоці* від вибору мого народу у квітні 19-го
я вже три місяці перебуваю в надзвичайному шоці* від того, що відбувається в моїй країні, внаслідок того самого вибору
але, б...., я навіть боюся уявити собі, що відбувалось би з моєю країною зараз, якби минулого року захід не змусив це каломойське шобло змінити перших осіб, які відповідають за безпеку держави (і ці перші особи не почали, в авральному порядку, виправляти хоча би щось із того, що наробили їхні попередники. як бачимо, встигли зовсім небагато за такий короткий час, так. тому маємо те, що маємо)
але якби не ця минулорічна ротація кадрів, цілком очевидно – сьогодні Україна вже була б новоявленою Малоросією. без варіантів. вона була б окупована мордором за горезвісні "72 години"
(як легко і красиво був злитий південь - так само була б злита і вся Україна. і тисячі й тисячі загиблих воїнів ЗСУ та ТРО нічого не змогли би змінити, на жаль. країна була би приречена)
але щось пішло негаразд. Захід таки змусив цю зграю малоросів хоч щось робити напередодні "Великої війни". і почав, усупереч завиванням Банкової про "нагнітання істерії та розлякування інвесторів!", вже з осени, постачати в Україну першочергове та необхідне озброєння
до лютого цей потік вже перетворився на вал. тому нашій армії було чим зустрічати окупантів на наших північних кордонах. тому запланований кремлем приємний бліц-криґ виявився для нього кривавою м'ясорубкою. тому і вдалося, ціною колосальних втрат, відбити в окупанта вже майже чотири області
судячи з усього, розгойдування членів НАТО - держав-русофілів - закінчується, і незабаром в Україну зайде потрібна кількість важких озброєнь, достатня для масштабного контрнаступу наших військ, що планується на літо.
української крови, звісно, будуть пролиті ще річки та річки. швидко ця війна тисячоліття не закінчиться, це зрозуміло. надто вже нерівні сили. але перемоги мордору не видно, це факт. Україна вистоить - мордор впаде
але все це не завдяки українській "владі" - а абсолютно всупереч їй. наперекір усім планам пана каломойського (про продаж України росії за $100 млрд), озвученим ним восени 19-го, у несподівано відвертому інтерв'ю шановній New York Times
(замість цього, думаю, він може потихеньку готуватися до переселення, після війни, в якусь комфортну американську в'язницю. і було б дуже добре, якби в сусідніх із ним камерах розташувався весь його помийний "95-й квартал", у повному складі. заслужили пдрси.
слава ЗСУ 
* Вжито сильнішого слова.
Нинішня хвиля підтримки України викликана не лише співчуттям. Зрештою, народ Сирії постраждав від Асада-Путіна набагато більше. Думаю, в першу чергу цивілізований світ вразила масова готовність українців до самопожертви заради суверенітету нації та права жити в демократичній державі. І ця жертовність і стійкість, повірте мені, далеко не є чимось само собою зрозумілим і характерним для західного громадянина.
Наша проблема полягає в тому, що певна закомплексована персона абсолютно не заслужено віднесла все це на свій рахунок. Цілком випадкова на посаді людина, не наділена й у середній мірі тими рисами, про які ми щойно згадували, котра все життя демонструвала хіба що байдужість (як не ворожість) до того, що ми називаємо патріотизмом, та ще й спричинилася до неймовірних додаткових втрат і страждань через відмову готуватися до війни, раптом відчула себе месією, героєм і рятівником народу. У нього зараз взагалі ейфорія:
- його військо б’є одну із найсильніших армій світу (хоча його особисті заслуги оцінюються тут хіба що знаком мінус);
- він на обкладинках провідних видань як один із найвпливовіших лідерів планети;
- спілкується на рівних із більшістю важковаговиків світу;
- виступає перед парламентами провідних країн (під оплески й вислови поваги та захоплення).
А всередині країни:
- оманливо високі рейтинги;
- повністю (майже) узурпований підконтрольний медіапростір без слова критики;
- олігархи готові подавати каву в постіль;
- опозиція, зціпивши зуби, терпить будь-які безчинства і стримує критику навіть за відверті знущання й ущемлення своїх прав.
І йому, схоже, здається, що це триватиме вічно, тим паче, що переможців не судять. Але марно.
Війна так чи інакше закінчиться за столом переговорів. І там у будь-якому варіанті будуть компроміси. І суспільство з його завищеними очікуваннями (завдяки тим же владним пропагандонам) прийняти ці компроміси готове не буде. І тоді з нього спитають за все. За три роки поспіль провалене Держоборонзамовлення, закупівлю бронемашин замість ракет, за обмеження армії в зоні ООС, за зупинені реформи, за переслідування з політичних мотивів бойових генералів, за вагнерівців і погром у військовій розвідці, за російських агентів у найближчому колі, за розмінування Чонгару й незаміновані мости через Прип‘ять, за демонстративну неодноразову відмову виділити кошти на підготовку до війни на вимогу опозиції й звинувачення партнерів у «панікерстві» та завданні шкоди економіці (через попередження про путінський напад).
І питати буде не болото, котре його обрало й досі примудряється підтримувати всупереч усім очевидним факапам. А саме та частина суспільства, завдяки якій світ сприймає українців як націю героїв. І яка сьогодні зайнята війною з головним ворогом - тим, що в Кремлі. Але обов‘язково повернеться й до тих, хто зумисне чи мимоволі (через недолугість і непатріотичність) цьому ворогові сприяв.