субота, 6 червня 2020 р.

Олекса Горбач - дивізійник, науковець, професор трьох університетів






Знимка 1944 року

Олекса Горбач,
старшина Дивізії "Галичина" - артилерист, філолог (славіст, україніст), педагог, видавець, професор університету в Франкфурті над Майном, Українського вільного університету в Мюнхені, Українського Католицького університету в Римі, дійсний член НТШ
* 5 лютого 1918, Романів, Львівщина — † 23 травня 1997, Берфурт, Німеччина
З розмови з Олексою Горбачем, записаної 1993 року:
...Під час першого “визволення” Західної України я не тікав, як багато моїх знайомих і колег, за Сян чи за Буг, а зостався у Львові й був залишений в університеті як кандидат до аспірантури. Але восени 1940 року мене забрали до Червоної армії. Там я зустрівся з різними типами східних українців та росіян і поведінки червоноармійських старшин супроти рядового складу нашої частини в Белебеї. Панувала атмосфера повного недовір’я, треба було приховувати свої переконання. Не бракувало й провокативних виступів, зокрема й проти мене. Міжвоєнні інформації про голод і репресії на підсовєтській Україні налаштували нас, галичан, проти совєтської системи. Ми вірили, що конфлікт між Совєтським Союзом і Німеччиною неминучий, що ці дві системи не можуть мирно існувати поряд. Але на випадок того конфлікту нас не поінформовано про плани Німеччини щодо України, і я шкодую, що українці-політики мого і старшого покоління, які перебували в Берліні, замало читали нацистської літератури.
Олекса Горбач - солдат ЧА
Коли почалася війна, всіх червоноармійців, що або належали до так званих нововизволених, або були коли-небудь суджені — бодай за хуліганство, або просто не подобалися командирові батареї, залишено у будівельній, як вона звалася, частині. Нас повезли в тайгу, і ми були там немовби вільними таборовими в’язнями. Тоді в мене знову дійшло — через мій часом задовгий язик — до своєрідного конфлікту з командирами, що виконували роль наглядачів над тією масою. Якогось дня я зрозумів, що, склавши докупи всі мої вислови невдоволення, мене можуть відправити до дисциплінарного батальйону. Навіть не зваживши добре, чим це могло б скінчитися, я однієї ночі просто втік із того батальйону. Мені пощастило дістатися аж під Харків, до Основи, де я, в уніформі, подав себе як поворотця після шпиталю і разом з розбитками червоноармійських частин почав відступати в напрямку Саратова.
Під час відступу молодий солдат, киянин, запропонував мені втікати додому, І я погодився з чистісінької бравади, хоч і знав уже, що могли піймати й розстріляти іншим на науку. Нам удалося перейти фронт. Дорогою я розповідав своєму супутникові, як то добре буде під німцями. Щойно в німецькому полоні в Чугуєві я довідався, як німці ставляться до українського населення — не те що держави — та й до населення інших окупованих теренів. Знаючи німецьку мову, я зміг стати перекладачем, але після спроби втекти, яка мало не коштувала мені життя, мене переведено до Харкова на Холодну гору. За якийсь час почали відпускати малолітніх, а також тих, за кого поручиться бурґомістр його місцевости. Звільнили й мого киянина: він пішов на фронт одразу після школи. Тепер совість моя була чиста. Комендантові табору я збрехав, що я не червоноармієць, а був забраний копати протитанкові рови. На щастя, комендант виявився австрійцем, що мав якийсь сантимент до Львова. Він відпустив мене, і я — не без пригод, певна річ, — дістався залізницею до самого Львова. На Новий рік був уже вдома.
Я прийшов в університет до професора Сімовича, від якого за півтора року перед тим пішов до Червоної армії. Він порадив мені просити у німецької влади дозволу поїхати до Праги й закінчити докторатом свої студії. Я так і зробив, але одержав неґативну відповідь. Доки я чекав тієї відповіди, Сімович узяв мене за секретаря в Інституті мовознавства Львівського філіялу Академії наук. Крім того, на його прохання, я вчив української мови в малій духовній семінарії, де його брат був директором.
Щойно тоді, на місці, я побачив докладно, як виглядала німецька політика, і це тільки посилило моє звинувачення на адресу тих колег, які сиділи під німцями й не вміли вичитати того, що нам німці мали принести. Прожиток був дуже тяжкий, харчі доводилося возити з села, а на станції ловили й забирали все цінніше. Одного разу мене мало не забрали на працю до Німеччини, бо моя робоча картка була на один день задавнена. На щастя, мені вдалося повідомити й керівництво школи, і працівницю Українського центрального комітету у Львові, і мене якось витягли. По-друге, я вже бачив в’язнів із концентраційного табору на Янівській, чув від декількох чудом уцілілих людей із так званих похідних груп, як німці виловлювали учасників тих груп і стріляли або вішали.
Коли надходив 43-й рік, оголошено, що всі чоловіки в певних роках мають іти на працю до Німеччини — або зголоситися добровольцями у творену тоді дивізію “Галичина”. Що то була за дивізія і що означало те “СС”, ми, мушу сказати, не мали тоді жодного уявлення; багато хто зі старшого покоління відчитував це як “Січові стрільці”. Тоді зійшлося нас кілька студентів і недавніх випускників і розважали: що робити? Була ще одна дорога — до УПА. Але та упівщина, яку я бачив у своєму селі, приїжджаючи постійно по харчі, великого захоплення в мене не викликала: це були невишколені, погано зорганізовані групи, і я, пройшовши вже вишкіл у Червоній армії, розумів, що ті групи зі своїми старими рушницями не зможуть супроти неї нічого вчинити і це буде тільки непотрібна жертва. Натомість солідність вишколу німецької армії промовляла за те, щоби зброю, яку нібито дають, таки взяти до рук. До того ж, ми гадали, що війна скінчиться так само, як і за двадцять років до того: обидві сили, зударившись, розпадуться, постане своєрідний політичний пат, і гратимуть роль реґулярні військові частини з національним хребтом. Та ще й із польського боку постійно поширювано чутки про плани британського командування висадити десант у Греції й Македонії і пробилися через Угорщину до Польщі та Німеччини, щоб перегородити шлях дальшому наступові та впливам совєтської Росії — а з тим українством, яке колаборувало з німцями, розправляться, мовляв, відповідні польські чинники. І на той випадок, знову ж таки, все промовляло за тим, щоб бути якоюсь зорганізованою одиницею, з якою й англійці муситимуть рахуватися. Тому ми, студенти чи недавні студенти, врешті пішли до дивізії.
Випускники артилерійського старшинського курсу в Бенешові, Чехія. Олекса Горбач - у верхнім ряді, третій ліворуч. 1 вересня 1944. Знимка з книги Вольфа-Дітріха Гайке “Дивізія Галичина”.
У листі до Романа Колісника Олекса Горбач написав про цю знимку таке:
“Як придивишся до знимки артил. юнкрів в Гайке книжці, то побачиш з мене лише “шапку” в задньому ряді: я тоді зробив був це свідомо, щоб не соромитися колись бути документованим разом з обома есесівцями і деякими “колеґами, що там були, імовірно, донощиками. ...Я ще зрештою напишу спогад про ті “артилерійські справи (може, “ВК” помістять...). Біда лишень, що доба має лиш 24 години...!”
В дивізії ми зустрілися зі справжніми есесівськими вишкільниками, які настільки не були зорієнтовані, з яким континґентом мають до діла, що розповідали нам, як після війни кожен есесівець одержить на Україні фільфарок. Ми жартували поміж собою: “На Україні стане землі для кожного — два метри завдовжки й метр завширшки”. Ми пройшли твердий, гартувальний вишкіл, спершу рекрутський, потім підстаршинський, а коли дивізія вирушала на фронт, під Броди, тих, що мали середню або вищу освіту, послали на старшинський вишкіл під Прагу. Тому під Броди я не потрапив, а коли з решток розбитої в бою з совєтськими військами дивізії і з нових добровольців чи силоміць набраних рекрутів творили нові частини, ми пішли до них як командний склад. Другий набір був уже не такий ідейно й морально стійкий, як перший, але ми переконували тих хлопців, щоб вони не давали себе спровокувати на якісь негідні імени українського вояки вчинки.
Після Словацького повстання дивізію перекинуто до Словаччини як своєрідну окупаційну частину. Там вона, власне, тільки доформовувалася й вишколювалася, бо саме повстання було вже придушене раніше. Звідти нас перекинуто до Словенії для боротьби проти партизанів Тіто. Щойно тоді, кажуть, Гітлер довідався, що існує якась така українська дивізія, бо німці звали нас тільки галичанами, хоча ми постійно підкреслювали, що ми українці. Це була також проблема знаків, ношених на комірі й на рукаві: то був галицький лев, а не тризуб, як ми того собі бажали. У Словенії до нас додалися частини Волинського леґіону, що діяв на Волині, починаючи десь від 1943 року.
В ґрунті речі, очікували кінця Німеччини і кінця війни, які не обіцяли нам веселих перспектив. Але ми знали про заходи з українського боку, щоб пов’язатися з англійцями й вивести дивізію з фронту в англійський полон. Якоюсь мірою це вдалося, і більшість вояків перейшла до Італії. Сам я був поранений іще 15 квітня, і після шпиталю мене евакуйовано до американської окупаційної зони.
Всім українським старшинам закинуто добровільний вступ до гітлерівського війська, тобто колаборацію з німцями. Деякі рядові й старшини намагалися, щоправда, довести, що їх забрано до війська силоміць — бо й такі випадки були. Я терпляче чекав кінця, повернувшись, власне, до свого фаху: вчив рядових вояків англійської мови, писав безконечні меморандуми до американської військової влади на захист їхніх прав, пояснюючи, який був характер дивізії, що вона робила й чого не робила. Через рік рядових відпущено, бо, за міжнародними конвенціями, не можна тримати в полоні понад рік після закінчення війни, а старшин і вищих підстаршин ще на півроку інтерновано. Але завдяки клопотанням української діпівської громади в Німеччині перед американськими чинниками ми також були звільнені — з тим, одначе, що не мали права потрапити ані до таборів ДіПі, ані на еміґрацію до Америки чи Канади. Моїм обов’язком знову стало писати меморандуми до американців, щоб дивізійних старшин таки допустили до еміґрації, що врешті й сталося.
Я вирішив залишитись у Німеччині, включився в студентське життя (мене обрано секретарем Центрального союзу українських студентів Німеччини) і докінчував свої студії, слухаючи виклади у Вільному університеті й ходячи на лекції мовознавців у німецькому університеті в Мюнхені — приватно, бо на студії мене не прийняли б через брак будь-яких документів про попередню освіту, а в УВУ її змогли потвердити професори, які знали мене ще зі Львова. На прожиття заробляв, викладаючи українську мову в таборовій гімназії, а потім як секретар Президії НТШ, що її очолював професор Кубійович.
Моє минуле, себто участь у дивізії, якоюсь мірою ставило мене й моїх товаришів-дивізійників осторонь громадсько-політичного життя еміґрації. Нас уважали немовби небажаною дитиною в родині. Обмеження на еміґрацію до Америки вирізняло нас із еміграційного загалу, право на еміґрацію ми мусили виборювати, і мене до тих заходів притягнуто також, про що я вже казав. Далі, ми ще з часів дивізії намагалися поважати партійно-політичну належність кожного, виключити будь-яке керування партійними принципами. Я працював у редакції місячника дивізійників “Вісті Братства кол. вояків І УД УНА”, ми хотіли зібрати досвід вояків-українців з усіх армій другої світової війни, щоб той досвід був переданий нащадкам і вони не робили таких помилок, як робили ми. Крім спогадів, “Вісті” друкували політичні матеріяли найзагальнішого характеру, й автори були з кожного табору.
А від вузькопартійного життя я відійшов, як сказано, ще до початку війни, а ще більше під час і після неї. Я бачив у тих поділах найперше втрату, відхід інтеліґентських голів. Найближчий я був до середовища УГВР: воно видавалося мені найбільш демократичним і інтелектуальним. Багато розумних людей було й серед мельниківців, але вони не були популярні, до того ж у ранішому періоді до цієї групи належали люди старшої ґенерації, ніж моя; я виростав із тими, що пішли переважно до бандерівців. Я мешкав серед бандерівців у студентському гуртожитку в Мюнхені, через те багато хто вважав бандерівцем і мене. Але мені те все було байдуже, бо я не вірив — як не вірю й тепер, — що зі своїми крайніми поглядами й політичними потягненнями вони можуть відіграти важливу роль у житті української нації на материку. А опановування громадських установ тут, на еміґрації, що дуже часто робили бандерівці, я взагалі вважав дитячою забавкою, бо з того не було користи для справи, для практичної діяльности. Тим самим я автоматично відділяв себе від тієї групи. Гострі суперечки точилися й у студентському середовищі в перші роки по війні. Як секретар управи союзу українських студентів, я намагався трактувати представників усіх груп рівно і справедливо. Наприклад, коли відбувалися засідання управи, в яких брали звичайно участь лише ті члени, що були в Мюнхені, то я посилав копії докладних протоколів іншим членам, які вже виїхали до різних країн, аби вони знали позицію кожного. Скінчив я свою службу, здав справи — все, жийте далі собі самі, а я вертаюся до своєї фахової праці, вона мене завжди цікавила більше.
У п’ятдесят першому році ми були виїхали разом із НТШ до Сарселя, я спокусився обіцяною можливістю працювати в Національній бібліотеці в Парижі, але то був самообман, бібліотеки тієї так і не побачив, і за півтора місяця ми з дружиною та дочкою повернулися до Мюнхена. Я тоді став мовним коректором різних військових публікацій у видавництві “Пролог”. Коли трапилася нагода дістати позаштатний лекторат польської й української мов у Геттінґені, я поїхав туди. Ще в УВУ я написав габілітаційну працю, а тоді публікував статті на мовознавчі теми. Коли розбудовувано університети, мені запропонували штатний лекторат у Марбурґу, а згодом у Франкфурті. Потім у Франкфуртському університеті створено другу кафедру славістики, і на підставі позитивних відгуків славістів із різних країн, яким я надсилав свої праці, мене затверджено на цю професуру. На цій посаді я перебував аж до емеритури, на яку відійшов, щойно це стало можливим, із шістдесят другим роком життя, розраховуючи опрацювати матеріял, зібраний під час діялектологічних подорожей, записування українських говірок у Чехо-Словаччині, Румунії, Польщі, Югославії. Немало з того я опублікував, але далеко більше лишилося сирим матеріялом, так само як і багато рукописів, пов’язаних з історією української мови, що їх я розшукував у різних бібліотеках. Раніше дуже багато часу забирала педагогічна й адміністративно- організаційна праця у славістичному семінарі й на факультеті. Мені залишалися тільки канікули, які я знову ж таки, доки міг, використовував на поїздки по районах українського поселення. Крім публікацій у наукових журналах, намагався на кожний славістичний конґрес зголошувати якісь українознавчі теми, щоб уводити україністику в поле зору західних науковців, здобуваючи тим самим у їхніх уявленнях для української науки бодай якесь місце. Бо україністики в Німеччині, наприклад, не було ніде, в жодному університеті, за винятком Мюнхена, де лекторат теж, утім, не надто щасливо обсаджений.
[...]
Сучасність, 1993, ч.8, с.86—94
https://zbruc.eu/node/82052




Зліва праворуч: Анна-Галя, Марко, Марина, Катерина і Олекса Горбачі



Із Зиновієм Красівським, 1991 рік

З дружиною Анною-Галею, 1992 рік



Олекса Горбач. В американському полоні


Силюети: Юрій Шевельов - про Олексу Горбача



о