В умовах відступу під натиском большевиків і жорстоких бомбардувань союзницькою авіяцією, німці тим не менш піклувалися про українських втікачів - надали їм потяг з машиністом ("усіх вагонів у транспорті є 31, людей звиш 800") і годували їх у дорозі ("дістаємо на приділ дещо харчів: хліб, консерву, каву і т. п."). Вразило. Не знала.
“Книга Марії Любомири Кузьмович-Головінської "Чужиною" розказує гірку історію родини авторки, а в ній змінивши дещо куліси, можна знайти таку-ж історію малощо не кожної українськоі родини. Таким чином маємо запис про долю тисячів, що покинули рідну землю, щоб на ріках вавилонських непривітної чужини з великою тугою згадувати рідний Єрусалим і плакати за ним і ридати.”
З передмови
“Книга Марії Любомири Кузьмович-Головінської "Чужиною" розказує гірку історію родини авторки, а в ній змінивши дещо куліси, можна знайти таку-ж історію малощо не кожної українськоі родини. Таким чином маємо запис про долю тисячів, що покинули рідну землю, щоб на ріках вавилонських непривітної чужини з великою тугою згадувати рідний Єрусалим і плакати за ним і ридати.”
З передмови
* 15 березня 1904, село Брюховичі, нині у складі Львова – † 26 жовтня 1986, Філадельфія
Знимка 1940 року.
ЧУЖИНОЮ...
Продовження спогадів
Початок - прекрасна книжка “Зарваниця” http://diasporiana.org.ua/proza/18594-kuzmovich-golovinska-m-zarvanitsya/
Продовження спогадів
Початок - прекрасна книжка “Зарваниця” http://diasporiana.org.ua/proza/18594-kuzmovich-golovinska-m-zarvanitsya/
Розділ 1. ДОРОГОЮ...
Рання осінь 1944-гo року. Ми на прекрасних околицях Закарпаття. Наче б поміж своїми, знайомими, людьми. Одяги їх зближені до бойківських. У жіночих одягах перебиває дещо стрій циганський. Головно дуже кріслаті спідниці, одяг білий, вишиваний.
Тупцюють коні в нашій, невеликій валці. Скриплять вози на Волівець. А з Волівця бічною дорогою, лісами, попри лінію Арпада, поміж міни, окопи. Спомагані чужими кіньми, навіть військовими мадярськими, бо лісом зовсім розмокла дорога, добились наніч до тартаку Оса і тут заночували.
Перепадує дощ. Вистукує по наших полотняних будах на возах, по забудуваннях тартаку. Молода гарна жінка на великому господарстві, наче б у дворі. Кругом шумлять великі дерева. Людей багато, і цивільних і військових. А господиня енерґійна, всьому дає раду. Мадярка.
- А що буде з нею, як тут прийдуть большевики? - вбивається думка в мої скроні. - Її чоловік при війську.
З приємністю слідкую за кожним її рухом. Вона помагає нам з харчами. Помагає й іншим.
Ранком виїхали ми вже усталеною дорогою до Сваляви. Дорога лісами. Різнобарвне листя тут й там попри дорогу, лісом, на землі. Сонце грається промінням. Повними пригорщами обсипає нас. Веселкою на вологих листках, на кущиках, поміж деревами. Через Сваляву доїхали ми до села Пасіка і тут заночували під оборогом. Я втратила сили. Заломилася надія: чи зможу дальше так їхати? Та насилу піднеслась і ми поїхали на Чанадіїв.
ЧАНАДІЇВ - Тут нас задержали. Маємо дістати ваґони, але чи дістанемо, чи поїдемо дальше возами - годі знати. Замешкали в одного господаря. Назагал стрічається людей незлих, навіть привітних. Мусимо продавати речі на харчі, бо нема чим жити. Діти мають багато овочів. Цікаво сприймають довкілля. Дорогами великий рух авт. Ситуація прикра. Годі знати, що буде. Мадяри дуже бояться большевиків. Кажуть, що самі будуть боронити свої гpaниці. Оставати тут довго годі, бо можна попасти в польський ляґер. Може якось без перешкод будемо пробиватися дальше. Нас заледве кілька підвод. Маємо дістати "зондерфюрера" та харчі. Я дуже бажала б їхати дальше підводою, бо відрадніше. Можна дорогою купити харчі та де-не-де дістати й теплий нічліг. Поїздом грозить бомбардування та вичікування цілими днями по станціях. Досі бомбардування не було. Мені безнастанно тиснуться сльози до очей. Я вірила, що моя Батьківщина врятується від большевиків, - та годі. Все пішло на Голгофту.
До нашого господаря заходить тутешній учитель Павлик. Українець. Йому хочеться поговорити зі своїми людьми. Він рад би, щоб ми залишились. Пропонує поміч. Його мама розказувала йому про Зарваницю. Прочани - жінки із Закарпаття, коли йшли на прощу до Зарваниці, то кожна брала зі собою по одній цеглі на будову каплички в Зарваниці, каплички з чудотворною водою. Слава про Зарваницьку Матінку Божу тут широка. Кажуть люди: "Чорна Матінка Божа" (темний образ). На Закарпатті багато старих співанок про Зарваницю. Не маю вже змоги послухати і записати, бо мусимо заладовуватись у ваґони.
Ми дістали ваґон великий, чистий від насікомих, бо з вугля. Всі завидують нам нашого ваґону. Нас усіх, у ваґоні 29 осіб. Коні наші забрало військо без заплати. Коники, які нас везли аж зі Зарваниці сюди. Я гладила Каштана і Гнідого на прощання та тулила своє обличчя до їхніх голов. Жаль за ними і вдячність за прислугу заслоняли очі сльозами. Ніч проспали у ваґоні спокійно, коли на дворі лляв дощ. Снідання варили на вогнищі біля станції. Маємо від'їхати на Мукачів.
МУКАЧІВ - Ми вже другу добу в Мукачеві. Дощ, таляпавка, але люди ходять до міста та купують, що хто може. Кожної хвилі чекаємо виїзду. Щастя, що на ринку можна купити все з харчів. Люди палять вогні біля ваґонів та готують снідання. Дістаємо на приділ дещо харчів: хліб, консерву, каву і т. п. Теплої страви нема, лише для дітей якась зупа і чорна кава. Мадяри не йдуть на руку транспортові. У нашому ваґоні атмосфера можлива. Родини влаштували собі свої кутки. Дітей малих нема. Деколи клопіт з пакунками, коли поїзд шибує. Тоді те, що зле поскладане, летить стрімголов. Ваґон покропив о. Василь свяченою, зарваницькою, водою. Іконка Матінки Божої Зарваницької, та з-над мого бюрка, висить по нашій стороні, - менш-більш посередині ваґону. Священики правили в нашому ваґоні молебень для своїх. Люди поденервовані повільною їздою транспорту, бо відомості воєнних подій невеселі.
БАТАВА - ваґон 15-ий. Учора виїхали ми з Мукачева. В Мукачеві натішилися поголосками про повстання Тимошенка в Україні, про пролім під Варшавою і про перехід большевиків на сторону партизан у Карпатах. Мої думки летять до Рідного Краю, а очі дальше сльозами заходять. Їхали ми через Ґоронду, колись постій УСС-ів за першої світової війни. ваґон наш має число 15. Усіх вагонів у транспорті є 31, людей звиш 800. Дістаємо харчі. Ідемо помалу, бо станції забиті транспортами. Тут не гoден нічого дістати і вода жовта, каламутна. Вогні горять попри ваґони. Кожний гріє вчорашню каву або робить свіжу. Погода гарна, але холодно. Скоро будемо виїздити. Зі села чути гомін дзвонів. Такий примирюючий, такий заспокійливий...
ШАТРАЙ УЛЬГЕЛІ - Вчора виїхали ми з Батави. У Чоп, на станції перебули бомбардування большевицькими літаками. Коли затрубіла сирена на алярм, наш поїзд був на повній станції поміж військовими транспортами. Між людьми зчинився страшний переполох. Почали вискакувати з ваґонів і тікати в поле. За ними Івась. Я кликала, просила, молила, щоб вернувся, а він зник. Забились ми в кут ваґону, а кругом вибухи бомб і все посипалось на нас. Щастя, що ваґон не був розбитий. З літаків завважили людей, які втікали разом з військовими мадярами і обкидали їх бомбами. З нашого транспорту було 33 убитих і 40 ранених. Івася, за станцією, на полі, присипала була земля від бомби, але вернувся цілий, непоранений. Під час бомбардування наш ваґон увесь трясся. Перша бомба попала була в кінцеві ваґони транспорту, а решта за станцією. Наше щастя, що ми не виходили з ваґону. Ціла родина врятувалася. Дяка Небесній Неньці. Кожний поденервований до крайности. Вночі заїхали до Шатрай Ульгелі. Кажуть, що скоро їдемо дальше. Не годен нічого дістати.
ШАРОСПОТОК...- Перша зупинка за Шатрай Ульгелі. Зі Шатрай Ульгелі виїхали ми пів до десятої. Серена загуділа і ми в тому менті рушили зі станції. Минулої ночі снилося мені, що невідома особа сказала до мене: "Старайтеся на станції, де стримається поїзд на довше...- довго не задержуватися". Я була неспокійна, доки ми не виїхали і мали щастя, що під час алярму виїхали. Околиці, якими їдемо це дещо гористі, багато акацій, багато винниць. Овочі вже дорожчі, купити нічого не годен. Де-не-де мадярські пані приносять до транспорту коші з булочками, з овочами, молоко для малих дітей. З нашого транспорту, в часі бомбардування найгірше потерпіли кінцеві ваґони, бо на станції Чоп через шини був вільний перехід і багато людей в часі алярму втікали в поле. Під час алярму найгірший переполох видно між мадярськими вояками. Тепер по ваґонах у нашому транспорті плач за рідними і стогін ранених.
ПЕРША СТАНЦІЯ ЗА МІШКОЛЬЦЕМ - Дальше їдемо без особливих перешкод. До нашого транспорту долучена німецька машина і машиніст Німець. Коли алярм, виїздимо зі станції в поле. Коли нема в'їзду в наступну станцію - чекаємо на полі. На останньому постою перев'язано ранених та взято деяких тяжче ранених до шпиталю. Ідемо гарними околицями, просторими. На першій станції за Мішкольцем ночували. Багато нервів коштувала переправа через Мішкольц, багато молитви. Вже наперед перестерігали люди перед Мішкольцем, бо там багато і часто бомблять большевицькі літаки. В нашому транспорті є чоловік, що вміє говорити по мадярськи. Гроші для залізничої обслуги зробили і nеред nівніччю виїхали. Були на станції около 2 години. Транспорт зрікся навіть "ферпфлєґунґу", який мав "зафасувати" і виїхав, бо люди непокоїлися. Тоді на станції навіть не було алярму. Неприємно вражали на станції крики залізничників, які просто вереском видавали вказівки шибуючим машинам. На станції nеред Мішкольцем залишили ми транспорт людей з Ворохти, вони їдуть уже два тижні. Сьогодні відправив о. Василь Службу Божу в нашому ваґоні - 10. Х. 1944 р. та панахиду за тих, які nогинули у Чоп. Отець Янківський зі Славська має зі собою ризи, чашу, й усе потрібне до Богослужби визичив о. Василеві. В нашому транспорті є 14 священиків, 15·ий згинув у Чопі - св. п. о. Флюнт. До нашого транспорту долучено кілька ваґонів утікачів - мадярських панів. Стоїмо на тій станції якийсь час, бо ніччю nеред станцією була катастрофа: два поїзди зударились, є щось більше 20 ранених. Це здається військові транспорти. Дощ ллє, хмарно, похмуро. Тяжко дістати щонебудь з'їсти. Жиємо переважно чорною кавою і тим, що "фасуємо" як приділ. Теплого нема нічого.
Два дні пізніше виїздимо з Гатьвану. Годі уявити собі таку руїну, яка тут на двірці. Це вузлова, велика, станція, яку знищило 150 англійських літаків, менш-більш за одну годину. Наліт був у саме полудне тому три тижні. Тепер тут лише кілька рейок посередині станції. Дальше, на руїнах, працюють робітники. Багато між ними мадярських Жидів - панів. Ідемо в напрямі Будапешту. Минаємо по дорозі багато військових транспортів, що йдуть на фронт і з фронту, як і транспорти евакуваних та робітників. Деколи сидимо довше на якійнебудь станції. Тоді люди кладуть вогні біля ваґонів, варять каву або юшку. Подорозі треба старатись дров. Тяжко дістати щонебудь з харчів, хіба вино, де-не-де овочі, які тут уже дорожчі. Любителі вина користають з нагоди та купують. Околиці nросторі, станції декуди гарні, багато квітів, зелені. Ідемо вже довго то й люди перуть подорозі... З машини беруть гарячу воду і перуть, а оnісля на шнурах у ваґонах сушать. Часто перелітають німецькі й мадярські літаки. Вчера правив о. Василь у ваґоні молебень. Зимно не є, деякі дні навіть гарячі. Спимо всі на підлозі покотом. Я не можу спати, нерви надто напружені. А ще дуже невигідно спати поміж клунками, то й діти кидаються, неспокійні. Коби вже скорше доїхати на місце, а тоді певно нова журба, бо все невідоме, закрите перед нами. Їду, бо за всяку ціну хочу рятувати чоловіка й дітей. Дорога аж надто томлива. На таку дорогу можна рішитися тільки під тиском розпуки - з надією на Матінку Божу: чей допоможе врятувати родину?!
Вчера простояли ми майже цілий день на полі, на першій станції за Гатьваном, бо був алярм. Пізно ввечорі виїхали ми і ранком заїхали на станцію РАКОЧІ. Тут постояли хвилину та зараз загуділа сирена і ми відступили на поле. Поїзд стоїть на полі, біля робітничих домів. Радіо подає, що 2,600 літаків над Мадярщиною: бомблять міста. Тут щойно люди кладуть вогні та готують каву, зупу, бо наш транспорт виїхав скоро ранком і не було часу палити. Алярм іще не відкликаний, триває більше трьох годин. Тут дістали ми в робітничих домах помідори й закришку. Дістали також приділ консерв.
ГЕД (GoD) - По першій виїхали ми знову на станцію. Там уже була свіжа машина і ми довго не стояли. Поїхали на Будапешт. Їхали передмістям, північною стороною півтора години. Сліди бомб великі, попри залізничу дільницю руїна. Скільки напруження коштував цей переїзд. Багато-багато молитви, вервичок до Зарваницької Матінки Божої. Тимбільше, що перед останньою зупинкою знов залапав нас алярм. Транспорт зараз рушив і ми вирвалися зі станції. Околиці за Будапештом прекрасні, лісисті. Доми різнобарвні: зелені, червоні, жовті, сині, кремові, будова модерна. Сьогодні ми навіть не могли зварити зупи. Цілий день живемо чорною кавою, помідорами та хлібом з мармолядою. Я докраю перетомлена. Я так молилася, щоб Божа Матінка допомогла рятувати дітей!
Смеркає. Постій. Люди беруться варити зупу. Між лісами, спокійно.
КЕБЕРКУТ - З Гед мусіли ми завернути на Ракочі-Аляг, бо через алярм транспорт попав на невластиві рейки. Люди знову не могли скінчити зупи. У возах запанувала паніка, просто жах, бо в Гед говорили залізничники, що мусимо їхати знов на Будапешт - головною станцією, а щойно ранком дальше. Жах запанував тому, що поміж алярмом удалось втекти, а тут знову можливість небезпеки та ще страшнішої; бо треба часу переїхати цілий Будапешт... Того дня над Будапештом було 200-300 англійських літаків, бомб здається не кидали. Та годі щось певного довідатися. У Ракочі-Аляґ, коли стемніло коло 8-ої години, знову загуділи сирени і то так жахливо, бо всі нараз! Запанувала страшна паніка. Люди напотемки втікали з ваґонів. "Зондерфюрер" накликав оставати на місцях, та страх був сильніший. З нашого ваґону не рухався ніхто. Наслідки були такі, що з нашого транспорту осталося 41 людей, бо ми дістали до транспорту машину та вирвалися зі станції. Зголосився один машиніст Німець (був під Сталінґрадом, тепер мав відпустку). Він вирвав транспорт з-під Сталінґраду. коли вже горів "тендер"- (причіпка, де є вугля). Коли о. Василь на станції шукав помочі для нашого транспорту, щоб виїхати, наблизився цей машиніст. Він стояв у куті й зачув розмову, заявив, що хоче помогти. Мав сентимент до людей зі Сходу. Коли нас повідомлено, що ми дістали машину і їдемо - я з вдячністю глянула на іконку Зарваницької Матінки Божої. Під кермою цього машиніста транспорт гнав як шалений. Довший час не задержувався на жодній станції, - переїздив станції без зупину. Їхали ми так цілу ніч і тепер варимо каву в Кеберкуті. Це давня словацька територія, тепер мадярська. Зараз їдемо дальше. Сьогодні 14. Х. Ранком о. Василь правив Службу Божу в нашому ваґоні.
Перестанок у лісі. - Коло 9-ої ранку став наш транспорт на перестанку перед Новими Замками. За три години мали ми від'їхати. Люди взялись варити, та не всі могли пообідати, бо перед 11-ою заповіли алярм. Казали людям тікати в ліс. Цей перестанок був поміж невеликим лісом, але досить густим, з дерев акації. Ми пішли в ліс. Дуже мало хто остався в транспорті. А були в нашому ваґоні такі, щo не хотіли залишити своїх маладованих куфрів і осталися біля них. Ми лежали в лісі три години. Понад нами пролітали півтора години англійські літаки, а опісля верталися, кружляли. Страшні вибухи недалекопадаючих бомб, шум літаків робили своє враження. Люди числили до 300 літаків. Нові Замки знову збомбардовані, хоч тиждень тому їх бомбили і знищили. Ми до присмерку були в лісі і на цій станції ночували, бо мусіли направити рейки. Налетів більше не було.
Мряка. Наш транспорт веде дальше машиніст - Німець, що провадив військові транспорти аж під Сталінґрад. Спритний і має добру волю нам помогти. Були випадки, що сварився з начальником станції - Мадяром, коли той казав, що нема виїзду. Виїздив без дозволу і їхав, бо знав, що за 10 мінут може йти новий транспорт. Кричав, що це саботаж, коли не хотіли пустити нашого транспорту. Чекаємо на виїзд. Обіцяли до двох годин виїхати. Тут дістали наші люди зі сусіднього села багато помідорів і трохи капусти.
У нашому транспорті є також три кози, які люди везуть іще з дому! Сидять вони у кондукторських будках. Люди годують їх лушпиною, листям, хоптою - і так маємо молоко для дітей. Зіцвилі скірки з хліба смакують козам також. Наш транспорт складається вже зі 103-ох ваґонів, які дочіпили. Що там у тих ваґонах - не знати. Наших людей є 31 ваґон. Зупу варимо звичайно з бараболі, додаємо помідори, капусту і пушку консерви з м'яса. Зупа раз на день, поза тим чорна кава і хліб з чимнебудь. Наш машиніст старається за дозвіл на проїзд: як дістане, то поїде на Нові Замки по приділ - т. зв. "ферпфлєґунґ" - для нас, вернеться і може поїдемо. Вчора дістали хліб тільки ті люди. які його зовсім не мали. По лісі збираємо хворост, щоб мали чим палити. Якщо не будемо їхати на Нові Замки то - говорять - будемо мусіти завернути 30 км назад і тоді іншим шляхом на Словаччину. Сьогодні в нашому ваґоні правили Службу Божу о. Василь і о. Степан Кулак. Стоїмо досі на тому самому перестанку. Люди ходили до села купити бараболі, муку, яблука. Знову розпалюють вогні і варять. Досі не було алярму. Говорять. що Мадярщипа в 1-ій годині скапітулювала. Приділ уже нам привезли. Рейки направлені, бо їдуть німецькі транспорти. Ми здається поїдемо вечором.
НА ПОЛІ. - В третій хтось невідомий створив паніку, оголосив алярм попід ваґонами і люди стрімголов утікали в ліс. Опісля алярм виявився неправдивим, люди поверталися та розібрали поміж себе приділ з ковбаси та хліба. Вечором мали ми від'їхати на Нові Замки, але один вояк завважив, що з двох передніх ваґонів люди повиносили пакунки в ліс і висідають. Була гадка, що це Поляки, а виявилося, що це зробили наші Українці. Оправдувались браком нервів до дальшої дороги. Хотіли зондерфюрери запльомбувати ваґони та якось вдалося цього оминути. За те не від'їхали ми ввечорі, але аж раненько серед великої мряки. Переїздили ми Нові Замки. Знищення від бомблення англійськими літаками страшне. Страшніше чим у Гатьвані. Всі рейки порозривані, ваґони поперевертані, попалені. Тільки одні рейки добрі, вчора направлені, і ними ми переїхали. Ям від бомб дуже багато. На станції Нові Замки залишився ненарушеним один лише ваґон, у якому врятувалася одна наша родина з дитиною. В часі нальоту залишилися у ваґоні. Мали зі собою ікону Зарваницької Матінки Божої і молились до Неї. Вона їх вирятувала. Ця родина долучилася до нашого транспорту. На станції за Новими Замками зварили люди каву, обмилися і їдемо дальше повною парою. Рідко на якій станції задержуємося. Велика мряка. Ідемо на Словаччину.
На полі залапав нас алярм і ми трохи простояли. Дальше їхали без перешкод гарними околицями аж до станції перед Братиславою. Тут стоїмо досі, бо кажуть, що на границі перерваний шлях. Відомості прикрі. На Словаччині хтось вимордовує по селах наші українські родини.
Вчора дістали люди товщ. Варили, а тепер перуть. бо стоїмо за станцією біля криниці. Перед 10-ою виїхали ми на Братиславу. Кожний дуже боявся, бо це час алярмів, але Братиславу переїхали ми без зупинки і дуже щасливо. Дуже гарне, старе, між садами та горами, місто. На гpaничній станції Словаччини захопив нас алярм. Ми виїхали вже з іншим машиністом, бо наш машиніст з-під Сталінґраду попрощав нас і вернувся іншим поїздом, бо кінчилася йому відпустка. Ми виїхали, але не доїхали до наступної станції. Загуділа сирена і транспорт відступив на поле. Англійські літаки вже були над нами. Щастя, що попри рейки, було багато різних кущів по полі і люди порозбігалися та просиділи до З-оі години на полі. Алярм уже відкликаний, але ми ще не їдемо. До станції Штрасгоф перед Віднем ще 30 км. Це має бути ляґер у лісі.
ШТРАСГОФ - Ми вже у Штрасгофі. Приїхали вночі. Ранком привітало нас "сонце ясне", - неясне - холодне. Чужина. Діти були роздразнені виглядом самої розмірами великої станції і я мусіла вийти з ними поза станцю. У ваґоні залишився о. Василь з іншими, транспорт пізніше під'їде сюди. Сиджу з дітьми під лісом, а ліворуч ляґер. Багато темносірих, подовговастих домів - бараків. Темносірі, невідомі, непривітні доми - помешкання... Побіч тартак і безпереривно скрипить електрична пила. Довкруги рух. Андрійко нервується: "Усе пищить, гуде, не можу знести цього!" Перед алярмом пішли ми вже з чоловіком, о. Василем, у лісок, скритися на час налетів. Наші речі осталися у ваґоні, бо тоді ще не виладовували їх. Я взяла зі собою лише документи та рукописи. В течку взяв о. Василь іконку Зарваницької Матінки Божої і що важніше. Алярму того дня не було. Тільки літаки кружляли, та ми сиділи ще в ліску. Коло 12-ої вполудне доїхав до нас - шукаючи і накликуючи по імені наш родич о. Богдан Їжак, який мешкав, по перебутті ляґру, в поблизькому селі. Несподіванка велика! Він глядів за нами, бо брат Василя о. Мирон, який перебуває у Відні, казав глядіти за нами при кожному транспорті. Від о. Богдана ми довідалися, що священики не обов'язані до ляґру і якщо родина є тут, можна до неї піти. Великий тягар злетів зі серця! Мені сльози станули в очах. Я бачила чудесну опіку Матінки Божої над моєю родиною. Ляґру я так дуже боялася! Ми пішли до о. Богдана, до Бокфлісу. По пакунки мали поїхати по обіді. З нами залишився о. Степан Кулак. Василь дуже ослаб і втратив сили. Ціле тіло дрижало як йому так і мені та й годі було успокоїтися. По обіді поїхали по речі, о. Богдан зі знайомими, нашими співтоваришами подорожі і нашою Мілею. До вечора чекали ми на речі, та вечором вернувся о. Богдан без речей, без нікого. Тамті осталися там також, не вдалось вже їх вирвати, бо транспорт був під самим ляґром. Що буде дальше - не знаю. Я була цим дуже перейнята, та згодом заспокоїлась, з вірою, що Божа Матінка заопікується нами дальше. Тут дістають священики приміщення по селах та живуть можливо. Дістають картки на харчі подостатком і люди приносять ще від себе, що хто може. Вчора багато німецьких жінок принесли товщ, молоио, ярину, овочі і т. п. Це дуже миле враження.
Вчора заповідали в радіо про вжиток нової зброї на Сході. Ми ночували в одної доброї жінки, яка відступила нам хату на нічліг. (В о. Богдана є своя родина і ще дехто з рідні). Дивно було кластися в сніжнобілу постіль по такій довгій подорожі транспортом! Та спати було годі, помимо великої вигоди. Враження дня надто сильно вплинули на нерви, Як мені так і о. Василеві.
__________________
* Марія Любомира Кузьмович-Головінська, письменниця. Дружина о. митрата Василя Головінського (1894-1990), старшини УГА, пароха Зарваниці, згодом протоієрея; мати проф. Івана Головінського (1927-2013), психолога. Закінчила гімназію Сестер Василіянок у Львові (1926). 1927–44 проживала зі сім’єю у селі Зарваниці, Тернопільщина. Еміґрувала до Західньої Европи, 1949 – до США. Була головою Марійської Дружини Матері Божої Зарваницької при храмі Христа-Царя у Філадельфії (1965–84). Членкиня НТШ. Членкиня Союзу українок Америки (1950). Почала друкуватися з 1933 р. Видала збірки оповідань «Сефта» (1952) http://diasporiana.org.ua/proza/18596-kuzmovich-golovinska-m-sefta/, «Чічка» (1954) http://diasporiana.org.ua/dityacha-literatura/3495-kuzmovich-golovinska-m-chichka/, «Осіннє листя» (1966), «Лісовий голуб» (1970); драми «Марія» (1962), «Попудник» (1965); три томи вибраних творів, зокрема книгу споминів «Зарваниця» (1973) та її продовження «Чужиною» (1977). Усі названі прижиттєві видання письменниці опубліковано у Торонто. Похована на цвинтарі св. Марії у Фокс-Чейсі.
