Андрій Кокотюха
"Книга для зміцнення національної єдності", - так пафосно називається державна програма, на якій крали мільйони через схематоз. Мінкульт, пишуть, був у темі та в долі. Ось одна з причин, чому я не пишу диктантів національної єдності. Органічно не перетравлюю пафосу, за яким нічого не стоїть. Ні, на диктанті нічого, крім часу, не крадуть. Мій індивідуальний протест - саме проти пафосу.
Ну, і трохи більше тексту про те, чим насправді є Диктант національної єдності. Почну здалеку. Березень 2019 року. Після презентації книги Дмитра Кулеби сидимо в ресторані. Компанія не аж така мала, щоб усі всіх чули, але і не аж така велика, щоб ніхто не слухав нікого. Мова зайшла прогнозовано про прийдешні вибори. І я доводив Дмитрові Івановичу наступне: Зеленський не має шансів. Має, каже Дмитро Іванович. За нього молодь піде. Знаєш, кажу, як піде? Хтось напише в соцмережах: "Підтримаєм Зеленського!" - і його підтримають. Лайками, себто, вподобайками. "То ти вважаєш: вони поставлять лайк - і вже проголосували?" - "Так", - сказав я впевнено. На жаль, помилився. А тепер проєктуйте ситуацію на Диктант національної єдності. У нього напевне ж якась задекларована мета. Практична користь. Проте по факту все має оту саму форму фейсбучного лайку, інстаграмного сердечка, 18 разів поширеного допису на прохання "прошу репосту". Якщо у випадку з виборами електорат пішов далі вподобайок, то диктант не пішов далі вподобайок, репостів, а ще закликів підписати петицію за все хороше проти всього єрмачного й російського. Це така емоційна форма, яка нібито має когось із кимось об'єднати. Як там, теорія сімох рукостискань. Ага, фільм "Елки", романтична мрія, ілюзія діяльності, варіант суботника, який був ілюзією прибирання. Та після суботника чи параду на 7 ноября хоч бухать ішли. Під час процесу, Чепинога не дасть збрехати, лаяли паради і владу в хвіст та гриву. Коротше, Диктант - абсолютно не практична ідея, котра на якусь годину переносить частину нас у фентезійний світ ілюзорного єднання. Завершу нагадуванням: ніколи нічого не мав, не маю і не матиму проти як авторів, так і читців усіх диктантів. Тут навіть Забужко на місці, бо пафос - це її стихія. Також не маю ані можливостей, ані, що головніше, бажання й наміру забороняти його писати й читати. Навіть якби раптом мав можливість, не заборонив би. Я просто його не пишу, бо з 14 років звик писати не на процес, а на результат. Бо саме в 14 отримав перший гонорар - 7 рублів, - за свою першу публікацію. Десята частина зарплати бібліотекаря тоді, якщо що...
Історія з моїм коротким дописом про диктант національної єдності стає довгим серіалом, Сатиричною комедією, якої не я пишу. Ось була зустріч у бібліотеці. Прийшла пані: “А чому пан Кокотюха проти диктанту?” Книжок не купила, до речі. Мабуть, прийшла запитать і піти, але то таке… Я їй подякував за високу оцінку мого впливу. Значить, якщо Кокотюха проти, диктанту не буде, а вона дуже хоче писать.
Я і проти Росії, і проти Зеленського – все, їх не буде. Насправді я не можу бути проти диктанту. Я його просто не пишу. І ніколи не писав, про що щороку повідомляю ФБ. Навіть якби я був проти, його б не скасували. Пишіть собі, хто хоче. Але це все – форма, яка, можливо, має якусь колективну складову. Ну, як в СССР: “А давайте на суботник підемо”.
Ще одна причина такого допису: превентивна. Мене яко автора книжок щороку хтось запрошує кудись писати диктант разом. І там, де це відбувається, є камери, це покажуть потім десь по телевізору. Математика тут проста: я поїхав на точку, це година часу, там витратив годину, потім назад. Мінімум три години свого часу витратив. А це – мінус 15 тисяч знаків. За які заплатять. Додамо сюди ось таке ще: дійство відбувається в першій половині дня. А отже, вважайте робочого дня в мене нема.
До війни (2014 рік) не міг собі цього дозволити. А від лютого 2022 року – тим більше. Практичної користі для себе не бачу. Але “проти диктанту”, “розкритикував диктант” – то вже домисли. Пишіть собі. Чи комусь із гнівних коментаторів кров із носу важливо, аби Кокотюха теж писав? А що мені за це буде?
