"Якщо за націю нема кому вмepти, вона помирає, коли народжує героїв — живе. Українці вмирали щедро, тому й нація вкраїнська вижила."
Мирослав СИМЧИЧ,
командир Березівської сотні УПА, лицар орденів «Свободи» та «За заслуги», Герой України.
Згадаймо пана сотника...
У лавах УПА
З учнями польської школи часто билися. Вони поводилися зверхньо. Якось я покалічив ручкою сина сільського голови. Хлопця поклали в лікарню. Мій батько мусив усе оплачувати. Десь 60 злотих віддав, що дорівнювало трьом центнерам пшениці. Вигнали мене зі школи. Батько набив. Пасу корови й вівці. Сумно. Але дядько Гриць, який був січовим стрільцем, постарався, щоб мене відновили у школі.
1939 року прийшли "визволителі". Не сподобалися вони нам. Брудні, неохайно вдягнені, дуже матюкалися. Питаємо, як їм там живеться. А в них одна відповідь: "У нас все хорошо. Все есть". Запитую, чи картопля родить. Кажуть, що так. "А їсте її з маслом?" Вояка закліпав очима і каже: "У нас вона з маслом родиться".
У 17 років вступив до ОУН. Отримав псевдо "Кривоніс". Спочатку роздавав брошури серед людей. Організовував колядку, щоб грошей для організації назбирати. 1943-го вступив до Української народної самооборони, яка скоро переросла в Повстанську Армію. Під горою Грегіт неподалік Космача був вишкіл. Підходжу й бачу – люди у мадярській, совєтській, польській, німецькій, італійській формі. Одяг і зброя в УПА були трофейні.
Зранку молилися, чистили одяг і взуття, потім – сніданок. Продукти постачали із сіл. У Космачі Повстанська Армія мала свої пекарні, ательє одягу. Спали на постелі зі смерекового гілля. Навчання – по 12 годин на день. Потім був у старшинській школі. Училися чотири місяці. Здавали 15 іспитів. Серед них: артилерія, зв'язок, топографія, кавалерія, сторожова тактика, пропаґанда, зброєзнавство.
Із фашистського полону потрапив в УПА серб Ґачич – офіцер, син міністра внутрішніх справ Югославії. У полоні познайомився з українцями і разом утекли. Викладав артилерію. Якось я стояв на варті. Хтось чалапає. "Стій! Хто йде?" – питаю. "Капітан Ґачич", – відповідь. Я упізнав. Однак за статутом мушу запитати кличку. Він відповів, але стару, не оновлену. "Руки вгору! – кажу. – Кругом! Лягти!" Капітан ліг, де стояв – у калюжу. Викликаю чергового. Доки той прийшов, Ґачич вимочився у воді, як конопляний сніп. З того часу "п'ятірки" я в нього не мав.
Відправили на Буковину. Мав завдання вчити новобранців. Зібралися три тисячі добровольців, мусив відбирати найкращих. Питаю хлопця, чи за дівчат бився, чи румунам не терпів, чи в криміналі сидів. Хто давав ствердну відповідь – того й брав. Слабким давати зброю у руки не варто. Люди віталися до нас "Слава вашій Україні!" Роки румунської окупації дали своє.
Якось після бою виснажені зайшли в найближче село, у багатшу на вигляд хату. Кажу господарю, що хочемо харчів купити. А він доказує, що нічого не має. Кажу, ідемо до хати поговоримо. А хлопцям моргаю. Доки я йому баки заговорював, хлопці оглянули господарку, зготували в казані господаря його ж їжу. Картопля, сушене м'ясо, бринза. Приніс хлопець це все до хати. Я й пригостив господаря. Він не здогадався, звідки це. А через пару місяців мене викликали до окружного провідника. Думаю, в чому річ? Він каже, що мене один селянин звинувачує у крадіжці. В УПА за крадіжку карали смертю. Приводять того чоловіка. Я й не відпираюся, що знаю його. Розповідаю, як було. А потім прошу дозволу поставити селянину кілька запитань.
– Я просив вас нагодувати хлопців?
– Просив.
– А ви що сказали?
– Що не маю.
– Я пропонував, що заплатимо? Ви що сказали?
– Що не продам, бо не маю.
– Друже провіднику, як я міг щось у того чоловіка забрати, якщо у нього нічого не було?
Окружний наказав дати селянину п'ять буків під задницю, щоб не оббріхував УПА. А мене відпустив у стрій.
Мирослав Симчич та Ольга й Василь "Буйтур" Синітовичі.
Світлина приблизно 1945 року
1945-го енкаведисти наступали на Космач. Там був осередок УПА. Село називали "бандерівською столицею". Бій тривав три доби. Ворог був виснажений, передали по радіозв'язку, що потрібна допомога. Наші перехопили сигнал. Моїй сотні поступила команда вийти напереріз групі енкаведистів, які підуть на допомогу. Сотнею командував Юрко, але він був недавно призначений і не тутешній. Не знав ні бійців, ні місцевости. Звернувся до мене, щоб я очолив сотню в бою. Чекати у засідці довелося з вечора до обіду наступного дня. А це був січень, мороз. Ну де ж ви є, шляк би вас трафив! І ось кільканадцять вантажівок і легковик показалися. Командував ними генерал Ніколай Дєрґачьов, москвич. Займався переважно каральними експедиціями, депортував татар. Дєрґачьов не уявляв, із ким має справу. Воювати з озброєними націоналістами – це вам не татарських жінок у вагони пакувати.
Кілька їхніх людей пішли в розвідку, ми їх пропустили. Тоді решта червоноармійців почали вистрибувати з машин. Віддаю команду "вогонь". Пострілів не було чути, лише суцільний рев. У нас 22 кулемети, бронебійка, міномет, десятки автоматів, карабіни. З легковика друшляк зробили, підпалили вантажівки. Пекло.*
Мене поранило в праву руку вище ліктя. Не міг про це зізнатися: якщо командир поранений, падає дух бійців. Зав'язав рукав кожуха, щоб кров не стікала і скільки міг керував боєм. Потім знепритомнів. Відвезли мене у село. Скоро рана почала гноїтися. Лікарі казали ампутувати. Я не погодився: "Який вояка без руки? А якщо на тому світі доведеться воювати?" – жартував. Тоді один селянин порадив випарювати руку у відварі з того, що лишається у жолобі, коли корова з'їдає сіно. Це обпадають суцвіття різних трав, їхнє насіння. Я так і зробив, і понині володію рукою.
Якось побачили ведмедицю з ведмежатами в лісі. Хоч якась радість. А тут де не візьмись – москалі, мов дикуни, кинулися на тварин, перестріляли. П'яні на багнетах виносили голови тварин. Я навіть не встиг віддати своїм команду стріляти, черга на нелюдів пішла сама. До сьогодні вважаю нас європейцями, а москалів – азіятськими племенами. Наш повстанець "Сибіряк" знайшов пораненого ведмедя. Кілька кілометрів ніс його до табору. Там лікував. Потім тварина за нами по слідах ходила.
Священик у селі Мишині був агентом НКВД. На сповідях випитував жінок, чи не приховують вони повстанців. Бо це ж вороги влади, а влада – від Бога. Ми завітали до отця, знайшли в нього партійний квиток і зброю. Застрелили.
Зимою 1948 року разом із "Ченцем" обходив наші криївки. Ішли лише коли снігом мело, щоб не напав ніхто на слід. Погода настала ясна, мусили залишитися у селі. Заглянув я до однокласниці у Слободу. За якихось 2 години йдуть на нас енкаведисти. Ми з собою носили не лише автомати, а й гранати. У таких випадках кидаємо з вікна одну за другою, і доки ворог лежить – тікаємо через вікна й відстрілюємося. Цього разу чомусь гранати не вибухнули. Перестрілка тривала кілька годин. Ченця поранило в живіт. Сам відстрілююся в усі вікна. Ворог кричить: "Кривонос", сдавайся!" Напарник стогне: "Кривоніс", бий!" Ми хотіли протриматися якнайдовше, щоб на перестрілку прийшла підмога від наших. Зрештою ворог запалив хату. Я вирішив, що залишуся згоріти. Отямився зв'язаний на подвір'ї.
Везли нас із "Ченцем" до Станіслава. Енкаведист шапку мою добротну забрав, а мені свою смердючу насунув. Я ривком голови викинув її за борт. Їхав і молився: "Поможи, Боже, з гідністю вмерти". Коли "Ченець" помер, його тіло викинули у рів. Здала нас, припускаю, племінниця господині. Дівчинка років 15 прибігала чогось до них. Я був проти відпускати її назад у село, але господиня поручилася за неї. Невдовзі після цих подій мати тої дівчинки збожеволіла.
У тюрмі енкаведисти почали вербувати до себе на роботу. Мовляв, цінують мене як досвідченого вояка, ґарантують навчання у військовій академії, гідне майбутнє. Казали: "Не дуркуй. Будеш командиром роти, поможеш знищити бандерівське підпілля". Коли побачили, що марна справа, почали бити. Інколи по сім діб до тями не приходив. Знав це, бо рахував пайок на тумбочці. На день людині у карцері належить 200 грамів хліба і 14 грамів цукру.
Перший раз відсидів 15 років. Додому вертатися не можна. Поїхав у Запоріжжя. Але роботи не дають, бо не прописаний. Прописати не хочуть, бо роботи не маю. Три місяці спав на вокзалі. Воші доїдали. Раз у трамваї старший чоловік питає, чи я з тюрми. Відповідаю, так. Сказав, що у міській раді є спеціальна комісія, туди можна звернутися, і вони допоможуть прописатися. Пішов, записався, на прийом. На зустрічі кажу: "Посадіть у тюрму. Там дають роботу, пайок і є нари. Хоч якісь півгодини міг полежати, щоб ніхто не чіпав. На волі ж не маю навіть того, що в тюрмі. Чхав я на таку волю!" Дали довідку з підписами і сказали, куди йти.
Прописали. Взяли на облік у військкомат. Почав шукати житло. Прийшов до матері моєї майбутньої жінки. Вона повела до своєї знайомої, яка мала вільну кімнату. Але та не захотіла зека на квартиру. Тоді мама Раїси зітхнула й каже: лишайтеся в нас до весни. Платив їй 50 рублів на місяць. Влаштувався на "Запоріжсталь". Весною майбутня теща просить залишити квартиру, як і домовлялися. Я попросив Раю піти зі мною пошукати хати, вона ж місцева. А дорогою і думаю: дівчина непогана, їй було 25, мені – 41. Може би разом якось жили? Питаю: "А може ви, Раїсо Андріївно, на нову квартиру би зі мною переїхали?" Вона одразу погодилася. Сказала мамі, що виходить за мене заміж. Ми переїхали на зйомну хату.
Раю одразу попередив, що я – політв'язень. Не знаю, що зі мною може бути завтра, а постраждати може і родина. Вона махнула рукою: "Що Бог дасть – те й буде". Через три роки мене забрали на перегляд справи і знов посадили. Жінка лишилася з малим сином. Із першого побачення привезла від мене і другого сина. І так 17 років давала собі раду сама. Правда, до того часу ми вже встигли купити трикімнатну квартиру в кооперативі, так що я хоч трошки був спокійний за них.
...
З архіву ОУН. Українська інформаційна служба, Лондон
Мирослав з мамою.
З архіву ОУН. Українська інформаційна служба, Лондон
"На білий світ я, Мирослав Симчич, син Василя, з’явився студеного січневого дня 1923 року в засипаній снігом рубленій гуцульській хаті у Вижньому Березові.
...До Незалежности я готовий був давно, адже змагав за неї все своє свідоме життя. Не вважаю, що вона впала з неба, або хтось подав її нам готову. Неправда. За неї пролито море крові, виплакано океан жіночих сліз. Десятками мільйонів кращих своїх синів і дочок пожертвувала Матір-Україна. Це і вбиті, і ненароджені. Вільна Україна є результатом енергії мрії мільйонів борців за її волю, мрії, втіленої в дійсність. Хай держава наша поки що не зовсім така, про яку мріялось у лісах і таборах, але вона наша Держава. І нам її розбудовувати і зміцнювати, а не плакатись по закутках і нарікати. Основа закладена — Державу маємо! Треба взяти добрі мітли і вимести з неї сміття, щоб аж курява до неба. Отаке моє розуміння.
У житті моєму не було жодного дня, аби я бодай трохи не зробив щось для приближення Незалежности, а тепер для утвердження Держави. Працюю як умію і скільки можу.
Часто скиглять: за що боролись, навіщо нам незалежність? Відповідаю, що за Державу Українську боролися ще з XII століття, коли впала Княжа держава, і по сьогоднішній день. Завжди знаходилися люди, готові віддати своє життя за Україну. Саме завдяки їм маємо сьогодні Незалежну Україну. Кріпаччина, тяжкий московський гніт, здається, все — України немає. Але народжується пророк Тарас Шевченко. Своїм ґенієм утверджує Україну, відроджує рідне слово. І так було в усі віки. Були козаки, гайдамаки, опришки, відтак січові стрільці. В сорокових змогутніла ОУН, зуміла створити і змонолітити незбориму Повстанчу Армію. Була Божа воля на те, щоб і я доклав скромної праці в лавах ОУН-УПА. Думаю, що Бог покарав український народ за якийсь тяжкий гріх, можливо, за княжі міжусобиці, а може, й ще за щось. Але завжди Всевишній давав нам змогу де зброєю, де словом і працею виборювати і відстоювати свою Державу. Якщо за націю нікому вмерти, вона помирає, коли народжує героїв — живе. Українці вмирали щедро, тому й нація вкраїнська вижила. А скільки народів бурі історії змели з арени, вони назавжди канули в Лету. Нація українська вистояла, хоча мала захланних сусідів. Бог давав нам постійно спокуту і повсякчасно знаходилися герої, що жертвували собою заради Держави, тому й маємо її сьогодні. Я горджуся тим, що бодай чимось прислужився Україні, від якої не відрікався в найтяжчу хвилину навіть в найпотаємніших думках. Волею Божою я не склав свої кості ні в боях із наїзниками, ні в чужій неволі. Мав сотні можливостей загинути в УПА, опісля смерть чигала за мною в гулагівських таборах. За тридцять два з половиною роки в неволі на моїх очах загинули сотні тисяч українців. Я запросто міг опинитися в їхньому числі. Ніколи не мав ані найменших привілеїв, жодного разу ніде не заховався за чиїсь спини.
...Іноді вночі заплющу очі, сон не йде, згадується пережите, переболіле. Бачу все, як на екрані кіно, кадр за кадром. Бачу себе, бачу друзів і не вірю, що пережилося ту страшенну біду. Сняться сни з арештами, допитами, етапами, в’язницями, конвоями, таборами... Сни ці, мабуть, не покинуть мене до самої смерти. Іноді сняться табори, в яких я ніколи не був. Чи вони з розповідей інших людей, а чи ще звідкілясь? Але сни дуже реальні. Сниться УПА, завзято воюю вві сні і з коричневим, і з червоним окупантом, роблю в Карпатах засідки на ворога... Але частіше сняться табори. Довголітня неволя робить глибоку криваву відмітину на душі, і кровоточить душа безкінечно."
"Скільки встиг – стільки вбив."
Мирослав Симчич,
один з останніх командирів УПА, від яких ми ще можемо почути історію українського визвольного руху ХХ ст. Совєцькі тюрми та концтабори викреслили з його життя 32 роки 6 місяців і 3 дні...
- Як Ви стали членом ОУН?
- ОУН була законспірованою організацією – всі про неї чули, але ніхто не знав, хто до неї входив. Мій друг, з яким ми разом ходили до школи, підійшов до мене порозмовляти, коли мені було 18 років (у 1941-му), і ми домовились, що я вступаю в Юнацьку ОУН.
До початку своєї активної боротьби я був підготовлений іще з малих років. Одним із найважливіших чинників формування моєї особистості було знання нашої історії, яку я вивчав в українській школі з третього класу.
- Як проходили вишколи у молодіжці?
- Розповідали нам українську історію, давали читати літературу, ми робили різноманітні стрілецькі вправи.
- Коли Ви вирішили перейти в підпілля?
- Коли у Карпатах восени 1943 року створили перший відділ Української народної самооборони [назва збройного крила підпілля ОУН(б) на Галичині, у грудні 1943-го прийняла назву УПА-Захід - ІП].
Тоді я ще вчився у Коломийському архітектурному технікумі. Однак вирішив перейти у підпілля і боротись відкрито. Нашим ворогом тоді була німецька влада. Треба було боротись за Українську державу. Скільки вже могли бути рабами.
- Чи траплялись вояки УПА з інших регіонів України?
- В УПА були не тільки українці, а навіть народи з усіх кавказьких республік. Воювали і євреї, яких наші вивели з гетто, або вони самі прийшли. Хто хотів боротись проти більшовизму та нацизму – того ми приймали.
- Які були міжнаціональні стосунки в УПА?
- Досить дружні. Якоїсь різниці між національностями не було.
- Чи підтримувало Армію місцеве населення?
- Місцеве населення створило УПА. Якби не їхня підтримка, то нас і не було б. Місцеве населення нас годувало, давало нам одяг, розвідку. Все, що ми мали – було від пересічних українців. Без народної допомоги УПА не могла б утриматись і півроку, а ми воювали більше 10 років.
- Як позначилась Ваша боротьба на долі рідних?
- Вся наша господарка була знищена. У мене тата не було – був вітчим. Його вивезли в Росію. А мама поміж людей переховувалась аж до 1956-го, коли Хрущов оголосив амністію.
- Сьогодні часто намагаються прив’язати термін "фашизм" до будь-якого прояву націоналізму, а то й опозиції. Чи використовували цей метод в часи УПА?
- "Фашистами" нас обзивали відтоді, відколи почався наш рух. Це не нове діло. Відколи існує Росія – відтоді будь-який прояв свободи серед українців розцінюється нашим східним сусідом як "злочин", "фашизм", або приклеюють іще якийсь ярлик.
- Чи були інші методи пропаґанди?
- Основний їхній метод – це зобразити нас у народі вбивцями, чого з нашої сторони не було. Совєтські провокаційні групи від нашого імені вбивали пересічних українців. Наприклад, в Івано-Франківській області було організовано 36 провокативних груп.
Вони ходили по селах перевдягнутими у нашу форму, розмовляли українською мовою, грабували господарства, ґвалтували жінок, вбивали людей та робили інші безчинства. Насамперед, цього зазнавали авторитетні люди серед громади. Все це було покликано для того, щоб люди почали говорити: "Ось диви, що бандерівці творять".
- Людям важко було їх відрізнити від вас?
- Важко, бо совєтська влада використовувала місцевих "стрибків" ["винищувальні батальйони" – Авт.], яких формували з місцевого населення. У них навіть акцент був гуцульський.
- Якими були будні в УПА?
- Коли не було боїв, ми займались вишколом, упорядковували зброю, приводили себе в порядок, мали політзаняття, вивчення літератури. Якогось такого "балаганства" не було жодного дня. Кожен день був використаний.
- Чи відзначали релігійні свята?
- У нас були капелани. В лісі ми проводили свята так само, як люди по селах. Тільки Служба Божа була не в церкві, а на поляні.
- Як переживали зиму?
- Коли холод і голод – то дуже важко. Були випадки, коли доводилось спати у снігу під смерекою. Було і так, що по 2-3 дні нічого не їли, бо не було можливості, коли були загальні облави. Все постачання надходило від нашого населення. Коли заблоковували доступ до села, то ми голодували і мерзли.
- Яке було серед вояків ставлення до Бандери і Шухевича?
- Ми прихильно ставились до нашого керівництва. Воно опиралось на нас, а ми на нього.
- Після арешту в 1948 році вас засудили на 25 років позбавлення волі. Як жили у таборі?
- Робота в концтаборі була 6 днів на тиждень. У вихідний день ми йшли до лісу і на плечах носили дрова до нашого бараку. Коли ввечері повертались з роботи, то також старались взяти з собою кілька палок, щоб затопити піч.
Поки ми весь день працювали, то вода на вечір уже замерзала, а треба було помитись і чогось гарячого випити. Я мав на добу 200 г хліба і 9 г цукру.
У концтаборі було багато національностей – навіть англійці та американці. У нас зі всіма політичними в’язнями інших країн були братерські контакти. Всі були за одного, і один – за всіх.
- У 1978 році у вас була можливість вийти на волю взамін на покаяння. Чому не пішли на цю угоду?
- Написати покаяння – це означає плювати на свій народ, на історію. Я почував себе українцем і відповідальним за свою справу. У Декалозі українського націоналіста написано: "Здобудеш Українську державу, або загинеш у боротьбі за неї".
Питання стояло таким чином: або витримати до кінця, або вмерти. Хто мав у собі силу, той витримував до кінця. З Божою допомогою я належав до тих людей.
- У 1985-му вийшли з концтабору. Як адаптувались до умов Совєтського Союзу?
- Я поселився у Запоріжжі. Коли виходив з концтабору, мені дали документ, де було написано, що забороняється в’їзд до Західної України, Прибалтики та Калінінградської області. У західні області мені було не дозволено навіть ступати ногою.
Запоріжжя я вибрав, бо це було індустріальне місто – вважав, що тут буде легше знайти роботу. Але, враховуючи те, що я був непрописаний, на роботу мене не брали, і міліція не хотіла прописувати, бо я не працював. Так я проходив два місяці. Весь цей час спав на вокзалі на холодній плитці.
Аж раптом мене у трамваї зачепив один чоловік і запитав, чи потрібна мені робота. Я ходив у концтабірній формі. Мабуть, він також колись сидів, тому і вирішив допомогти. Сказав, щоб я пішов у міську комісію, яка займається пропискою та випискою. Я розказав цим держимордам свою історію, і вони відправили мене у міліцію, яка мене врешті прописала.
- Куди пішли на роботу?
- З моєю біографією мене не хотіли нікуди брати. Тоді я пішов туди, де ніхто не хотів працювати – на ремонт металургійних печей заводу "Запоріжсталь".
Коли зупиняли піч на ремонт, то стіни від температури були аж білі. Адже під час роботи у печі була температура три тисячі градусів, і стіни її не витримували. Нашим завданням було залізти всередину і ремонтувати стіни. На ремонті печей працювали три зміни по п’ять хвилин. Дихати всередині було нічим – все у грудях горіло.
Тут я пропрацював півтора року. Згодом зустрів товариша, який звільнився з концтабору на два роки раніше і вже працював слюсарем на цьому ж заводі. Він запропонував мені піти до нього на роботу токарем, і я погодився.
- Як ставились співробітники?
- Поки не дізнались добре, хто я є, то ставились із підозрінням. Я працював токарем у гаражі. Майже кожен водій, крім державної машини, мав і свою. Вони приходили до мене з проханнями зробити певні деталі до їхніх машин.
Мій попередник за роботу брав 3 рублі, або півлітри горілки. Коли ж я прийшов, то нічого не брав з тих водіїв. З часом я залишався точити їм деталі і після свого робочого дня. Для водіїв це було доволі дивно, що я не брав з них гроші. Тож вони почали думати, що я свідок Єгови.
Через якийсь час в обласній газеті на всю шпальту з’явилась стаття про мене. У найкращих методах совєтської пропаґанди мене зобразили "фашистом", "вбивцею" і не тільки. Газета вийшла у п’ятницю. Я ж на ці вихідні поїхав за місто на город (дачу), тож не знав про цю статтю.
Коли у понеділок прийшов у цех, то побачив, що водії біжать до мене і кричать: "Дед, й*п твою мать, ты почему коммунистов всех не убил. Смотри, сколько их, бл*дей, еще осталось". Я кажу: "Хлопці, заспокійтесь! Скільки встиг – стільки вбив".
Після цієї публікації мої співробітники почали ставитись до мене як до рідного батька: з усякими домашніми незгодами приходили на пораду. Я вже навіть не радий був, але кожного треба було вислухати – не міг відштовхнути людей. Мені й говорили: "Дед, что тебе надо, ты говори – все поможем".
- Чи не викликає у Вас сьогоднішня Україна розчарування?
- У цьому питанні звучить і відповідь. Більшовики настільки знищили нашу інтелігенцію, що коли постала незалежність, то не було кадрів, щоб охопити всі державні установи і будувати ту Україну, за яку ми боролись. Ця більшовицька номенклатура грабує та продає Україну і по сьогоднішній день.
- В Україні підростає нове покоління – ровесників незалежності. Що б Ви побажали цим людям?
- На них найбільша надія. Тих старих, що виховані комунізмом – не перевиховаєш. Душі цих молодих людей не зіпсуті комсомолом та компартією.
Але ми повинні розуміти, що ніхто нам у цьому житті просто так нічого не дасть. Не треба думати, що все втрясеться і все якось воно буде – за все у цьому житті треба боротись.
З інтерв'ю 2013 року.
Ню Йорк (Пресова Служба З П УГВР). - Серед самвидавних документів, які продісталися недавно на Захід, знаходиться теж „справа" - вирок Мирослава (Мирона) Симчича, колишнього вояка УПА. якого в 1949 році засудив Івано-Франківський воєнний трибунал на 25 років ув'язнення і 5 років позбавлення прав. Після відправлення його в Маґаданську область, Хабаровська виїздна сесія засудила його ще на 10 років, сукупно з 25-річним попереднім присудом.
М. Симчич перебуває тепер у Пермському таборі ВС 389/35 і мав би бути звільнений у 1979 році. Влітку 1976 року він написав заяву до Президії Верховної Ради СССР. у якій, з'ясовуючи свою справу, змалював одночасно жахливі умови політичних в'язнів та гідну поставу українців у цих жорстоких обставинах, супроти яких блідніють бавіть сцени з Ґуляґу-Архіпелаґу А. Солженіцина. Ця заява була надрукована в прескомунікаті ЗП УГВР з 22-го жовтня 1976 року.
Нижче ми друкуємо повний текст „справи" М. Симчича, що її „було заборонено видати на руки засудженого" і його звернення до Комісії прав людини в ООН.
„Увага! Секретний документ. Заборонено видати на руки засудженого.
Справа ч. І0-Н-70. Постанова. Судова Колеґія в кримінальних справах Верховного суду УРСР у складі: головуючий -- Убойконь С. Е., члени суду - Омельченко Г. Н.. Гольченко Ф. Я. з участю помічника прокурора УРСР тов. Старикова Е. Б., і адвокатів - розглянула на судовому засіданні 20 січня 1970 року кримінальну справу, на протест першого заступника прокурора УРСР на постанову Президії Івано-Франківського обласного суду з 19 січня 1968 року, якою скасовано вирок Воєнного трибуналу військ Міністерства внутрішніх справ Станнславськоі области (тепер Івано-Франківської) з 13 квітня 1949 року відносно Симчича М. В. Справу взято на додаткове слідство з приводу заново виявлених обставин. Вироком Воєнного трибуналу військ Міністерства внутрішніх справ Станиславської области з ІЗ квітня 1949 року Симчич М. В., 1923 року народження, уродженець села Березів Верхній Косовського району Івано-Франківської области, громадянин СРСР, безпартійний, українець, одружений, засуджений за статтями 54-І „а" і 54-ІІ Кримінального Кодексу УРСР на 25 років, позбавлений свободи за те, що він, будучи учасником Організації Українських Націоналістів і провідником її бандитських груп на протязі 1944-1948 років активно, зі зброєю в руках воював, проти радянської влади. Відбуваючи покарання у виправно-трудових таборах, Симчич М. В. включився до існуючої там бандитської групи, яка робила розправи над невигідними їй в'язнями. За це, вироком Хабаровського крайового суду з 7 грудня 1953 року був засуджений за ст. 16-59-3 КК РСФСР на 10 років позбавлення свободи, сукупно з незакінченим строком покарання за вироком Воєнного трибуналу з 13 квітня 1949 року - позбавлення свободи на 25 років.
2 серпня 1956 року Комісія Президії Верховної Ради СРСР обнизила своєю постановою міру покарання Симчича М. В. на 10 років ув'язнення, в наслідок чого він був звільнений 7 грудня 1963 року.
У 1967 році органи КҐБ і прокуратура дістали нові дані про те, що Симчич, під час свого перебування в бандах ОУН займався великою каральною діяльністю, яка була спрямована проти партійних, радянських активістів і окремих громадян, що він приховав перед судом при розгляді його справи Трибуналом. Перевірення нових фактів про каральну діяльність Симчича М. В. вимагало ретельного розслідження справи. Президія Івано-Франківського обласного суду на протест прокурора, своєю постановою з січня 1978 року скасувала вирок Воєнного Трибуналу військ МВД Станиславської области з 13 квітня 1949 року і віддала справу для переведення додаткового слідства з огляду на заново виявлені обставини. Слідство, проведене в 1968- 1969 роках встановило причетність Симчича М. В. до каральних операцій супроти радянських громадян в 1944-1947 роках. На підставі матеріялів слідства, Симчичові М. В. пред'явлено обвинувачення за статтями 56 ч. І, 58 ч. І, 60 і 64 КК УРСР і виготовлено обвинувальний висновок, затверджений прокурором Івано-Франківської области. На рекомендації прокуратури СРСР, Верховного суду СРСР і Комітету державної безпеки при Раді Міністрів СРСР віднісно Симчича М. В., Президія Верховної Ради СРСР, своєю постановою з 19 грудня 1969 року скасувала, як неправильну, постанову Комісії Президії Верховної Ради СРСР з 2 серпня 1956 року про зменшення Симчичові М. В. строку покарання до 10 років ув'язнення. Беручи до уваги наведену постанову Президії Верховної Ради СРСР і те, що "Симчич М. В. був 13 квітня 1949 року засуджений Воєнним трибуналом за антирадянську діяльність, і те, що скеровувати його справу до суду для повторного розгляду — недоцільно, Прокуратура УРСР своєю постановою з 6 січня 1970 року скасувала постанову Прокурора Івано-Франківської области з 31 грудня 1968 року про затвердження обвинувального висновку по справі Симчича М. В. У протесті, винесеному на розгляд судової колеґії Верховного суду УРСР, поставлено питання про скасування постанови Президії Івано-Франківського обласного суду з 19 січня 1968 року й ув'язнення Симчича М. В. у місці позбавлення свободи для відбуття покарання за вироком Воєнного трибуналу з 13 квітня 1949 року і Хабаровського крайового суду з 7 грудня 1953 року.
Заслухавши доповідача, висновки помічника прокурора УРСР, який підтримав протест, перевіривши докази подані у протесті, судова колеґія вважає протест обґрунтованим і задовільним. Як видно з матеріялів справи, Симчич був засуджений в 1969 році Воєнним трибуналом військ МВД за антирадянську діяльність на 25 років ув'язнення, себто на максимальний строк покарання. Спрямовати його справу в суд для повторного розгляду за аналогічну діяльність — недоцільно. Рівночасно Президія Верховної Ради СРСР скасувала 19 грудня 1969 року постанову комісії Президії Верховної Ради СРСР з 2 серпня 1955 року про зменшення покарання Симчичу М. В. на 10 років ув'язнення, як неправильну. В таких обставинах Симчич М. В. підлягає ув'язненню для відбуття невідбутого покарання. Час перебування під вартою під час слідства заново виявлених обставин, себто від 30 січня 1968 року дотепер, враховується в ч строк відбуття покарання. На підставі з'ясованого і керуючись статтею 393-394 Кримінально-процесуального кодексу, судова колегія визнала протест задовільним. Постанову Президії Івано-Франківського обласного суду з 19 січня 1968 року в справі Симчича М. В. скасувати. Ув'язнити Симчича М. В. у місці позбавлення свободи у виправно-трудову колонію суворого режиму — для відбуття покарання, згідно з вироком Воєнного трибуналу військ МВД Станиславської области з 7 грудня 1953 року, Час перебування під вартою від січня 1968 року до теперішнього часу зарахувати в строк відбуття покарання."
ЗВЕРНЕННЯ М. СИМЧИЧА ДО КОМІСІЇ ООН З ПРАВ ЛЮДИНИ
Вельмишановні Пані і Панове! Звертаюся до Вас у справі, яка є безпосередньо у Вашій компетенції: я прошу Вас допомогти, по змозі, моїй матері Голинській Параскевії Михайлівні, яка живе в Івано-Франківській області, район Косовський, село Березів Верхній.
Тут справа не в обороні громадянських прав, соціяльних, релігійних ча національних. Я говорю тільки про одне, про найважніше: право на життя.
72-річна самітня жінка, знищена недугами і горем, не має абсолютно ніяких засобів на існування, не отримує ніякої, навіть мінімальної пенсії. Я змушений прохати Вас про матеріяльну допомогу для неї тільки тому, що сам не можу їй допомогти: не через мій фізичний стан, або через небажання працювати. З мізерного заробітку, який я отримую в таборі, половину автоматично забирає держава, а з того, що залишається я змушений оплачувати своє харчування, одяг і т. п. У мене двоє дітей; гроші, які в мене залишаються, я відсилаю їм, але це не досить, моя дружина і діти — бідні. Ви не можете зменшити моральних мук моєї матері, зробити її старість щасливою і спокійною. Ви не маєте змоги зупинити переслідування її місцевою владою, яка знаходить різні причини, щоб мститися на ній за мене. Ви не в силі повернути їй право громадянина і людини. Я все це знаю. Прошу тільки одне: право на життя. Допоможіть моїй матері!
Урал, 1976
Мирослав Симчич
Пана Мирослава не стало 18 січня 2023 року. Похований у Коломиї на цвинтарі «Монастирок».
Вічна пам'ять.
_________________
* "У бою загинули 386 енкаведистів групи генерала Дергачова – ветеран УПА Мирослав Симчич"
