вівторок, 29 грудня 2020 р.

Лист Олега Лисяка, звітодавця 1 УД УНА, до молодшого друга

 


Обкладинка грудневого 1951 р. - січневого 1952 р. числа "Вістей Братства колишніх вояків 1 УД УНА"


Олег Лисяк,
звітодавець 1 УД (Німеччина)
ЛИСТ ДО МОЛОДШОГО ДРУГА
Молодий приятелю!
Тобі щойно 16 (а може, вже й 17?) років, і для Тебе ці речі, про які я Тобі хочу сьогодні сказати, може, навіть не матимуть значення першої вартости. Ти, я знаю, покинув батьківщину вже більш за 8 років тому — пожди, - коли справді це було, коли Тебе і Твою матір витягнули з біди наші хлопці з левиками на рукавах, там коло Банської Шавниці, невдовзі перед Різдвом? Ти був тоді маленький і тримав своєю ручкою руку Твоєї мами, але Ти не плакав, коли з вас перед тим насміхались червоні партизани. Так казала твоя мама. Вона сказала тоді ще й це, що Ти будеш подібний до Твого батька.
Видиш, і я тут власне хотів би сказати Тобі, що — я знав його. Я не мав нагоди Тобі про це говорити, ні тоді, в днях воєнної завірюхи, ні опісля, коли Ти з мамою і сестрою перебували у таборах. Я знав Твого батька ще тоді, коли він був моїм другом перед війною; я бачив його опісля, того погідного літнього дня 1943 року, коли ми прощали його, і він сідав до замаєного зелінню ваґону, на якому крейдою хтось нашвидкоруч написав: “Слава Україні!”
Ти дивився в поважне, хоч усміхнене лице твого батька і пробував відчитати нашвидко намазані на стіні ваґону слова, що були змістом життя Твого батька, слова, що були змістом життя тих тисяч, що разом з ним одягли сірий однострій, слова, що від віків є змістом життя людей Твоєї нації...
Ти не плакав теж і тоді, коли Ти знав, що Твій батько Тебе залишає. Не плакала й Твоя мати, хоч, може, її серце вже й тоді передчувало те, що мало статись за рік.
А за рік я стрінув Твого батька ще раз. Він був уже у військовому однострої, і ми, роз’їжджаючись в два протилежні боки, махнули собі лише руками на привітання. На привітання, сподіваючись, що внедовзі знову побачимось... На жаль, за декілька тижнів пізніше Твій батько, якого Ти не бачив від того липневого дня минулого року на залізничній стації, - не повернувся. Він не повернувся з-під Бродів, так, як не повернулись тисячі його друзів.
Подумай, мій молодий друже: не лише Твій батько, але тисячі батьків, братів, синів не повернулись. Не повернулись з-під Бродів, з обложеного Тернополя, з-під Кам’янки, з-під Лопатина, з-під Банської Бистриці, з-під Фельдбаху... Все це були друзі-товариші Твого батька, все це були батьки, молоді сини, брати... Вони йшли з Турки, Станиславова, з Добрівлян і Дулів, з Криворівні і Грибович, зі львівського Замарстинова і з стрийських Ланів. Вони йшли до Дивізії, щоб сповнити роками, десятиліттями мріяну мрію про холодний металь зброї в українських руках, вони йшли, бо хотіли нарешті почути залізний ритм кроків українського реґулярного війська, вони в уяві чули гук наших важких гармат, клекіт наших кулеметів. Вони йшли, бо вони знали, що їх кров’ю і потом, разом з кров’ю і потом їх братів, вояків Української Повстанської Армії, буде збудоване те, про що мріяли покоління. А як вони навіть не доживуть до того, - то й що ж?
Вони йшли, ці сини галицької землі, і стрічали в рядах Дивізії своїх друзів, своїх братів із Харкова, з Київа, з Одеси. Ах, не думай, молодий друже, що те, що я пишу Тобі, це лише звичайні патріотично-соборницькі фрази. Ні, знай, що в цій галицькій з назви дивізії зустрілись сини всіх українських земель. Я добре тямлю вояків волинського леґіону, ніхто з нас не забуде командира важкого артилерійського дивізіону майора Палієнка, що закінчив своє вояцьке життя на підбрідських ланах, в очах наших матимемо завжди смерть хороброго сина Наддніпрянщини сотника Залеського під Фельдбахом, того самого, що не один большевицький танк вислав чортові в зуби. Хто з тих, хто знав козака, поручника Поспіловського, одесита десятника Стасенка, що лежить разом із шесткою своїх товаришів у братській могилі недалеко від замку Ґляйхенберґ, коло села Ґнас у Штаєрмарку, - забуде їх будьколи?
Бачиш, всі вони, і ті з старшого вже сьогодні покоління, і ті, молоді, що мали тоді, коли йшли до дивізії, стільки ж років, скільки Ти тепер, - ішли не для себе, йшли не для еполет, відзначень, парад, вітань після перемоги, - вони знали, що за зброю, яку їм дається, треба буде дорого заплатити. Ми не йшли до дивізії по те, щоб заощадити поту й крови військової служби вам. Нема нічого в світі більш гордого, ніж іти служити рідному краєві зі зброєю в руці, і тому цього обов’язку ми не хотіли й не хочемо вам заощадити. Ми йшли, бо ми хотіли, щоб ті, що мали тоді лише шість чи сім років, щоб ті, що сьогодні мають лише шість чи сім років, - не мусіли одягати чужої уніформи.
Ви маєте прийти по нас, або ще й навіть піти разом з нами. Ви, ті, що мали тоді, коли ми носили зброю, по шість і сім років, і ті, що мають стільки ж років тепер. Ви прийдете по нас, вони прийдуть після вас, і так буде завжди, - доки приходитимуть на світ сини, і доки правдою будуть слова, що “краще вмерти стоячи, - ніж жити на колінах!”
Сьогодні в святочний різдвяний час, коли і в Твоїй рідні, на далекій від Рідного Краю другій півкулі земній, і в рідні тієї сивої пані (пам'ятаєш її з табору? Це та, що жила з донькою в сусідньому бльоці), що її двоє юнаків, гордість її життя, не повернулись з-під Бродів, і в хаті Твого друга в Аделяїді, в Австралії, чи може, в Буенос-Айрес, - коли в цей різдвяний час запалають різдвяні свічки, і коли знайомий родинний круг засяде до Святої Вечері, - на кожному столі повинне лишитись одне порожнє місце, одна порожня тарілка. Це буде місце, що його кожна українська хата, кожна українська родина має лишити вільним для українського воїна. Українського воїна, Твого Батька, чийогось Сина, чийогось Дружини, чийогось Брата. Це місце для тих, що не пошкодували свого життя під Бродами, в Чорному Лісі, в повстанських рейдах, в лавах Дивізії, в рядах УПА, - в рядах українського війська.
Твоїм, якраз твоїм обов’язком є подбати сьогодні, щоб не забули при святковому столі про українського вояка. Я знаю, що Ти цього не занедбаєш. Вірю в це і здоровлю Тебе з Різдвом Христовим.
Твій старший друг
Надруковано у грудневому 1951 р. - січневому 1952 р. числі "Вістей Братства колишніх вояків 1 УД УНА".





середа, 23 грудня 2020 р.

Д-р Іван Козак. Українська Галицька Армія - її творення, організація та воєнні дії

 


"З незаплямованими, ясними щитами всі вони стануть спокійно на суд історії. І не з іржавими залізами на руках, але з світлосяйними вінцями слави на скронях прийдуть вони на праведний Суд Господній."

Д-р Іван Козак,
сотник УГА і Армії УHP

УКРАЇНСЬКА ГАЛИЦЬКА АРМІЯ - ЇЇ ТВОРЕННЯ, ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ВОЄННІ ДІЇ

Доповідь, прочитана під час Наукової Конференції НТШ в Ню Йорку, дня 1-го листопада 1958 p., з приводу 40-ліття Листопадового Зриву

Віщування Тараса Шевченка, що Україну - “злії люди в огні окраденую збудять" здійснилося при відродженні Української Держави над Дніпром 1917-го року та над Дністром 1918 року. І тут і там, у різному часі й за відмінних політично-суспільних умов, проте при взаємній пов'язаності й залежності подій, прийшлося відновлювати рідну державність в огні революції і одночасно обороняти її від грабіжницьких нападів споконвічних ворогів. Ще тільки почалася праця на відбудовою зруйнованого національного Храму, а вже з усіх сторін нахлинули заздрі сусіди, щоб знову загарбати Українські Землі. Щоб відперти ці напади, стало зразу необхідним створити свою збройну силу, рідне Українське Військо, що зараз же виступало як новий державотворчий чинник на сцену історичних подій. Творення цього знаменитого чинника вдумливий поет описав ось такими крилатими словами:

Ти зродився з бойовищ лютих,
У навалі ворожих атак,
Гордий сину з лиманів Славути,
Українського війська вояк.

Завданням цієї доповіді є накреслити загальними штрихами творення, організацію та воєнні дії української збройної сили, яка 40 років тому своїм революційним зривом дала почин відбудові Української Держави на землях Данила й Ярослава Осьмомисла, яка, по-геройськи обороняючи спершу свою вужчу батьківщину, а згодом, рам'я-в-рам'я з Дійовою Армією УНР, Соборну Україну від споконвічних ворогів, кров'ю і залізом записала найкращі сторінки книги Битія української нації новітніх часів, під наголовком: „Визвольні Змагання".

Первопочини творення української збройної сили у Східній Галичині нерозривно пов'язані з підготовою Листопадового Чину. Ще в половині вересня 1918 року створено у Львові таємну організацію, зложену здебільшого зі старшин-українців австрійського війська під назвою Украінський Військовий Комітет. Ця організація мала за завдання підготовити переворот. У першій половині 1918 р. приступили до цього Комітету відпоручники Леґіону УСС, який під той час був розташований у Чернівцях. На голову Комітету, що прийняв назву Український Генеральний Військовий Комісаріят, обрано сотника Дмитра Вітовського. Він прибув 29-го жовтня до Львова і, дізнавшись, що Польська Ліквідаційна Комісія мала в перших днях листопада переїхати з Кракова у Львів, щоб перебрати від австрійського намісника владу над Східньою Галичиною, рішив негайно почати збройне повстання і захопити владу в українські руки, - що й переведено славнопам'ятного першого листопада 1918 року. Безпосередньо після цього Український Генеральний Військовий Комісаріят перейменував себе на Українську Генеральну Команду, що стала першим головним штабом Галицької Армії. Зав'язком і ядром тієї національної Армії був Леґіон УСС, одначе переворот перевів гурт старшин і рядовиків б. австро-угорських частин, розташованих у Східній Галичині, зокрема у Львові. До них приєдналися добровольці з-поміж університетської і ґімназійної молоді та робітники. Створені нашвидкуруч відділи були змушені безпосередньо після перевороту зайняти оборонні позиції проти наступаючих польських боївок та військових частин. Леґіон УСС бо вспів прибути до Львова лише за декілька днів.

Перші частини Галицької Армії (бо так вона тоді офіційно звалася) творилися здебільшого самочинно, з ініціятиви та під проводом енергійних старшин і підстаршин на загрожених відтинках фронту. Вони не були спершу пов'язані організаційною мережею і діяли як партизанські загони. Щотільки після залишення Львова ці частини переорганізувалися в так звані групи, що одержали свої назви від відтинків та місцевостей, в яких діяли, або просто від прізвищ своїх командантів. Так постали: Група Схід, Група Північ, Група Яворівська, Група Старе Село, Група Кравса, Група Клея тощо.

9 грудня 1918 р. Начальним Командантом УГА став тодішній генерал-хорунжий (пізніший генерал-полковник та командарм дієвої Армії) Михайло Омелянович-Павленко, а його шефом штабу талановитий старшина б. російського генштабу, полковник Євген Мишковський. Цей останній випрацював і перевів організацію отих напівсамостійних частин в одну здисципліновану цілість. Створена ним організаційна схема була ось така: Головний провід Армії спочивав в руках Начального Вождя, якому був приданий шеф штабу з відповідними референтами, що разом творили Начальну Команду Галицької Армії (в скороченні НК-ГА). Всю армію поділено на три Корпуси, означені римськими черговими числами І-ІІІ. Пізніше під час Чортківської офензиви Командування УГА приступило було до формування двох дальших корпусів, IV-го і V-гo. Одначе, внаслідок дальшого розвитку подій, скінчилося на змонтуванні корпусних штабів та створенні декількох нових бриґад.

Корпуси складалися з бриґад. В склад бриґади входили: 3-5 куренів піхоти, полк артилерії по 4-5 батерій; кінна сотня, технічна сотня, сотня зв'язку, чота польової жандармерії та інші допоміжні формації й установи. Згодом переведено піхоту на полкову систему трикурінного складу. Поодинокі бриґади УГА — за вийнятком 1-ої бриґади УСС — одержали назви від округ або міст, з яких мобілізувалися, наприклад: 2-га Коломийська, 3-тя Бережанська. 4-та Золочівська, 5-та Равська тощо. Бриґади нараховували приблизно по 4000 багнетів, 50-100 шабель, та 16-20 гармат різного калібру. Харчовий стан УГА становив коло 120.000 осіб, а бойовий — понад 60.000. Зорганізовано Команду Запілля, пізніше перейменовану на Команду Етапу Армії, як також вишкільні бази для старшин і підстаршин.

Основою творення та поповнювання Армії була обов'язкова військова служба тільки українського чоловічого населення у віці 18-35 років. Справами поповнювання війська завідували окружні Військові Команди при співдіянні повітових комісарів. Ці команди підлягали Державному Секретаріятові Військових Справ (ДСВС), завданням якого було організувати і вишколювати Армію та постачати Начальній Команді всі потрібні польовим формаціям матеріяли.

Для набору, а радше мобілізації вояків-українців з колишніх австрійських з'єднань, які поверталися з фронтів, та формування з них бойових одиниць створено вже в перших днях листопада 1918 р. у Відні старанням тамошніх старшин-українців, студентів університету та деяких політиків Переходову Станицю під проводом пор. УСС Катамая. Ця установа збирала й відправляла транспорти вояків до Східньої Галичини окружним шляхом через Мадярщину. Першим таким транспортом від'їхав курінь силою 600 вояків під командою тодішнього підполковника, пізнішого генерала-четаря Антона Кравса, команданта ІІІ-го Галицького Корпусу. У зв'язку з цим слід пригадати, що українці, які в складі б. австрійських з'єднань попали були в італійський полон, кількістю понад 9000 вояків, докладали всяких зусиль, щоб дістатися в Україну і включитися в ряди Українського війська. Одначе, це їм не вдалося. Тільки в липні 1920 р. одна група тих полонених, силою 400 вояків, що була інтернована в місті Кассіно, вспіла добитися від італійської влади дозволу на переїзд до батьківщини. По дорозі транспорт зупинився у місті Віллях, де зустрів його польський полковник, який заставив італійського начальника транспорту направити цей транспорт в Польщу. Дізнавшись про це, українські поворотці підступом і хабарами перемовили залізничників, щоб перевезли їх в місто Лебрінґ в Австрії, де вони й вивантажилися, обеззброївши конвоюючих італійців. У Лебрінґу вони залишилися у таборі поворотців під опікою Українського Червоного Хреста аж доки старанням диктатора Петрушевича не були перевезені до табору в Ліберці, ЧСР. В Україну так і не вспіли пробратись.

Організування Армії натрапило на величезні перешкоди й труднощі. Вся країна була до щенту знищена й пограбована. Колишні австрійські склади боєприпасів загарбали поляки. Особливо діймаючою була недостача стрілива. Спроби закупити виряд та стріливо за нафту в Мадярщині не вдалися. Деяку кількість зброї одержано з Наддніпрянської України. Одначе згодом, внаслідок посиленого наступу большевиків, і це джерело пропало. Врешті Армія мусіла вдоволитись здебільшого тим, що вспіла здобути від ворога. Вистрілявши останні набої, була змушена залишити свою вужчу батьківщину. Яскравим доказом катастрофальних наслідків цих недостач нехай послужить ось така подія: після Чортківської офензиви командування УГА було змушене відпустити додому 70.000 добровольців, які зголосилися до Армії, бо не було для них одягу, взуття та виряду, не говорячи вже про зброю та стріливо. Дальшу трудність в організуванні спричинював брак вищих старшин, головно генерального штабу. Старшинський корпус УГА складався здебільшого з колишніх запасних старшин австро-угорської армії, які, щоправда, мали добрий бойовий досвід з першої світової війни, як команданти тактичних одиниць нижчого розряду до куреня включно, одначе не розпоряджали відповідними кваліфікаціями для командування більшими з'єднаннями. Тодішній підполковник, пізніший генерал-четар Віктор Курманович, який був старшиною австрійського генерального штабу, перебував наприкінці 1-ої світової війни на італійському фронті як командувач армійської групи, і вспів дуже пізно прибути до рідного війська. Після того, як заходи Уряду та командування для відрядження більшого числа кваліфікованих старшин з Дійової Армії УНР не увінчалися успіхом, прийшлося прийняти до служби старшин-чужинців, здебільшого німців, переважаюча більшість яких виявилася щиро відданими українській справі. Дальшою несприятливою обставиною при творенні УГА було виснаження населення, а головно колишніх вояків, 4-річною війною, яку вони здебільшого перебули на італійському фронті, далеко від рідного краю.

Та проте, не завжаючи на всі ті труднощі, перешкоди й недоліки, владося поставити військову формацію, якої не посоромилася б ніяка нація. УГА була армією революційною. Вона бо постала порядком перевороту, тобто збройного виступу проти влади займанницької держави, якій члени цієї Армії присягали вояцьку вірність, що ще тоді існувала. Одначе, УГА зберегла зразкову дисципліну і боєздатність, а над усе жертвенну любов до батьківщини та непохитну вірність ідеї визволення Соборної України.

Воєнні дії УГА можна поділити на ось такі три стадії: 1. вуличні бої у Львові, 2. облогу Львова та 3. бої проти большевиків на Східній Україні.

Перша стадія скінчилася після трьох тижнів відступом зі Львова. Недостатні власні сили та непривичні операції у великому місті серед ворожого населення, це були труднощі, яких не вдалося поконати.

Вийшовши з міста, УГА розпочала його облогу. Під час її тривання переведено три офензиви. В двох перших, 27-го грудня 1918 та 11-го січня 1919 р., українські з'єднання, зокрема Бриґада УСС, зайняли декілька підміських сіл і дійшли до Личакова й Кульпаркова, одначе Львова не здобули. Після того полк. Курмановнч, ставши шефом штабу Армії та переконавшись, що фронтовим наступом не вдасться здобути Львова, виготовив новий плян, який передбачав захоплення залізниці Львів-Перемишль, щоб тим чином відрізати галицьку столицю від заходу та не допустити польських підкріплень до обложеного міста. У тій акції Бриґада УСС зайняла 16-го лютого 1919 року після завзятого бою село Вовчухи, від чого цю офензиву стали звати “Вовчухівською”. Це село було положене при згаданій залізничній лінії, і вслід за цим ціль офензиви була майже осягнена. Поляки попали в критичне положення, з якого вирятувала їх Франція.

Вона то подбала про те, що в цій саме для українців безумовно сприятливій стадії війни так звана Мирова Конференція вислала на українсько-польський фронт військову місію під проводом французького генерала Бертельмі. Ця місія вимусила на українцях перемир'я. Польська сторона використала його для підтягнення з заходу поважних сил. В дні 7-го березня 1919 р. українці стали продовжувати перервану перемир'ям офензиву., яка розгорнулася згідно з пляном і довела до цілковитого захитання польського фронту. Здавалося, що Львів ось-ось скапітулює. Але в цьому часі поляки одержали з заходу підмогу в вигляді знаменито вишколеної і вивінуваної у Франції польської армії ген. Галера, яка відтиснула переможні досі з'єднання УГА від Львова. Одночасно румуни, використовуючи трагічне положення УГА, переступили в дня 24-го травня 1919 рю галицько-буковинський кордон і зайняли південно-східні повіти Галичини. В короткому часі поляки захопили майже всю країну, а відступаюча УГА опинилась з початком серпня 1919 р. у куті між Дністром і Збручем та західньо-північною лінією: Устєчко — Ягольниця-Шманьківчики — Чорнокінці-Збризь. Та саме в хвилі, коли положення здавалося безвихідним і безвиглядним, частини УГА під енергійною командою новонайменованого Начального Вождя, ген.-поручника Олександра Грекова розпочали в дні 7-го червня 1919 р. славнопам'ятну Чортківську офензиву. На протязі тієї блискучої акції частини УГА розгромили поляків, здобули ряд ключових позицій і підійшли на відстань 50 кілометрів до Львова.

Одначе, внаслідок цілковитої недостачі стрілива, прийшлося припинити дальший наступ і під тиском свіжих польських сил розпочати серед ар'єрґардних боїв зорганізований відступ за Збруч.

Щодо ґенези Чортківськоі офензиви існують різні версії. Одні твердять, що плян цього наступу виготовила НКГА, інші кажуть, що офензиву започаткували самотужки старшини 3-ої і 7-ої бриґад, які зуміли намовити своїх бриґадирів до самочинного виступу. Проф. Лев Шанковський у своєму творі „Українська Армія в боротьбі за державність" засвідчує, що згадану офензиву вирішено на нараді старшин вищеназваних бриґад, при чому ідею наступу особливо гаряче пропаґували командир 13- го полку піхоти 7-ої Львівської бриґади сот. Роман Волощук та командир 3-го гарматного полку сот. Юліян Шепарович. Фактом є, що обидва ці сотники були у зв'язку з Чортківською офензивою підвищені поза чергою до ступня отамана (майора). Обидвох їх немає в живих. От. Волощука вбили по-варварськи комуністи у Братісляві на Словаччині, де він був високим урядовцем в міністерстві фінансів, а от. Шепарович помер на скитальщині у Німеччині. Знову ж проф. Андрусяк у своїй доповіді, виголошеній під час цієї нинішньої Наукової Конференції вказав на приявного проф. Богдана Загайкевича, тодішнього сотника УГА, як на ініціятора тієї славетної офензиви.

Чортківська офензива, що належить, без сумніву, до найкращих тактичних осягів Українського Війська на протязі визвольних змагань, викликала незвичайне одушевлення та загальне піднесення духа не тільки серед війська, але також серед українського населення Галичини. З невеличкого клаптика країни, на якому оперувала тоді УГА, прибуло в ії ряди коло 90.000 нових вояків, в тому значне число добровольців, якими поповнено проріджені частини до повнісного чисельного стану. Та водночас ця офензива, що вкрила бойові прапори молодої Армії новою славою, була її останнім боєм на території Західньої України. Після ії катастрофального закінчення, перед Урядом і Командуванням стало рубом питання: „А що далі?" Відповідь на нього дали старшини й стрільці, які з кількох намічених концепцій вибрали єдино правильну: перехід на Наддніпрянську Україну, щоб разом з Дійовою Армією включитися в боротьбу проти другого запеклого ворога, москаля, тим разом червоного.
Покидаючи свою вужчу батьківщину на поталу ворогові, вояки УГА „зажурились, як Збруч річку проходили". Одначе їхню журбу та їхній сум розвіяв новий клич: „Через Київ до Львова!" Перед очима їхніх душ з'явилася візія матері городів руських, золотоверхої столиці Соборної України. Задивлені в її чудовий міраж, вони здавили в своїх серцях їдкий біль і з новим завзяттям кинулися бравурним походом на червоного наїзника.
Об'єднані під спільним проводом Штабу Головного Отамана, обидві Українські Армії швидко очистили Правобережну Україну від ворога, а апогеєм їхнього тріюмфального походу було здобуття Києва дня 30-го серпня 1919 р.
Події, що сталися після того райдужного осягу, привели вкінці до обеззброєння решток здесяткованої тифом УГА поляками в квітні 1920 року.
Збройна сила Української Нації формально не існує. Та проте, ідея визволення, за яку воїни Дійової Армії та УГА в нерозривному побратимстві зброї та припечатаному кров'ю соборництві духа пролляли ріки крови, не пропала. Її носіями стали грядучі покоління, згуртовані в рядах 1-ої Української Дивізії УНА, Карпатської „Січі" та Української Повстанської Армії. Ставши переємниками цієї ідеї, вони продовжували й продовжують святе діло визволення, започатковане батьками, при чинній співучасті тих же батьків. Всі згадані формації виконали свій обов'язок супроти батьківщини чесно і вірно, гідно і жертвенно. З незаплямованими, ясними щитами всі вони стануть спокійно на суд історії. І не з іржавими залізами на руках, але з світлосяйними вінцями слави на скронях прийдуть вони на праведний Суд Господній. А започаткована ними визвольна боротьба буде продовжуватись доти, аж поки вся Нація, сповнена твердої, як бескидські скелі віри в Бога і свої власні сили та об'єднана спільною і неподільною ідеєю, під єдиним проводом дійде до залізних стовпів, що підпирають небо Єдиної Соборної Самостійної ні від кого Незалежної Української Народної Державности.
З українського щоденника "Свобода" за 12, 13 і 14 грудня 1958 року.
🔸
Іван Козак — сотник УГА, сотник Армії УНР, доктор права. Батько ваффен-оберштурмфюрера Дивізії СС «Галичина» Володимира Козака.
† грудень 1978, Нью-Йорк.
Народився 8 серпня 1891 року в селі Гічва, Ліського повіту на Бойківщині.
Закінчив у 1910 році Українську Академічну гімназію у Львові, правничі студії у Львові та Празі, де отримав ступінь доктора права.
Під час Першої світової війни служив у австрійській армії у ранзі поручника, брав участь у важких боях на російському фронті й був важко поранений. Нагороджений бронзовою і срібною медалями за хоробрість, Signum Laudis, вояцьким хрестом Карла, медаллю за поранення і пропам'ятним хрестом 1912. Ставши інвалідом через поранення, направлений на розвідчу службу, а потім служив у польовій жандармерії.
З листопада 1918 вступив добровольцем до Української Галицької Армії, був одним з організаторів Державної та Польової жандармерії УГА, потім командував жандармерією Львівської области ЗУНР, наприкінці був командиром жандармерії УГА — з лютого 1919, по Олександрові Красіцькому, котрий в тому часі отримав керунок на команданта Державної жандармерії ЗО УНР та виїхав до Начальної Команди ГА.
Після катастрофи УГА служив у 1-ій кавалерійській бриґаді сотника Едмунда Шепаровича, наприкінці в Дієвій Армії як комендант штабу 5-ої Херсонської дивізії УНР. У серпні 1920 перейшов з групою генерала Антіна Кравса в Чехословаччину, залишився в таборі Української бриґади в Ліберці та Йозефові, де був останнім комендантом бриґади УГА в Чехо-Словаччині.
Мав адвокатську канцелярію в Угневі, де якийсь час працював майбутній полковник УПА Мирослав Онишкевич. Був заарештований польською окупаційною владою у 30-х роках, відбував ув'язнення у концтаборі «Береза Картузька».
Переїхав до США в 1949 році, оселився в Нью-Йорку, де й помер. (с)

🔸 🔸

Польове Богослужіння в таборі в Йозефові (з приватної колекції Романа Метельського)

Інтерновані у Чехо-Словаччині частини УГА розміщувалися у таборах у Німецькому Яблонному, Йозефові та Ліберці (від вересня 1920 року). У квітні 1921 близько 4 тисяч інтернованих осіб з Ліберця та Німецького Яблонного переведено до Йозефова, де командантом став д-р Іван Козак. Згодом табори інтернованих почали ліквідовувати. Останнім, у 1926 році, припинив своє існування табір у Йозефові.


Школа неграмотних в таборі (з приватної колекції Романа Метельського)


Михайло Галущинський,
педагог, військовик, публіцист, член НТШ, командант УСС
ЛІКВІДАЦІЯ ОСТАННЬОГО ТАБОРУ В ЧЕХІЇ
Після ліквідації таборів в Німецькому Яблонному, Ліберци прийшла черга на Йозефів, через реєстри якого перейшло більше двох тисячів стрільців і старшин Української Галицької Армії. Дехто повернув у Галичину; три більші транспорти відійшли на Велику Україну, чимало розбрилося по чеській землі, кілька десятків лягло кістьми у чужу домовину, а осталося ще біля 65 люда в таборі зі своїм вірним командантом, сотником д-ром Іваном Козаком.
Ліквідація табору переводиться таким чином, що з 1 серпня замикають кухню, а з 15 серпня мають усі опустити табор. Що їм далі робити, того ніхто не відає.
Так зложилося, що я мав ще змогу побувати дня 29 липня в йозефівському таборі, щиро витаний його мешканцями. На двірці застав я ще транспорт 28 інвалідів, котрі саме відїздили до Праги до німецького дому інвалідів. Їм, а далі всім оставшим передав я слова поздоровлення від рідного краю.
У таборі мущини, жінки і діти, старші, що ходять до школи, і ті маленькі, які що йно недавно прийшли на світ. Розмови з “таборитами” передам на иншому місці. Тут тільки зазначу, що одні вижидають дозволів на поворот до рідного краю, а другі на виїзд на Велику Україну.
Д-р Іван Козак опроваджує мене по таборі, показує житла родин і більших гуртів, пояснює де були школи, де кипіло культурно-освітнє життя, веде до кухні, до кооперативи, що підтверджує місцеве культурне життя і щедрою рукою наділювала “Рідну школу” та инші установи в краю, а далі показує лікарську амбуляторію, де знайомимося з лікарями, котрі виконували свою опіку в таборі. Вкінці спільна світлина всіх тих, які в цю пору находилися в таборі.
Остає нам ще троха часу. Його треба нам присвятити памяти тих , котрі вже більше не повернуть до своїх. Ми на цвинтарі в Йозефові , а потому на другому в сусідному місті Яромежи (Jaroméř), де також похоронено кількох старшин і стрільців, що своє страждальне життя покінчили в місцевому шпитали.
На Йозефівському таборі світлина біля гробів. Як видно зі світлини, гроби удержані в порядку. А це велика заслуга команди табору.
Ми прощаємося. Ще кілька побажань, дуже скромний осуд майже ніякого заінтересування з боку краю рідними скитальцями. Тепле тиснення рук, яке багато говорить. У першу чергу, щоби якнайшвидше зійтися при спільній праці .
Я в поїзді… На пероні сотник д-р Козак і двох членів ліквідаційної комісії, пп. Л. і К. Ще раз обмінюємося поглядами. Гудок засвистів і… частина української історії уже поза мною…
М.Галущинський
“Світ”, число 15-16 за 15 серпня 1926 р.



Скитальці українського табору в Йозефові з професором М. Галущинським посередині, 1926 р.




неділя, 20 грудня 2020 р.

"Я на фронті - не артист. Там я є собою." Василь Сліпак

 


Василь Сліпак: "У Франції леґіонера ніколи не судитиме загальний суд. Його не оголосять злочинцем. Бо він жертвував своїм життям заради народу і країни. Ви готові пожертвувати життям заради України? Тоді вперед, на фронт."
Світлої славної пам'яти Василь Сліпак,
лицар орденів "За мужність" та "Золота Зірка", Герой України

* 20 грудня 1974, Львів
† 29 червня 2016, Луганське, Донеччина

ЩОДЕННИК
Я на фронті - не артист. Там я є собою. В Україні проживаю найсильніші та найунікальніші моменти свого життя.
***
Постійно співав. 6-річним виліз на стіл на сільському весіллі й затягнув пісню Мареничів: "Розкажи мені, любиш ти чи ні? І в очах сія: Я - навік твоя". За чотири роки старший брат відвів в ансамбль "Дударик".
***
Напевне, це цікава історія: оперний співак - і тут, на фронті. Я брав участь у програмах, давав коментарі. Не для власного піару. Вибір воювати був особистий, а не публічний. Але через свої звернення можу передати, що відбувається на Донбасі, як людям не втрачати дух, як вони можуть бути корисними. Зрештою, я здатен дати свою оцінку цій війні: там справді борються за майбутнє України.
***
Чуба відростив, як пішов воювати.
***
Обрав шлях: як чоловік, можу бути на війні, а як артист - робити максимальну промоцію України у Франції. Вже рік з однодумцями збираємо гроші для військових потреб. Друга частина нашої роботи - благодійні виступи для допомоги дітям, які втратили батьків у війні. Зали завжди заповнені, і це надихає.
***
Дивна ситуація, коли половина країни живе у війні, а інша - взагалі абстраґована від неї. Цю біду мали б вирішувати всі разом.
***
Найбільша радість - бачити, як діти усміхаються. На початку січня не стало Наталі Пастернак, яка очолювала українське товариство в Парижі. Вона мала страшну хворобу. Незадовго до смерти попросила рідних, щоб на її похованні не було квітів, бо це - гроші, які можна використати на благодійність. Ми зібрали кошти й повезли шістьох дітей, які втратили у війні батька, в табір відпочинку в місті Розе. Так вона заповіла.
***
У Франції росіяни, які давно виїхали, стають на наш бік. Деякі дають гроші. Якщо росіянин витягує з гаманця 100 євро на потреби українських військових, це означає - він розуміє: його країна робить щось дуже погане. І підтримує бажання України відстояти свою незалежність, свої принципи і людей. До таких ставлюся з повагою.
***
Ми - нація дуже миролюбна. Не провокуємо агресії, ні до кого ніколи не пхалися. Але ті, хто приходить до нас воювати і вбивати, отримають адекватну відповідь. Бо ми вміємо захищатися. Маємо генетичне відчуття справедливости і своєї країни, землі.
***
Україна сильна завдяки своєму народу. Він - мудрий. Послухайте будь-кого на вулиці, і він скаже, що треба робити. Я бачу Україну успішною державою, якщо почуємо самих себе.
***
Найскладніше буде вибачити кримінал проти людства, який чинить режим Путіна. Але не слід забувати, що ці дії підтримують більшість населення Росії. Проблема не лише в Путіні. Він - мавпа, яку всім показують. Проблема - у цих людях, які готові вбивати українців. Їх ми не вибачимо ніколи. Бог їм суддя.
***
Більшість українців мали б відчувати унікальність історичного моменту. Ми народилися два роки тому, 18 лютого. Тепер наше завдання - перемогти і довести справу до кінця.
***
Партію чотирьох дияволів з опери Офенбаха "Казки Гофмана" на півдні Італії мені згадували дуже довго. Гастролював там наприкінці 1990-х. До того часу контр-тенор у мене зник і залишився бас-баритон. Глядачі аплодували стоячи і казали, що я - природжений Мефістофель. Тому взяв собі такий позивний. Командир скоротив його до "Міф", бо по рації це дуже довго звучить.
***
У нашій сім'ї не було зв'язкових УПА і героїв ОУН, але був постійний спротив. Це те, що супроводжує життя українців в усі часи. У цій боротьбі виростає покоління за поколінням. Однаково, війна надворі чи мирне життя. "Совєтське" ніколи не було нашим.
***
Змалку пам'ятаю, як родичі вінчалися в герметично закритих приміщеннях. Греко-католицька церква була під забороною, як і все українське. Однак ми старалися зберегти себе, націю, мову - попри агресію з усіх сторін. Зв'язок поколінь повертається до нас тільки тепер.
***
Смерть - це гидота. Але приємна. Не боюся її, однак намагаюся про це не думати.
***
Жодна пісня не викликала в мене таких емоцій, як "Горіла сосна, палала" у виконанні Олега Скрипки на помаранчевому Майдані. Мороз по шкірі відчуваю досі. Я був в Україні, підтримував Майдан, як міг. Тим важче було відчувати другий Майдан на відстані. Мав контракт в Опері, і я не міг вилетіли до Києва.
***
Досі пам'ятаю гордість від першої волонтерської допомоги - машини "Форд" для "Правого сектора", купленої за гроші від однієї паризької маніфестації. Українці Парижа збираються біля фонтана Сен-Мішель, де вбили Симона Петлюру. У лютому 2014-го ми об'єдналися по-справжньому.
***
Мінський формат не спрацював. Формула "мир за будь-яку ціну" - від лукавого. Це доводить уся історія України.
***
Вечір. Сутеніє. У двір заїжджає машина з "Утьосом" (кулемет. - Країна) нагорі. Усі в балаклавах. Тут я зрозумів, що це - війна. Це було у травні 2015-го у Водяному на Донеччині. Я приїхав із Парижа, щоб доставити на передову волонтерську допомогу й побути з хлопцями. "Надовго?" - запитали вони, дивлячись просто у вічі. Не міг залишитися через контракт у Парижі, але зрозумів: приїду ще.
***
Нерви здають у багатьох, але потрібно триматися. Я - оперний співак, а це робота нервів. Стрес постійно є при виході на сцену, треба контролювати себе. Це допомагає і на війні.
***
Відповідальність зросла в рази. Не маємо права на депресію. Треба витягати себе з неї за волосся і за вуха будь-якою ціною. Маємо унікальний шанс і не маємо морального права його втратити. Не маємо права втратити Україну.
***
Кров, яка сьогодні проливається за Україну, не має втягнути в депресію. Вона має дати імпульс для подальшої боротьби.
***
Не можна гребти всіх під одну гребінку. Всі співаки не підуть на фронт. Туди підуть і рецидивісти. Важливо подивитися на досвід країн, які зберегли свою історію. У Франції легіонера ніколи не судитиме загальний суд. Його не оголосять злочинцем. Бо він жертвував своїм життям заради народу і країни. Ви готові пожертвувати життям заради України? Тоді вперед, на фронт.
***
Нам потрібно залишатись позитивними і вірити в нашу силу. Вона є. Європейські друзі почудовуються нею. Ми змогли і ми зможемо.

За матеріялами інтерв'ю Василя Сліпака, журнал "Країна" від 7 липня 2016 року.




Д-р Олександер Надраґа. Львівський св. Миколай і св. Вечір

 



Schoolchildren posting letters in the playground of the Red Lion Street School, London, 1926

"Чудо – наймиліше дитя віри."
Йоганн Вольфґанґ фон Ґете

ЛЬВІВСЬКИЙ СВ. МИКОЛАЙ І СВ. ВЕЧІР
Д-р Олександер Надраґа
Видним знаком недалеких зимових свят обох обрядів у Львові були від давніх-давніх літ ярмарочні будки з дешевими медівничками, "николайками" і прикрасами на ялинку, що їх уже з кінцем листопада ставляють на Ринку напроти Народньої Торговлі. Поява тих перших будок була для нас малих, "шкрабів" із вселюдної школи великою втіхою, бо вони саме вводили нас в більш, ніж шеститижневий період найкращих казок і мрій дитячих років. Ми всі бігли на Ринок дивитися на ті будки, а обійшовши їx ряд, ставали перед популярним тоді базаром, що містився коло нинішньої Народньої Торговлі і був побіч Кавчинського та Оберського на Галицькій головним доставцем для св. Миколая. Чого там не було на виставових вікнах?! І залізничка на шинах з льокомотивою, що її накручувалося ключем і ріхтерівські будівельні камінчики і маґічні ліхтарні, такі, що кидали ріжні образці на екран з малого обруса. І скриньки з усякими чародійними штуками, гри та забави. Справді, годі було між тими чудами вибирати і признатися родичам, що саме св. Миколай мав би нам принести. Найкраще було б, щоби він приніс нам цілу виставу...
Тимчасом час його приходу наближався і я вдивлювався надійно в образ його святоюрського престола та просив його, щоб він цього року був таксамо щедрий як минулого і у великій своїй ласці додав ще пачку ріжнобарвних олівців, яку я бачив у Дуткевича на Краківській чи у Купфершміда на Руській. Трудно було нам, дітям, заснути напередодні гостини нашoгo добродія. Mи переверталися боку на бік, а наша уява працювала так сильно, як тільки може працювати у малих дітей. Коли ми і заснули, то в другій-третій у ночі було вже по сні. Наші головки давили якісь пакунки і ми в сорочинках бігли з тими пакунками до вікна та при світлі наріжної аверівської ліхтарні попросту розривали їx. Є залізничка, направду є і крейдки! Боже, що за радість! Навіть вилетіла з пакунка пара нікльованих "шляйфів" з гарними ремінчиками! Сестра витягала і ляльку, таку, що закриває очі і бляшану кухню з горнятами, риночками, сковороднями! Зуби звеніли нам від холоду, а мама гонила до ліжок. Але сну вже скоро не було та ледви над ранком ми заснули, я з залізничкою, ceстpa в обіймах ляльки. Одначе прийшла раз ніч, коли сам св. Миколай до нас не зайшов. І щирі сльози лилися нам з жалю, що ми вже "старі" і розвіялася ще одна з чудових казок нашого дитинства!

Та недовго тривають траґедії юних днів. Ось уже по польських Святах і вчора "батяруси" з поблизьких камяниць бажали з банею нашим сусідам, щоб Бог дав їм "у тім домі виграти на льотерії". Батько "вифасував" пенсію і треба було полягоджувати передсвяточні орудки. Я впрошувався на маминого секретаря і мама обчислювала та мені диктувала всякі позиції, які я каліґрафічно списував на картці з мого зшитка. Ішло головно про всякі ласощі, які мама купувала в Народній Торговлі, бо муку брали ми в млині Тома на Янівській. "Фунт жовтих родзинок і пів фунта чорних дрібних". Я писав і облизувався. "Два кіля волоських оріхів, фунт чоколяди, кільо міґдалів, пів фунта цитрини", "Мамо може того буде замало і торги готові нам зіпсуватися!" "Ей, ти ласуне! — відповіла мама — "знаю вже чому тобі замало, але як ми з Маланкою принесемо кіш, то замкнемо все на два спусти". Ті всі застереження не дуже помагали і в кожній торбинці, що зберігала щось смачне, мусіла бути дірочка.
Я скидав вину на погані торбинки (хай простять мені панове начальники складу Народньої Торговлі), але мама не вірила. "Помагав" мамі ще більше, як починали варити. Тоді не один з міґдалів, з яких ми зі сестрою здіймали лушпинки, опинився у шлунку та в кишені і довго ще по святах знаходила там мама якісь родзинки чи куснички чоколяди. Мама витягала на свята "спеціяльні" приписи на торти і тісточка. Кілько вони літ мали ті пожовклі "переписи" писані ледве читким чорнилом по нашому (очевидно з йорчиками), по німецьки і по польськи! "Бачиш Олесь той перепис ще від твоєї прабабки, а цей від бабки; цей від тети Брозі, той від тети Гені, що то вже в чотирнацятім poці життя вийшла заміж і на Буковині її називали "ді кляйне Попадя". Всі ці архитвори кулінарного мистецтва зачиналися від слів: "Возьми, везь, німм" Я з такою пошаною брав їx до рук, якби вони були найстаршими памятниками письменства! Мама робила звичайно все "на око" і навіть моїй жінці трудно нині вивідатися від мами, кілько вона дає цього і того до якогось торта чи пляцка. Вино і риби належали виключно до нас обох — "мужчин" — батька і мене. Служниця брала кіш і ми одного дня ходили з нею на Краківську, до Штадміллєра за вином, а вдень перед самим Свят-Вечором на площу Рибну по риби. Я дуже любив дивитися па малу вінду у Штадтміллєра, якою їхали з пивниці овинені в жовту бібулку ріжні сорти вин. Мама і служниця розбирали риби, ми малі вичікували на плавці, які висушували на печі, щоб ними стріляти.
Прийшов Святий Вечір. Чудовий це був для нас день. Ми ходили просто навшпиньки, щоб тільки не заколотити його святошної тишини. Я і моя рідня, передовсім служниця боялися, щоб не влізла перша "баба" до мешкання. Найтрудніше було з молочаркою. Але і вона в повнім зрозумінні наслідків, що їх можепринести перша її поява, висилала на той день свого чоловіка з молоком, хоч він мусів соромитися йти до міста з бабським "тлумаком". Часто приходив перший каменичний сторож з сіном, яке стягнув з якоїсь селянської фіри, певний, що за свою приналежність до "мужчин" дістане чарку доброї житнівки від Бачевського.
З кухні плили на ціле мешкання дивні пахощі. В великих горшках варився святочний борщ, голубці з грибками і суш куплений у синевідських бойків під парасолями. На столі родилися смачні креплики і капуснячки, на "ринці" смажився мід до горівки з цинамоном. Я з татом прибирав ялинку в замкненім перед цікавими очима молодшої рідні "сальоні". Скоро сходив нам день Уже кидають креплики до борщу, вже на сковородці досмажується риба, тато "коштує" медівку, чи не за міцна. Всі убираємося святочно. Мама застелює стіл білим як сніг oбрусом, під обрус по середині стола кладе сіно і на ньому святковий колач. Займаємо по старшині місця, побіч нас сідає наша служниця. Батько бере тарілку з проскуркою, приступає до мами, тато і мама бажають одне одному всього найкращого і потім ідуть до нас. В очах усіх сльози. Зачинаємо від борщу, потім іде риба; мама вибирає з кусників, призначених для молодшої рідні "ости". Сміло вже їмо налисники з грибами і голубці. Але я жду на кінець вечері і вже біжу до "сальону" засвітити свічки на ялинці. Отвираю наскрізь двері і очі молодшої рідні аж вискакують з радощів. Потім іде "Бог Предвічний", а за цією колядою інші. Полумя свічечок пестить сині, червоні, зелені кулі, золоті горіхи та інші прикраси ялинки. Десь свічечка огортає своїм полумям шпильки ялинки і кімнату наповнює живичний запах галузочки. Свічечки освічують чудові коронкові взори на замерзлих вікнах. Батьки і ми молоді дивимося на ялинку і стараємося вичитати у світляних її кільцях нашу долю в найближчому році.
А ті роки плили тоді так скоро, і приносили вони всяке так, як це воно в людському житті мусить бути. Місце мого батька заняв я, як представник дальшого покоління. І в моїй хаті стоїть така сама ялинка, як колись у нас на Городецькій з такими самими свічечками і прикрасами. Не висять на ньому самі елєктричні лямпочки, з визивним, самопевним світлом скоробагатька та позбавляють ялинку цілої тої краси і цілого того чару, який йому дають тремткі вогники свічечок. На ялинці пишаються різноманітні кулі і прикраси. Найстарші з них мають уже цілих 16 літ і до них рвався цілим своїм кількамісячним тілом старший мій син. Потім ми докуплювали щороку нові чічки аж до найновіших, куплених вже цього року. До кожного з них привязані якісь спомини, кожне з них, це нова сторінка мого родинного життя. Тішилася ними також моя маленька Оленка, але не так палко, як мій Данко. Тільки оченята в них робилися такі великі і такі чудові, як ті кулі у світлі кільканацяти свічечок. Та і ми дивимося не менше цікаво, бо раз у рік завдяки святій вечері і цій ялинці стаємо малими дітьми. Це єдина казка з дитячих літ, що щороку повторяємо собі.
А серед тих мрій очі наші звертаються до їдальні і дивляться на ще одну свічку на столі та на крісло, що його ставимо для когось неприсутнього і сподіваного. Може цей гість прийде за рік, за два, може на нього ждатимуть ще наші діти. І в тій надії черпаємо заохоту до життя, до праці, до боротьби з вітрами серед моря нашого теперішнього життя.
Гасне одна свічечка, за нею друга, третя, а з ними гаснуть теж спомини: один, другий, десятий. Діти рахують, кілько треба дати нових свічечок, щоб на другий день Христового Різдва могли засяти новим, повним світлом.

"Діло", 7 січня 1939

Зі "Збруча"