Спогад про Ігоря Римарука

Наталя Дзюбенко-Мейс
СВІЧКА СНІГАМИ БІЖИТЬ…

Сьогодні Ігорю Римаруку мало би виповнитися 60.
Я була в Єрусалимі з українськими паломниками. Туди поїхала за наполяганням дочок. Спливав час, але біль втрати чоловіка і тата, які пішли з життя майже одночасно, мене розривав. Саме в той час один за одним пішли з життя і багато моїх близьких друзів, тож існувала від лікарні до лікарні. Жила у пустелі.
…От тільки зараз себе впіймала на думці – а як би в такому стані я пережила смерть Ігоря Римарука? Я його обожнювала як поета, щиро любила як друга. У наших стосунках були різні періоди. Крижаної погорди, коли він демонстративно чимчикував мимо мене, тільки злегка кивнувши головою, гострих творчих суперечок, спільних проектів, постійних конфліктів, які поступово змінювалися потеплінням. І знову дзвінок у двері, довгі нічні розмови про літературу, історію, живих і мертвих. Знаю, що сьогодні Ігоря згадають чимало друзів і шанувальників по всій Україні. Скажуть про його незвичайний поетичний талант, високий інтелект, рідкісний редакторський хист. Я додам, що він був винятково шляхетною і чистою людиною. Я ніколи від нього не чула лихого чи кривого слова про побратимів по перу, навіть критики. А обговорення когось позаочі взагалі не терпів, зупиняв будь-які спроби когось очорнити. Для нього українська література була храмом. Такого ж ставлення він чекав і від інших.
А тоді, у 1993 році наше спілкування настільки розвесніло, що я грішним ділом запідозрила, чи він бува не залицяється. Аж надто частими стали його відвідини. Я навіть прозоро натякнула йому, що два поети в одній упряжці – прямий шлях до всесвітнього потопу. Якщо зовсім відверто, я добре затямила – хочеш втратити дорогу для тебе людину, заведи з нею роман. Він гостро мене висміяв, але, здається, полегшено зітхнув. Продовжувалися наші вечірні посиденьки, нам було легко і приємно двох. Доки Ігор не познайомив мене у Спілці письменників з Джеймсом Мейсом і не побачив як у нас обох спалахнули очі. Це йому геть не сподобалося. Ми з Джеймсом перемовлялися через стіл, потім він підсів до Ігоря, той до мене Джіма не пропустив. Застілля було велелюдним, гучним, мова йшла про дуже серйозне питання буття Спілки, а в нашому кутку розгорталася своя, закрита від сторонніх очей історія. Ігор нервував, перебивав Джеймса, я зібралася йти, бо мала їхати на вокзал. Уже на вулиці розгорівся конфлікт.
- Я проведу, - сказав Джеймс.
- Я проведу! - закричав Римарук.
І лоб до лоба. Впертий Джім і розлючений Римарук. Втім, Джім, коли треба, міг бути дуже переконливим. А вже тоді його точно ніхто би не зупинив. Ми знайшлися і впізнали один одного. Тут вступали в дію інші енергії. Він наздогнав мене уже біля метро і, звісно, ні на який вокзал я уже не поїхала. До ранку бродили київськими вулицями. Він усе розповідав і розповідав, чи не усе своє життя, наче не міг наговоритися…Та це вже зовсім інша повість. Десь за місяць ми знову зустрілися з Римаруком, той весело нас привітав, ні про який конфлікт і мови не було, та я дуже швидко зрозуміла, що розраховувати більше на увагу Римарука не можу. Вони з Джеймсом були не просто друзями, побратимами, їх об’єднувала якась незвичайна сув’язь кревного споріднення.
Наче з одного тіста, з однієї глини.
Ми часто зустрічалися, Ігор постійно забігав до нашої крихітної троєщинської квартири і тоді вже їх було не відірвати один від одного. Джеймс на його замовлення багато написав, навіть став лауреатом премії журналу «Сучасність» за статтю «Ленін без України». Опублікував там і свою велику статтю про Миколу Хвильового. Багато перекладав, допомагав у багатьох проектах як член редколегії римарукового журналу. Якось той разом з своїм заступником Миколою Чубуком умовив Джеймса перекласти велетенський том когось з емігрантів. Безкоштовно. Я запротестувала. «Тебе ніхто не питає», - буркнув Чубук, якого я дуже вже недолюблювала, і було за що. Бо ця нестерпна, липуча, хмільна опіка над Ігорем… Та й, мабуть, ще хтось пам’ятає, які темні чутки ходили про його зв’язок з КДБ. Крім всього іншого в мене були і свої особисті рахунки до цього дивного чоловіка. «А хто ж це все друкуватиме (зауважу - на друкарській машинці), редагуватиме? Так не піде. Я викину вам цей рукопис на голови. Джеймс фізично не має часу на таку благодійність». – «Спробуй».
Рукопис я справді викинула через балкон просто на голови хлопців. Римарук щиро засміявся, а Чубук сердито зібрав розсипані листки і навіть не озирнувся.
Зараз мені можна дорікнути, що я забагато на себе брала. О, ні. Джім був безвідмовний, а вже Ігорю він би не зміг у чомусь відмовити. А для такої роботи потрібен був час, якого у Джіма не було зовсім. Та ще здоров"я.
І – нічого не змінилося. Нічого не зрушилося у тій дружбі. Джім часто просив мене читати вірші Римарука. А потім за кожної нагоди цитував; «Марку, Марку, дай мені цигарку, з того світу, Марку, прикури», чи «Свічка снігами біжить». У колонках, опублікованих в газеті «День», у його статтях, ім’я Ігоря Римарука зустрічається дуже часто. Джеймс не все розумів у Ігоревих віршах, тому постійно допитувався моєї думки. Але що точно – він якимось підсвідомим чуттям вирізнив його серед великого кола наших друзів-літераторів, вбачав у його творах величезну потугу і глибину. І безмежно йому довіряв. Яка природа була такої любові можу лише здогадуватися…
Якось, спинившись біля Жовтневого палацу він мені детально описав залізні шафи, в які затовкували скручених українських письменників у 1934 році, показав місце, де стояв кран, що гаками витягав трупи, під безперервний гуркіт машин. Джеймс знав іхні імена напам’ять: “Крушельницькі, Влизько, Буревіій, Фальківський, Косинка, Лебединець, Терещенко, Сказинський, Скуба… Двадцять вісім. Встановлено, що їх було двадцять вісім. А скільки насправді?” Ми намагалися спуститися в підвали Жовтневого палацу, та нас не пустили в приміщення з європейським ремонтом, осяяне позолотою. Втім Джеймс не дуже і намагався. Він і так знав розташування кабінетів та підвалів, знав, що неможливо пробитися крізь заслін новітньої української бюрократії. Повертаючись біля знаменитої колись “Кулінарки”, що на Хрещатику, він побачив гурт молодих письменників Євгена Пашковського, Олександра Ульяненка, Володимира Цибулька, Ігоря Римарука, Василя Герасимчука, всіх і не пригадаю. Він несподівано заплакав і тихо сказав: “А вони були такими ж молодими, веселими, амбітними”. Це про покоління “розстріляного відродження”. Мені не треба було пояснювати про кого власне мова. Його часові перепади мене уже тоді не дивували. Він так жив, так сприймав Україну, органічною частиною якої був Ігор Римарук.
…І про свою подорож дорогами Христа. Я там багато молилася, багато передумала, осмислила. Я була переповнена вірою і світлом. І не отримувала ніяких звісток, та точно знала, що з Ігорем щось трапилося, бо в маленькому єрусалимському храмі переді мною раптом з’явилася його світла усміхнена тінь – не як марево, настільки виразна, що, здавалося, можна доторкнутися. І в мене стиснулося серце: чому, Ігорку? Та він підняв заспокійливо руку: у мене все чудово, я вдома. А тобі рухатися далі... Там ми з ним і попрощалися. І я сказала йому багато вдячних слів. Змогла поклонитися. Наступного дня я повернулася до Києва і дізналася, що Ігоря за день до того поховали…
4.7.2018

Сергій Максудов і Джеймс Мейс: "Втрати населення України за часів Великого Голоду". Стаття 1982 року

Сергій Максудов* і Джеймс Мейс

ВТРАТИ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНИ ЗА ЧАСІВ ВЕЛИКОГО ГОЛОДУ

Український щоденник “Свобода”, 8 квітня 1982

Голод 1933 року на Україні та в інших частинах Совєтського Союзу безумовно був одною з найстрашніших подій нашого століття, яке зазнало так багато страхів.
В 1935 році виступаючи перед колгоспниками, зібраними елективно з цілого СССР, Сталін проказав фразу, що стала символом його епохи: „Жити стало краще, веселіше, але це веде до цього, що населення стало розмножуватись набагато швидше, ніж у давні часи. Смертність зменшилась, кількість народжень збільшилась, і чистого приросту тепер незрівнянно більше... Тепер маємо близько трьох мільйонів душ чистого приросту".
У цих словах не просто брехня, в них також лицемірне знущання над безборонними людьми, відданими в його повну розпорядимість.
„Жити стало краще" — коли насправді введено в країні карткову систему, коли мешканці міст дістали пашпорти з обов'язком приголошення (прописки) і з приписанням до місця проживання, щоб не сміли без дозволу властей жити, де заманеться; коли селяни, що втратили землю, худобу і волю і мусіли працювати як раби, практично без винагороди, дивились з сумом, як вивозиться вирощений їх трудом убогий урожай.
“Веселіше" - коли в кожному селі, майже в кожній родині були розкуркулені, заслані в далекі сторони і вмерлі з голоду.
„Веселіше" — коли, як ніколи раніше, ніхто в країні не міг бути певним, чи уникне нужди, тюрми або кулі в потилицю. (А в душі єдиної людини, якій могло б стати веселіше, чи переважала радість від знищення всіх конкурентів і ворогів, чи страх за своє життя?)
„Смертність зменшилась" — це в країні, де ні власті, ні органи обліку не знали, скільки погибло і було закопаними в братніх могилах, і скільки уціліло. А коли перепис 1937 року показав, як багато погибло і зчезло без усякого підрахунку, керівники так налякалися, що наказали знищити всі матеріяли перепису разом з його організаторами.
„Кількість народжень збільшилась"... Як знаємо сьогодні з опублікованих матеріялів, кількість народжень у країні впала півторакратно і зменшувалася б іще більше, якщо б начальство не завело як останнього рятунку заборони абоhтіd.
„Близько трьох мільйонів душ чистого приросту"... Зменшення населення в ті жахливі роки становило набагато більше як три мільйони.
Наскільки більше? Чи можемо довідатись, як багато ми втратили? Ми можемо й повинні це зробити. Треба використати всі можливі способи, щоб якнайточніше оцінити зменшення населення під час колективізації. Потрібні якнайдетальніші свідчення очевидців, пошуки документів та матеріялів в архівах. Про цю останню методу — використовування офіційних совєтських даних — хочемо сказати більше.
Питання, скільки людей погибло в результаті штучного голоду в 1933 році в Україні, можна розв'язувати тільки в рамках загальної оцінки втрат населення цілого Совєтського Союзу. Тому, заки зможемо підійти до проблеми, скільки жертв загинуло в даному часі і місці, мусимо визначити якнайточніше сумарні втрати народів СССР за весь сталінський період. Це тому, що точне обчислення можна мати лише, порівнюючи різні совєтські переписи, кожний з яких створює специфічні труднощі, і перерозподілюючи втрати населення поміж менші проміжки часу, сперті на менш точні показники населення, такі, як адміністративні оцінки населення чи офіційні повідомлення про участь у совєтських виборах.
В грудні 1926 року, незадовго перед початком нападу на селян, проведений був перепис у Совєтському Союзі. Це буй найбільш докладний і поважний перепис в історії цього обширу. Його висліди були опубліковані в 56 томах. Населення досліджено якнайстаранніше. Розглядались вік, стать, суспільне становище, зайняття, житлові умови, національність та багато інших питань. Відомості узагальнювались за республіками і окремими областями. Одночасно з опрацюванням матеріялів перепису складено таблиці смертности населення, тобто оцінено ймовірність прожиття наступного року, двох років і т. д. для кожної групи віку і статті. Для цілої країни таблиці були складені в Інституті Демографії Академії Наук у Ленінґраді двома знаними вченими-демографами С. А. Новосельським і В. В. Паєвським. Для території України аналогічні таблиці були опрацьовані в Українському Демографічному Інституті під керівництвом директора інституту академіка М. В. Птухи.
Звичайно, перепис 1926 року, як будь-який інший масовий демографічний матеріял, має в собі помилки; перепис правдоподібно дещо применшив чисельність населення (від переліку ухилились сектанти, кримінальні злочинці, волоцюги, люди, що виїхали за орудками і не зустрілися під час подорожі з обчислювачами, і т. д.). Але це звичайні неточності, які можна таким чи іншим способом скорегувати.
За допомогою таблиць смертности для кожної групи осіб даного віку можна провести обрахунок чисельности її в наступному році, два, три роки пізніше і т. д. Таким обрахунком оцінюємо, як чисельне було б покоління в нормальних умовах при пересічній смертності, такій, наприклад, як в осіб такого ж віку у роках 1926-27. Результати підрахунку можна зіставити з фактичною чисельністю населення і довідатись таким чином, чи зміна числа мешканців країни відповідає нормальним умовам, чи ні. Фактичні дані відомі з публікації Центрального Статистичного Управління СССР до 1932 року. Особливо важливі тут результати адміністративного перепису, проведеного в червні 1931 року у зв'язку з заведенням карткової системи. Деякі матеріяли знані для 1934 року зокрема кількість виборців. Опублікована також цифра населення, обчислена в переписі 1937 року, якого повна публікація була заборонена. Врешті, дуже важливим для нашої цілі є висліди перепису в січні 1939 року.
Цей перепис викликає в дослідників цілковито обґрунтовані сумніви. Чи в страху за своє життя статистики не пішли на перебільшення чисельности населення? Адже ж сумна доля організаторів перепису 1937 року була всім достатньо добре відома. Не будемо тут розглядати цього досить складного питання, вкажемо тільки, що перепис 1939 року напевно не применшив населення. Він або оцінив його точніше, ніж попередній перепис 1926 року, або навіть перебільшив результат. Таким чином, якщо при допомозі матеріялів перепису 1939 року дістаємо неповну кількість мешканців, то це мінімальна оцінкова втрата. В нормально проведеному переписі недолік населення міг би бути більший, але в ніякому разі не меншим. Отримання достатньо надійної мінімальної оцінки є першим важливим кроком.
Такі підрахунки можна далі поділити під окремі території (РСФСР, УССР і т. д.) та найбільші народи (росіяни, українці, білорусини). Одначе, це ставить нас перед низкою труднощів, про які буде говоритись повніше в іншій статті. Досить згадати тут, що територіяльні підсумки ускладнює чинник переміщень населення, а підсумки для народів ускладнює чинник російщення, веденого режимом після 1933 року. Знаємо, наприклад, що села, вилюднені голодом в Україні, часто заселювались не-українцями, привоженими з інших республік, а брутальна кампанія придушування української культури і національного життя, почата за постищевщини, не могла не примусити деяких українців до зміни національного самовизначення на російське. Більша податливість українських громад поза совєтською Україною на російщення далі ускладнює завдання розрізнити між кількістю зросійщених і вмерлих передчасно українців. Віримо одначе, що визначення правильної загальної цифри є незвичайно важливим завданням, яке обіцяємо виповнити в міру наших спроможностей.
Найважливішим питанням в описаних підрахунках є надійність таблиць смертности. Чи вони правильно відбивають природний рівень смертности в країні, чи не змінився він від часу їх складення? Таку оцінку вірогідности таблиць уможливлює нам відносно мирна доба 1927-31 pp. Порівняння результатів підрахунків з фактичними даними про чисельність населення в країні за ті роки показує, що таблиці добре „складають іспит". Обчислена цифра розбіжна з оцінкою адміністративного обліку в половині 1931 року на 600 тис. Людей (0,79%). При тому офіційна оцінка вища від нашої, отже в підрахунку ми не перебільшуємо чисельности населення, а швидше його трохи занижуємо впорівень із нормою. Це дозволяє надіятись, що і оцінка наступних катастрофічних років буде такою ж надійною.
Підрахунок для 1931-38 року показує зовсім протилежний образ, ніж для попередньої доби. Фактично підраховане населення (яке може бути навіть перебільшене, як ми відзначили) виявляється набагато меншим, ніж повинно було бути при нормальній смертності. Усього 6 і півмільйона менше людей в усій державі. Це розходження можна пояснити тільки тим, що смертність у тих роках була аж ніяк не нормальна. Безліч людей загинуло від голоду або, ослабши від голоду, вмерло від хворіб. Багато жахливих, нелюдських образів малюють нам спогади очевидців тієї жахливої катастрофи. І ось статистичні підрахунки потверджують, що жертв були мільйони.
А це ще не повна оцінка. Окрема жахлива цифра — це кількість дітей, що народились після перепису 1926 року і не дожили до перепису 1939 року. Щоб довідатись, скільки їх було, треба виробити собі правильне уявлення про рівень народжуваности в цілій державі. Це окреме і важливе питання, над яким гадаємо зупинитись в одній з наступних статтей.
Багато також інших складних і ще не вирішених питань стоїть перед дослідниками цієї важливої і трудної проблеми. Дослідження над оцінкою втрат населення СССР та України в роках колективізації ведуться в Українському Науковому Інституті Гарвардського Університету під керівництвом проф. Роберта Конквеста з Інституту ім. Гувера.
Висліди нашої праці будуть опубліковані на п'ятдесяті роковини цього нелюдського виморювання людей, одначе, в міру поступу праць, будемо час від часу інформувати українську громадськість про хід роботи. Вищенаведені спостереження про загальну проблематику втрат населення СССР не означають, що на мить спустимо з ока нашу головну ціль: дослідження страждань українського народу в наслідок штучного голоду. Адже ж присвячуємо цю працю перш за все тим, які пережили цей акт народовбивства, а ще більше тим, які погибли і лежать у братніх могилах, що становлять найтривалішу спадщину сталінського царства терору.

__________________
* Сергій Максудов, справжнє імя Олександр Бабьонишев (* 10 березня 1938, Ростов-на-Дону) — геолог, історик, демограф, професор Гарвардського та Бостонського університетів і Українського інституту в Едмонтоні. https://en.wikipedia.org/wiki/Alexander_Babyonyshev