Світлій пам'яті Олени Степанів
* 7 грудня 1892, с. Вишнівчик, Перемишлянський повіт — † 11 липня 1963, Львів
Портрет Олени Степанів роботи Осипа Куриласа. Портет знищено у 1952 р. разом із двома тисячами інших творів з фондів Національного музею у Львові*
Ярослав Дашкевич
Олена Степанівна в Ташкенті (1916 - 1917 pp.)
У нас дома, у Львові, в п’ятому помешканні на вул. Пісковій, 7, у великій кімнаті, висіли на стіні три олійні картини. Перша: портрет мами у білому капелюшку від сонця, тепер званому панамкою, - сіро-голубі очі, темно-синя блузка з фантазійною пташкою на вилозі коміра. Друга: вид на розпечений сонцем жовтий саманний барак з жіночою постаттю - мамою – біля дверей. Третя: город, засипаний великими червоними, дуже червоними квітами.
Картини малював у Ташкенті угорський художник, військовополонений офіцер, їх мама привезла з собою, скручені трубочкою, з Середньої Азії. Були ще інші пам’ятки з Ташкента: фотографія мами з напружено-сірим обличчям, одягненої в російську військову гімнастьорку та довгу чорну спідницю - мама спиралася на одвірок того самого барака, який змалював художник-угорець; фото групи офіцерів біля мольберта - на ньому стояв згаданий портрет, а мама, модель, сиділа недалеко на стільчику. А найцінніші реліквії - перев’язані стяжкою листівки (їх було понад 50) з червоним хрестом нагорі та написом: Correspondence des prisonniers de guerre. Це були картки до батька і мами (моїх діда і бабусі) з полону - з Вольська над Волгою, з Ташкента. Часто пошматовані російською військовою цензурою, що видряпала або замазала дьогтем (ще було чути запах) багато, багато рядків. Кілька останніх карток написав приятель з полону - Володимир Кривуцький - саме він повідомив батьків про виїзд Олени з Середньої Азії. Були ще пам’ятки з зворотнього шляху до Галичини: гостра фінка з зеленок) ручкою, яку подарували фінські жінки як символ також їхньої боротьби з Росією; з десяток фотографій, зроблених у Фінляндії та Швеції; жмут берлінських та віденських газет з ілюстраціями та повідомленнями про повернення незвичайної українки, героїні війни до себе, до рідного краю.
Все це було - і пропало після арешту Олени Степанів 20 грудня 1949 р.
Спогади Степанівни з полону записав Осип Назарук (1883-1940), дуже талановитий і одночасно дуже безхребетний (міняв політичні й громадські орієнтації залежно від того, хто скільки платив - тому й подейкували навіть про його співпрацю з польською поліцією) журналіст, письменник, історик-публіцист, мемуарист, політичний діяч, людина феноменальної пам’яти (говорили, що вивчив напам’ять «Українську загальну енциклопедію» до літери «Ч»), бурхливий, життєвий шлях якого не обірвався навіть зі смертю. Микола Бажан у ролі представника Української ССР з трибуни ООН вимагав його видачі як воєнного злочинця у 1945 р. - п’ять років після смерти Назарука (це причинок до перехваленого всезнайства совєтської розвідки). Спогади виринули на поверхню дуже несподівано. 1989 року почали знімати гриф таємности з багатьох архівних фондів у Центральному державному історичному архіві (тоді ще) Української ССР у Львові. При цій нагоді розсекретили папери гаданого «військового злочинця». Ці папери він встиг передати до бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові напередодні своєї втечі перед большевиками 1939 p., але вони зберігалися у рукописному відділі бібліотеки (пізніше вже академічної) спокійно лише до 1945-1946 pp., коли відділ розгромили службовці НКВД, а рукописи мандрували шляхом Львів-Київ, Київ-Львів з відгалуженням на Москву-Подольськ. Серед «справ» особистого архіву знайшовся рукопис на 13 с.1, написаний нервовим, однак досить чітким почерком Назарука, з написом «Зі споминів Олени Степанівної хор. У.С.С.». У кінці рукопису - примітка Олени, що рукопис можна публікувати за десять років, або на випадок виїзду авторки до Америки (це я вперше довідався про такий намір мами), або на випадок смерти.
Олена Степанівна - ліворуч. Праворуч - Осип Курилас
Після 1927 p., коли минуло десять років, Назарук спогадів не друкував. Його публіцистична діяльність перейшла з стрілецько-патріотичних сюжетів на католицько-державницькі. Мама, думаю, про спогади забула, принаймні ніколи про них не згадувала. Назарук писав, до речі, про Степанівну ще більше: в неопублікованому рукописі «До історії У.С.С.»2 є тристорінковий етюд про Олену з досить, на мою думку, сумнівними, якщо не фантазійними психологічними екскурсами; його ж «Характеристика старшини У.С.С. О. Степанівни», нібито 1915 р., зберігається серед паперів академіка Михайла Возняка3. Можливо, що Назарук, людина дуже пишуча, ще писав про Степанівну, але інших його нотаток я не знаю.
За перипетіями полону Степанівни стежили не лише українці-галичани, які вже тоді бачили в ній свою національну героїню. Про цей шлях від полону під Лісовичами через Вольськ до Ташкента періодично повідомляло львівське «Діло» (наприклад, 10 листопада 1915 р. Про Вольськ), писали ще й інші галицькі та віденські газети. На неї звертали увагу також чужинці, при посередництві яких відомості про ташкентську полонянку пробивалися на Захід. «Один вищий австрійський офіцер, німець, - писала Олена Залізняк (відома громадська діячка, після Другої світової війни в Канаді – голова Світової федерації українських жіночих організацій), - що вернув з Ташкенту до Відня як інвалід на підставі виміни, дуже хвалив нашу землячку за її розум, відвагу та вміння обходитися з людьми. Задля тих прикмет шанують і поважають Степанівну не лише австрійські полонені офіцери, але і московські власті, що завідують тим табором полонених. Той сам офіцер оповідав, що москалі дуже стережуть Степанівну, більше як офіцерів-мужчин, бо кажуть, що мужчини ішли на війну з обов’язку, з примусу, а дівчина, що пішла добровільно проти Росії, мусить бути справжнім її ворогом»4.
Що російська влада справді звертала особливу і досить своєрідну увагу на Степанівну, я кілька років тому здобув несподіване підтвердження, переглядаючи в Москві бібліотеку мого табірного приятеля з часів нашого спільного перебування у Спаській «долині смерти» біля Караганди, Володимира Гершуні, постати дуже відомої в середовищі московських дисидентів. Тонка рожева брошурка під назвою: «Сводка агентурних сведений об организации шпионажа в Австрии против России по данньїм контрразведьівательного отделения штаба Главнокомандующего армиями Юго-Западного фронта к 1-му сентября 1915 года» з поміткою на обкладинці «Совершенно секретно. 62. Управление генерал-квартирмейстера штаба Главнокомандующего армиями Юго-Западного фронта. Разведьівательное отделение. № 1». На с. 31: «Подписал: начальник К.Р.О. подполковник П. Иванов». Гортаючи брошуру, я глянув на фото під назвою «Приложение № 8» й остовпів. Це ж Степанівна, стоїть з руками назад, у польовій формі, черевики з обмотками, втомлене, але горде лице. На с. 30 пояснення: «Пропаганда сдачи в плен» і далі «Студентки Львовского университета: Стефанюк, Сидорюк, Твердохлебова, Дарья Белинская и София Данилюк поступили в австрийскую армию в качестве добровольцев с целью периодически сдаваться в плен, после чего пропагандировать среди наших воинских чинов сдачу в плен австрийцам. (Приложение № 8)». Підполковникові явно переплуталися та перекрутилися агентурні дані й прізвища (не кажучи про фантастичну їх інтерпретацію), але легко можна встановити, що «Стефанюк» - це Олена Степанів, «София Данилюк» - Софія Галечко, справді добровольці УСС, що «Сидорюк» і «Дарья Белинская» - це товаришки Олени - Савина Сидорович (пізніше етнограф-мистецтвознавець) та Одарка Білинська-Навроцька (діяч жіночого руху, померла на еміграції в Канаді), які до УСС не вступали. Фотографія, мабуть, одна з тих, яку зробили зразу після захоплення в полон (про що Степанівна згадує у своїх спогадах). У такий спосіб, як також інспірованими в чорносотенній пресі статтями проти Степанівни, розкриваються куліси особливої уваги російської контррозвідки - і причина суворої ізоляції, навіть у середньоазійському місті.
Про воєнне пекло, серед якого Степанівна потрапила до полону, збереглися свідчення учасниці боїв під Лісовичами недалеко Болехова її приятельки Ганни Дмитерко з УСС (Г. Дмитерко-Ратич 1944 р. покинула Галичину й опинилася на еміґрації в США; О. Степанів листувалася з Гандзею до останніх своїх днів 1963 р. - вже після повернення до Львова з ув’язнення у мордовських спецтаборах). Ось уривок її спогадів:
«Розтаборилися на цвинтарі біля церкви й там мали просидіти чи пролежати до ранку. Поукладались одні під паркан, другі під церкву; як стояли, так попадали й поснули. Я не могла задрімати, бо холодно було й сильна стрілянина мене нервувала. Кулі блукали між нами. Рано показав мені німець-лікар кульку в паркані, що вночі застрягла над моєю головою. Перейшли на становище за городи, а то й поміж хати села. Розстрільні недалеко від себе, бо чути гамір на московському боці. Чути майже рівночасно вистріл і розрив шрапнелів. Як лиш москаль почне кидати шрапнелями, ми ховаємось до сусідньої стодоли. Надходить вечір. Всі насторожені. Ось і приказ. Третя сотня має йти до Болехова по дротяні кізли (перешкоди). То впевнило нас, що зближається московський наступ. Вийшли в 9-тій год. звечора, а на 12-у, найдальше на 1-у год., маємо повернути. На становищах остає в нашій сотні около десятка старшин і підстаршин, а між ними й тов[аришка] Степанівна [...]. Московський наступ почався над ранком під ослоною мряки вже десь по другій годині. Як ми були ще на гостинці в лісі, то чули в цій долині направо, почавши від Болехова, сильну стрілянину й крики: “Урра!” Кізли ставали щораз тяжчі й ми ледве поспіли десь на четверту вдосвіта. Було вже запізно [...].
Нас забрав якийсь хорунжий мадяр чи німець і приказав носити скриньки з амуніцією. Ми хотіти вияснити, що мусимо повернути в розстрільну до нашої сотні, та дуло револьвера хорунжого, звернене до нас, мадярська лайка: «Marsch vorwarts» пригадали нам воєнну дійсність. Ми носили ту амуніцію з чверть години з недалекої стодоли. Нараз чуємо “урра” вже ось перед носом. Пропав хорунжий, зникли й мої співтовариші, тільки я опинилася сама серед мряки. Крісова стрілянина не вгаває, гармати б’ють за втікаючими. Перед мною на яких сто кроків біжить двох москалів і кричить: “Стой, австрияк!” Я змірила до пострілу, втім огорнуло мене якесь дивне почуття: не то смішности, не то ніяковости. І я опустила руку. З мряки виринає хмара солдатів. Ділить нас вже лише саджавка [ставок]. Я круто повертаю на якесь подвір’я. На ньому лише полонені москалі, наші ранені й більше нікого. Кидаю очима сюди й туди, шукаю будь-якого знайомого й от бачу, як через городи біжить хорунжий Ковалик і махає до мене рукою [...]. На бігу довідалась я, що наших багато попало в полон, а між ними Степанівна. “Як би я Вас не стрінув, товаришко, хто знає, що з Вами було би. Я останній вирвався з того пекла”, - сказав хор[унжий] Ковалик. Дійсно, думаю, мала я щастя в нещасті»5.
Середньоазійські будні Степанівни почали прояснюватися лише після Лютневої революції, коли відкрилася можливість брати участь в українському громадському житті. У березні 1917 р. у Ташкенті виникла Туркестанська українська громада на чолі з Тимчасовою Радою, яка 24 квітня 1917 р. (тут і далі дати за старим стилем) перетворилася в постійну Раду. Сумний та одночасно щасливий випадок (про нього нижче) довів до того, що протоколи засідань Ради збереглися досі в Ташкенті, в Центральному державному архіві Жовтневої революції та соціялістичного будівництва Узбекистану6, фонд 1771. Я натрапив на ці документи 1958 p., розшукуючи матеріяли про українство в Середній Азії та про роль галичан в українському громадсько-політичному русі в цьому регіоні 1917-1920 pp. Відомості про ТУГ та участь у її діяльности Степанівни й інших військовополонених з Галичини і Буковини викладаю, значною мірою, на підставі цих матеріялів7.
Головою Ради ТУГ став українець - фабрикант з Ташкента Василь Омельчук, активну роль у її утворенні відіграли адвокат Іван Опоків (Оппоков) та актор і драматург Костянтин Ванченко-Писанецький (1863-1928). ТУГ розмістилася на вул. Гоголівській, 14, пізніше і Кольцовському училищі (ріг вул. Хівинської і Шипкинської). Вже на першому засіданні Ради ТУГ Дмитро Левицький (1877-1942; згаданий у спогадах Степанівни, пізніше видатний західноукраїнський політичний діяч, один з засновників Українського націонал-демократичного об’єднання, якого трагічна доля після арешту 1939 р. вдруге привела до Середньої Азії - помер він в ув’язненні в Бухарі) просив допускати на збори ТУТ принаймні двох галичан-офіцерів (як військовополонені вони не могли бути членами Громади), а саме Володимира Кузьмовича (1886-1943; пізніше також політичного діяча католицького та націонал-демократичного напряму, загинув у сталінських таборах) та його самого.
ТУГ надіслала листа до Центральної Ради в Києві, у якому говорилося: «В днях великої розрухи, в тих щасливих днях, коли всі народи Росії почули себе вільними, рівноправними, почали просипатись і організуватись, в тих днях у далекій чужій стороні, за тисячі верст від рідної України, серед сипучих пісків під гарячим сонцем Туркестану також піднявся і згуртувався наш український народ, закинутий сюди зрадливою долею.
З’єднавшись в одну цілість, український народ Туркестанського краю зорганізував Туркестанську українську громаду в Ташкенті, в котру ввійшло більше 250-ти членів і котра після тимчасової Ради [обраної раніше] на загальнім обранню, подавши клич за федеративну республіку і найширшу автономію України, після гімну “Ще не вмерла Україна” вибрала постійну Раду з 9-ти членів і Контрольну комісію з 3-х членів.
Головою Громади одноголосно обрано д[оброд]ія Василя Григоровича Омельчука, товаришами його - д[оброді]їв Андрія Долуда і Дмитра Помагайбі, секретарем Громади - Павла Любкина, і членами Ради - д[обродій]ку Олену Петрів, д[оброді]їв Івана Шапошниченка, Мусія Лободу, Сергія Ванченка-Писанецького і Лаврентія Теслю. У Контрольну комісію - д[оброді]їв Івана Опоківа, Костянтина Ванченка-Писанецького і Михайла Панченка.
Вся Рада збирається кожну середу і суботу і утворила з-поміж себе 5 відділів: 1. редакційно-видавничий; 2. відділ книгозбірні; 3. відділ курсів української мови; 4. театральний і 5. відділ, що займатиметься притулком українців-галичан.
Щиро бажаючи своїй милій Україні найщасливішої долі, бажаючи їй тої вільности і тих ясних днів, які мала вона, коли була самостійною і щасливою багато літ тому назад, радіючи тепер з нею і дякуючи Богові, Рада Туркестанської громади укупі з усіма членами заприсягає працювати для своєї рідної неньки України не покладаючи рук, і всі, як один чоловік, заприсягаємо домагатись найширшої автономії при федеративній республіці й твердо стояти на сторожі за її давно бажану вільність.
Збираючись під чужим жарким небом на свої засідання, Рада щиро вітає своїх братів на Вкраїні, радісно протягає братерську руку дорогим українцям і дуже просить не забувати нас у сім далекім краю, між чужими людьми, а ми тут збираємо і єднаємо наших братів під одним кличем: Хай живе свобідна Україна!
Окрім того, просимо Центральну Українську Раду прилучити нас до себе, а також
подавати до нас звістку про нашу милу Україну. Якщо потрібно буде внести який кошт, то ми вишлемо зараз після Вашої звістки, а тим часом шлемо Вам щире привітання з далекої чужини.
Голова Громади Секретар»8.
Необхідно відзначити, що туркестанські українці зразу проявили свою згуртованість і силу, демонструючи їх, зокрема, на тому Першотравневому святі в Ташкенті, про яке згадує Степанівна. Ще спогад іншого очевидця: «Перші кроки товариства (тобто ТУГ. - Я. Д.) мали святочно-маніфестаційний характер, як загалом усе тодішнє життя в Росії. Люди раділи, як діти. Багато співали, ще більше ходили вкупі по вулицях, а найбільше балакали. Товариство устроювало концерти (в честь Т. Шевченка), “позичало” свойого хору на різні мітинги, влаштовувало гуляння (фестини). Скоро постали його філії в Самарканді, Скобелеві, Чімкенті, Асхабаді, Андіжані. Першим серйознішим публічним виступом товариства була участь в 1-шомайськім святі “Свободи”. Група українців із хором і прапорами начислювала кілька тисяч і була найбільшою і найкраще впорядкованою, її вітали представники Вр[еменного] правительства»9.
ТУГ зразу зайнялася справою полегшення становища військовополонених-галичан, тим більше, що тут вона могла опиратися на ухвалу Комісії для перегляду «Положення для військовополонених» при Штабі Туркестанського військового округу від 27 квітня, згідно з якою:
«9. Национальньїе организации, покровительствующие пленньїм полякам, украинцам, евреям, зльзасцам, румьінам, сербам и итальянцам, представляют Штабу округа и заведьівающему командой военнопленньїх офицеров в Ташкенте списки тех офицеров, за лояльность и поведение которьіх организации ручаются [...]. 11. По удосто[ве]рению воєнного начальства и с вьідачей на каждьій раз особого пропуска от заведьівающего военнопленньїми офицерами, тем из них, кой известньї заведьівающему с наилучшей стороньї, разрешается посещение театров, кинематографов, симфонических концертов в городском саду (но не в Военном собрании). Прочие общественньїе места, кроме скверов и городского сада, посещать воспрещается»10.
Рада ТУГ звернулася 3 травня до Штабу округу з своєрідним ґарантійним листом, прохаючи відпускати українців-військовополонених з 3 батареї та 8 роти. ТУГ заявила, що «берет на себя ответственность за их корректное поведение во время отпуска. Громада ручается: 1. что они не предпримут никаких шагов, могущих принести вред России и русскому народу; 2. не совершат во время отпусков побега. Военнопленньїм офицерам обьявлено, что им воспрещается: 1. посещение ресторанов, кондитерских, чайньїх, гостиниц, кофеен и т. д.; 2. принимать участие и присутствовать в различного рода политических собраниях, торжествах, процессиях и т. п., устраиваемьіх неукраинскими политическими организациями; 3. посещение театров, концертов, кинематографов без особого на то распоряжения воєнного начальства; 4. не появляться, по возможности, на главньїх улицах и не вступать в разговорьі с публикой, дабьі не визвать неудовольствия и пререканий со стороньї общества». До цього листа було додано списки офіцерів - тридцяти семи з 3 батареї (серед них «27. Елена Степанова») та шести з 8 роти11.
З наведених документів рельєфно вирисовуються контури буднів галичан-офіцерів та атмосфери, що їх оточувала. Відтоді Степанівна мала можливість вільно ходити по Ташкенті, систематично відвідувати ТУГ, брати участь у її діяльности. Справді, 9 травня вона була на засіданні Курсової комісії, на якому ухвалили оголосити набір на курс 11-20 травня. На них викладали: українську мову - Мирослав Гаврилів (про нього далі), українську літературу - Нестор Хомин (1891-1942?; пізніше видатний діяч західноукраїнського комуністичного руху, 1926 р. засуджений польським судом на довічне ув’язнення, обміняний совєтською стороною 1932 р. для того, щоб незабаром стати жертвою репресій за український націоналізм і закінчити життя у таборі), українську історію - Корнило Троян (1885-1959; пізніше західноукраїнський політичний діяч націонал-демократичного напряму, помер на еміґрації в США). Курси для неграмотних мала вести Степанівна.
Відкриття курсів для неграмотних відкладалося. На засіданні Курсового організаційного зібрання 14 травня, згідно з протоколом: «Пропонували. Д[обродій]ка Степанівна: Як зробити агітацію між неграмотними і солдатами? Рішили: під час Шевченківського свята вмістити оголошення в афішах і плакатах, котрі будуть розвішані по місту [...], а щодо неграмотних, то відкрити курси у неділю по Шевченківському святі»12. ТУГ справді влаштувала 27 травня у Кольцовському училищі величавий Шевченківський концерт, а ще раніше, 21 травня, «позичала» хор на свято Червоної квітки (свято влаштовувала Рада солдатських і робітничих депутатів у Ташкенті – репертуар хору і на цьому святі був шевченківським). У травні-червні ТУГ взяла під свою опіку притулок галичан-біженців (понад 40 осіб, що евакуювалися разом з російськими військами з західних окраїн українськоїГаличини - з повітів Коросно, Горлиці, Турка, Старий Самбір, Перемишль, Стрий, Яворів, Долина), вирвавши їх з підпорядкування галицьким москвофілам з-під знаку «Русского Народного Совета Прикарпатской Руси», що мав свій центр у Ростові-на-Дону. Усунули від керівництва притулком нечистого на руку В. Розвадовського, зятя голови згаданого «Совета» Володимира Дудикевича, завзятого платного москвофіла з Коломиї (1861-1922; незабаром арештованого в Ташкенті і засудженого до розстрілу за російську промонархічну діяльність). До речі, щоб уникнути непорозумінь, треба підкреслити, що відомий за документами В.В. Розвадовський, зять Дудикевича, не є ідентичним художником В’ячеславом Костянтиновичем Розвадовським (1875-1943), засновником Кам’янець-Подільської художньої школи, засланим 1912 р. до Середньої Азії, де він залишався до своєї смерти в Ташкенті. 21 червня ТУГ прослухала текст універсалу Центральної Ради. Його урочисте оголошення відбулося 25 червня на загальних зборах українців Ташкента в Кольцовському училищі. Туди підійшла новостворена Українська сотня під командуванням Андрія Долуда (1888-1976; незабаром він став членом Центральної Ради в Києві, потім полковником Армії УНР та начальником штабу цієї ж армії під час Зимового походу 1920 p.; помер на еміґрації в Бразилії; з Долудом Степанівна зустрічалася знову у 1918-1919 pp. під час боїв за Львів, коли він командував тут Козацьким загоном ім. Гонти). При цій нагоді відбулася посвята сотенного малинового прапора (в пошитті його брала участь Степанівна) і сотня присягнула на вірність Україні. Друга Українська сотня (рота) - також під малиновим прапором - утворилася в цей же час у Самарканді.
У липні ТУГ продовжувала збирати кошти на Український національний фонд, пересилаючи гроші до Києва. Громада готувалася до виборів до міської думи, орієнтуючись при цьому на партію есерів з такою умовою, щоб «агітувати і промовляти свої лозунги на українській мові» та «обібрати комітет з двох членів, котрий вів би агітацію на усіх мітингах (вічах) Партії соціялістів-революціонерів про домагання українського народу»13.
Українське життя в Туркестані явно піднімалося на новий щабель (вже пізніше, 14 січня 1918 р. дійшло до скликання І Всетуркестанського українського з’їзду) - і саме в розпалі цих подій, наприкінці липня 1917 p., це вже за новим стилем, Степанівна покинула Ташкент.
***
У своїх спогадах ташкентська полонянка присвятила чимало уваги людям. Долі людей середнього та нижчого рангу історики звикли легковажити, та більшість людей, згаданих Степанівною, мабуть, заслуговує на окремі екскурси або й нариси. З тих офіцерів-українців, з якими вона їхала до Києва, до Ташкента добралося лише двоє: Стефан Фрай (у 1917 р. йому було, за документами, 23 роки) та Євген Томкевич (25 років; як розповідала мені мама - дуже неврівноважена людина, став у Туркестані комуністом, працював у Ташкенті в Наркоматі національних справ, пізніше в совєтській Україні був на головних ролях в органах ҐПУ, зник у вирі 30-х pp.). Антін Артимович був тим командиром сотні УСС, значну частину якої полонили під Лісовичами - і в якій була Степанівна. Про Дмитра Кравса і про юриста Сохацького мені не вдалося довідатися нічого певного. Сотник Осип Букшований (1888-1933?) втік з російського полону до Малої Азії, де очолив курдський загін, що воював з росіянами на Закавказзі. Повернувся до Галичини через Туреччину, майор УСС, у 1918-1919 pp. Командир бригади УСС у складі Української галицької армії. Він також став українським комуністом - після 1933 р. його ліквідували.
У Києві Степанівна бачила видатного актора Йосипа Стадника (1876-1954), постать добре відому з історії українського театру - та, незважаючи на це (а, може, саме тому), репресованого в сталінські часи. Тоді, коли він перебував у російському полоні в Києві, там була також його дружина Софія (1888-1959), знана акторка та співачка. З галицьких офіцерів-ташкентців, яких згадує у своїх спогадах Степанівна, найзловіснішою фігурою став студент-правник Ілля Якимишин, що вже в Ташкенті, дещо пізніше, працював у Ревтрибуналі Туркестанської республіки, а в кінці 20-х pp. став прокурором Наркомату юстиції УСРР - і в такій ролі виступав у Харкові на процесі Союзу визволення України. Зрештою, також, як і всі інтеліґенти-галичани, знищений за націоналізм у 1934 (здається) році. На тамтому червоному боці бар’єру назавжди - також у ідейному відношенні - залишився, крім Якимишина, ще Мирослав Гаврилів (1885-1932), 1918р. завідуючий української секції Наркомату освіти Туркреспубліки, 1920 р. завідуючий від ділом освіти Галицького ревкому, з 1924 р. ректор Харківського інституту народної освіти, який покінчив життя самогубством... Так, як покінчив з собою - застрелився в Сормово в райкомівському кабінеті чи не найвидатніший галичанин-туркестанець Михайло Левицький (1891-1933), організатор галицьких і туркестанських українців-комуністів, пізніше дипломатичний представник УСРР у Берліні, Відні, Празі, 1923 р. посол СРСР у Відні, 1925 р. нарком робітничо-селянської інспекції в Харкові, 1929-1930 pp. секретар Житомирського обкому КП(б)У - також добрий ташкентський знайомий Степанівни. В Ташкенті залишився назавжди вчитель з Перемишля Пашуля, що 1919 р. став секретарем Тимчасового комітету Партії українських комуністів (ця партія - з лівих українських есерів) у Ташкенті. Сліди його в Середній Азії загубилися.
Документи дають змогу розшифрувати згаданих у спогадах - під іронічною назвою «саранчуків» - офіцерів, що брали участь у невдалій експедиції на саранчу. Серед них був Олександр Крілик (1917 р. йому було 27 років), рідний брат Осипа Крілика («Василькова»), керівника Компартії Західної України та її головного націонал-ухильника, очевидно, розстріляного в совєтській Україні. Олександр залишився в Туркестані назавжди. Буковинець Дарій Хемійчук (1893-1931), пропаґандист комунізму в Буковині, помер у Харкові як асистент Інституту науки та практики ветеринарії.
До «саранчуків» належали Іван Креско (26 років) та Євген Пушкар. Серед тих, що повернулися додому, в Галичину, був Теофіль Дуб (у 1917 р. - 20 років), пізніше досить відомий співак у Бориславі, що 1944 р. еміґрував на Захід. Про кручену долю Володимира Кривуцького розповім далі.
Життєвий шлях Степанівни в часах полону перехрещувався з дуже багатьма людьми, переважно активними і мужніми, біографії яких рідко вкладалися в поняття спокійного, рівного життєпису. Такий біографічний калейдоскоп був характерним не лише для бурхливого воєнно-революційного періоду, який переживала українська нація. У призмі подій кількох десятиріч - 20,30,40-х рр. - переломлювалася переважно трагічна доля українських інтеліґентів, об’єкта завзятих переслідувань окупантів під різними прапорами, інтеліґентів, винищених терором або розсипаних по кількох континентах.
Для майбутніх істориків подаю зведений список полонених галичан і буковинців-офіцерів з травня 1917р., тих, що були в Ташкенті одночасно з Степанівною. Третя батарея: Мирослав Гаврилів, Михайло Гайдукевич, Іван Головин (чи Галавин, вчитель і художник з Перемишля, залишився в Ташкенті), Костянтин Гарматій (пізніше лікар у Ташкенті), Володимир Гарух, Лев Дорожинський, Теофіль Дуб, Михайло Захарійчук, Михайло Заяць, Михайло Івашко, Іван Креско, Олександр Крілик, Семен Королик, Володимир Кривуцький, Дмитро Кашубинський, Володимир Кузьмович, Дмитро Кревицький, Володимир Левицький, Іван Малий, Петро Мариняк, Антін Моярик, Корнило Паар, Михайло Пашуля, Євген Пушкар, Михайло Сагановський, Адам Семків, Олена Степанів, Климентій Слюсар, Євген Томкевич, Корнило Троян, Стефан Фрай, Дарій Хемійчук, Нестор Хомин, Іван Шайнюк, Микола Шах, Дмитро Чень та Ілля Якимишин. Восьма рота: Альфред Гаас, Степан Добрянський, Корнило Мокрицький, Володимир Тріска, Роман Форостина, Віктор Юревич14.
Через спогади проходить галерея чужинців: російський комендант табору у Вольську садист Берков, австрійці - вищі офіцери, генерал Вайцендорф, полковник Пішелі, офіцери поляки (Клусак) і чехи (Шімка), сербський еміґрант в Росії Мандич. Може, й до цих осіб добереться колись цікавість дослідників.
Порівняння спогадів Степанівни з архівними та іншими мемуарами, матеріялами доводить їх неабияку джерельну вартість. Стислість і докладність опису, чіткість характеристики подій та осіб свідчать про велику спостережливість та розуміння обставин. Недаремне сама автор вважала спогади, записані Назаруком, немов протоколом зізнань, що й відзначила, підписуючи їх формулою «так зізнала». Спогади - документ епохи ще в іншому відношенні. Вони говорять, як різко і гостро сприймалося в Росії тих часів національне питання, антагонізм «українці – росіяни », як люто старший брат ненавидів молодшого... І як суворо засуджували національне перекинчицтво. У цьому відношенні спогади дуже переконливо перекреслюють твердження кон’юнктурних «дослідників», мовляв, у Російській імперії в роки Першої світової війни на першому плані були виключно соціяльні питання. Написані з своєрідним іронічним і трохи гірким гумором спогади мимоволі ілюструють становище офіцера-жінки в чоловічому середовищі. Може, найнеприємніша риса цього галицького середовища - почуття якоїсь меншовартости офіцерів, яким явно нелегко вдавалося визначити свої стосунки з дуже вже тоді славною серед українського суспільства людиною. І протилежне явище чоловічої лицарськости й джентльменства офіцерів інших національностей. Мимоволі виникає думка, що непересічних людей у рідному оточенні не любили (як не люблять, правду кажучи, й досі) особливо ті особи, що самі мали претензії стати непересічними, але такими стати не могли...
***
З Ташкента Степанівна виїхала, як я вже згадував, мабуть, у кінці липня (за новим стилем). При цій нагоді необхідно спростувати легенду, яка кружляє по літературі, що її обміняли за російського офіцера М. Бочкарьову, яка потрапила до німецького полону. Петроград, за її усними спогадами, після чергових заворушень був засипаний паперами розгромлених установ. Поверталася додому через Фінляндію (тоді ще об’єднану з Російською імперією), Швецію, Німеччину. Рік пізніше цим самим шляхом – і цим самим санітарним поїздом - повертався з полону Осип Навроцький (1890-1972, пізніше політичний діяч, один із засновників Української військової організації, помер на еміґрації в Канаді). Завдяки його спогадам знаємо, що повернення Степанівни з полону, з Азії до Європи, перетворилося не лише на її великий особистий тріумф, але й у велику пропаґанду української незалежницької ідеї.
Подорож через Фінляндію - до прикордонної перед Швецією станції Гарапанди - тривала два дні. «Цілі два дні, - згадував Навроцький, - облягали поїзд на кожній станції фінляндські жінки, фотографували Степанівну мільйони разів; кожна сестричка (з санітарного поїзда) має цілий альбом з її фотографіями»15. В Гарапанді Навроцький «аж захрип, так довго прийшлося оповідати, а все про Степанівну. Пробула вона тут, мабуть, декілька днів, тому всі сестрички мали ще більшу нагоду пізнати її та зложити собі повні альбоми з її світлин»16. «В дорозі через Швецію Степанівна їхала також тим поїздом. Шведи чи пак шведки принимали її ентузіястично. Кожна сестричка, починаючи від Oberschwester [Старша сестра (нім.).], мала альбом з її світлинами». У Швеції відбулася зустріч Степанівни з відомим географом і мандрівником, дослідником Центральної Азії, Свеном Гедіном (1865-1952). Про цю зустріч нагадувала книжка Гедіна з його автографом, що зберігалася в нашій домашній бібліотеці. «Тоді у шведських жіночих часописах і журналах, - писав Навроцький, - були поміщені статті і згадки про Степанівну, в ілюстрованих – її світлини. Із шведської преси перенеслась слава Степанівної до норвезької жіночої преси. І тут, у всіх жіночих часописах, було повно нотаток про Степанівну і її світлин»17.
У Норвегії Степанівна не була. З шведської пристані Мальме від’їхала кораблем до Німеччини, до порту Сасніц, де прибула, здається, 29 серпня 1917 р. (принаймні цим днем зареєстровано повернення з полону). Корабель, за усними спогадами мами, плив незвичайно поволі - з обох боків палуби видно було міни, якими заповнили Балтійське море. Тріумфальний шлях вів через Берлін, Відень (3 вересня) до Коша Українських січових стрільців, що був у Пісочній над Дністром. Повернення до своїх мало світлі й темні сторони. 28 жовтня 1917 р. Степанівна була серед офіцерів-делегатів, які зустрічалися з митрополитом Андреєм Шептицьким (він також недавно повернувся з ув’язнення в Росії) під час польового богослужіння в Коші. ЗО грудня, о 15 год., в канцелярії командування Коша почалася процедура «виправдання» хорунжого УСС Олени Степанів. Але лише 12 січня 1918 р. було видано такий довірочний (конфіденційний) наказ: «Нинішні збори офіцерів УСС під проводом ц[ісарського] і королівського] підполковника Костя Слюсарчука узнали повернувших з полону хорунжих Олену Степанів і Миколу Салдана оправданими, про що офіцерський збір повідомляємо». Та 16 травня 1918 р. Степанівну звільнили з УСС. Цього епізоду мама не хотіла торкатися, казала коротко: «Наслідок інтриг». Знову втрутилися ті, які мали претензії стати непересічними, але ними стати не могли...
Ташкентські гарячі подихи часом несподівано вривалися в життя. У 1940 p., коли дуже пізно вночі, якось влітку, моя мама повернулася з допиту (забрали просто зі школи, де вона вчила) у Львівському управлінні НКВД, вона розповіла, що там показали їй картотечну картку про звільнення з полону в Ташкенті.
У липні 1941 p., незабаром після захоплення Львова німецькими військами, стукіт до дверей. Двоє угорських офіцерів, вже з сивими скронями, увійшли до хати. Знайомі мами з воєнних часів: один - з часів боїв у Карпатах, другий - з полону в Ташкенті. Воєнні друзі.
1943 р. на порозі нашого помешкання з’явився високий кремезний з посрібленою головою чоловік: «Пізнаєте? Я Володимир Кривуцький, правда, тепер вже не Кривуцький». Це був ташкентський приятель мами, який не повернувся до Галичини, а чудом зберігся там, на Сході. На початку 30-х він спинився в Харкові з фальшивими документами на прізвище «Кривенко». Зрозуміло, вже не галичанин. У такий спосіб він врятувався від терору, від поголовних арештів інтеліґентів-галичан, з яких у 1934-1937 рр. практично повністю очистили совєтську Україну. Від голодної смерти Кривенка рятував харківський чорний ринок, на якому він промишляв. Спокійний, зрівноважений, бувалий, впевнений у своїх силах чоловік. У Львові 1943 р. став директором театру-кабаре «Веселий Львів» та разом з ним виїхав до Німеччини, де після закінчення війни відіграв дуже позитивну роль в українському допомоговому русі серед політичних еміґрантів.
Після повернення з ув’язнення - матері й мого - ще при її житті (померла 11 липня 1963 p.), працюючи бібліографом у Інституті суспільних наук Академії наук УРСР у Львові, я почав 1958 р. шукати слідів «ташкентців» та мами в архівах Узбекистану, майже не маючи надії на успіх. І так почалося розкопування справжніх скарбів. У Ташкенті, як я вже згадував вище, зберігся невеликий архівний фонд Туркестанської української громади 1917-1919 рр. (у ЦЦАЖР Узбекистану), «ташкентці» проходили ще по інших фондах цього архіву (Рада культури і освіти Туркестанської республіки, Верховний революційний трибунал Туркреспубліки, Наркомат національних справ).
Матеріяли таборів військовополонених зберігалися в Центральному державному історичному архіві Узбецької РСР. Чимало галичан залишило сліди в документах тогочасного Партійного архіву Інституту історії партії при ЦК КП Узбекистану (фонд 499), Партійного архіву Ташкентського обкому КП Узбекистану (фонд 18). Дуже сумно стало, коли я довідався про обставини, серед яких папери Туркестанської української громади потрапили до архіву. Органи Ташкентського ОДПУ знайшли їх у колишнього голови чи секретаря громади під час арештів «за український націоналізм», проведених на початку 30-х pp. серед української інтеліґенції Узбекистану. Таким чином папери ТУГ потрапили до Центрального архіву. Потім я почав шукати в Ташкенті місце, де були казарми третьої батареї та восьмої роти. На Другому Саперному тупику, 10, у центрі Ташкента, я розшукав оповиту виноградом хату Стефана Галянта (1888-1982), заслуженого вчителя Узбецької ССР, автора багатьох педагогічних праць, колекціонера шевченкіяни, галичанина з Кутів (рідний брат його був у Львові канцлером митрополита А. Шептицького), військовополоненого, що залишився в Ташкенті. Він пам’ятав Степанівну з часів полону, захоплювався нею тепер, як ще тоді колись. Від нього я довідався (зустрічався я з ним у Ташкенті двічі - у грудні 1974 р. та у жовтні 1980 p.; під час наступної поїздки до Ташкента у вересні 1986 р. я вже не застав його в живих - тоді вже побував на його могилі з українським написом), що барак для військовополонених офіцерів (т. зв. Саперньїй лагерь) був там, де тепер готель «Россия», частково збудований на фундаментах казарми. Сам Галянт жив там недалеко. Галянта, коли нищили українських націоналістів у Ташкенті, також арештували (він був членом ТУГ, пізніше директором української школи ім. Шевченка в Ташкенті - школу зачинили в середині 20-х pp. після спеціяльного мітингу ташкентців-росіян, які добивалися також знищення пам’ятника Шевченкові в Ташкенті, перед реальним училищем, - що також було виконано). Галянта від довготермінового ув’язнення, а може, й розстрілу врятував слідчий – колишній його учень...
Ходив я по Ташкенті вже по руїнах колишнього українського життя, шукаючи слідів минулих днів. Чи сучасній Українській громаді Ташкента, яка дає слабі прояви життя, пощастить відродити «український» Туркестан з його світлими, славними традиціями - не знаю.
* * *
Знимки, віднайдені в архівах шведського принца Карла
Олена Степанів після звільнення з російського полону.
Гапаранда (Haparanda), Фінляндія, 1917 рік
Олена Степанів і невідомий поранений усусус.
Гапаранда (Haparanda), Фінляндія, 1917 рік.
У часи Першої Світової Війни фінське місто Гапаранда стало центром обміну пораненими військовополоненими усіх країн, які брали участь у тій війні. Обміни проходили під еґідою шведського відділення організації Червоний Хрест, яким керував шведський принц Карл, син короля Оскара Другого та королеви Вікторії.
Про історію віднайдення світлин:
"Працюючи над фотоархівами принца Карла, дослідник з Росії, який друкується у «Живому журналі» під ніком d-clarence, виклав у мережу Інтернет 22 світлини, які досі ніде не друкувалися http://d-clarence.livejournal.com/50830.html і попросив допомогти ідентифікувати, солдати яких армій на цих знімках зображені. Цитуємо текст мовою оригіналу: «Все, кто занимаются историей Первой мировой, знают, что за уникальный город был Хапаранда, что на севере Финляндии, располагавшийся прямо на границе Российской Империи и Швеции. Всю ПМВ через него, при посредничестве Шведского Красного Креста, проходил обмен ранеными военнопленными между Российской империей и Германией, Австро-Венгрией, Турцией. В городе работали миссии всех воюющих сторон европейского театра военных действий. Вообще, я считаю, что те события достойны кинофильма вроде “Касабланки”. Но сейчас не об этом. Разбирая архивы принца Карла, обнаружил фотоальбом из Хапаранды. Выкладываю наиболее интересные фотографии для всех, кто интересуется Историей.
В основном здесь снимки сестер ШКК и военнопленных. Много фотографий совершенно не типичных для того времени. Всех, кто в теме, прошу – помогайте опознавать!
Открывает парад умопомрачительная австриячка (?) и венгр (?)…»
На тому першому фото виявилася… Олена Степанів з Українського Легіону Січових Стрільців із ще одним, невідомим пораненим «січовиком» на милицях."
_________________________
1 Центральний державний історичний архів України у Львові (далі - ЦДІАЛ). - Ф. 359 (Осип Назарук), on. 1, спр. 138, арк. 3-8.
2 Там же. - Ф. 406 (Редакція газети «Нова зоря»), on. 1, спр. 51, арк. 199-204. Редактором цієї газети був Назарук. 3 Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. - Ф. 762 (М. Возняк). Возняк був нещасливо закоханий в Олену; був лист, в якому він погрожував, що несподівано покінчить самогубством - на щастя для української науки, він цього не зробив, а завдяки Вознякові збереглася ще й колекція з 12 фотографій мами у згаданому вище його особистому фонді.
....
4 Залізняк О. Дещо з діяльности українських жінок // Календарик для Січових стрільців і жовнірів українців 1917. - Відень, 1916. - С. 93.
5 Дмитерко Г. Під Лисовичами. Уривок із щоденника // Нова хата. - Львів, 1934. - № 11. - С. 4. Вживалися назви «Лісовичі» та «Лисовичі».
6 Далі - ЦДАЖР Узбекистану; може, назва архіву вже змінилася.
7 Див. також мої статті на цю тему: Галичани-інтернаціоналісти у Радянському Туркестані в світлі новознайдених джерел 1917-1920 pp. // Історичні джерела та їх використання. - К., 1968. - Вип. 3. - С. 91-116; Українські відозви часів громадянської війни в Туркестані // Архіви України. - К., 1967. -No 1.-С. 68-72.
8 ЦЦАЖР Узбекистану. - Ф. 1771, on. 1, спр. 2, арк. 5; дати в копії немає, але ясно, що листа вислали з Ташкента до Києва зразу ж після 24 квітня 1917 р.
9 Кузьмович В. Українці в Середній Азії // Український інвалід. Календарик на 1924 рік. - Львів, 1923. - С. 71-78; цитата з с. 77-78; при цій нагоді варто згадати ще один спогад: Брик І. Українці з Туркестану. Спомин із Перовська // Народний ілюстрований календар «Просвіти» на р. 1937. - Львів, 1936. - Річн. 57. - С. 69-71; до речі, автор - Іван Брик, 1879-1947, відомий український літературознавець, голова львівської «Просвіти» 1932-1934 pp., помер як еміґрант в Австрії.
10 ЦДАЖР Узбекистану. - Ф. 1771, on. 1, спр. 2, арк. 61-62.
11 Там же. - Спр. 2, арк. 3-4; перелік офіцерів подаю далі.
12 ЦЦАЖР Узбекистану. - Ф. 1771, on. 1, спр. 1, арк. 7.
13 Ухвала Ради ТУГ 10 липня // ЦДАЖР Узбекистану. - Ф. 1771, on. 1, спр. 2, арк. 26.
14 ЦЦАЖР Узбекистану. - Ф. 1771, on. 1, спр. 2, арк. 3-4.
15 Навроцький О. Олена Степанівна і скандинавські жінки // Історичний календар-альманах Червоної калини на 1934 р. - Львів, 1934. - С. 36.
16 Там же. - С. 38.
17 Там же. - С. 43-44; стаття ілюстрована репродукціями трьох фотографій: Степанівна у лікарні в Гарапанді; Степанівна з інвалідами та сестричками фінляндського Червоного хреста перед лікарнею в Гарапанді; Степанівна з офіцерами шведської армії та сестричками шведського Червоного хреста перед санітарним поїздом на прикордонній станції Торнео - всі фотографії з воєнного альбому Олени Степанів; альбом цей 1949 р. забрали «органи», шукаючи в ньому доказів державної зради; пізніше цей альбом, як також інші фотографії, документи, листи, спалено у львівському управлінні КҐБ.
Поштова картка О. Степанів з Ташкента до хорунжого УСС Володимира Старосольського в полі 27 січня 1916 р. Відправник: Олена Степанів, військовополонена, офіцер, Ташкент. Адреса: Австрія. Лейтенант доктор Володимир Старосольський. Український полк добровольців. Польова пошта 17.
На звороті: Товаришу меценас, Я так тішуся Вашою карткою, що прямо не стає мені слів висказати сю радість (картка з 18.ХІІ.1915). Се перша від Вас. Я не писала до нікого в поле, бо й не знала, чи дійде, не знала змін, які мали зайти в тім часі. Що роблять мої товаришки? На телеграм, висланий до кадри в справі мого авансу, я не дістала ніяк відповіді. Се розходилося о мою гажу [...]. Пишіть часто як лише можна [...]. Здоровлю всіх
О. Степанів
* Улітку фатального для українського мистецтва 1952 року портрет знищено у печі Наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника у перебігу спецоперації під кодовою назвою "Спецфонд". Тоді "в Національному музеї у Львові скоєно наймасштабніший злочин в історії установи – близько двох тисяч творів образотворчого мистецтва (задекларована кількість - 728 одиниць) з так званого «спецфонду», левова частка яких складала роботи українських художників першої половини ХХ ст., вивезено і знищено. Операція проходила максимально «таємно», але із відома вищих партійних органів Союзу, в присутності та за безпосередньої участи працівників Львівського обкому партії..."
(с) Ірина Гах, "Збруч" https://zbruc.eu/node/36982
