Альфред Бізанц, старшина австрійської армії, УГА, Армії УНР та Абверу, очільник Військової Управи Галичини

 

Альфред Бізанц,

підполковник УГА, полковник Армії УНР і Абверу. Очільник Військової Управи Галичина. Нагороди: Залізний Хрест 1-го класу, Військовий Хрест Карла, Медаль за хоробрість, Хрест «За військові заслуги» (Австро-Угорщина), Хрест Симона Петлюри.

* 15 листопада 1890, село Дорнфельд (тепер Тернопілля), Львівщина — † 1951, Владімірській централ, Владімір.

Героїчна постать.

Був, правдоподібно, головним зв’язковим між німецькою розвідкою та ОУН.

"Військову Управу очолив спокійний і врівноважений полковник Альфред Бізанц, колишній старшина австрійської армії та Української Галицької Армії, який користався довір'ям українців."

Вольф-Дітріх Гайке,

начальник штабу Дивізії "Галичина" від початків формування Дивізії до завершення бойових дій

Знимка 1919 року

"На голову Військової Управи “номіновано згори” полк. Альфреда Бізанца, галицького німця, що до війни займався своїм невеликим господарством на Львівщині. Українцям він був відомий з Української Галицької Армії, до якої перейшов з австрійської армії, був комендантом Львівської бриґади й одним з ініціяторів та реалізаторів відомої Чортківської офензиви в червні 1919 року. Його знали українці теж з Кракова, до в 1940-41 роках Бізанц був референтом українських справ в уряді генеральної губернії (Bevölkerungswesen und Fürsorge), і зі Львова, де з осени 1941 року був головою такого ж підвідділу в дискритному уряді. Він помагав українцям і був дорадником [губернатора Галичини Отто Густава фон] Вехтера в українських справах і йому слід приписати певну заслугу в тому, що Вехтер змінив свій погляд на німецьку політику й писав до свого зверхника Гіммлера, що вислід війни на Сході залежатиме саме від того, яку німці вестимуть політику.

Альфред Бізанц, Отто Густав фон Вехтер і Вольф-Дітріх Гайке

Бізанц був ще відомий з іншого боку — своєї вдачі, як теперементна емоційна людина з великою дозою неоправданого оптимізму. Кубійович писав про нього, що “Бізанц — людина добросердечна, може навіть рівукраїнець, проте довгоязика, що бігала по Львові і плела дурниці”. А[ндрій] Палій ще більше підкреслив його слабості: “Бізанц — це людина духово менша, як пересічна, чуттєва, наскрізь слов'янська, що тричі в день міняла свої погляди. Його, наприклад, реакція на мою інтерпеляцію в справі повішень у Дрогобичі: “Шляґ би їх трафив, я їм покажу!” і т.д., а на другий день, перероблений ґестапом, говорив: “Та вони самі завинили. Чого йшли до УПА?”* У ВУ склалася про нього поговірка: “полковник Бізанц приходить на наради німцем, а відходить українцем”.”

З монографії Романа Колісника "Військова Управа та Українська дивізія "Галичина" "

Цікава деталь життєпису:

Через полковника Абвера Альфреда Бізанца, що мешкав у Львові, і Ганса Коха, також співробітника розвідки, що часто перебував у Львові, здійснювався безпосередній зв’язок УВО з німецькою розвідкою. Зі сторони УВО з ними підтримував зв’язок Михайло Матчак.

Однією з держав, до якої ОУН виявляла інтерес як до джерела можливої підтримки, була Німеччина. Водночас постверсальська Німеччина використовувала німців, які були пов’язані з боротьбою Галичини за незалежність у 1918—1921 рр., аби зібрати інформацію про внутрішні справи в Польщі, ставлення галицьких українців до Польщі і про ситуацію в СССР. Професор Ґергард фон Менде, високопоставлений службовець у нацистському апараті й спеціяліст у схід­ноєвропейських справах, згадує полковника Альфреда Бізанца, Ганса Коха, Северіна Байґерта і Йосифа Мюллера. За словами фон Менде, Бізанц був головним зв’язковим між німецькою розвідкою та ОУН. Якщо говорити про будь-яку участь ОУН у німецькій розвідці, то фон Менде згадує лише те, що полковник Євген Коновалець мав контакти з деякими офіцерами німецької розвідки. Це практично нічого не означало, бо головне бюро німецької служби безпеки (SD) навіть не мало окремої програми, що стосувалася б України. Ця ситуація змінилася 1938 р. внаслідок наростання напружености між Польщею і Німеччиною.

Тарас Гунчак. ОУН — між колабораціонізмом і резистансом проти нацистської Німеччини https://zn.ua/ukr/SOCIUM/oun__mizh_kolaboratsionizmom_i_rezistansom_proti_natsistskoyi_nimechchini.html

Після катастрофи під Бродами і захоплення совєтськими військами Львова і Галичини А. Бізанц прибув до Кракова, але у централі Генеральної Губернії праці для цього не було, на цьому його роль урядовця закінчилась. Він переїхав до Відня, а перед захопленням австрійської столиці совєтськими військами виїхав на Захід і навесні 1945 року перебував в американській окупаційній зоні біля Зальцбурга. Влітку 1945-го почав шукати власну дружину, дістався совєтської зони окупації, де восени був заарештований совєтськими спецслужбами у Відні; переданий Польщі, засланий до Мордовії у концтабір в Потьмі (до 1949 р.).

Зі спогадів Омеляна Польового: "До червня 1947 року я сидів у смертній камері Лук'янівської тюрми. Після відміни смертної кари зі мною ще сидів Бізанц — учасник визвольної війни 1917—1921 років і організатор дивізії «Галичина»".

Пізніше Бізанц опинився у Владімірському централі, де за саботаж робіт був засуджений до розстрілу. Розстріляний 1951 року. За іншими даними, відправлений до Потьми, де за вироком суду страчений.

Родина А. Бізанца мешкає у Відні.

__________________

* 29-30 листопада 1943 року відбувся важкий бій між 1,5-2 тисячами шуцманів і куренем “Кривоніс-ІІ” неподалік села Недільна на Самбірщині. Повстанці відступили зі значними втратами, на полі бою залишився майже весь штаб куреня і сам курінний. 2 грудня 1943 року в Дрогобичі нацисти розстріляли вісьмох повстанців, узятих у полон у бою під Недільною.

Війна і міф. Невідома Друга світова. Під ред., зокрема, В. В'ятровича

Зі спогадів св. п. Романа Яремкевича*:

"На початку грудня мене викликали з речами на вихід. Завели в чергову кімнату, де я зустрів Остапа Білика, а через деякий час нас обидвох посадили в машину і повезли. В грудні день короткий і вже почало смеркати, коли зупинились у Біличах під Києвом. Погано пригадую, але назва табору була начебто «БЗ-33», чи щось подібне. Він обслуговував будівництво ЗВГ (заводу високоякісного гіпсу) і заводу "Союзграніт". Наказали виходити по одному. Далі, в супроводі старшини, пропустили за ворота. В таборі, огородженому колючим дротом, то тут, то там виднілися бараки. Нас завели за ворота, запустили в зону і йди куди хочеш. Блукали і шукали знайомих, бо вже звечоріло. Раптом почули німецьку мову (треба сказати, що до німців була більша довіра ніж до москалів). Підійшли ближче і побачили двох людей. Один з них, молодший, був одягнутий у лікарняний халат, а інший, старий і худий, в обрізану шинель. Ми привіталися і ламаною німецькою запитали куди нам йти. Зав'язалася розмова. Старший поцікавився звідкіля ми. Почувши, що зі Львова, запитав:

Ви чули про полковника Бізанца?

- Не тільки чув, але й бачив його 1943 року у Львові, коли він виступав перед добровольцями дивізії СС «Галичина».

Це я, - скромно зізнався чоловік. Востаннє я бачив його в чорному реглані, в циліндрі на голові, та круглим животиком! Мабуть, помітивши моє здивування, він продовжив:

Можу назвати Вам усіх видатних людей Галичини. І почав перечисляти кого знає, починаючи від Митрополита Андрея Шептицького, доктора Панькевича та інших видатних людей.

Сказати, що я був здивований - це нічого не сказати. Переді мною, в обскубаній радянській шинелі, сидів під стіною бараку полковник Альфред Бізанц. Той самий, що під час розпаду Австро-Угорської імперії 1918 року, перейшов на українську сторону і брав участь в розробці плану «Чортківської офензиви» (68). Але, що з ним сталося, як він сюди потрапив?! Виявилося, що Бізанца викрала совєтська розвідка з американської зони окупації, а невдовзі його мали відправити в Мордовські табори. Він мав підірване здоров'я, дістав водянку, ноги опухли. Коли мені прийшла з дому передача, то поділився з Біликом і з ним."

* Про Романа Яремкевича  http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/svitloiepamatiaremkevicaromana-bogdanaoleksijovicadrugavcitela

Олекса Горбач - дивізійник, науковець, професор трьох університетів

Знимка 1944 року

Олекса Горбач,
старшина Дивізії "Галичина" - артилерист, філолог (славіст, україніст), педагог, видавець, професор університету в Франкфурті над Майном, Українського вільного університету в Мюнхені, Українського Католицького університету в Римі, дійсний член НТШ
* 5 лютого 1918, Романів, Львівщина — † 23 травня 1997, Берфурт, Німеччина

З розмови з Олексою Горбачем, записаної 1993 року:

...Під час першого “визволення” Західної України я не тікав, як багато моїх знайомих і колег, за Сян чи за Буг, а зостався у Львові й був залишений в університеті як кандидат до аспірантури. Але восени 1940 року мене забрали до Червоної армії. Там я зустрівся з різними типами східних українців та росіян і поведінки червоноармійських старшин супроти рядового складу нашої частини в Белебеї. Панувала атмосфера повного недовір’я, треба було приховувати свої переконання. Не бракувало й провокативних виступів, зокрема й проти мене. Міжвоєнні інформації про голод і репресії на підсовєтській Україні налаштували нас, галичан, проти совєтської системи. Ми вірили, що конфлікт між Совєтським Союзом і Німеччиною неминучий, що ці дві системи не можуть мирно існувати поряд. Але на випадок того конфлікту нас не поінформовано про плани Німеччини щодо України, і я шкодую, що українці-політики мого і старшого покоління, які перебували в Берліні, замало читали нацистської літератури.

Олекса Горбач - солдат ЧА

Коли почалася війна, всіх червоноармійців, що або належали до так званих нововизволених, або були коли-небудь суджені — бодай за хуліганство, або просто не подобалися командирові батареї, залишено у будівельній, як вона звалася, частині. Нас повезли в тайгу, і ми були там немовби вільними таборовими в’язнями. Тоді в мене знову дійшло — через мій часом задовгий язик — до своєрідного конфлікту з командирами, що виконували роль наглядачів над тією масою. Якогось дня я зрозумів, що, склавши докупи всі мої вислови невдоволення, мене можуть відправити до дисциплінарного батальйону. Навіть не зваживши добре, чим це могло б скінчитися, я однієї ночі просто втік із того батальйону. Мені пощастило дістатися аж під Харків, до Основи, де я, в уніформі, подав себе як поворотця після шпиталю і разом з розбитками червоноармійських частин почав відступати в напрямку Саратова.

Під час відступу молодий солдат, киянин, запропонував мені втікати додому, І я погодився з чистісінької бравади, хоч і знав уже, що могли піймати й розстріляти іншим на науку. Нам удалося перейти фронт. Дорогою я розповідав своєму супутникові, як то добре буде під німцями. Щойно в німецькому полоні в Чугуєві я довідався, як німці ставляться до українського населення — не те що держави — та й до населення інших окупованих теренів. Знаючи німецьку мову, я зміг стати перекладачем, але після спроби втекти, яка мало не коштувала мені життя, мене переведено до Харкова на Холодну гору. За якийсь час почали відпускати малолітніх, а також тих, за кого поручиться бурґомістр його місцевости. Звільнили й мого киянина: він пішов на фронт одразу після школи. Тепер совість моя була чиста. Комендантові табору я збрехав, що я не червоноармієць, а був забраний копати протитанкові рови. На щастя, комендант виявився австрійцем, що мав якийсь сантимент до Львова. Він відпустив мене, і я — не без пригод, певна річ, — дістався залізницею до самого Львова. На Новий рік був уже вдома.

Я прийшов в університет до професора Сімовича, від якого за півтора року перед тим пішов до Червоної армії. Він порадив мені просити у німецької влади дозволу поїхати до Праги й закінчити докторатом свої студії. Я так і зробив, але одержав неґативну відповідь. Доки я чекав тієї відповіди, Сімович узяв мене за секретаря в Інституті мовознавства Львівського філіялу Академії наук. Крім того, на його прохання, я вчив української мови в малій духовній семінарії, де його брат був директором.

Щойно тоді, на місці, я побачив докладно, як виглядала німецька політика, і це тільки посилило моє звинувачення на адресу тих колег, які сиділи під німцями й не вміли вичитати того, що нам німці мали принести. Прожиток був дуже тяжкий, харчі доводилося возити з села, а на станції ловили й забирали все цінніше. Одного разу мене мало не забрали на працю до Німеччини, бо моя робоча картка була на один день задавнена. На щастя, мені вдалося повідомити й керівництво школи, і працівницю Українського центрального комітету у Львові, і мене якось витягли. По-друге, я вже бачив в’язнів із концентраційного табору на Янівській, чув від декількох чудом уцілілих людей із так званих похідних груп, як німці виловлювали учасників тих груп і стріляли або вішали.

Коли надходив 43-й рік, оголошено, що всі чоловіки в певних роках мають іти на працю до Німеччини — або зголоситися добровольцями у творену тоді дивізію “Галичина”. Що то була за дивізія і що означало те “СС”, ми, мушу сказати, не мали тоді жодного уявлення; багато хто зі старшого покоління відчитував це як “Січові стрільці”. Тоді зійшлося нас кілька студентів і недавніх випускників і розважали: що робити? Була ще одна дорога — до УПА. Але та упівщина, яку я бачив у своєму селі, приїжджаючи постійно по харчі, великого захоплення в мене не викликала: це були невишколені, погано зорганізовані групи, і я, пройшовши вже вишкіл у Червоній армії, розумів, що ті групи зі своїми старими рушницями не зможуть супроти неї нічого вчинити і це буде тільки непотрібна жертва. Натомість солідність вишколу німецької армії промовляла за те, щоби зброю, яку нібито дають, таки взяти до рук. До того ж, ми гадали, що війна скінчиться так само, як і за двадцять років до того: обидві сили, зударившись, розпадуться, постане своєрідний політичний пат, і гратимуть роль реґулярні військові частини з національним хребтом. Та ще й із польського боку постійно поширювано чутки про плани британського командування висадити десант у Греції й Македонії і пробилися через Угорщину до Польщі та Німеччини, щоб перегородити шлях дальшому наступові та впливам совєтської Росії — а з тим українством, яке колаборувало з німцями, розправляться, мовляв, відповідні польські чинники. І на той випадок, знову ж таки, все промовляло за тим, щоб бути якоюсь зорганізованою одиницею, з якою й англійці муситимуть рахуватися. Тому ми, студенти чи недавні студенти, врешті пішли до дивізії.

Випускники артилерійського старшинського курсу в Бенешові, Чехія. Олекса Горбач - у верхнім ряді, третій ліворуч. 1 вересня 1944. Знимка з книги Вольфа-Дітріха Гайке “Дивізія Галичина”.
У листі до Романа Колісника Олекса Горбач написав про цю знимку таке:
“Як придивишся до знимки артил. юнкрів в Гайке книжці, то побачиш з мене лише “шапку” в задньому ряді: я тоді зробив був це свідомо, щоб не соромитися колись бути документованим разом з обома есесівцями і деякими “колеґами, що там були, імовірно, донощиками. ...Я ще зрештою напишу спогад про ті “артилерійські справи (може, “ВК” помістять...). Біда лишень, що доба має лиш 24 години...!”

В дивізії ми зустрілися зі справжніми есесівськими вишкільниками, які настільки не були зорієнтовані, з яким континґентом мають до діла, що розповідали нам, як після війни кожен есесівець одержить на Україні фільфарок. Ми жартували поміж собою: “На Україні стане землі для кожного — два метри завдовжки й метр завширшки”. Ми пройшли твердий, гартувальний вишкіл, спершу рекрутський, потім підстаршинський, а коли дивізія вирушала на фронт, під Броди, тих, що мали середню або вищу освіту, послали на старшинський вишкіл під Прагу. Тому під Броди я не потрапив, а коли з решток розбитої в бою з совєтськими військами дивізії і з нових добровольців чи силоміць набраних рекрутів творили нові частини, ми пішли до них як командний склад. Другий набір був уже не такий ідейно й морально стійкий, як перший, але ми переконували тих хлопців, щоб вони не давали себе спровокувати на якісь негідні імени українського вояки вчинки.

Після Словацького повстання дивізію перекинуто до Словаччини як своєрідну окупаційну частину. Там вона, власне, тільки доформовувалася й вишколювалася, бо саме повстання було вже придушене раніше. Звідти нас перекинуто до Словенії для боротьби проти партизанів Тіто. Щойно тоді, кажуть, Гітлер довідався, що існує якась така українська дивізія, бо німці звали нас тільки галичанами, хоча ми постійно підкреслювали, що ми українці. Це була також проблема знаків, ношених на комірі й на рукаві: то був галицький лев, а не тризуб, як ми того собі бажали. У Словенії до нас додалися частини Волинського леґіону, що діяв на Волині, починаючи десь від 1943 року.

В ґрунті речі, очікували кінця Німеччини і кінця війни, які не обіцяли нам веселих перспектив. Але ми знали про заходи з українського боку, щоб пов’язатися з англійцями й вивести дивізію з фронту в англійський полон. Якоюсь мірою це вдалося, і більшість вояків перейшла до Італії. Сам я був поранений іще 15 квітня, і після шпиталю мене евакуйовано до американської окупаційної зони.

Всім українським старшинам закинуто добровільний вступ до гітлерівського війська, тобто колаборацію з німцями. Деякі рядові й старшини намагалися, щоправда, довести, що їх забрано до війська силоміць — бо й такі випадки були. Я терпляче чекав кінця, повернувшись, власне, до свого фаху: вчив рядових вояків англійської мови, писав безконечні меморандуми до американської військової влади на захист їхніх прав, пояснюючи, який був характер дивізії, що вона робила й чого не робила. Через рік рядових відпущено, бо, за міжнародними конвенціями, не можна тримати в полоні понад рік після закінчення війни, а старшин і вищих підстаршин ще на півроку інтерновано. Але завдяки клопотанням української діпівської громади в Німеччині перед американськими чинниками ми також були звільнені — з тим, одначе, що не мали права потрапити ані до таборів ДіПі, ані на еміґрацію до Америки чи Канади. Моїм обов’язком знову стало писати меморандуми до американців, щоб дивізійних старшин таки допустили до еміґрації, що врешті й сталося.

Я вирішив залишитись у Німеччині, включився в студентське життя (мене обрано секретарем Центрального союзу українських студентів Німеччини) і докінчував свої студії, слухаючи виклади у Вільному університеті й ходячи на лекції мовознавців у німецькому університеті в Мюнхені — приватно, бо на студії мене не прийняли б через брак будь-яких документів про попередню освіту, а в УВУ її змогли потвердити професори, які знали мене ще зі Львова. На прожиття заробляв, викладаючи українську мову в таборовій гімназії, а потім як секретар Президії НТШ, що її очолював професор Кубійович.

Моє минуле, себто участь у дивізії, якоюсь мірою ставило мене й моїх товаришів-дивізійників осторонь громадсько-політичного життя еміґрації. Нас уважали немовби небажаною дитиною в родині. Обмеження на еміґрацію до Америки вирізняло нас із еміграційного загалу, право на еміґрацію ми мусили виборювати, і мене до тих заходів притягнуто також, про що я вже казав. Далі, ми ще з часів дивізії намагалися поважати партійно-політичну належність кожного, виключити будь-яке керування партійними принципами. Я працював у редакції місячника дивізійників “Вісті Братства кол. вояків І УД УНА”, ми хотіли зібрати досвід вояків-українців з усіх армій другої світової війни, щоб той досвід був переданий нащадкам і вони не робили таких помилок, як робили ми. Крім спогадів, “Вісті” друкували політичні матеріяли найзагальнішого характеру, й автори були з кожного табору.

А від вузькопартійного життя я відійшов, як сказано, ще до початку війни, а ще більше під час і після неї. Я бачив у тих поділах найперше втрату, відхід інтеліґентських голів. Найближчий я був до середовища УГВР: воно видавалося мені найбільш демократичним і інтелектуальним. Багато розумних людей було й серед мельниківців, але вони не були популярні, до того ж у ранішому періоді до цієї групи належали люди старшої ґенерації, ніж моя; я виростав із тими, що пішли переважно до бандерівців. Я мешкав серед бандерівців у студентському гуртожитку в Мюнхені, через те багато хто вважав бандерівцем і мене. Але мені те все було байдуже, бо я не вірив — як не вірю й тепер, — що зі своїми крайніми поглядами й політичними потягненнями вони можуть відіграти важливу роль у житті української нації на материку. А опановування громадських установ тут, на еміґрації, що дуже часто робили бандерівці, я взагалі вважав дитячою забавкою, бо з того не було користи для справи, для практичної діяльности. Тим самим я автоматично відділяв себе від тієї групи. Гострі суперечки точилися й у студентському середовищі в перші роки по війні. Як секретар управи союзу українських студентів, я намагався трактувати представників усіх груп рівно і справедливо. Наприклад, коли відбувалися засідання управи, в яких брали звичайно участь лише ті члени, що були в Мюнхені, то я посилав копії докладних протоколів іншим членам, які вже виїхали до різних країн, аби вони знали позицію кожного. Скінчив я свою службу, здав справи — все, жийте далі собі самі, а я вертаюся до своєї фахової праці, вона мене завжди цікавила більше.

У п’ятдесят першому році ми були виїхали разом із НТШ до Сарселя, я спокусився обіцяною можливістю працювати в Національній бібліотеці в Парижі, але то був самообман, бібліотеки тієї так і не побачив, і за півтора місяця ми з дружиною та дочкою повернулися до Мюнхена. Я тоді став мовним коректором різних військових публікацій у видавництві “Пролог”. Коли трапилася нагода дістати позаштатний лекторат польської й української мов у Геттінґені, я поїхав туди. Ще в УВУ я написав габілітаційну працю, а тоді публікував статті на мовознавчі теми. Коли розбудовувано університети, мені запропонували штатний лекторат у Марбурґу, а згодом у Франкфурті. Потім у Франкфуртському університеті створено другу кафедру славістики, і на підставі позитивних відгуків славістів із різних країн, яким я надсилав свої праці, мене затверджено на цю професуру. На цій посаді я перебував аж до емеритури, на яку відійшов, щойно це стало можливим, із шістдесят другим роком життя, розраховуючи опрацювати матеріял, зібраний під час діялектологічних подорожей, записування українських говірок у Чехо-Словаччині, Румунії, Польщі, Югославії. Немало з того я опублікував, але далеко більше лишилося сирим матеріялом, так само як і багато рукописів, пов’язаних з історією української мови, що їх я розшукував у різних бібліотеках. Раніше дуже багато часу забирала педагогічна й адміністративно- організаційна праця у славістичному семінарі й на факультеті. Мені залишалися тільки канікули, які я знову ж таки, доки міг, використовував на поїздки по районах українського поселення. Крім публікацій у наукових журналах, намагався на кожний славістичний конґрес зголошувати якісь українознавчі теми, щоб уводити україністику в поле зору західних науковців, здобуваючи тим самим у їхніх уявленнях для української науки бодай якесь місце. Бо україністики в Німеччині, наприклад, не було ніде, в жодному університеті, за винятком Мюнхена, де лекторат теж, утім, не надто щасливо обсаджений.
[...]

Сучасність, 1993, ч.8, с.86—94
https://zbruc.eu/node/82052

Зліва праворуч: Анна-Галя, Марко, Марина, Катерина і Олекса Горбачі

Із Зиновієм Красівським, 1991 рік

З дружиною Анною-Галею, 1992 рік

Олекса Горбач. В американському полоні

https://lesinadumka.blogspot.com/2021/02/blog-post_94.html

Силюети: Юрій Шевельов - про Олексу Горбача

https://lesinadumka.blogspot.com/2021/02/blog-post_7.html

Володимир Козак, найбільш декорований старшина Дивізії "Галичина"

Який козак був!

Володимир Козак — член ОУН, сотник (ваффен-оберштурмфюрер) Дивізії "Галичина", командир 4-ї роти 29-го ґренадирського полку, найбільш декорований старшина Дивізії: лицар Залізного Хреста II класу (нагороджений 1 серпня 1944 за прорив з Бродського котла), лицар Залізного Хреста I класу (нагороджений у квітні 1945 за героїчну оборону замку Ґляйхенберґу); нагороджений також Штурмовим знаком і знаками "За ближній бій"» 2-го ступеня та "За поранення".
*26 травня 1917, Перемишль - † 19 вересня 1993, Мюнхен

Вісті Братства кол. Вояків 1 УД УНА, 1951, число 4(6)

Цього місяця припадає шоста річниця боїв Першої Української Дивізії за замок Ґляйхенберґ в Австрії, на південний схід від Ґрацу. В боях брали участь, головно, курені 29 полка, які зазнали там багато втрат убитими і пораненими. Не зважаючи на кількакратну перевагу ворога, головно, його важкої зброї, частини дивізії аж до дня капітуляції, 8. 5. 1945, вдержалися в замку, що становив надзвичайно важливий пункт оборони, яку втримувала Перша УД.
Нижче вміщаємо звіт сотенного третьої сотні 29 полка, яка відзначилася в боях за замок.
Редакція

Володимир Козак

сотник І.УД.
Бої за замок Ґляйхенберґ  

20 березня 1945 року моя сотня, 3/29, що входила до складу І куреня під командуванням підполковника Вільднера і яка стояла в селі Оберчерне над річкою Муром, дістала наказ піти в напрямі містечка Ґляйхенберґ. Мета — зайняти містечко Бад Ґляйхенберґ і околицю, вибивши звідти большевиків.

Сотня йшла горою від Штрадену до Траутмансдорфу. Третій курінь нашого полка мав бути сусідом справа, другий курінь зліва. Вийшовши ранком близко п'ятої години з місця постою, ми зустрілись з большевиками досить швидко, і без великого бою, не втративши навіть жодного вояка пораненим, сотня викинула большевиків з залізничної станції Траутмансдорф, який ми зайняли вже близко пів до восьмої, і відкрила вогонь по горі Зульц, не давши, таким чином, большевикам змоги обстрілювати наші частини. За дві години, десь біля 10 години, прийшла решта першого куреня. Другий курінь, під командуванням майора Блянкенгорна, прийшов щойно десь на 4 годину пополудні на другий день.

Не мавши зв'язку зліва, я післав своїх розвідчиків, які донесли мені, що в замку Ґляйхенберґ є большевики з танком. Здобиччю першого куреня були полонені, між ними командир полка і кілька протитанкових гармат. Крім цього, ми розмінували поля. На відтинку моєї сотні знешкодили ми до 30 мін.

За кілька годин по зайнятті моєю сотнею двірця и села Траутмансдорф, я дістав наказ пропустити третій курінь 29 полка під командуванням німця, сотн. Діце, в напрямі містечка Бад Ґляйхенберґ. Цей незвичайний наказ, що перечив усім правилам тактики, мав за мету дати змогу куреневі сотн. Діце, використовуючи здобутки першого куреня, цебто здобуття третьою сотнею двірця Траутмансдорф, зайняти містечко Бад Ґляйхенберґ, що його частину вже був зайняв перший курінь. За його здобуття командир частини мав одержати лицарський хрест. Та плян не повівся. Курінь сотн. Діце вв'язався в важкі бої, з яких вийшов цілком розбитий, а його командир не зміг прикрасити своїх амбітних грудей лицарським хрестом, якого так жадав.

Увечері того ж дня моя сотня була виведена з Траутмансдорфу й ми зайняли становища на горі 372 разом із другим куренем (11/29). За два дні, діставши ще першу сотню мого куреня на посилення, я дістав наказ змінити рештки другого куріня сотн. Діце на краю Бад Ґляйхенберґ.

Моя сотня мала тоді 145 вояків. Ми зайняли становища, окопались і тримали їх там 7 днів. Вночі з 29 на 30 березня почався дуже сильний обстріл моїх становищ артилерією, гранатометами і кулеметами. Ми мали великі втрати. Це був загальний наступ большевиків, який закінчився прорванням наших ліній на відтинку 30 полку 6 квітня.

Я дістав телефонічний наказ від командира батальону Вільднера відступити з Бад Ґляйхенберґ, зайняти гору Зульц і держати її в наших руках, щоби дати змогу дивізії зайняти нові позиції.

Я тримав гору, не зважаючи на тяжкий обстріл і безупинні атаки ворога один день і ніч до 11 години наступного ранку. Тому, що на обох моїх флянгах уже були большевики, я мусив був відступати. Праворуч від мене була 14 сотня 29 полка поручн. Чучкевича, яку розділяли від мене большевики. В наслідок затяжних боїв я втратив із сотні дуже багато людей убитими й пораненими. Під переважаючим натиском ворога ми покинули гору Зульц і, зібравши рештки людей з першої і третьої сотні й одну чоту штабової сотні, яких я взяв під свою команду, я відступив і зайняв гору число 372.

Щойно на другий день прийшов до нас ад'ютант куреня поручник Брудергофер, який дуже дивувався, що я ще сиджу з моїми людьми. Через перерву сполучення в штабі полка панувало переконання, що ця гора вже в большевицьких руках і саме наступного ранку був призначений наступ з метою відбити гору. Невдовзі замінив мене перший курінь 31 полка (І/31) майора Курцбаха. З моєю частиною ми відійшли до Ґнасу. По зголошенні моєму в командира куріня, ми провели весело час і помились, виспались і відпочили та одержали поповнення коштом розбитого й розформованого куреня сотн. Діце. Моя сотня мала тоді вже 160 людей. Вночі я дістав наказ негайно йти до другого куреня (11/29) на підсилення залоги замку Ґляйхенберґ, або на його відбиття.

Вночі з 9 на 10 квітня ми підійшли до становищ другого куреня. Залишивши людей у лісі, я подався до командного пункту куреня, щоби обговорити з командиром стан. Большевики, зауваживши рух за бойовою лінією, відкрили вогонь із гранатометів і вивели мені з лав 12 людей. Довідавшись від майора Блянкенгорна, що на відтинку все в порядку, я повернувся із сотнею до місця попереднього постою.

Тільки ми повернулись і полягали спати, як я дістав телефонний наказ іти знову до замку й відбивати його, бо, мовляв, він зайнятий большевиками. Я зібрав людей і пішов. Але й тим разом виявилось, що вістки були неправдиві. Другого дня під час обіду, я ще раз був покликаний до штабу куреня, де одержав доручення зараз же йти на відтинок (ІІ/29), щоб відбити наступ, а також прорив большевиків.

Підійшовши до становищ другого куреня, я побачив таку картину: сотенний 1/ІІ, хорунжий X., відступає, поранений в руку, а за ним його люди. Я повернув їх, а також і стрільців 31 полку, які теж відступали назад. І тим разом, крім незначного малого влому на відтинку куреня, замок залишився міцно в наших руках.

Кілька днів пізніше, я дістав ще раз наказ від командира другого куреня майора Блянкенгорна перевести протиудар з метою відбиття фільварку коло замку, до якого вдерлися большевики, таким чином загрожуючи залозі замку оточенням.

Ми підійшли під замок уранці. Моя сотня мала тоді три чоти по 55 людей. Третя чота і відділ важких скорострілів пішла зайняти фільварок Марієнгорн, віддалений якихось 100 метрів від замку (сам замок лежав у лісі). Вони мали, зайнявши фільварок, забезпечувати наші дії. Друга чота, що нею командував стрілець Білик, залягла в рові коло замку, як резерв, який мав у хвилину, коли встановимо безпосередній контакт з ворогом, відрізати ворога від замку. Перша чота пішла зі мною в наступ. її мета була викинути з наших становищ большевиків, що зайняли дорогу поміж фільварком і замком. Забезпечення для цілої акції мав давати другий курінь 31 полка під командуванням майора Шольца.

Ми підійшли під самий замок і, зустрінуті ворожим вогнем, залягли. Ворог був дуже близько від нас (через дорогу), і тому він, використовуючи близьку віддаль, почав закидувати нас гранатами. Одну з гранат, що була кинена на мене — я відкинув, другої, яка скотилася по мені — вже не зміг, її відкинув чотовий Стасенко, врятувавши мені, таким чином, життя. Ми перескочили дорогу і після короткого рукопашного бою з большевиками, відкинули їх. Стасенко намагався відібрати в большевика кулемет вхопивши його за цівку. Під час цього, другий большевик, дав серію з автомата і Стасенко загинув на місці. Большевиків було вбито 18 і двох узято до полону. В найближчому часі піднісся зводжений міст, і відчинилась залізна брама замку. Сотня хорунжого Гаврилова, що становила залогу замку, була звільнена.

У замку Ґляйхенберзі між двома атаками ворога. Їжа на графському посуді смакує...

Йшов квітень 1945-го...
Роман Лазурко, підстаршина Дивізії:
“Фронт менш-більш устабілізувався, большевики викопали окопи і поставили перед ними кільчастий дріт, так, неначе б хотіли тут зимувати. Тільки біля старинного замку у Фельдбаху йшли завзяті бої. Замок, як всі замки, був так збудований, щоб панувати над околицею і тому становив, як у давнині, так і тепер вигідний тактичний пункт. З нашого боку завдання відбити замок, опанований тоді большевиками, отримав сотник Володимир Козак, леґендарна постать, з огляду на його фронтові подвиги. Большевики знали його так добре, що через меґафони відгрожувались йому за його незрівняні нічні випади через фронтову лінію, на їх бік на чолі невеликих груп своїх загартованих бійців. Сотник Козак зорганізував свою атаку так уміло, використав терен так добре, і вжив таких заходів, що кінець-кінців втиснувся до замку і в рукопашному бою з кімнати в кімнату, з поверха на поверх опанував його цілком, вибивши большевицьку залогу до ноги. Не обійшлось це легко, ні. Ми мали теж поважні втрати. І большевики вчинили шалений протинаступ, щоб відбити замок, їм не вміщувалось, видно, в головах, що переможні на всьому фронті, вони мали б дістати в шкуру саме на фронті Української Дивізії, та ще від зненавидженого сотника Козака. Вони й витиснули його із замку, не шкодуючи своїх людей, але на довго не витиснули. Козак вернувся, ще більш бравурно, як першим разом і тепер вже його сто чортів із замку не могли витиснути. Шкода, що точний опис боїв за цей замок не появився досі, наскільки мені відомо, є це гарний епізод із боїв Дивізії. Так сотник Козак втримав цей замок, що став для нас пункти гонору, і кожна наступна невдала большевицька атака підтримувала нас тільки в наших думках. Позатим вздовж фронтової лінії йшла перестрілка, яка нікому не шкодила, але "тримала фронт". З обидвох боків фронтової лінії з'явилась власне в цих останніх днях війни "нова зброя" - гучномовці. При їх допомозі розвинулась досить гаряча боротьба, визута із усякого інтелектуального змісту, але повна типових примітивів - з обидвох боків.
- Українскіє байци - гукали до нас червоні, часом по-російськи, а часом "навіть" по-українськи, - переходіть до нас, товариш Сталін вам усе простить, вас збаламутили, на вас ждуть дома сестри, матері, жінки, діти - переходьте!!
А з нашого боку:
- Перейдемо, перейдемо, заждіть тільки трохи!
- Как долґо ...?
- Доки вас всіх шляк не трафить!
- А что ето такое?!
Після одної нічної виправи сотника Козака, який десь дібрався до совєтського батальйонного штабу і зліквідував цілий його особовий склад одною "фавстпатроною", інша співанка прийшла з гучномовців:
- Товаріщі байци, ви переходіть до нас і приведіть із собою етого клятого фашиста сотніка Козака! Вам буде харашо, но йому ми не даруєм!!
- У нас всі такі як сотник Козак! - гукали наші. - Він не один!!
- Переходіть до нас!! Вам все простять!
- Хто нам простить!?
- Товаріщ Сталін!!
- О, цей ваш грузин?! Він нам може й простить, але ми йому не простимо!
Бували й чисто сороміцькі відповіді, після яких лайка йшла, доки хтось із старшин з обидвох боків не зупинив її. Тоді гучномовці мовчали пару годин, а потім все починалось наново.
- У нас сало єсть, єсть водка, ходіть до нас!!
- А в нас є кулі, є баґнети, ходіть сюди!!”

Зі спогадів Романа Лазурка "На шляхах Европи"

Група старшин після прориву з-під Бродів у Линцях коло Середнього на Карпатській Україні, 4 серпня 1944 р. Сидять зліва: хорунжий Байрак, сотник С. Яськевич, поручник В. Козак; стоять зліва: сотник М. Бриґідер, хорунжий д-р Б. Панасюк, сотник А. Гончаренко, поручник угорської армії; хорунжий о. М. Левенець, сотник Нікітін

Сот. Козак народився в Перемишлі, і в 1919 р. опинився разом з матір'ю Евгенією за Збручем, де в операціях Української Галицької Армії брав участь його батько Іван, сотник УГА - організатор і комендант польової жандармерії. У вирі воєнних подій його батько відступив через Румунію до Галичини, а Володимир з матір'ю залишився виживати в совітській дійсності.
Розпачливі зусилля віднайти одні одних не мали успіху, і Володимир виростав в новій родині, коли його мати вийшла заміж за вдівця лікаря Ващинського (з сином Миколою).
Володимир тепло згадував про вітчима, котрий помер 1938 р. Немає сумніву, каже брат Богдан, що мати розповідала Володимирові про його батька-героя, що й зародило в ньому надзвичайно сильне бажання стати таким, як його батько. Ще школярем залюбки причіпав собі погони. Після закінчення середньої школи відбув військову службу.
Тим часом батько Володимира - вже галицький адвокат і громадський діяч, віднайшов свою родину в Україні і вислав синові польський пашпорт, що мало б йому забезпечити переїзд в Галичину, а до речі спричинилося до його арешту. Після 18-ти місяців слідчого арешту Володимира засудили на 7 років Сибіру "за шпигунство". Однак, на підставі апеляції з тюрми і заходів родини, його звільнено.
У 1942 р. Володимир приїхав до Львова й вперше зустрівся з рідним батьком, котрий одружився вдруге і мав дочку Оксану. На Різдво 1943 р. вся родина переїхала до Галичини, а батько влаштував його на працю книговода до молочарні в Снятині. Там, правдоподібно, він став членом ОУН і зголосився добровольцем до дивізії "Галичина".
Хлоп'ячі мрії сповнились, коли, після старшинського перевишколу в Дивізії, 1-го листопада 1943 року йому призначено ступінь поручника. Як командир сотні він брав участь у битві під Бродами, де за хоробрість нагороджено його залізним Хрестом 2-ої кл. (ЕК-2) та відзнаками за штурм і поранення. При кінці жовтня 1944 року брав участь у бойовій групі Вільднера в наступі на Банську Бистрицю, Словаччина, де одержав срібну відзнаку за поранення.
На фронті під Фельдбахом у Австрії відзначився у протинаступі на замок Ґляйхенберґ, про що пише майор Гайке: "Бій за замок Ґляйхенберґ - важливий стратегічний пункт, був проваджений виключно українськими старшинами і вояками. Вони з честю його завершили".
Учасники сотні В. Козака з подивом згадують свого сотенного, якого сама тільки присутність наливала їх серця відвагою і довірою у перемогу. Вони згадують теж потрясаючу сцену, коли то, на його наказ, принесли з поля бою вбитого чотового, він гірко заридав. І тоді відчули, як глибокі його почуття вояцької дружби.
За виявлену в бою мужність і героїзм його нагороджено залізним Хрестом 1-ої кл. (ЕК-1), за рукопашний бій срібною відзнакою. 1-го квітня 1944 р. піднесено його до ступеня сотника.
Після втечі з американського полону сот. Козак всеціло включився в громадсько-політичну діяльність: був співорганізатором СУМ-у в Німеччині, а від 1948 року через три каденції був членом Центральної Управи СУМ-у. Як член ОУН був активним у Військовій Референтурі Головного Проводу.
Тісно співпрацював з товаришами по зброї - став співосновником Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА в Мюнхені і його органу "Вісті". Тоді познайомився з д-ром А. Фіґолем і став його близьким співпрацівником в організації фондів для пластового видавництва "Молоде Життя". Тоді теж став членом пластового куреня "Лісових Чортів".
В 1949 р. одружився з Іриною Савицькою, зв'язковою УПА, з котрою познайомився зараз по її переході на Захід. Скоро родина збагатилася донею Роксоляною, нині доктором медицини, а згодом внучкою Таїсою.
Головна Управа Братства кол. вояків 1-ої УД УНА нагородила його золотим Хрестом за особливі заслуги.
А. Коморовський
http://komb-a-ingwar.blogspot.com/2013/09/blog-post.html

Відступ 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії. Початок травня 1945

Такий вигляд мали дороги в Австрії у травні 1945-го. Уявіть собі ці умови, в яких відступала 1-ша УД УНА! Містечко Langen am Arlberg

Початок травня 1945.
Відступ 1-ої Української Дивізії УНА. 

Роман Крохмалюк,
член Військової управи Галичини, громадський діяч у Львові та діяспорі:

“...Ситуація на західньому фронті погіршувалася з дня на день. Уже в перших днях травня американські війська вступили від північного заходу на терен Австрії, тоді коли з півдня займали Австрію англійські дивізії. Одночасно вздовж швайцарського кордону наступала на Австрію французька армія. Стало ясним, що капітуляція Німечини може наступити кожного дня, і справа якнайскорішого відступу І УД УНА з фронту, щоб не попала у большевицький полон, стала дуже актуальною. Дня 6 травня 1945 року д-р Вехтер, якому майбутнє Дивізії особливо лежало на серці, виїхав до головної квартири 6-ої армії, щоб приспішити відмарш 1 УД УНА з фронту.
Уже 5 травня сотник Макарушка і д-р Арльдт виїхали за ініціятивою д-ра Вехтера в околицю Кляґенфурту, щоб сконтактуватися з англійською армією і зголосити передачу Дивізії. Цей контакт було зроблено і англійський командир визначив місто Фелькермаркт як район розташування Дивізії.
Тоді коли на обох крилах І УД УНА стояли змоторизовані дивізії, які на випадок відступу могли посуватися скоро, І УД як піхотинна дивізія могла маршувати тільки поволі. До цього брак відповідної кількости мостів на ріці МУР опізнював би взагалі відступ німецьких частин.
За старанням наших частин ледве на два дні перед відмаршем Дивізії піонерський курінь збудував на ріці Мур додатковий міст, щоб цим способом приспішити скорий перехід Дивізії через ріку.
Дня 8 травня о шостій годині вранці прийшов наказ відступати з фронту, а тільки деякі частини мали задержати ворога аж до год. 11-ої. Відступ Дивізії відбувався пляново.
Вишкільно-запасний полк, що був розташований кільканадцять кілометрів позаду Дивізії, почав свій відмарш на захід одночасно з Дивізією і повинен був, згідно з пляном, зайняти місто Фелькермаркт на другий день. Не маючи жодної вістки від командира запасного полку, Майор Гайке вислав старшину для спеціяльних доручень, поруч. Міхеля, щоб цей перевірив ситуацію. Поручник Міхель ствердив, що вишкільно-запасний полк натрапив в околиці Фелькермаркту на більші з’єднання тітовських партизан і, втягнений несподівано у бої, розбігся, пробиваючись малими групами на північ. У виду того Міхель на власну відповідальність змінив наказ, згідно з яким Дивізія мала відступати на Фелькермаркт, і спрямував Дивізію на північ у напрямі міста Юденбурґ. Цьому старшині і його самовільному рішенню можна завдячувати, що Дивізія не ввійшла на терен, опанований сильними відділами тітовських партизан.
Перша Українська Дивізія УНА продісталася на терени, зайняті англійським військом, і дістала наказ збиратися коло міста Шпітталь, де вона склала зброю. Тут, по відділенні німець­кого персоналу, Дивізію перевезено 25 травня 1945 року до табору полонених коло місцевості Беллярія над Адріятицьким морем у північній Італії.”
З книги "Заграва на Сході"

 Вольф-Дітріх Гайке,

майор Вермахту, начальник відділу 1А (відділ операцій) генерального штабу Дивізії "Галичина"

МАРШ ДО ПОЛОНУ

Дивізія мусить тепер відірватися від ворога, а це можна осягнути тільки поспішним маршем. Треба маршувати, маршувати, щоб увійти на територію, зайняту західніми альянтами. Аж до того часу заборонено робити перепочинки – треба маршувати день і ніч, бо все ще існує небезпека наступу Червоної Армії. 8 травня 1945 року начальник штабу ще раз повернувся через річку Мур і спонукував всі частини, головне тилові команди, до поспішного маршу.
З вишкільно-запасним полком, в якому перебував сотник Макарушка, Дивізія мала радіозв'язок аж до вечора 7 травня. Відтак зв'язок перервався. Проте, цьому полкові було відомо, що дивізійний збірний пункт призначений у його районі. Тому, що не вдалося наладнати радіозв'язку з запасним полком, Дивізія мусіла припустити, що з ним щось трапилося. З Дивізії післано до Фелькермаркту 1-го старшину для доручень, щоб він повідомив запасний полк про прибуття Дивізії.
Перехід усіх частин через річку Мур відбувався за пляном і без затримок. При переправі дуже придався збудований дивізійними саперами міст. У почті штабу Дивізії перебували генерал Шандрук, Вехтер і Арльт. Всі частини були достатньо забезпечені харчами. Зрештою, з великих складів на захід від Ґрацу вони зможуть поповнити свої припаси, якщо матимуть на них місце.

Бад-Радкерсберґ, що на річці Мур, південна Австрія, 1945

Вся Дивізія перебувала у постійному русі. Через велике розтягнення колони, нею було важко командувати. Щоправда, кінним і моторизованим возам у колоні ще можна було видавати накази, але піші вояки, не зв'язані з возами, підсідали до моторизованих частин і їхали на захід. Після того, як Дивізія відійшла від ворога і переправилася через Мур, командування Дивізії намагалося дістатися якнайскоріше на чоло колони, щоб знову перебрати над нею команду. Спочатку командування залишилося навмисне трохи позаду, щоб при деяких тактичних труднощах мати можливість командувати й допомагати українським воякам якнайшвидше йти на захід. Те, що українці змішалися з іншими частинами, не мало значення. Дивізії, як зрештою і всім іншим німецьким частинам, ішлося насамперед про те, щоб не попасти в руки большевикам. У цьому випадку швидкість мала більше значення, ніж затримання у сукупності поодиноких частин, бо й так десь спереду альянти затримають усіх вояків, і тоді буде час на збірку. Натомість кавалерійський корпус утримував суцільність своїх частин, але на це він мав досить радіоапаратів, а його частини – однорідні швидкі засоби пересування.

Фелькермаркт

Большевицькі літаки ще кілька разів атакували маршову колону бомбами й бортовою зброєю, але не нанесли великих втрат. Останній їх наліт відбувся 10 травня.
Тим часом старшина для доручень, висланий до вишкільно-запасного полку, встиг ствердити, що в районі Фелькермаркту нема ніяких англійських частин, але зате там розмістився сильний полк партизанів Тіто. Вишкільно-запасний полк, підрозділи якого були розташовані здалека один від одного, попав у важкі бої і при великих втратах намагався пробитися на північ. Під час боїв полк розпався. Начальник штабу зустрів потім тільки командира цього полку, кілька командирів куренів та ще декого з його вояків. У такій ситуації старшина для доручень на власну руку – і зовсім правильно – на роздоріжжі на північ від Вольфсберґу спрямував Дивізію в північному напрямі, в якому зрештою маршували всі інші німецькі війська. Передові частини Дивізії безсумнівно були повідомлені про зміну напряму післанцем, висланим раніше Макарушкою. Таким чином Дивізія опинилася в головній маршовій колоні відступаючої німецької армії, що йшла через Твімберґ (Twimberg) – Юденбурґ (Judenburg) – Мурав (Murau) – Мавтерндорф (Mautendorf) у напрямі перевалу Радштадтських Таврів (Radstädter Tauern) – Радштадт. Те, що більше число українців не попало в руки тітовцям в районі Фелькермаркту, треба завдячувати самостійному рішенню старшини для доручень Міхелеві (Michel) та сотникові Макарушці (дивись схему ч. 16).

Тим часом генерал Фрайтаґ з своїм почтом поспішав на чоло колони, щоб наново перебрати командування з'єднанням. 10 травня 1945 року командний пункт Дивізії розмістився на ринку у Тамсвеґу по полудні, а увечорі перемістився до Санкт Андре, 3 кілометри на північ від Тамсвеґу. Увечорі прийшли відомості, що альянти затримують у Тамсвеґу всі чужонаціональні частини та всі частини зброї СС. Цю відомість перевірив і підтвердив адьютант Вехтера. Начальник штабу Дивізії, що був старшиною вермахту, поїхав автомобілем на пропускний пункт до Тамсвеґу, щоб довідатися, чи не можна б його якось обійти. Перед від'їздом він просив Вехтера, щоб на нього у всякому разі зачекали. Фрайтаґ ліг відпочивати, а Вехтер обіцяв чекати повороту начальника штабу. Начальник штабу без перешкод переїхав контрольний пункт, але не міг рушитися у затриманому русі великої колони. Відразу таки він післав до штабу Дивізії штабового писаря і ще раз прохав почекати на його поворот.

Юденбурґ. Міст через річку Мур
Побачивши свого часу цю знимку, щирошановний наш дивізійник пан Leonid Mukha впізнав цей міст, з ним в нього зв'язані тяжкі спогади:
"На цьому мості в Юденбургу мене передали разом з казачим корпусом m..skалям 8 червня 1945-го. З цього мосту деякі казаки стрибали в річку з 10-ти метрової висоти і розбивались. Це я бачив. Спогади не надто приємні... Це [на мості] не вантажівки, це - санітарні машини. Передавали поранених бійців із шпиталю в Клягенфурті. А може й казачий корпус. Я все бачив із середини... ☹️"
Мав він тоді всього-на-всього 19 років, щойно того травня сповнилося...

Коли пізно по полудні він прибув до Мавтерндорфу з великим запізненням, спричиненим затримкою в дорозі, щоб звідти поїхати до штабу Дивізії і подати новий маршрут відступу, він зустрів 1-го старшину для доручень, 1-го штабового писаря і командира саперного куреня. Від них довідався, що командир Дивізії, генерал Фрайтаґ, попав у розпуку в безнадійному загальному становищі і, правдоподібно, застрілився. Ця вістка згодом була підтверджена. Ще перед тим Фрайтаґ мав плян піти з вищеназваними старшинами в гори. Одначе, покинув цю думку, коли старшини заявили, що вони з Фрайтаґом не підуть, бо такий плян не має жадного глузду. Старшина для доручень повідомив ще, що генерал Шандрук правдоподібно поїхав до американців до Радштадту. Про Вехтера повідомили, що він пішов у невідомому напрямі в гори. На жаль, так передчасно штаб Дивізії сам ліквідувався. Вчинок командира Дивізії свідчив про його брак відповідальности супроти свого з'єднання. Він не повинен був так поступати, бо його обов'язки ще не були закінчені. Він надто рано скапітулював перед труднощами, що видавалися йому непоборними.
Через скупчення на шляху і на перевалі в Радштадтських Таврах, начальник штабу не мав можливости добитися на чоло колони Дивізії чи поїхати до генерала Шандрука. Він встановив зв'язок з штабом однієї англійської бриґади і зголосив йому деякі відділи Дивізії. Для вояків Української Дивізії англійці призначили на збірний пункт велике поле біля самого Тамсвеґу. На думку англійського бриґадира, відділам Дивізії в Радштадті не було причини турбуватися.
Команду над прибуваючими українцями до Тамсвеґу, зрештою виключно з дивізійних обозів, перебрав майор Побігущий. Начальник штабу Дивізії затримався у штабі 1-го кавалерійського корпусу і звідти допомагав українцям збиратися на вказаному пункті. Він ще кілька разів відвідував вояків Дивізії у їхньому таборі у Тамсвеґу, аж одного дня усіх їх перевезено у напрямі Шпітталю (Spittal). Німецький особовий склад Дивізії або сам відокремився від українців, або його пізніше відділили англійці.
У Мавтерндорфі начальник штабу ще зустрів полковника Бізанца. Вони обидва давали українцям свої поради та вказівки. Полковник Бізанц вважав, що його праця для української справи вже закінчилася і він подався у напрямі Радштадту. Начальника штабу перевезли до табору полонених, де він довідався від поліційного урядовця з громади Тамсвеґу, що Фрайтаґ дійсно застрілився. Його тіло знайдено і поховано на кладовищі у Санкт Андре (St. Andrä). При цьому виявилося, що затримання всіх чужонаціональних частин і з'єднань зброї СС було тимчасово спричинене провокацією якогось відділу СС. Контрольний пункт на шляху відразу другого дня ліквідовано. Тому самогубство командира Дивізії набуло ще більш трагічного характеру.

Табір для біженців у Шпітталі (Spittal an der Drau), південно-східна Австрія. Позаду - казарми. 1945

Згодом українців перевезено з району Шпітталю до Ріміні (Rimini) в Північній Італії і на тому участь українців у війні по німецькому боці закінчилася.

Британський військовий поліцейський (праворуч) і німецький сержант керують дорожнім рухом. Шпітталь, 24 травня 1945. Особливо цікавий дороговказ із написом CINEMA (кіно). Під ним написано BATH UNIT & CLOTHING EXCHANGE (душова установка і обмін одягу). Угорі, під дороговказами Villach 37 km і Lienz 71 km показано напрямок до CEMETERY (кладовища).

З книги спогадів В. Д. Гайке "УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ «ГАЛИЧИНА». Історія формування і бойових дій у 1943–1945 роках". Переклав з німецької Роман Колісник. Редаґував Володимир Кубійович.