Мирон "Lev" Левицький, мистець, воєнний кореспондент дивізійної газети «До перемоги»

Знимка, ймовірно, 1930-их рр.

Мирон "Lev" Левицький,
письменник, живописець, графік, воєнний кореспондент газети «До перемоги» - тижневика Військової Управи "Галичина" для добровольців Стрілецької дивізії "Галичина". Член Об'єднання українських письменників «Слово»
* 14 жовтня 1913, Львів — † 17 липня 1993, Торонто

ТРИ НОЧІ
Мирон Левицький, SS-воєнний звітодавець  

“До перемоги”, число 38 з 12 жовтня 1944

От собі звичайна, погана ніч. Темна як большевицька душа. Дарма що замрячений місяць намагається вирвати своє набрякле, брудне обличчя з заклублених хмар, що бовтаються довкруги нього, мов несамовиті вершники смерти на широкоплечих рубенсівських конях.
Брудні, погані хмари.
Так на горі.
А на долині — чорні силюети дерев і порізана окопами земля. Не можна це назвати картиною. Хіба ж це картина, де самі залишки брудносиніх барв, грубими мазками наляпані?
Це погана ніч на східному фронті.
В ровах сперті на вогку землю стоять ґренадири у вичікуванні большевицької атаки. Так хочеться закурити, і є що, але не можна; не можна, щоб світло їх зрадило.
Один із гренадирів гладить рукою траву.
- Дощ буде. - На траві ні сліду роси.
- Чи не однаково тобі?
- Буря буде.
Хай уже приходить, бо ждати на неї, час довжиться. Години немилосердно протягуються. Так довго й нудно. Як колись на шкільній лавці.
Джжжінь, джжжінь, джжжінь! Большевицькі ґранати. Лискають вогкі й розприскуються скалки. Ґренадири пригнулися в рові. Сипляться ґранати одна за одною.
— Ти цілий, Марку?
- Цілий, „хвала Богу". Зараз будемо мати гостей. А тепер уже можеш курити, і так світла маєш доволі, - жартує Марко.
Рівно за десять хвилин товкла по окопах большевицька „Катюша". Втихла на хвилю вона, а з-за хмари виглянув, мов з-за куліс обличчя режисера, захмарений кружок місяця. В цей мент розкрився рисунок краєвиду, і цього досить, щоб угледіти маси большевицької піхоти.
- Вогонь вільний! - прошила повітря гостра команда старшини.
Спробу проломитися в наші становища здержано.
От, брудні погані хмари. Місяць блідне, сіріє ніч, скоро день прийде.

Марта сидить біля столика. Крізь вікно виглядає чистий срібножовтий місяць. Верхами дахів котиться він спокійно до дрібних, мов баранчики, хмаринок.
Ніч погідна й ясна. Марта вдивляється в хмаринку й думає про свого чоловіка, що саме тепер бореться на східному фронті.
- Ууу-іііііі......... - Сирена.
- Чорт забери! Передалярм.
Біля шафки куферок, в нього вкладає свої підручні речі. Другий такий у шафі. Вона бере їх і спокійно сходить східцями в сховище.
- Ельзо?! Тримайся мами.
Мала Ельза йде заспана, поволі східцями вниз, а на руках її кукла.
Тут знову: „Петрусю, дай ручку!"...
Знову почала ревіти сирена.
- І знову ніч без сну, каже бабуся.
Брруу-ммм, брруу-ммм, брруу-ммм!
Трясуться стіни льоху.
- Десь близько.
- Близько.
- Чого вони на нас кидають бомби? - питається мала Ельза. - Ми ж не військо.
Мати усміхнулася, погладила дитину по голівці.
- Бачиш, ми також вояки.
- Ми військо, - повторила, мов відгомін маминих слів, задумана Ельза.
- …………….
- Як вам іде праця на фабриці? - питає бабуся Марту. - Не страшно вам, що при зброї?
- Тим краще. Ми ж вояки, - відповіла Марта й поглянула на Ельзу.
Мала привітно усміхнулася й примкнула сині, невиспані вічка.
А місяць ходив верхами дахів і просмикувався крізь стовпи диму пожарів.
Сіріє ніч, скоро прийде день.

Невеличка кімната, густо закладена старими стилевими меблями. Вікна щільно закриті заслоною. На столику нічна лямпа і розкинуті різноманітні пачечки листів і світлин. На м'якому фотелі сидить 65-літня жінка. Вона поволі з повагою викладає їх, читає і часом поглядає на світлини.
Листи від її дітей.
Її два сини в війську. Ще недавно були тут біля неї, а тепер - тепер прийшли большевики і відгородили її від синів.
Вона з побожністю переглядає світлини.
А за вікном ніч. Може, місячна?! Не знати. Життя бабусі - це кімната. Привітна кімната, де кожна річ переховує спогади про її дітей.
- Вони прийдуть, - думає бабуся. - Вони прийдуть, і відійде ніч.
Скоро прийде день.

МИ ВІДІЙШЛИ І ВЖЕ НЕ ПРИЙДЕМО, І ЛЬВІВ САМОТНІЙ БУДЕ!

“Свобода”, 27 липня 1993

Мій Львів самотній буде
Ах скільки він самотній був
На ринку в чотирьох криницях
вода тече
Над ними сонце нахиляється
відходить і приходить
Над ними місяць нахиляється
відходить і приходить
Ах, скільки ми самотніми були!
Ми нахилялися,
відходили й приходили.
Богдан Нижанківський

Чому так діється, що невблаганний час збирає крок за кроком своє трагічне жниво? Так ніби вчора пішли у засвіти ЕКО, Мороз, Гординський. Нині знову у скорботі схилім чола над домовиною Мирона Левицького, що усупокоївся в Бозі 17-го липня.
Дивний збіг обставин, перший трагічний рахунок львівських мистців цього покоління відкрив у Львові Леопольд Левицький, а останнім відійшов Мирон Левицький. Вдумаймося — то прецінь дефінітивно останній з буйного грона львівських малярів міжвоєнного періоду. Вже немає нікого з них ні вдома, ні на уходах. Смерть Миронця, як його по-доброму звали друзі і близькі шанувальники, перегорнула останню сторінку дивної книги, що писалася всіми барвами, стилями, жанрами, напрямками, світилася талановитими спалахами від кінця XIX сторіччя до кінця 17-го липня 1993 року. Цим днем, ясна річ, не закінчиться історія українського мистецтва, лиш цей день стане віхою, що завершить дуже важливий том літопису многобарвної і многостраждальної історії культури нашого народу, яка нарешті дістала змогу розглядатися виключно єдиною і неподільною монолітною брилою. Як можна тут щось ділити, скажімо Мирона Левицького з передвоенного Львова і Мирона повоєнного з Канади. Він не двоїться, він був один неповторний у своїй консеквентності від початку до кінця. Дуже сумно, що пішов на „вічну мистецьку раду", аби зайняти належне йому мicце в ареопагу, у гроні друзів альбатросів.
Пішов непересічний маляр і останній расовий львів'янин з крови і кості. Знавці твердять, що не штука вродитися у тому місті і бути його статечним повним усіляких цнот громадянином. Львів'янин то щось як добре витримане і викляруване славне вино, то щось кунштовне і до того треба мати талан від колиски. Треба мати „шнит" аби пасувати до неповторної атмосфери артистичного життя передвоєнного Львова. До скону як купальський цвіт папороті, нести у душі лункий відгомін львівського бруку і „спів трамваю" на скруті. Ніколи не забути тремтливе мариво вогнів газових ліхтарень у чарівних сутінках пересичених запахом весни. Мати шалене почуття гумору „львівського кіндера" і висублімоване почуття краси жіночого тіла. Знати на вильот своє місто і кохатися до нестями у красі його вулиць і парків. Ніколи не забути де Личаків, а де Вулька, де Вали, а де Погулянка. По півсторіччі без поводиря ходити по рідних вуличках і завулках, що все одно виведуть до Успенки і на Ринок аби віддати честь ратушевим левам. Спогадами линути завжди туди, куди на мистецьке „рандеву'` зліталися молоді і повні сил „альбатроси", до гурту, що вперто творив мистецтво українського Львова. Той цвіт згодом на Заході і вдома дав таки високогатунковий овоч, яким маємо нагоду пишатися.
Альбатроси з гнізда кипучого генія Олекси Новаківського ніколи не підвели свого метра. Іскорки-дзиндри з ватри космацьких пленарів засипав він у душі спудеїв, щоб ніколи і ніде не згасли. Свідоцтвом цього стала зворушлива виставка у залях на партері дому-музею Новаківського, де маестро Левицький здавав свій тут перший і на жаль, останній звіт перед пам'яттю метра і нечисельним гроном тих, що його знали і пам'ятали, і хмарою нових шанувальників, які відтоді пізнали мистця і будуть пам'ятати його і ту виставку і до сліз зворушеного сина свого міста, який на часинку повернувся додому, у свій Львів. Нехай у вдячній пам'яті нашій продовжить свою життєву подорож маляр з Личакова, а ті, кому тут на вигнанні оздобив своїми творами виплекані і гордо збудовані храми, хай зронять тиху молитву за душу усопшого маляра іконописця.
Згадуймо у молитвах і не забудьмо, бо славою нашою не тільки є ті, що поклали за нас своє тіло, а воздаймо по заслугах тим, що віддали своєму народові всю душу, без решти.
Нехай слова поета Богдана Нижанківського, що був побратимом мистця, стануть реквіємом їм усім: Без решти львівським мистцям, що пішли...

Не піду до неба, не піду!
Не піду до пекла, не піду!
блукати я буду, ой буду.
І буду невпинно питати
Навколо, навколо, навколо:
— Кудою дійти до Підвалля,
Кудою дійти на подвір'я,
Кудою на поверх, на третій,
Кудою до хати?
А вже, як дійду, відшукаю,
Набудусь, щоб мати на вічність.
А потім — я піду до неба,
А може до пекла. Не знаю.
Направду, не знаю.

Любарт Ліщинський,
Львів 

Світлина 1960-х років

Мирон Левицький, або довга дорога додому

Упродовж свого довгого життя йому випало ходити паризькими вулицями, насолоджуватися краєвидами сонячної Іспанії, молитися в українських храмах далекої Австралії, поринати в магічну екзотику Індії та індіанських поселень Мексики, зрештою проводити час, пересуваючись просторами Канади, котра упродовж кількох десятиліть була другою батьківщиною митця-вигнанця…
Втім, навіть перебуваючи у різних куточках світу, за багато кілометрів від рідної домівки, душею і серцем він ціле життя залишався там, де прийшов на світ Божий. Вже на схилі літ старенькому художникові судилося сповнити давню мрію і бодай на коротко побувати в Україні, уперше за понад сорок років побачити рідний Львів…

Мирон Левицький народився святкового дня 14 жовтня 1913 року у столиці Галичини (на той момент коронного краю в складі Габсбурзької монархії) місті Львові. Батьки: Микола та Антоніна з дому Рущицька. Малювання полонило юного Мирона ще в часі навчання у Академічній ґімназії. По закінченні ґімназійних студій у 1931-му хлопець вступив до відомої на цілу Західну Україну Мистецької школи Олекси Новаківського – фактично першого в регіоні українського мистецького вишу, започаткованого спільними зусиллями Маестро й великого мецената української культури митрополита Андрея графа Шептицького. У стінах школи, прихистком якій слугувала майстерня Новаківського в помешканні художника на вулиці Земялковського (тепер Новаківського) поблизу Святоюрської гори, молодий митець провів два роки.

Далі, упродовж 1933 – 1934 років Мирон Левицький був студентом Краківської академії мистецтв (керівник – професор Владислав Скочиляс). Активну творчу діяльність розпочав 1935 року ілюстратором книжок у львівському видавництві «Батьківщина». Заразом оформляв видання концерну Івана Тиктора «Українська преса»: плідна співпраця із Тиктором тривала пізніше й на еміґрації. Протягом п’яти місяців, з грудня 1938 по квітень 1939-го виконував обов’язки видавця та ілюстратора літературно-мистецького журналу «Ми і світ». Окрім оформлення друкованих видань, спробував себе й у сакральному малярстві: зокрема, розписав бані та віконні арки храму св. Миколая у Серафинцях на Городенківщині (1937 – 1938). У 1938 році Мирон Левицький став членом Асоціації незалежних українських мистців (АНУМ).

Краєвид із мостом, 1938 рік

Світова війна і прихід нової влади внесли корективи у життєвий шлях майстра: за «перших совітів» (1939 – 1941) він працював художником Археологічного відділу Академії наук Української ССР та львівського Історичного музею. Після зміни одного окупаційного режиму іншим обіймав посаду мистецького редактора «Українського видавництва», а також викладав у Художньо-промисловій школі. У відділі графіки разом із ним працювали, зокрема, Микола Бутович, Яків Гніздовський, Володимир Баляс та товариші по Мистецькій школі Едвард Козак (Еко) і Григорій Смольський. У Львові Мирон Левицький взяв участь у виставці ініційованій Спілкою українських образотворчих мистців (СУОМ).

З початком формування 14-ї гренадерської дивізії зброї СС «Галичина» навесні 1943 року молодий митець став військовим кореспондентом дивізійної газети «До перемоги». Після реорганізації дивізії «Галичина» у Першу Українську дивізію Української національної армії (1УД УНА) на початку 1945-го деякий час перебував у штабі її командувача генерала Павла Шандрука. Приналежність до дивізійників унеможливлювала повернення Левицького на рідну землю, котра вдруге опинилася під владою совєтської імперії. Кінець війни художник разом із першою дружиною Марією зустріли у польському Кракові, однак невдовзі перемістилися до австрійського Інсбрука. На новому місці Мирон Левицький не полишав творчої праці, бувши активним учасником виставок митців-еміґрантів і паралельно викладаючи рисунок у місцевій українській ґімназії.

Автопортрет, 1947 року

Новий етап у біографії Левицького розпочався із переїздом до Канади 1949 року. У Вінніпезі, котрий на деякий час став рідним для подружжя, митець влаштувався працювати художнім редактором у видавництві давнього знайомого Івана Тиктора. Редагував й ілюстрував видання зорганізованого Тиктором «Клубу приятелів української книжки», був редактором гумористичного журналу «Комар» (1949 – 1950). Переїхавши до Торонто в 1954-му, посів посаду художнього керівника кіностудії «Орбіт», що займалася документуванням історії української діаспори у різних частинах світу.

Единбурґ, 1956 рік

Визначальними для формування самобутнього мистецького стилю Мирона Левицького стали два роки проведені в Парижі (1956 – 1958). У французькій столиці талановитого українського художника взяв під свою опіку один з найвідоміших аванґардистів першої половини ХХ століття Жан Кокто. Саме у паризькій ґалереї Ror Volmar 1958 року відбулася перша персональна виставка Мирона Левицького, назагал позитивно оцінена критиками й поціновувачами мистецтва. Персональні виставки митця відбулися згодом також у Торонто (шість виставок протягом 1961 – 1985), Нью-Йорку (1964, 1974), Детройті (1972), Оттаві (1975), Едмонтоні (1977), Чикаґо (1984), Вінніпезі (1985).

Голова апостола, 1957 рік

Повернувшись до Торонто, Мирон Левицький, за словами дослідниці Дзвінки Воробкало, «став своєрідним відкриттям 1960-х років». Серед найвідоміших творів художника канадійського періоду: картини «Єва» (1954), «Голова апостола» (1957), «Пієта» (1960), «Пробудження» (1961), «Рута» (1963), «Гуцульські музики» (1963), «Мадонна з Дитям» (1964), «Автопортрет» (1968), «Зіслання Святого Духа» (1968), «Ярмарок» (1970), «Святий Юр» (1971), «Великдень в Україні» (1974), «До купелі» (1982), «Зима в Онтаріо» (1983), «Портрет дружини Галини» (1985), «Несподіваний дощ» (1988), «Лінивий ранок» (1989); графічні роботи «Вечір» (1967), «Плач Ярославни» (1975), «Три грації» (1978), «Половецький танець» (1978); ілюстрації до літературних творів на кшталт «Енеїди» Івана Котляревського (1963), «Думи про трьох братів азовських» (1967), «Лісової пісні» Лесі Українки (1977) тощо. Активно проявив себе й на ниві українського церковного малярства Канади та Австралії: храми Царя Христа у Вінніпезі, свв. Петра й Павла у Манітобі (обидва – 1953), Святого Духа (1955) і св. Андрія (1967) у Сіднеї, св. Євхаристії у Торонто (1974 – 1975), Серця Христового у Ватерфорді (Онтаріо, 1982), св. Володимира в Аделаїді (1983) та Канберрі (1985 – 1987).

Рибальський порт. Іспанія, 1963 рік

Після повернення до Канади понад двадцять років викладав історію українського мистецтва на Курсах українознавства (1961 – 1986), більше десяти років – очолював Українську спілку образотворчих мистців (УСОМ) Канади (1974 – 1985). Входив до Об’єднання українських письменників «Слово», публікував мистецтвознавчі статті, видав збірку оповідань «Ліхтарі» (Торонто, 1982), присвячену міжвоєнному Львову – місту, в якому минули дитинство і юність.

Як і будь-якій правдивій творчій особистості, Миронові Левицькому були притаманні жага до пізнання довколишнього світу, потяг до мандрів. Подорожував маестро залюбки й чимало. Європа, Азія, Австралія, країни Африки, Північної та Південної Америки. Географія згаданих мандрівок знайшла відображення у назвах картин митця: «Единбург» (1956), «Шартр» (1963), «Рифенки» (1963), «Еспанське місто» (1965), «Собор Святої Родини в Барселоні» (1967), «Аєрс-Рок, Австралія» (1971), «Ушмаль, Юкатан» (1972), «Село на Юкатані» (1973), «Передмістя Бомбею» (1974) і т. д. «Мандрівки до Австралії (де він працював над розписом кількох українських церков), Мексики, Північної Африки, Індії і на Далекий Схід принесли інші враження й інші мистецькі впливи». – зауважив письменник Марко-Роберт Стех, додаючи при цьому, що маестро насамперед «всуціль полонили українські міські пейзажі дитинства».

Гуцульські музики, 1963 рік

Мирон Левицький прожив достатньо довго аби стати свідком падіння тоталітарної совєцької імперії й відновлення незалежности України. 1991 року майстер, разом із другою дружиною Галиною Горюн-Левицькою, відвідав батьківщину по багатьох роках вигнання. Поціновувачі новітнього українського мистецтва, котрим випало жити в умовах совєтської дійсности й насаджуваного згори соцреалізму, чи не вперше побачили на власні очі роботи одного з найцікавіших українських митців ХХ століття, експоновані на персональних виставках у Львові й Києві.

Пробудження число 2, 1969 рік

Про те, якою саме людиною був Мирон Левицький (творче псевдо Lev), можна довідатися, зокрема, зі спогадів письменниці Світлани Кузьменко: «Ми з чоловіком познайомилися з Мироном Левицьким у Торонто на початку 50-их років. Відтоді ми провели з ним, а пізніше і з його дружиною Галиною, окремо, чи в більшому або меншому товаристві, немало цікавого й, можна сказати, веселого часу. Бо де б не з’являвся Мирон Левицький, він завжди приносив з собою добрий настрій. Він був переважно добродушно усміхнений, з приємним словом кожному, а особливо жіноцтву, з тонким влучним дотепом на устах на адресу всього навкруги, на ближчій і дальшій відстані. Витончений мистець. Естет. Вічний шукач у житті краси, знаходячи її навіть там, де, здавалося б, її зовсім не було. Добре розумів людей. […] Людина зичлива і некористолюбна. Волів завжди дати більше, ніж взяти, а часто й взагалі належне йому подарувати. Немало Мирон Левицький подарував свого чудового мистецтва на різні справи для українського суспільства, а також і своїм приятелям, хоч із нього ж він тільки й жив».

Несподіваний дощ, 1988 рік

Навіть на схилі літ маестро вирізнявся енергійністю, мав чимало планів на майбутнє, прагнув працювати на благо української культури. На жаль, цим задумам перешкодила смерть художника 17 липня 1993 року. «Так ясно бачу нашу останню зустріч у моїй хаті три тижні перед смертю мистця. – згадувала пізніше Світлана Кузьменко. – Левицький з дружиною Галиною зайшли до мене. Ми просиділи в розмовах, при чайному й до чайному частуванні, добрих кілька годин. Тем до розмов нам ніколи не бракувало. Бачу, як Мирон з Галиною відходили додому, як зійшли з доріжки від моєї хати на дорогу, взялися за руки й пішли до підземки, щоб їхати додому. І так ішли, осяяні підвечірнім сонцем, часто обоє повертаючися і махаючи мені руками, а я – їм, доки не стало їх видно».

Портрет дружини Галини, 1985 рік

У березні 2009-го вдова художника Галина Горюн-Левицька подарувала Національному музею у Львові колекцію з понад сотні творів митців української діаспори. Більшість належать пензлю покійного чоловіка, решта – доробок інших знаних майстрів на кшталт Якова Гніздовського, Едварда Козака, Любослава Гуцалюка, Михайла Кміта, Василя Хмелюка, Олекси Грищенка та інших. Це стало важливим кроком у відкритті творчости Мирона Левицького ширшими колами українських поціновувачів мистецтва.

Олександр Шейко

https://photo-lviv.in.ua/myron-levyczkyj-abo-dovga-doroga-dodomu/

Збірка новель Мирона Левицького з його ж ілюстраціями: “Ліхтарі” , Торонто, 1982 

http://diasporiana.org.ua/proza/2403-levitskiy-m-lihtar/

"На початку грудня 1938 року у Львові зусиллями українського художника й письменника Мирона Левицького побачило світ перше число ілюстрованого літературно-мистецького місячника «Ми і Світ»."

Нарис Дзвінки Воробкало: “«Ми і Світ» Мирона Левицького” https://zbruc.eu/node/59658

Про що писав дивізійний тижневик 22 червня 1944 року

"ДО ПЕРЕМОГИ", тижневик Військової управи Галичини для добровольців Стрілецької дивізії "Галичина", дня 22 червня 1944 року опублікував, зокрема, таке:

 Наші добровольці. На площі вправ.

Бен.

В ПОХОДІ
ЙДУТЬ ШОЛОМИ, ШОЛОМИ, ШОЛОМИ.
ЗАПОРОШЕНИЙ ШЛЯХ.
А ВІД СХОДУ Б'ЮТЬ САЛЬВИ, ЯК ГРОМИ,
Й БЛИСКАВИЦІ МИГОЧУТЬ В СТЕПАХ.

МЧАТЬ ВІТРИ І ВІТРИ-ВІТРОВІЇ.
ПРОСТЕЛИЛИСЬ ДИМИ.
УТОМИТИСЬ НІХТО ТУТ НЕ СМІЄ,
ТИ ВДИХАЙ ЛИШ ЧОРНОЗЕМ ГРУДЬМИ.

ГЕЙ, СПІВАЮТЬ, СПІВАЮТЬ, СПІВАЮТЬ
ПОЗАОБРIЙНИЙ СПІВ.
ЦЕ ПРО ТЕБЕ, РОЗРИВАНИЙ КРАЮ,
БО ЗРОДИВ ТИ Й ЩЕ РОДИШ ОРЛІВ.

ЙДУТЬ ШОЛОМИ, ШОЛОМИ, ШОЛОМИ.
ЗАПОРОШЕНИЙ ШЛЯХ.
КОЖНИЙ НАСТУП ЗАПОРИ ПРОЛОМИТЬ,
КОЖНИЙ НАСТУП У ГРІЗНИХ БОЯХ! 

“НЕМАЄ НЕБЕЗПЕЧНІШОГО ВОРОГА, ЯК НЕ МАТИ ВОРОГА.”
Св. Гнат Лойоля*

„ДО ВІДПЛАТИ — ДО ЗБРОЇ!"
Сорокатий ранок у Львівському Оперному Театрі
Львів, 18. VI. 1944. Чи був - цей Ранок - насправді сорокатий? Дві промови і тільки одна сценічна точка програми надали йому радше невибагливого сірого кольору... Манкамент, недостача? - Ні, це була тільки необхідність часу, що його переживаємо. Панівний колір нашого часу сірий у всіх його зверхніх проявах (пекучі потреби буднів, мури тюрем НКВД, вояцькі однострої, чавун смертоносної зброї) - і звідси сірий, воєнний кольорит імпрези.
Вже вступна промова говорить ясно і недвозначно, що цього недільного передполудня прийшли добровольці і цивільні українці Львова до театру для далеко важніших справ, як насолода з мистецтва. Привітавши добровольців від українського громадянства Львова, від Українського Центрального Комітету та від його Провідника, проф. Кубійовича, промовець (О. Ващенко) з'ясовує приявним зараз же загрозу, що гряде: жидо-большевицький кат вивіз із загарбаних нещодавно південно-східних областей нашої вужчої батьківщини в холодні тундри Караґанди чи гарячі степи Туркестану 117.689 українців (!). У Києві розстріляли енкаведисти після приходу за один лише день понад 150 осіб, у Чернігові вистріляли „на привітання" цілий базар; понурими свідками макабричних убивств прийшлось бути Новгороду Сіверському і трагічній Вінниці. Скрізь грабежі, розстріли, ґвалтування жінок...
В обличчі такої небезпеки добровільно зголошуються на поклик Німецького Верховного Командування сотні тисяч українців до зброї, щоб знищити остаточно жидо-большевицького молоха. Місце українців не в його ярмі, а під европейським прапором.
Всі українці встають уже до бою, від Кубані по Карпати лунає гасло: “До відплати - до зброї!"...
Промовець не ховає факту: боротьба буде важка, але вона перспективна, надійна. Мусимо тільки виявити себе витриманими і жити - боротися з одною думкою: “Тобі, Україно, мій перший і останній подих!" З таким наставленням виженемо большевицьких катюг з Батьківщини і знищимо остаточно їхнє кодло.
З ентузіязмом прийняли слухачі привіт від добровольців СС-Дивізії “Галичина", що його приніс доброволець Л(епкий), і його запевнення, що порвемо нарешті з нашим романтизмом, пізнойванством і отаманством. Добровольців не беруться підшепти ворожої пропаґанди - вони знають за що б'ються. Ось вона мета їхньої боротьби: „Ми б'ємося за право на життя в вільній Европі. На заклик Адольфа Гітлера підемо в бій від Карпат по Волинь, а коли прийде наказ, і далі, щоб вибороти волю українському народові в новій Европі. За ці ідеали підемо до бою всі враз. Передайте ці слова від Дивізії всім українцям. З цим кличу всіх здорових, боєздатних українців: “Вступайте в наші ряди, скріпляйте наші лави і наші серця!"
Після промов послідувала єдина сценічна точка програми „Вечерниці" - Ніщинського в виконанні сил Оперного Театру. Національний гимн задокументував вояцьку поставу зборів.
О.Н.

Krynica - widok zewnętrzny Domu Zdrojowego. 1934. 

Чи це не є згадуваний Білий Дім у Криниці, де відбувалися Курси вишколу медичних сестер для Дивізії?**

КУРСИ МЕДИЧНИХ СЕСТЕР СС-ДИВІ3IЇ „ГАЛИЧИНА"
3-го червня ц. р. в Криниці, в Білому Домі відбулося святочне відкриття Курсів вишколу сестер жалібниць, медичних сестер для нашої Дивізії. На відкриття курсів прибули представники Військової Управи у Криниці, представник У. Ц. К., та голова місцевого УДК. Перший забрав слово член Військової Управи і керівник курсів д-р Володимир Білозор. З черги про мовляв редактор Степан Волинець від УЦК. Він привітав курсанток від голови УЦК проф. Кубійовича. Останній забрав слово голова УДК, мгр. Ліщинський. Він висловив радість, що курс відбувається в його окрузі, у тім найдалі висуненім нашім біднім окраї. Заявив свою піддержку та побажав гарних успіхів. Насамкінець майбутні сестри відспівали „Ой у лузі червона калина", Хутко після того розійшлись до своїх приміщень, щоб того ж дня почати перші лекції.
Курсантки будуть мешкати в Білому Домі, де матимуть забезпечене життя і будуть навчатися свого фаху. Громадянство дало своїм сестрам усе, що тільки можна було дати, а тепер жде на висліди їхньої науки та на жертовну працю для нашого вояка.
П-Я-К

О. Ващенко
КАРАФКА В ПАВУТИННІ
Коли виявилось, що простора заля партеру зовсім непотрібна установі, в ній розмістили всілякий мебльовий брухт. Хтось сюди заніс надламаного стола, інший до нього приставив крісло з однією ніжкою, десь узялася розбита залізна пічка “буржуйка", невідомо як, приплівся безнадійний інвалід — жалюгідна подоба стародавнього буфету. І ось на цьому останньому чиясь дбайлива рука поставила цілу скляну карафку. Мало того, наповнила її водою. Для чого то зроблено, відповісти неможливо. Чи для мух, щоб вони не здихали від спраги, чи для раптового відвідувача або просто для комплекту, не знаю. У всякому разі карафка з водою теж знайшла собі тут пристановщце. Згодом нею скористався винахідливий павук. Звідси він далеко навкруги розпустив густе павутиння і з винятковим успіхом почав полювати за мухами та різними комашками, що злітали на воду, а то й просто хотіли відпочити на стінках карафки.
В дальшому часі, товсті шари павутиння взялися неймовірним брудом, вода теж посіріла, карафка стала майже непомітною для людського ока.
Так, власне, й варто закінчити коротенький та досить нецікавий етюд про занехаяну скляну річ. Але їй випала інша доля. Карафка в павутинні зненацька набула всесоюзної слави.
Якось нарком оборони СССР прорік, що люди навчилися стріляти по-стахановському. Тоді всі військові й партійні керівники вхопилися за голови.
- Як так стріляти по-стахановському? Вугілля добувати цією методою річ зрозуміла. Припустім, дали робітникові завдання підняти на гору тонну чорного палива, а він підняв дві. Але дати комусь сто патронів і хай він улучить ними двісті разів, то тут уже, пробачте, такого фахівця, навіть уявити собі це можна.
Так приблизно міркували скрізь і всюди. Проте, нарком заповів стріляти по-стахановському, значить нічого не вдієш, хоч із шкіри лізь, а стріляй так, матері твоїй ковінька, як тобі наказує партія!
Отже, на різних зборах, у газетах, кінофільмах, в радіо в один голос почали кричати: “Стріляймо по-стахановському! Виконуймо наказ залізного наркома! Дійсність на межі фантастики!"
Однак, слова словами, а діла - ділами. Галасу зчинилося багато, але ніхто ще ні разу не стрельнув по-стахановському, та й не знав, як це треба робити. З приводу своєї нової настанови ні пари з вуст більше не пускав і сам нарком. Певно він теж не знав, як вийти з халепи, та слово його не горобець, вилетіло з рота - назад не заманиш. Тому то йому доводилося тільки мовчати й чухати потилицю.
Тимчасом у Києві знайшовся то вариш Мільруд, що самовпевнено заявив: “Я знаю, як треба стріляти по-стаханівському!"
Сказав він таке не комусь там, а відповідальному редакторові газети „Советская Украина", товаришеві Троскунову,
Мільруд продовжував свою думку: „Треба, щоб кожний мешканець країни, без огляду на зір та стан здоров'я, стріляв влучно, і жодна куля в нього не пропадала марно. Тоді ми матимемо не кілька тисяч, а багатоміліонову армію снайперів. Це й розумів нарком, говорячи про стахановську стрілянину."
- Але ваша ідея нездійсненна, - заперечив Троскунов. - Є ж люди, що ніколи до рук не брали pброї, покалічені та взагалі непридатні до військових вправ.
- Дурниці! — відрубав Мільруд/ - Під моїм керівництвом усі стрілятимуть і влучатимуть. Ви, наприклад, добре володієте вогнепальною зброєю?
- Я? - зніяковів Троскунов. - Признатися, навіть вуха, затикаю, коли чую постріл.
- От і гаразд, з вас і почнемо. Давайте, вдаримо по руках!
Того ж дня в нікому непотрібній раніше партерній залі став поратися спритний товариш Мільруд. Досить швидко він обладнав примітивний тир. На стінах понавішував усякі кружала, приніс ґвинтівку та скриню з патронами.
Як і вмовлялись, першим до бар'єру підійшов Троскунов.
- Влучайте он в те коло, - промовив Мільруд, подаючи йому заздалегідь заряджену ґвинтівку.
Закривши очі, Троскунов стрілив. Мільруд повагом підійшов до стіни, приклав два пальці до вказаного ним раніше кола, поважно сказав:
- Прощу подивитися. Куля стирчить в самій середині. Країна збагатилася новим снайпером!
В залі вибухли несамовиті оплески. Хтось вигукнув: - Слава товаришеві Сталінові! Інший підхопив: Ура залізному наркомові! Не бракувало й улесливого белькотіння на зразок: — Хай живе кращий стрілець Совєтського Союзу товариш Троскунов!
Потім по черзі стріляли відповідальні редактори „Комуніста'', “Комсомольця", „Тваринництва". Кожний з них влучав у мету і діставав звання снайпера. Таким чином товариш Мільруд щодня перепускав по 10—15 осіб, і ніхто з них ні разу не схибив. Правда, Гвинтівку завжди'заряджав він особисто і перший під ходив до влучених кружал, натискуючи на них двома пальцями. Але на те ніхто не зважав. Слава про чарівного стрілецького керівника товариша Мільруда росла щогодини. Про нього вже збиралися писати солідні твори, як от: “Товариш Мільруд робить совєтські чудеса", „Гідний послідовник наркома". "Немовлята стануть . стахановцями стрілянини" тощо.
Якось зайшла трохи прибрати роками засмічене приміщення старенька підсліпувата робітниця Марія Павлівна. Всі присутні на той час у тирі причепилися до неї, щоб стрельнула. Та довго не хотіла, нарешті товариш Мільруд розумно її переконав:
- Що вам маленький переляк, зате одразу зробитеся снайпером, а товариш Троскунов преміює вас. Бийте он у те кружало!
Всі закричали: - Браво! - До Мільруда підійшов якийсь відповідальний працівник, почастував папіроскою, завів цікаву розмову. Не очікуючи, поки звільниться керівник, стрілецькі активісти самі взяли ґвинтівку, зарядили її набоєм з кулькою і подали Марії Павлівні, Бабуся сперлася руками на бар'єр, почала цілитись. Та коли їй гукнули: „плі", вона з остраху повела ґвинтівкою в зовсім інший бік і тоді натисла курок. Тієї ж хвилини дзенькнула розтрощена карафка в павутинні. На звук пострілу Мільруд відірвався від співрозмовця, швидко підійшов до кружала, натис на нього пальцями, переможно кинув до присутніх:
- Ну, що, не казав я вам? Дивіться, як добре вдарила! Тепер Марія Павлівна - першорядний снайпер.
- Де там снайпер, чи ви не бачите? - загомоніли всі, показуючи на буфетного інваліда. По ньому ще стікала каламутна вода, на підлозі валялося скло з розбитої карафки, а геть далі вгору дерся своїм павутинням на смерть переляканий павук. Мільруд отетерів.
Мільрудові чудеса швидко з'ясувались. Він на самоті перед кожною вправою в різні місця стіни всаджував кульки і прикривав їх паперовими кружалами. Гвинтівку заряджав порожніми патронами. Після пострілу натискував пальцями на кружало; від цього крізь папір виднілась кулька.
Автора цього справді совєтського винаходу не притягли до відповідальности. Вийшла б надто голосна й неприємна справа, що до речі могла кинути світло на нікчемність тодішнього наркома оборони. Мільруд, загарбавши добрі гроші, просто зник з київського обрію. До речі, разом із ним зникло й подиву гідне гасло „стріляти по-стахановському". На цьому ставимо останню крапку в своєму правдивому оповіданні „Карафка в павутинні".

_________________

* Saint Ignatius of Loyola (1491-1556), баскський священик і теолог, засновник ордену єзуїтів.

** Джерело знимки http://nowahistoria.interia.pl/historia-na-fotografii/przedwojenna-krynica-zdjecie,iId,1638320,iSort,5,iTime,1,iAId,134959

До роковин відходу сл. п. Михайла Островерхи

"...Сумні вечори. Ходити по місті можна лише до 9-ої години вечора. Стою при вікні в помешканні знайомих, які мене прихистили в себе. І дивлюсь на палаючий у морі світла пропаґанди Львів. У яркому світлі палають червоні прапори на ратуші, на воєвідстві. Від часу до часу несеться вівкання й заводження пісні з нічних челюстей ночі. Це ситі й добре одягнені ґепісти, роз'їжджаючи службово на вантажних автах, виспівують і надають містові насторою непевного, якогось несамовитого, пекельного. Бо в такий час, коли вся армія, це тіні злидарів, виголоднілих та схуділих нуждарів, коли виснаження і голод та терор учинили з цієї армії якесь несамовите стадо макабричиих тіней, то й ці пісні ґепістів витворюють атмосферу макабричности. Споглядаючи на ці кістяки червоноармійців. які є синами нашого села, я розумію усю парадоксальність большевицького гимну: „Повстаньте гнані і голодні! ...Повстане військо злидарів!" Чи ж не собі вони, ці тіні жорстокої влади, співають ці слова? Чи ж важко передбачити, що таки прийде хвилина й вони, співаючи цей же гимн, кинуться на цих жахливої влади сатрапів-вождів?

А пильно придивившись формі будови голови Леніна - це ж найвиразніший кістяк смерти: символ Московії! Символ того, що приносить із собою ця Москва! Символ смерти, руїни душі, тіла, культури, релігії, усіх-усіх тих конструктивних цінностей Европи. Цей череп його є символом тієї задухи, недовір'я, фізичного і морального бруду, терору, донощицтва, розкладу фізичного і морального, отупіння, — дослівно: пранці душі й тіла. Ось це й зміст будови голови цього московського генія.
Заробітків немає, нема й гроша, а жити якось треба. В найдешевшій кухні для літераторів, журналістів, мистців і лікарів, при вул. Академічній 10/1, де обслуговують пані польки і жидівки, де видають денно до 400 обідів, — юшка і шматочок м'яса і окраєць хліба, — обід коштує 85 сотиків. Наші інтеліґенти ходять попід кам'яниці Львова й сіріють на тілі, недоїдаючи, а ще більше на душі. Бачив я інколи, як до цієї дешевої кухні крадьки, чужо й непевно заходили їсти Михайло Струтинський і Петро Сагайдачний.
Товариство Письменників і Журналістів ім. І. Франка мало в Зембанку й Центробанку своїх до 1000 злотих разом ощадностей. Роман Купчинський, як голова цього товариства, — хоч воно вже перестало існувати, — зробив те дуже добре й по-товариськи, що поручив Василеві Сімовичеві вибрати ті гроші і по малій сумі, нишком, роздавати допомоги старим членам нашого товариства. І так отримав і я — по 10 зл. кожноразово - 60 злотих. Скупенько якось проживав я. [...]"
Зі статті М. Островерхи "З пожовклих сторінок 1939—1940"
“Свобода”, 18-го травня 1955

Сл. п. Михайло Островерха,
хорунжий УСС, хорунжий УГА, начальник культурно-освітнього відділу Запорозької дивізії, член Військової управи “Галичина”, редактор тижневика Дивізії Галичина “До перемоги”, письменник, публіцист, мистецтвознавець.

У вівторок, 17-го квітня ц.р. [1979], у своєму помешканні в Бруклині, Н.Й., помер несподівано на удар серця, на 82-му році життя, багатого в добрі діла для добра Батьківщини - сл. п. ред. Михайло Островерха. Похоронні обряди почалися у середу й Страсний Четвер, 18-го й 19-го квітня 1979 року в похоронному заведенні Петра Яреми в Ню Йорку.
Заупокійна Тризна відбулася в парафіяльній залі церкви - пам'ятника св. Андрія Первозванного. ...За дозволом вдови, пані Олени й погодженням приявних на тризні учасників похоронів, останній промовець запрезентував приявним живе слово померлого, награне на маґнітофонній стрічці, в суботу, 31-го травня 1975 року, під час Ювілейного Вечора, що його влаштувала Пластова Станиця й Управа Українського Народного Дому в Трентоні, Н.Дж., в пошану тоді ще живого й життєрадісного усусуса й редактора Михайла Островерхи. Протягом 15-ти хвилин, неначе живий, промовляв до приявних на тризні тількищо похований тут, на цвинтарі, а в 1975 році ще живий Ювілят. Немов би козак, стрілець, що прощався зі світом, він розказував своїм слухачам про грозна Червоної Калини, що раз-у-раз падають на землю там, на нашій не своїй землі та тут, здавалось би, щасливій американській землі...
"Свобода", 26 липня 1979

Малюнок Едварда Козака

Сл. п. Михайло Островерха:
“Бідна ото наша традиція! Та ще й біднішою стає. Не тільки нищать її завзято москалі, поляки й інші їх помічники, а й ми самі! І то політична еміґрація! Загирюємо нашу традицію. Русь віддали москалям. Нашу маму, святу старослов'янську мову викинули легкодушно з церкви, щоб зберігали її москалі. Назву нашої тіснішої батьківщини — Галичина, що є сіллю в оці Москви, бо ж це українська ірредента, П'ємонт, викинули з уживання, бо так воліє “старший брат”. А на це приходить Україна, або Західня Україна. І безкритично пишемо: “Народився у Тростянці, Україна...” І так прославлену велику Україну зменшуємо до повітової Словаччини, до Монако, Люксембурґу. Таж Тростянців у самій Галичині є три села, в Україні знаємо ще два Тростянці. Ще коротка заувага до назви Західня Україна. Зараз по нашій програній, чи не в 1922 р., Москва зорганізувала в Галичині з наших москвофільських “ступайків” комуністичну партію, назвавши її Комуністична партія Західньої України. В 1939 р. Москва ледве встигла поставити на землі Галичини свій лапоть, як проголосила: Західня Україна. І “наські” вхопилися за цю назву з захопленням! І то якраз ті, хто найгарячіше деклямував про Україну! Так, неначе б назва Галичина, славна минулим, та валила Україну!.."
З книжки "Спадщина", Нью-Йорк, 1989

Малюнок Миколи Бутовича

МIЖ ДВОМА СВIТАМИ

В "Гомоні з далека" писав він про себе: "Як оглянусь — далеко ж я відійшов! І далі йду й покидаю милі літа. Ще трішки, ще рік — два — шість, а може й завтра, із очей зникне шлях, що ним я пройшов. І стане — далеко, давно. А це давно влазить усе глибше, усе болючіше в серце, в душу, як терня впялюється..."
І зник той земський, життєвий шлях для хворого на серце Михайла Островерхи вранці 17 квітня 1979 року в його помешканні в Бруклині на 83-му році життя заслуженного громадянина, Усуса й письменника. З ним відійшов у Вічність ще один із нечисленного вже гуртка тих, що піднімали Червону Калину й творили стрілецьку легенду. Належав від 1914 року до збройної формації УСС, яка видала визначних поетів, письменників, композиторів, мистців-малярів і творців української культури. Згадати б тільки Р.Купчинського, В.Софронова-Левицького, Л.Лепкого, І.Іванця, Ю.Буцманюка, Ос.Сорохтея, Л.Перфецького, М.Гайворонського, С.Ріпецького. Кожний із них залишив по собі місце, якого вже ніхто не заповнить. Михайло Островерха, колишній активний учасник нашої Визвольної Війни в рядах славних Усусусів, із зброєю в руках воював за волю України, а опісля, як письменник, журналіст і мистецький критик збагачував нашу культуру.
На узгір'ї, вище старовинного бучацького замку, зруйнованого 1672-го року турецьким султаном та козацьким військом Петра Дорошенка, стояла хатина бідної міщанки-вдови. В ній прийшов на світ 1897 року Михайло Островерха. Вчився і виховувався у конвікті О.Василіян у Бучані. До кінця життя вдячно згадував своїх катехитів і учителів Регушевського, Евстахія Барановського, Андріяна Добрянського, Ясінського, Вайгеля, Мазура, Винара, Фещенка, Йос.Скрутеня, Януарія Коциловського й Градюка. В патріотичному дусі вихований хлопець рвався до Українських Січових Стрільців, коли вибухла I-ша світова війна. Але добра мати "загородила йому кописткою шлях у похід і він із гіркотою в серці ждав на щасливий 1915-й рік, коли міг опинитися серед найкращого товариства: УСС". Як стрілець, перейшов усю українську визвольну війну і, після її прогри, польський табір полонених, а опісля вибрав незавидний шлях українського професійного журналіста й письменника.
Восени 1916 року над річкою Ценівкою, коли, після довгої оборони, сотня Сушка була оточена москалями, Островерха попав у російський полон. В перших місяцях 1917 року, як полонений, працював в "Етапі Юго-Западного Фронта", де вів "журнал ісходящіх і входящіх бумаг". Від дитинства любив Островерха пристрасно театр і мав гарний ліричний тенор, тому випадково, щасливим збігом обставин, опинився у військовому театрі. Коли Етап пересунувся на Схід до Бару, приїхав з фронту якийсь полк і давав у залі історичну драму Старицької-Черняхівської "Мазепа", а далі "Наталку-Полтавку" безкоштовно на всі вистави. В жовтні 1917 року його Етап був уже в Корці на Волині й тут мав Островерха щастя виступити на сцені. Театр давав спершу російські і українські п'єси, а згодом тільки українські. Вів його режисер Яблоков, артист театру Соловцова в Москві. Хтось із етапних вояків-службовців сказав Яблокову, що Островерха має "хороший голосок" і той запросив його до хору, а незабаром сказав до нього: "Ей, ти, австріяк! Ти будеш Петро в "Наталці-Полтавці"! Не безпокойся, будеш ти вєліколєпний Петро!" Островерха, спершу збентежений, виступив по кількох пробах у грудні 1917 року на сцені.
При кінці квітня 1918 року за спонукою сотника Романа Сушка, що був тоді в Києві в Січових Стрільцях, Островерха покинув Яблокова й подався в Галичину до давніх друзів, Усусусів. А далі прийшов тиф у Тульчині, а коли хворий Михайло переміг гарячку, мусів під командою полковника Є. Мишківського пробиватися під Чорним Островом із большевицького оточення. Брав участь у поході на Київ у серпні 1919 року. Ціле життя жив спогадами про події визвольної війни й часто писав про них. Ось уривок із "Гомону з далека": "Болить мене туга за тобою, Рідна Земле!... Як згадаю бо ті глибинно-сині небеса над тобою, що в них ходить таке щире, добре, наше сонце! Як згадаю, як то в тих небесах пливуть білі хмаринки й несуть із собою гомін пісні жайворонка! Як згадаю ті волошки, що в шумах вітру розмовляють із житами, то так мені стає банно, що туга, як буревій, гонить серцем, мов перекотиполем, по степах, полях, дорогах і стежках нашої України. В таку хвилину лине моя думка, обнявшись із тим серцем, у роки наших кривавих походів за волю. Зупиняється на полях, на обніжках, на суголовках, у балках, на схилах гір: я схиляюся над могилами тих, що своє життя для батькивщини склали...". А в спогаді "Пантерей", поміщеному в "Америці", згадував з тугою сотника Носковського, що завзято наступав на москалів під Раковецьким лісом, і сотника Андрія Мельника, що "затиснувши шапку на зад голови, ішов як у дим на чолі сотні", і красуня сотника Яримовича, що "не гірше списався в боях", і сотника Романа Сушка, що "таки найгостріше йшов", а з ним четаря Петра Франка, що "йшов дещо неуважно, бо за кожним розривом шрапнелі шукав за алюмінієвою шапочкою", і завжди стриману хорунжу Софію Галечко...
Добру заправу дістав Островерха до письменницької і мистецької діяльности в Пресовій Кватирі УСС. Коли панувала тиша на фронті й не було боїв з москалями, наприклад, в Соснові, у Пресовій Кватирі кипіло літературне й мистецьке життя. В сільській хаті лунали нові пісні, творилася нова поезія, поставали нові малярські картини й карикатури. Працювали там майстри слова, кольорів і ліній, які черпали надхнення з фронтових подій і творили стрілецьку історію. Серед них треба згадати Р.Купчинського, Льоню Лепкого, Моля Голубця, Гриця Труха, пізнішого Василіяника, Івана Іванця, Юл.Буцманюка, Ос.Куриласа, Ос.Сорохтея, Юл.Крайківського та ін. У Пресовій Кватирі збігалися всі новини з фронту, із Штабу, а найважливіше — з Відня, з Бойової Управи. Після війни написав Островерха нарис із життя УСС "Коли цвіла калина", де показав цікаву ґалерію стрілецьких типів.
Звільнений із польського табору інтернованих, вернувся Михайло до Бучача. Довгий час ходив у сірій солдатській шинелі, в чоботях, з петлюрівкою на голові. Хоч був старший, товаришував із нами, гімназистами, і був свого роду нашим виховником. Показав нам культ кривавої стрілецької слави, розбуджував у наших серцях тугу за гарними днями визвольної боротьби. Багато писав, виступав в аматорських виставах і концертах, малював, а інколи мандрував по околичних селах, відвідуючи священі доми. Всюди його вітали, особливо в домах, де були дівчата, бо вмів цікаво розказувати й чарував їх своїм гарним й ніжним голосом. Згодом дістав від єп. Хомишина стипендію на студії співу й поїхав до Риму. Там вивчав італійську мову й полюбив Італію, до якої опісля досить часто їздив. Повернувшись, дав навіть у залі Музикального Інституту у Львові власний концерт. Зрозумівши, що співацької кар'єри не зробить, закінчив студії співу й посвятився журналістичній і письменницькій праці. Приїхавши до ЗСА, довгий час дякував у церкві на Бронксі, бо мав гарний голос, був дуже релігійний та знав усі церковні напіви й пісні. Написав і видав кільканадцять вартісних книжок. Чимало перекладав із італійської мови, писав ескізи й нариси, оповідання і етюди. Відзначався оригінальним обривчастим стилем. В наших часописах поміщував часто рецензії з мистецьких виставок.
Із смертю Михайла Островерхи збідніла українська культура, що її творила славна стрілецька гвардія. Після недавньої смерти Р.Купчинського, П.Постолюка й М.Островерхи осиротіло видавництво Червоної Калини, а з ним і вся українська громада.
Хай же Бог прийме заслуженого Покійника у свої хороми й дасть йому вічний відпочинок, а земля Вашінгтона хай буде йому легкою!
Чікаґо, 1979 р.
Iван Боднарук

http://ukrlife.org/main/cxid/bodnaruk22.htm