«Не забувай! / До тебе, рідний краю наш, / ми вернемо! Чекай!» Леонід Мосендз

 

13 дня жовтня 1948 року в місті Blonay, Швайцарія, не перенісши другої операції на легенях, помер поет, прозаїк, вчений Леонід Мосендз. Йому йшов 52-й рік.

Пом'янімо...

* * *

У татарви шукали оборони,

людьми татарськими воліли бути,

бо ханські вже миліші були пута,

аніж свої, князівськії, закони.

Ставали в Посполитій Кисілями...

(В гостині більш подобалось, ніж вдома.)

Від справ чужих не відчувалась втома,

хоч душі й руки крились мозолями.

В Палаті Грановитій розбивали

собі лоби, чолом цареві б’ючи.

За ранги та за цяточки блискучі

і вольності, і звичаї міняли.

Імперіям були все вірні слуги

і ширили до безтяму простори...

Раби-Баярди, вірністію хворі,

за честь чужу — свою дали в наругу...

Все барвилось: у чорне, злотне, біле,

все мріяли про східного владику...

Від довголітнього, від вікового звику

й червона мла вам очі засліпила!

А ще кому знесете ви данину?

Яким варягам зложите присягу?

Яку чужу прикрасите ви сагу?

І перед ким ще схилите коліна?

Леонід Череватенко

„БЕЗОДНЯ СМЕРТИ І БЕЗОДНЯ ЖИТТЯ СПІТКАЛИСЬ НА МЕЖІ...”

З листа, писаного друзям незадовго перед відходом із життя: „Перед роками снився мені сон: був я на небі, на широкій хмарі й під темним зоряним небом, і ангел показував мені будинки. А в одному була вітрина велика за склом, і там стояли на чорних підставцях блискучі діаманти. Бачу їх! „Це народи світу”,— сказав ангел. „А де ж Україна?” — запитав я. „Ось!”— і показав на 7-й з ряду діамант. Не був він великий, як ті перед ним, але стрункий і блискучий, наче готична вежа... І досі пам'ятаю, досі відчуваю я той трепет”.

Вихопилися ці слова із серця Леоніда Мосендза. Видатний письменник, видатний науковець, видатна особистість української еміґрації, він фактично залишається невідомим в Україні, що є великою несправедливістю як щодо Леоніда Мосендза, так і щодо всієї української культури.

Народився він у місті Могилеві-Подільському 8 серпня 1897 року. Мосендзів родовід багатий і складний: серед його предків були українці, поляки, литвини (білоруси), навіть греки, в родині мирно співіснували православна і католицька віра. Втім, родина і середовище, в якому зростав Леонід, були російськомовні. Мати — дочка лісника з Волині Лясковця (пізніше це прізвище правитиме Мосендзові за псевдонім). Батько Марко Мосендз, як подають довідники, був службовцем, але служив він управителем маєтностей у польського поміщика. Маючи перед очима прикрий приклад (рідного брата за українство запроторили до Сибіру), він зробив для себе належні висновки, був законопослушний — далі нікуди, отож дітей своїх (окрім Леоніда, було ще двоє хлопців і дівчинка) виховувати намагався у тому ж дусі. Та їх, безперечно, виховувало ще й оточення, простий люд, а він на Вінниччині вперто не хотів зросійщуватися і розмовляв по-українському. Це западало в душу, відкладалося десь у підкірці, в серці чутливого дітвака. І, звичайно ж, величезне враження справив на нього Шевченків „Кобзар”.

Батько помер, коли Леонідові було сім років. Вони з матір'ю переїздять до Явтушкова, потім до Яришева (Могилівський повіт). У Яришеві Леонід 1911 року закінчив початкову школу, після чого вступив до учительської семінарії у Вінниці. Слідом за Олександром Довженком, який в той же час проходив курс наук у Глухівському учительському інституті, повторити міг би слово в слово: „Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою. З нас готували учителів — обрусителів краю. В Київській, Подільській і Волинській губерніях до нашої платні згодом додавалась якась надбавка, здається, вісімнадцять карбованців на місяць — за обрусіння краю”. Закінчивши навчання (1915 p.), Леонід Мосендз короткий час учителює, потім потрапляє до війська. На румунському фронті його й заскочила революція 1917 року. Мало сказати, що він зустрів політичні і соціальні катаклізми непідготовленим — Леонід Мосендз просто не розумів, що діється навколо. Наведемо красномовні його свідчення: „...до 1918 року я був російським (не малоросійським) патріотом”; „...коли була 1913 р(оку) перепись — всі написали, що вони малороси, лише я й один ще — що ми „русскіе”. Був я російський патріот”. Але: „...за 1 місяць з мене був український націоналіст”. Відбулося це, поза сумнівом, не тільки внаслідок читання „Кобзаря” Тараса Шевченка та „Історії України-Руси” Михайла Грушевського. Передовсім Мосендзову свідомість перевернули конкретні історичні події, те потужне піднесення українського духу, яке Володимир Винниченко назвав „відродженням нації”.

Тепер, гадаємо, зрозуміло, чому Леонід Мосендз опинився в армії УНР, де й прослужив як старшина, тобто офіцер, майже рік. Після чого залишає свою частину й далі вчителює. І це — в самий розпал громадянської війни. Що сталося? Називають різні причини: смерть матері; загибель старшого брата, який воював у тій же петлюрівській армії; кепський стан здоров'я. Близькі йому люди говорили ще й про внутрішнє сум'яття, про неможливість примирити ідею з тими засобами, якими вона реалізувалася в житті. Мовиться, звісно, про національну ідею.

Хоч як би там було, але 1920 року вчитель Мосендз разом з розбитою армією УНР відступає до Польщі. Спершу працював у місті Ченстохові в українській бібліотеці, а 1922 року подався до Чехо-Словаччини, до Подєбрадів. Хотів здобути нову спеціальність в Українській господарській академії. Проте всі його дипломи не мали там чинности. Довелося вступати на матуральні курси реальної гімназії. Навчання хіба що тішило завжди Мосендза. 1923 року він, закінчивши матуру, вступає до академії на хіміко-технологічний факультет. А 1928 року його залишають асистентом при кафедрі професора В. Іваниса, згодом запрошують на кафедру чеського професора Вондрачка в політехнічний інститут міста Брно. Леонід Мосендз стає фахівцем з переробки нафти, захищає 1933 року докторську дисертацію на цю тему. Він друкує висліди своїх досліджень у спеціяльних журналах, наукова діяльність приносить йому европейську відомість. Додамо: цілком заслужену.

Той сам закон напрямно-точних ліній

обмежує обчислений кристал,

і снігові зірки, й волошки сині,

і мутно нашарований опал.

Спіраль стихій на скрайніх межах неба,

прудкий в орбітнім леті електрон...

Від сяйв зеніту до глибин Ереба

один у Необхідності закон.

Його пізнать від альфи до омеги.

Йому віддать напруженість турбот.

Від точки охопити аж до Веги

матерії незупинимий льот.

Невідомо, яких глибин наукових сягнув би проникливий розум Леоніда Мосендза: скрізь, за що б не брався, він щось відкривав нове. Кажуть, він одним з перших розгадав секрет „важкої води”. Але — чи в мистецтві, чи в науці — працювати неможливо, якщо за тобою не стоїть держава. Твоя держава з усіма її вагомими арґументами — технічною озброєністю, природними ресурсами, фінансами. З незалежних, мовляв, від неї обставин Українська господарська академія припинила своє існування. В пошуках хліба насущного Леонід Мосендз опиняється на Закарпатті. 1937 року він влаштовується вчителем комерційної школи в місті Хусті. Невдовзі угорські фашисти окуповують Закарпаття, нищать молоду Карпатоукраїнську державу, і Леонід Мосендз тікає до Братіслави, де знаходить постійну працю в Дослідному інституті виноробства — і таки досліджує, удосконалює технологію, друкується в спеціяльних виданнях. Відчувши себе і морально, і матеріяльно певніше, одружується з чешкою Маґдалиною Паланковою. У них знаходиться донечка Марійка.

Отже, виснажлива праця щоденна — задля шматка хліба насущного. Напружена діяльність наукова. Участь у боротьбі політичній: Леонід Мосендз увійшов був до так званої Леґії українських націоналістів, що стала однією із структурних основ широковідомої і широко розгалуженої ОУН. Та про це мова нижче... Навіть при шаленій Мосендзовій невтомності, цілеспрямованості, енергійності названого вистачило б на кілька життів. А додайте до цього ще й невиліковну хворобу (сухоти), що гризла Мосендза зі студентських років! Де й коли знаходив він час і сили на літературну творчість? А він же писав постійно, писав з цілковитою самовіддачею, писав натхненно. Писав по-своєму — творив.

Ще в дитинстві Леоніда Мосендза відвідувала рима, але про ці його поетичні спроби ми не знаємо нічого. Крім одного: це були російські вірші. Знаємо також, що віршував Мосендз і перебуваючи в армії. На еміґрації його визнали одразу як поета.

І як поет, і як особистість Леонід Мосендз мав, зокрема, неабиякий вплив на формування Олени Теліги. До речі, це він був її вчителем, коли вона готувалась до матуральних іспитів у Подєбрадах. Щоправда, вони, залишаючись друзями, потім розійшлися ідейно.

Твоє життя — холодний тихий став,

Без темних вирів і дзвінких прибоїв,—

писала йому колишня учениця у знаменитому вірші „Лист”. Але на літературному терені вони співпрацювали добре, мирно публікувалися в тих самих виданнях: входили (разом з Олегом Ольжичем, Євгеном Маланюком, Юрієм Кленом) до, „вісниківської квадриги”, тобто групи літераторів, згуртованих довкола журналу „Літературно-Науковий Вісник”. Саме тут Леонід Мосендз видрукував рідкісний тоді цикл — вінок сонетів „Юнацька весна”, присвячений Праматері Роду.

Ти ллєш вже мого роду вічне море,

сама для нього вічне джерело.

О, знаю я: тобою це було

засіяно прапредківські простори!..

Та ще нові лани для роду зоре

твоїх нащадків міцнеє рало!

І буде: під єдинее берло

збереться рід в величному Соборі,

благословить побідницю віків,

благословить Праматір юнаків,

Праматір всього чину, жертви, віри...

І путь геройства, вічна і ясна,

почнеться Роду в життєвому вирі,

як зацвіте юнацькая весна.

Ні, щось не дуже воно скидається на холодний тиші став!

„Письменником бути — це покликання Боже”, — казав Леонід Мосендз і не зраджував цього переконання. Творчість і служіння літературі — то для нього тотожні поняття. Вільного часу практично не було, і Мосендз уривав нічні години для писання. Друкує в буковинському журналі цикл поезій на біблійні теми. Завершує поему „Вічний корабель”* — на матеріялі нідерландської історії XVI ст. Проблема — не лише нідерландська: як боротися з окупантами, еміґрувати чи не еміґрувати з рідної країни? Проблема хвилювала Мосендза особисто, й він, зрештою, дійшов висновку: „для України працювати можна і не в Україні”... Першою виданою книжкою Леоніда Мосендза стало есе „Штайн — ідея і характер” (Львів, 1935). Пояснимо: барон фон Штайн — герой визвольної боротьби німецького народу й організатор европейського спротиву Наполеонові.

1936 року з'являється у Чернівцях автобіографічна повість Леоніда Мосендза (потім, до речі, перевидана двічі) „Засів”***. Наступного року Іван Тиктор видав у Львові збірку Мосендзових оповідань „Людина покірна”****, в основу яких покладено безпосередні враження Мосендза від громадянської війни на Україні. 1939 року виходить (у того ж таки Івана, Тиктора) збірка новел „Відплата”, сюжети яких поспіль запозичено з європейського середньовіччя, й Відродження. І лише 1941 року в Празі („друкарня протекторату Чехії та Моравії”) з'являється збірка Мосендзових віршів „Зодіяк”**, до якої ввійшли поезії, написані 1921— 1936 років. Поява її пройшли майже непоміченою: книга явно запізнилась до читача, якому здебільша було не до поезії, такі настали часи. Довкола вирувала, світова війна, і це не могло не позначитись і на творчій, і на особистій долі Мосендза.

Було вже сказано: він слабував на сухоти, регулярно лікувався. Умови воєнного і повоєнного життя не сприяли зміцненню здоров'я. Та й політична ситуація,, що складалася в Чехо-Словаччині, Мосендза не дуже радувала. 1945 року він мусив залишити родину в Братіславі, а сам переїздить до Австрії. Спочатку проживає в Інсбруці, згодом у Зеефельді, сподіваючись на цілюще й чисте гірське повітря. В Інсбруці 1945 року виходить поема „Канітферштан, на українську мову перелицьований”, присвячена дружині Магдалині Паланковій. „Доньці Марійці на спомин і пригадку” він пише 1946 року поему „Волинський рік”, в якій змалював себе, свою родину, відкрив таємниці свого походження. Поема „Волинський рік” була надрукована 1948 року в Мюнхені.

В Інсбруці Леонід Мосендз познайомився з Освальдом Бурггардтом (Юрієм Кленом). Вони сподобались один одному і заприязнились. У цьому немає нічого дивного: це були споріднені, що називається, душі. Обидва невсипущо, до виснаження трудилися, обидва потребували розрядки. Юрій Клен запропонував Мосендзові співавторство у творенні образу „вічного українця” і нестримного графомана Порфирія Горотака. До них приєднавсь художник і літератор Мирон Левицький. Ось ці троє і народили на світ „Дияболічні параболи”, що вийшли 1947 року в Зальцбурзі. Передмову „Про автора” написав Леонід Мосендз: „Читаючи його плинні, звучні вірші, читач не раз спиняється перед питанням, чи має перед собою першу бурхливу поезію, перший Strum und Drang молодої душі, що з півсвіту назбирала вражінь і знаннів, та не встигла ще їх упорядкувати, чи, може, тонку гайнівську іронію досвідченого мандрами поета, намножену на барвистість образів і несподіваність стилістичних зворотів. У кожному окремому випадку читачеві самому доведеться рішати це питання.

Ця ж збірка являє собою цікаву появу, що їй досі немає прикладу в нашій літературі. Вона містить у собі вірші з різних років, отож є між ними незрілі юнацькі, є й цілком досконалі формою, які свідчить, що поет на шляху остаточно значити себе і самовизначитися.

Крізь глузи й іронію проривається „гострої розпуки гострий біль” (Микола Зеров), адже й сам Леонід Мосендз перебував „на шляху остаточно зшити себе і самовизначитися”. Втім, доля не була до нього прихильна, скоріше навпаки.

Туберкульоз відновився і спалював Мосендза живцем. Грошей на лікування не було звідки взяти. Геть виснажений, позбавлений засобів прожиття, він погоджується на пропозицію земляків, бо іншого виходу не знаходив, і в грудні 1946 року переїздить з Австрії до Швайцарії, де його на кошти американської допомогової організації влаштовують у санаторій Мотекс (містечко Бльонав). Добрий медичний догляд, чудовий клімат — все це затримало перебіг нещадної хвороби. Леонід Мосендз, як ніколи, багато працює: листується, вивчає чужі мови, читає, читає — і пише. Пише дитячі казочки для своєї донечки Марійки, зоставленої в Братіславі. Пише оповідання. Пише поему „Дні життя і смерті козака Мамая”, надихану міфом про Сізіфа і власними спостереженнями над реальністю.

Що мучило його, над чим він болісно розмірковував, чому не знаходив спокою? Він був приречений долею на пошуки істини і до кінця своїх днів дошукувався правди. Він шукав сили, наснаги, спроможної втримати людину від злочину, від протиприродних, хибних ' рішень і вчинків. Хоча історичні, суспільні, політичні обставини зовсім цьому не сприяють. Двадцяте століття свіжіші явило могутню субстанцію, що загрожувала не лише нормальному, а й просто існуванню вільної, свободомислячої людини: тоталітаризм. Леоніда Мосендза лякав тоталітаризм як комуністичний, так і антикомуністичний: небезпеку він почував, чув, бачив і з того, і з іншого боку. З-під його пера виходить памфлет, спрямований проти... Миколи Хвильового — „Знесвячування храму”. Леонід Мосендз піддає їдкому аналізові ідеологію націоналізму. Так, нація — те, що дає людині ґрунт під ногами, опертя в просторі і часі. Без підтримки нації не виживе, не зуміє проіснувати людина, більше того — без нації людина не має права на життя. І все-таки: де та межа, до якої людина може дійти, але яку переступити — сором, гріх, табу? Є вона чи її немає — ця межа, цей кордон людської моральности? Про це Мосендз думав, над розв'язанням цих „проклятих питань” бився. Ось уривок з листа до Шумовських, давніх і близьких приятелів: „Ви говорите про недоговореність Донцова. Маєте рацію. Мабуть, у мойому романі знайдете відповідь. Бо мірилом речей є людина. І ніколи не можна буде добробуту людства осягнути злочинними засобами. Ціль ніколи не освячує засобів, і коли наші наці(оналісти) про це забудуть — буде з ними великий капут... Любов до України велика річ, але треба ще собі усвідомлювати, навіщо нам тая Україна потрібна. Бо якщо ми в ній запровадимо своє НКВД, як вже смакують фітільовщики, то чи варто мати Україну?”

Роман, про який згадує Мосендз,— це „Останній пророк” ******. Роман про предтечу Ісуса Христа Іоанна Хрестителя. Роман про виникнення, розвиток і суперечності християнської ідеології. Тобто (це всі розуміли) ідеології націоналізму. Насамперед українського, але й не тільки українського — всякого. Над „Останнім пророком” Леонід Мосендз працював до останнього віддиху, цьому творові подаровано було весь життєвий і мислительний набуток письменника. Роман, що увібрав у себе гіркий досвід цілого покоління, не міг усім сподобатись. Власне, він і писався з розрахунку на безкомпромісну полеміку. І цим пояснюється, чому „Останній пророк” вийшов (з глибокою і щирою передмовою Богдана Кравціва) тільки через дванадцять років після смерти його автора. І то — лише три частини. Четверту, найголовнішу, підсумкову, ідейні супротивники Леоніда Мосендза приховали так ретельно, що й досі навряд чи хто (крім утаємничених осіб) скаже з певністю: збереглася вона, ця частина, чи ні? Про неї ані слуху, ані вісти.

Як і належить стоїкові, Леонід Мосендз розлучався з життям мужньо. Те, що недуга невиліковна, для нього не становило таємниці. Прагнув одного: якомога більше встигнути. У вересні 1948 року йому зробили операцію: вирізали ззаду п'ять ребер, щоб якось стиснути зогнилі легені й уповільнити туберкульозний процес. 12 жовтня Мосендзові зробили другу операцію, ще важчу й небезпечнішу. Він ще встиг написати листа: „Настрій у мене мінорний. Хоч і докучило вже бути довше хворим. На видужання є добра надія. Але... серце моє отруїли бацили, воно слабне”.

Серце його, змучене надмірними навантаженнями, не витримало. Наступного дня Леонід Мосендз помер. В останню путь провели його двоє земляків, лікарі й санітарки, які полюбили незвичайного хворого. А молитву над могилою прочитав протестантський пастор: від послуг священика Російської православної церкви Леонід Мосендз відмовився ще за життя.

Спадщину його не зібрано й не видано понині. Дослідники не оминають Мосендза увагою, проте в оцінках їхніх лунає подеколи недоречна зверхність. Ось що, наприклад, написали в „Координатах” Богдан Бойчук і Богдан Рубчак: „Мосендза можна назвати „культурним поетом” — з усіма позитивними та негативними значеннями цього терміна. В нього був талант не дуже широкого діапазону; але він культивував його з наполегливістю вченого”. Ця зверхня інтонація бере початок у не менш поблажливій характеристиці Євгена Маланюка: „...справжнім покликанням Л. Мосендза була наука, в нім-бо корінився вчений в найточнішім значенні цього, на жаль, так стертого за останній час слова”.

Маланюкова оцінка, яку охоче розтиражували різні видання, є принаймні суб'єктивною. Поета слід оцінювати передусім за найвищими його досягненнями. А Леонід Мосендз і в ділянці поетичній створив помітні цінності. Що це так, не інакше, читач переконається легко. Навіть переглянувши пропоновану добірку.

"Вітчизна" №3-4, 2004 р.

 

ОСТАННІ ЛИСТИ ЛЕОНІДА МОСЕНДЗА

https://lesinadumka.blogspot.com/2021/10/blog-post_22.html

Леонід Мосендз

БАЛАДА ПРО ПОБРАТИМА

Разом зі мною виріс він,

друг щирий, більш ніж брат,

син чорнобровий злотних піль,

стрункий син білих хат...

Носив багато він імен:

Петро, Данило, Гнат...

Замерзле плесо, житній лан,

таємно-темний бір,—

усюди були з другом ми!..

Дитячий бачив зір,

як жаром папороть цвіте

і де блука опир...

На шкільній лаві пліч-о-пліч

сиділи ми роки

і разом мріяли в садку

над закрутом ріки,

нас той сам дотик хвилював

дівочої руки.

А потім розлучились ми

на кілька довгих літ,

та знали все, куди життя

скеровує наш хід,

не загубились у юрбі,

не стратили свій слід.

А пригадаю, як і де

зустрілися ми знов.

Над нами маяла тоді

по-перше коругов

та, на якій стоїть девіз:

завзяття і любов!

Під нею з другом ми пройшли

увесь той довгий шлях...

через Гетьманщини піски,

по Таврії ланах,

під тьмяним вітром степовим

по балках і ярах...

Він завжди був, той щирий друг!

Був друг! Це більш ніж брат!

Внук побратимів січових,

син українських хат...

Імен багато він носив:

Петро, Данило, Гнат...

II

Де Збруч гадюкою крутнув

і звив сріблястий хід,

де здаля дзеркало Дністра

сталевий шле привіт —

там Медобори ми в імлі

прощали напослід...

Ще раз, ще раз. Піддать набій!

Хай це останній стріл...

Та кинуть зброю ворогам

ніхто не має сил.

І ще набій, і знов шрапнель,

і знов луна до сіл,

до лук, до гаю, до ріллі

грімке: «Не забувай!

До тебе, рідний краю наш,

ми вернемо! Чекай!

А ти оці останні дні,

Вкраїно, пам'ятай!»

Кінець... Замок з гармати геть...

Чекає чужина...

Та побратима мойого

не вгледіла вона.

Він випив келих завзяття

від вінця аж до дна.

Ще здаля бачили його,

за ним замкнувся бір,

і ще востаннє зброї блиск

побачив дружній зір...

І поглинула чужина

нас у шумливий вир...

 

* * *

Осіння ніч... Коротка, як і влітку...

- Ніщо не вдієш, дівчино, прощай!

- Я буду ждать. Повернешся ти швидко?

Я буду вірною!.. Не забувай!..

Був ясний ранок. Злотом старовинним

прозорився напроти сходу ліс.

Усе здавалось довіку незмінним,

як ти сама в спижевій рямці кіс.

Та я через далеке і прадавнє

минув межу твоїх здогадних меж!

Чи ж ще ти, Пенельопо-Ярославно,

снуєш безплідність килимних мереж?

1941

 

Є. Маланюкові

Мені здається: це когорти,

ряди твоїх метальних слів.

Здіймаєш тризубий прапор ти

над військом предківських степів.

Знова торують легіони

шляхи задернілих доріг...

О, хто поставить перепони

оцій розмірності каліг!

А вождь глядить звитяжним оком

на міць не зірваних ще пут,

здіймає вгору меч високо

і заслухається в салют...

Та тільки ніч над містом шатер

почне зміняти черги чат, -

зникає вождь і імператор

і днини відгуки мовчать.

 

МІЙ ШПИТАЛЬ

Безодня смерти і безодня

життя спіткались на межі,

а на лезі її сьогодні

знова нап'ятий він лежить.

Лежить, мов жертовна офіра,

якій жерців байдужий спір,

і тільки існування міра

вся зосередилася в зір.

Та у серпанку гарячковім

він нерухомістю повік

зорить на дні минулі знову

аж по грізний двадцятий рік.

Але нема жалю, ні суму,

що все було, мов не було,

і стало тільки змістом думи,

лише луною прогуло...

Встає майбутнє. І могили

вчорашні - це його межа...

Яка ж це мука - буть безсилим

під лезом смертного ножа!..

1941

_________________
* Л. Мосендз. "Вічний корабель". Прага, 1940
https://diasporiana.org.ua/poeziya/mosendz-l-vichnyj-korabel/
**Л. Мосендз. "Зодіяк". Вірші (1921-1936). Прага, 1941
https://diasporiana.org.ua/poeziya/mosendz-l-zodiyak-virshi-1921-1936/
***Л. Мосендз. "Засів". Прага, 1941
https://diasporiana.org.ua/proza/mosendz-l-zasiv/
**** Л. Мосендз. "Людина покірна". Вінніпеґ, 1951 https://diasporiana.org.ua/proza/2127-mosendz-l-lyudina-pokirna/
***** Л. Мосендз. "Помста". Прага, 1941 https://diasporiana.org.ua/proza/mosendz-l-pomsta/
****** Л. Мосендз. "Останній пророк". Торонто, 1960
https://diasporiana.org.ua/proza/1899-mosendz-l-ostanniy-prorok/

"Безодня смерти і безодня життя спіткались на межі..." Останні листи Леоніда Мосендза

 

14 дня жовтня 1948 року в м. Blonay, Швайцарія помер Леонід Мосендз, не перенісши другої операції на легенях. Йому йшов 52-й рік...

Леонід Мосендз

МІЙ ШПИТАЛЬ

Abyssum abyssus invocat!

(Безодня кличе безодню!)

Ruysbroek Admirabillis*

Безодня смерти і безодня

життя спіткались на межі,

а на лезі її сьогодні

знова нап'ятий він лежить.

Лежить, мов жертовна офіра,

якій жерців байдужий спір

і тільки існування міра

вся зосередилася в зір.

Та у серпанку гарячковім

він нерухомістю повік

зорить на дні минулі знову

аж по грізний двадцятий рік.

Але нема жалю ні суму,

що все було, мов не було,

і стало тільки змістом думи,

лише луною прогуло…

Встає майбутнє. І могили

вчорашні — це його межа…

Яка ж це мука буть безсилим

під лезом смертного ножа!..

Яка ж це мука млосні сплети

і шепотливий тихий зов!..

Ні, чуть він мусить, як в багнетах

степовий вітер свище знов!

І знов пройти в геройській лаві

той шерег переможних днин

і дочекатись, як у Славі

з леґенди зродиться знов чин!

Знова вогонь в очах у жертви

і воля знов до вороття...

Це поглина безодню смерти

Безодня звитяжна життя.

1941

З листів Л. Мосендза до родини інж. Арсена Шумовського**

...Я був надзвичайно втішений, діставши Вашого ласкавого листа. Та й справді, теє грізне „миле минуле” залишилось в моїм серці разом з кавалком Гнівані, сучасткою якої були й Ви. Я часто згадував про Вас... Маю лише 2-х річну доньку Марійку, яка з дружиною залишилася в Празі. Тепер турбуюся про їхній приїзд сюди, але покищо безуспішно.

Я такий самий як і був: „тренірований на рєзвость”, як казали мені тоді, а тому сухий і „від віку” злющий, так, що всі бояться Мосендза. Був стільки разів хворий на легені, що ТБЦ немає вже чого гризти й з розпуки замінила мене, — принаймні я себе тим потішаю, але дійсно вона не любить старого м'яса (48 років), а шукає м’якенької „телятинки”.

Жию тепер в Інсбруці, працюю в Червоному Хресті, пишу...

27.IX. 1946.

...Я в Санаторії, пробую позбутися тепер своєї недуги.

На повернення до України я ще вірю. Лише, що я персонально туди вже не поїду. Я романтик, а все те, що було мені миле і любе, там — знищено й Україна тепер вже не та, що живе в моїй уяві. А працювати для України можна й не в Україні.

Моя дружина знаходиться в Братиславі й це, знаєте, краще поки. Бо вона там має дім, учиться (медицини), маленькій Марійці там добре, а тут лише б серце її боліло при мені і тіло страждало. Там їх не чіпакють, хоч радо хапнули б. Звичайно, не чехи й не словаки. Я пишу. Пишу охоче й багато. Мабуть, ще цього року пощастить видати закінчену поему „Волинський рік”, та кінчатиму роман „Останній пророк”, що його пишу вже шість років. Є в мене охота до праці. Може то як з рослиною, що спішиться чимскорше відцвісти, поки не засохла.

Я б радо переселився, але хто й де потребує мене з моїми бацилями?

Такої землі ще немає. Я вже так був урадувався, що Богомолець винайшов еліксир життя (бо не люблю смерти), а автор сам взяв та помер! От і еліксир!

...Моїй Марійці лише три роки й вона пише таткові та вірить, що він приїде. Боже, яке життя хороше!

14. VI. 47.

...Глюкозу при ТВС стосують не як лік, а як засіб для підтримання відживи, коли вже й шлунок нападений бацилями. Це не є лік, але мені впорскують усілякі інші, менше — більше сензаційні вакцини і сера, яких ще мої бацильки не коштували, але вони лише облизуються і нічого з того собі не роблять... В Америці тепер уживають проти ТВС стрептоміцин. Але від нього часто люди сліпнуть, а, подруге, його треба на 5000 швайцарських франків, себто 1300 дол. Ні, вмерти вже значно рентабельніше...

А знаєте, до мене сестра обізвалася з Кубані... Ах, нещасні вони там люди.

Боже! Дай здоров’я Труменові...

...Ваш старий підтоптаний (але ще не сивий)

Мосендз

27. VII. 47.

„Хто має матір — ще молодий”... кажуть. Молоді й Ви, якщо Ваші мати живуть! Дай їм Боже! А коли моя мати вмерла й її ховали, то пам’я таю, пані Ганна була на похороні. Був це січень, день вогкий, мрячний...

Відтоді я лише раз плакав...

Моя сестра на Кавказі. Була вислана (замість мене) до Казахстану, потім повернулася на Кавказ. Одружена 2-й раз. Чоловік дуже порядна людина, значно старша від неї, сам інженер. Після 11 років написала мені до Братислави. Запрошує приїхати. Я відповів, що лікарі мені не радять жити в полярному кліматі... Ох, наївні там люди.

... Я дістаю листи з Канади від свого колишнього приятеля М. Ф., що став методистом-проповідником. їхній часопис — чепуха! Я уявляв собі, що то річ більш поважна ті їхні методисти. Але підтримувати свій рух лайкою на православних і католиків — це ознака низькости природи. Та й сам часопис талаболить про всіляку акустичну любов, але... Ох, не люблю я конвертирів, хоч би то навіть жид був. Бо хто віру міняє — матір продасть... Більше з ними я в жадну переписку не входив. Та й що я їм буду писати? „Дайте, та не минайте?... Тфу!

Досі мені Док. К-т у Філядельфії позичив 400 дол. Я маю намір їх віддати. Бо міг би не віддати добре забезпеченому приятелеві, але бути об’єктом філянтропії дуже тяжко...

Гумор мене не покидає, тільки секреція бациль зробила його шорстким і жеручим. Та й є чого. Наше життя повне дуже вдячних цілей для мого їдкого гумору. Шкода лише, що з друком тепер тяжко.

...Чи побачимось з нашими близькими? Не знаю. У кожнім разі на Україну під жадним оглядом повертатися не збираюся. Для неї можна працювати і закордоном. А життя серед тих галічмено-східняків мене зжере. То невесела перспектива.

... Моя Бабійка старша вчиться. За рік буде лікарем, маючи 32 роки.

Я за пару місяців матиму 50. Але лише легені у мене „підтоптані”, а я сам ще готовий боротися.

...Боже мій, яка біда з тою ТВС! Як вона тяжко з людини лізе! Думаю, що це також проблема - психологічна: Хто дуже „жереться”, швидше хворіє.

Мій стан трохи покращав, але покищо тяжко щось сказати. Бо я важу 53 кг, цебто стільки, як в Гнівані (прим. Ред. 1919 p.).

... Дорогі мої приятелі! Я Вам найщиріше вдячний, що в таких тяжких умовах Ви маєте час, а також і серце ще турбуватися й про мене. Дякую Вам щиро!... Зараз неділя. Тут так гарно, так пречудово над Женевським озером, гарно, що й тяжко уявити щось кращого, нашого Поділля.

11-та 13. XI. 47.

...Я докінчую 3-ю частину свого роману „Останній пророк”. Перша і друга частина давно в Брюселі і ніби то мають до нового року вийти. Що в тому правди —не знаю. X — ксьондзович і я йому не вірю. Але де друкувати?...

... Ох, якби я був здоровий, я б, мабуть, подався до Англії. Пішов би працювати до лябораторії якої, до шпиталю... Жінка вже записала 9 симестр медицини і приправляє вже другий ригороз. Буде за 1 і пів року лікарем.

А моя каверна стоїть і ані взад, ані вперед! Були гарячки, стримані колойдним золотом. Стрептоміцин проти кавернозної tbc недійсний, операції не можна робити, бо маю 50 років і 53 і пів кг. Треба лежати і чекати! А пани бацилі продукують свої токсини, й я сам уже роблюся, як куслива, стара осіння муха.

Моя Марійка — Бабка є солодка й люба, як бувають у 4 роки дівчатка. Я їй пишу казки і оповідання. Тепер хочу написати для неї історію Старого Завіту. Чому там у Вас ніхто за це не візьметься? От колись Дікксеис не соромився написати таку, а наші маестра не хочуть, чи не вміють.

А І. пише дурні вірші про Марію Магдаліну.

о. І. вітайте. Він мені не пише, бо ... боїться мого язика. Він один із тих, що, вивівши його з Содоми — решту полив би асфальтом і запалив.

30. XI. 47.

Клена мені шкода! Осиротіла моя душечка! Відслужіть за нього, прошу Вас, панахиду. Мені легче буде. Про кленову смерть я, на жаль, довідався найскорше, як був і поінформований про його хворобу. Причиною — підвижива. Смерть — не витримало серце атаки коховських бациль і пневмококів. Три місяці Клен голодував і організм сам себе споживав...

Ми дійсно були дуже дружні. Я часто старого дуже лаяв по своїй природі сварливого Мосендза, і він тоді був Дуже мирний і тихий, як святий під бичами мучителів на старих образах. Якби я був у Зеефельді, — він би не пішов до Німеччини, бо я б видер йому десь гроша. У забезпечення його родини нашими установами не вірю. Радив Кленисі використати тимчасове „розм’якшення почуттів” і вистаратись дозвіл на виїзд до Канади, як їй обіцяв К.: Вона є безпомічно — прибита особа (зрештою такою була завжди, законсервувавшись у фаху „перманентної київської баришні”) і на виданні творів її обдурять наші спритуни.

Про смерть Клена писав мені і п. К. в „слезоточивих” виразах і питався, чи не потребую (котрий раз уже питається!) допомоги. Я відповів, що потребую, щоб мені позичили на лікування, поки дружина буде. Самостійна. Результати досі американські.

... Плакати хочеться, коли подумаєш, що наші діти не мають ані Закону Божого, ані катехизису, ані молитовників, а старий цап вірші дурні пише. Почав я зі злости оповісти з Історії Старого Завіту, але хто видасть?

... Я тут дуже самітний. Але тримаюся. Жінка щось там продала, вислала мені 300 фр. — на 5 тижнів ще буде. Швайцарці погані для нас люди. Зрештою — „Pas d’argent, pas de Suisse" — старе гасло. Вони йому вірні й досі. Увесь той трам-тарарам коло їхнього гуманізму на 75 проц. трамтарарам лише. Зараз у Швайцарії йде процес проти фірм, що висилали пакети в т. зв. „Дарунковій акції”. Це. є прекрасний зарібок на гуманності. Тут за все треба платити, особливо таким безбатченкам, як ми. Всі допомогові установи обслуговують лише ізраеля. Дорогою цінею купив він цю прероґативу (зрештою я ніколи не „горнувся” до допомог). Чужинців тут дуже не люблять, а тих, що без грошей — два рази ні. Такий еміґрант, як я, тут знаходиться в становищі Gemeiner’a австрійської армії до капраля: „Ту суть пан капраль, ту купа г..., далі на милю нічого, знов купа г... і нарешті стрілець, чи то пак „пан емігрант”. Процес тзв. Інтернаціонального уряду був великим скандалом хабарництва і злодійства. Одне є тут для нас добре: безпека від „батюшки” і розгляд по світу. Молю Бога про видужання, щоб скорше звідси податись до світу, де менше нас „люблять”. Чи є таке місце?

Кашляю я менше, маю апетит, але страва зла. Продукти добрі, лише гірше варити вже не можна. Знавці одначе кажуть, що в Анґлії ще гірше приправляють. І пощо ці люди живуть? Грошей мають — навіть самі з себе сміються, що швайцарці все такі сумні, бо бояться, що з кожним роком їм буде вестися все краще і краще!...

„По-хранцузькому” вже читаю і розумію досить, але не люблю ані тої мови, ані літератури. Все якесь поверхове, гниле, як той їхній Нобель-прайстрегер А. Жід. Жах! І дурна „Арка” захлистуеться від інтервю з цим педерастом. Ну — „доста!”. Як кричить моя Марійка, коли дістає по „задку”.

12. І. 48.

...Лише здоров’я бажаю Вам в Новому Році. Решта — „приложиться”.

Якщо б мій стан був видужуванням — я б дуже радів. Але... А ще, як прийдеться передчасно покинути ІІЇвайцарію! Тоді побачимося з Кленом напевне швидко. Читаю про нього спомини й критичні замітки тих, що звали його за життя партачем, різних Косачів, Шерехів, та Державіних. Чи то доля людини, чи то доля хахла? А він же ж і не був чистим хахлом, а що то про мене скажуть?...

... Тепер про Клена пишуть, що то геній і то ті, що раніш рахували його партачем. Був це великий поет і велика людина, тим сумніше, що не українець. Але це все таки була сила українського духа і української правди, що його до нас приєднала. Мені без нього дуже тяжке. Трохи турбуюсь долею його родини.

7—8. II. 48.

... Приготовтеся. Маю охоту до герцю. У всіх отруєних відпадами tbc-бациль — настрої міняються, як марцева погода.

Посмертні панегірики на честь Клена — це, звичайно, нормальна річ. Але як їх співають ті, що вчора його прозивали партачем і графоманом, а сьогодні звуть генієм — то правда тут рішучо не посередині. А таким критикам ідіотським треба заїхати „раз”, бо це не критика, а деморалізація...

...А знаєте. Дорогий, чи властиво пам’ятаєте, як я в 1920 р., весною, після маминої смерти хотів попом бути? Я вже почав і студіювати, але, поїхавши до винницького єпископа Володимира, довідався, oо обов’язково треба женитися. А я не хотів. А потому прийшла Армія УНР... Перша світова війна, смерть мого брата, на моїх руках у дорозі, ті страшні смерти тифозних, що, пам’ятаєте, були у нас в Гнівані, смерть моєї матері і бабуні у мене на руках, все це обернуло мою душу до середини, „внутр”, почала вона ридати, як каже Сковорода...

Року 1922 мене з Чех запрошували до Риму, щоб я перейшов на католицтво і студіював теологію. Я б і зробив це дуже охоче, якби не те, що треба змінити віру. „Козак віри неї міняє” — за мене ручалися мої батьки, коли мене хрестили, й я б зрадив їх. Бо я зовсім не переконаний, що православ’я ліпше від католицизму, чи останній — гірший від православ’я. Я лише не люблю конвертирів, навіть жидів. Хто-зна, якби винницький єпископ був більшим психологом — може б я був вже давно єпископом?

Але, мабуть, ні. Мій професор Вондрачек на техніці в Брні казав, що, як людина не вірить, а має теологічну освіту, то з неї може бути чудовий біскуп. Мав, мабуть, рацію. Були на Волині такі діячі українсько-польські — Власовський і Богуславський. Обох я їх добре знав. Це вони, в 1913 р. одержали першу всеросійську нагороду за спільний твір „Трехсотлетие дома Романових”. Обидва вони з Духовної Академії. Не знаю, як Власовський, але Богуславський мені сам казав у 1922 р., що він у Бога не вірить, бо хто побував у Академії — стратив віру в Бога... Цього у мене немає, бо в Бога я вірю і ніколи не приходжу до колізій сумніву в його бутті. Лише стаю з Ним часом на прю: „чому і навіщо?”. Може піп з мене був би незлий. Року 1939 на Карпатській Україні пропонував мені Приходько висвятитись знову. Але я мав тоді наречену (моя жінка католичка) і не хо тів. Але все життя я мав нахил до цього шляхетного стану, який так легко можна зогидити і поплямити низьким душам...

Перед тижнем одвідав мене Др. К. Зробив на мене дуже добре враження. Але він не є політик. Мабуть, тому, що дуже чесний. Цікаво — він мені казав, що не любить галичан, хоч сам галичанин. Казав, що з ними не можна нічого творити...

... Мої бацилі щось не дуже мене турбують. Я знову важу 56 кг. Буде залежати від весни. Як тепер не матиму температури на весні — значить видужаю. Тепер спробую ще стрептоміцин — як не поможе — змушений буду дати КВ право горожанства в моїх легенях.

19. III. 48.

...Листи, книжки, думки — єдина моя втіха. Я один раз сумний, один раз веселий і все те від того, який маю настрій, тобто який мені настрій створять токсини. Звичайно, що й об’єктивні дані мені часом не роблять легче. А для того тепер маю досить причин. Отож „поплачу в жилетку” — може хоч легше буде. По-перше - мій роман X. стратив. Дав його до Парижу комусь переписувати. Того переїхало авто. Прізвища шофера і адреси, на жаль, не знаю, а то попросив би переїхати ще X. Ну, й прохвост! Жадна людина ще не зробила мені такої шкоди. І сів я писати наново першу і другу частину. Не маю потрібних історичних матеріялів, і мені до плачу, до реву, до ма,.. усіх „директорів” посилаю, at mamatam futurum, як казав Зеров. Пишу, а воно мені і фізично тяжко, 7—8 отаких сторінок від руки написати. Болить рука, а від неї і груди. Подруге — стан у ЧСР; боюся за жінку. Хоч писала мені, хоч поки ніхто не чіпав. Потретє — матеріяльний стан... На Бога надія... От перед вікном товчуться горобці і я пригадую, що про кожного з них теж турбується Той...

Тепер кінець части „вопіятельной”, прийде часть „ручательная” в помішку зі „славословієм”.

Мені подобається, що думаєте до Англії. Там знайдете працю і спокій. Але я цікавий, як будуть бріти нас сприймати? Мабуть, як ми себе самі — значить зле. Але всеж я згоден, що ми ростемо. Лише біда, що Д. не ростуть. Він робить дійсно приємне вражіння. Але правди він не шукає: і він приїхав з готовою політграмотою, лише пробує ґрунт, де можна її вчепити. Чи не думаєте Ви, що диявол теж випадає симпатично? Напевно! І так, як Д. правди не шукає. Лише справа в тім, що раніше, ніж шукати правди, треба відкинути стару „лжу”, а він нічого не відкинув, лише як „великий діалектик” шукає щілини, кудою б міг пролізти до еміґрантської душі. Пішлю Вам одну річ під псевдонімом. Не зраджуйте автором — мене. Проти тої брудної „злочинної” постаті— „Хвильового”...

Ах, Дорогий Приятелю! Не буде з мене католика. Я так само, як і Ви, рахую себе приналежним до всіх християнських конфесій. А я ще й містик трохи — за мене присягалися мої хрещені батьки — може знаєте Паламарських — й я їх не смію зрадити. Таїнство для мене — це таїнство. До Шептицького маю пошану. Але, коли почну читати випадкові галицькі панегірики — блювати хочеться. Від тих суперлятивів нічого вже від Христа не залишається. І попом уже не буду. Залишуся християнином, дуже грішним, але все ж християнином. І православним. От постать такого Вишенського на мене величезне вражіння робить... Православ’є всетаки чудова річ! Лише наше православ’є! Тільки православні нічого не варті! А наші муфтії — ще менше ніж турецькі для нас. На еміґрації дійсно варто бути лише християнином.

... Не люблю віршів Осьмачки — взагалі віршів не люблю і пишу їх з великим болем — а проза — те, що знаю, — гарне по формі і дрібне по духу. Дрібне!

Ох, хахол! Навіть у націоналізмі не можуть піднеслися над Просвітою! Україна! А далі! В якому концерті і який інструмент гратиме? Все у нас співи, хори, а опери немає, немає синтези, а як є — синтеза спільного котьолка, синтеза політграмоти, Дивничів, Багряних, слв’янства... Один Клен розумів це, коли писав свій „попіл”. Був великий поет! Скільки ми з ним доброго говорили. А я лаявся. А він дивився на мене сумирно, наче хотів сказати: „Говори до гори!”...

Питаєтеся, чому я не публікую. Де? Я спробував і мені так почеркали, що не варто. Ті імпотентні „ліценціянти” хотять і інших оскопити так, як це з ними вже зроби Господь...

... П. Г. духом чує, що є за хиба в Осьмачці. Я з нею. Бо я теж трохи „баба”, цебто дуже стабільний. Мабуть, з мене був би добрий викладач карт і снів... А коли вже ми при снах — перед роками снився мені сон: був я на небі, на широкій хмарі під темним зоряним небом і ангел показував мені будинки. А в одному була вітрина велика за склом і там стояли на чорних підставках блискучі діяманти. Бачу їх! „Це народи світу”, — сказав ангел. „А де ж Україна?” — запитав я. „Ось”— і показав на сьомий з ряду діямант. Не був він такий великий, як ті перед ним, але стрункий і блискучий, наче готична вежа... і досі пам’ятаю, досі відчуваю я той трепет. Я дуже люблю сни. Літаю в них — ще й досі — високо! Сьогодні напр., літав над військом якимось.

...У нас не криза письменства, а криза письменників — дрібних продажних людців. Конрад був поляк, але Велс відомий своєю філянтропією. і Шов бере не гонорари, а лише проценти зі зиску. Ні, порівнювати наших з ними не можна. Ні, ні! Ні, ні!

Мені передавали, що Державин боїться, щоб я не почав писати критичні статті. Мені наплювать. Але не міг би писати про нулю стільки, як Шерех. Справа в тім, що наші критики значно освіченіші за сучасних письменників, тому і пишуть так, що навіть, коли вилають, то автор гордий, як той москаль: „сам” изволили в рило заехать!...

... Шкода мені Академії (Духовної — ред.). В р. 1945 пропонував я нашим духовним кастратам від політики закладення однієї школи. Виробив програму, напрямні... Не зробили... Страх конкуренції!... А ну ж Мосендза на вожді „бросить!”.

Я тут зустрічався з англійцями. Знаєте, що вони всі такі, як К. Всі на наш характер малопродуктивні, всі чесні. Але нам чужі. Хоч К. найменше. Бодай не паскар.

... Дай Боже Вам до Англії! Я б радо виїхав туди. Але мене нікуди не приймуть. Чи розумієте Ви — н-і-к-у-д-и!...

У свого „пророка” вкладав я так багато. Думав — буде епопея. Вийшов пшик, бо дався я себе злапати такій останній погані, як той „директор”.

Пишу новелю про ченця, що ціле життя молився за чорта, щоб над ним змилувався Господь. Бо все зло від чорта, а як ум’якшиться серце диявольське, не буде спокуси, не буде і зла на світі. Молився за диявола. Його гонять від усюди, а він умирає, й нарешті його приймає сам Христос у Хвилину смерти.

8. IV. 48.

...Тішить мене, що мої листи дають Вам трохи розваги. Боюся одначе, що вони не для дам, бо їхня термінологія заставляє бажати всього кращого... Та постараюся відповідати hoffähig. Звичайно, одержавши Вашого листа, я хапаюся за перо і папір, бо сверблять пальці і язик.

Так і тепер. Надзвичайно мене зацікавили квакери. Не тепер лише. Я вже тут випитував про їхню доктрину, але не маю жадного поняття, бо ось я переписуюся з таким Ф., що став евангеликом, а lа К. у Канаді. Ми з ним в гострій переписці. Справа в тім, що в своєму органі „Євангельська Правда” вони нападають на інші конфесії. Й це мене вразило. Бо, на мою думку, жодна конфесія не може поборювати іншу, якщо вона вважає себе за євангельську. Притча про Митаря і Фарисея — моральне уґрунтовання мого твердження. Ф. боронить цього права „поборювати”. І я вже до їхньої церкви байдужий. Така це сама секта, як інша, що присвоює собі право на ключі від царства небесного. Їх є в Америці тисячі. Це вони посилали до Трумена ганебну петицію, щоб перервав зносини з Папою. Чого від них учитися?... Хоч я вірю, що серед них є справжні християни. Але мені це знову доказ, що жодна конфесія не є перешкодою для духа Христового. Жодна не є краща. От тут, напр., бабтисти у Швайцарії. У такому готелі власник бабтист. Удень він виставляє рахунки, збирає „трінкгельди”, свариться за мідяки, а ввечорі виступає, як проповідник бабтистичний і, закочуючи кліпки, взиває духа, щоб „накатіл”... Був я в Братиславі на такому духовному бабтистичному накачуванні. Сидів, дивився, слухав. і серце моє ані хвилинку не веселилося; після я довідався ще, що проповідник, спець од благодати, жив, як півень серед стада вірних куріпок (з усіма привилєями такого султана) й був нарешті „бит по ланитамь”, — й „изиде сь позоромь” на друге поприще. Знаю я секту тзв. свідків Єгови. Це люди! Ніхто так мужньо не тримався в концентраках, як вони. Ні один з них не заломився. Але почитайте їхню літературу (суддя Рутефорд) і Вам волосся дубом стає від жаху, глибини неуцтва, темноти й ненависти, з якою вони, напр., поборюють католицтво. Тому мені дуже й дуже прийшовся вітер од квакерів, щеб міг пізнати їхню доктрину. Якщо вони не хотять бути добрими на рахунок інших — це велика, величезна християнська заслуга.

... Пам’ятаєте Ви „Моцарта і Сальєрі” Пушкіна? Найбільша річ того пустомелі. Є там вираз Моцарта до самооскарження Сальєрі: „Ти геній Сальєрі! А геній і злодейство — две вєщі несовмєстниє”...

Ото ж і я скажу: „сутенерство і письменниство — „двє вєщі несовмєстниє”. Письменником бути, та ще в наші часи — це щось більше, ніж пером водити по папері. Це — покликання Боже. Як колись Джьотто перед початкем картини молилися і постилися — так і тепер дух письменника мусить бути чистий і вартий тих високих слів, що комбінує на папері його вправлена рука.

...Доктора Серафікуса не читав, але критику читав і розумнішим від того не став, але з того, як Шерех намагається — мені здається, що там щось теє.... Москвой плюс А. Жід смердить.

... Нарешті вийшов мій „Волинський рік” https://diasporiana.org.ua/.../762-mosendz-l-volinskiy-rik/. Прислали мені 25 примірників. Обгортка Гніздовського гарна. Але в середині повно помилок. Неохайне видання. ...

От хотять мої статті до ЛHB. Але пощо? Писати, як маслосоюзний директор, я не вмію. А вони „гострих” статтей не вміщатимуть. Щоб усе було тихо, сумирно, чесно.... „Друг дружку — а деньки в кружку”. От є моя стаття про Хвильового. Гостра. Я не чиновник „особих порученій”, що „с одной сторони не согласітса, а с другой не признатса” — тому краще не писати. А не помістять вони тої статті, бо то треба потім відгризатися, боротися, вміти сказати „ні!” — і не всупитися. Бо треба мати характери, хребти, а не бути „моральной вязигой”.

Тому Донцов був чимось, що мав сміливість не бути об’єктивним (тобто літеплим Mist’oм). Тому його ще й тепер бояться, шанують навіть „коли спить — без палиці повз не ходять”... А хто шанує X, У, З. (від політики), чи XX — цю бабу Палажку від публіцистики. Хто має пошану до УУ? (від письменства). Тому із ЛНВ не буде нічого — хіба еміґраційна „Ніва”.

Я б дуже хотів видати свій роман. Потім би і помер. Їй богу молюся часом, щоб Мати Божа випросила мені сили для докінчення цієї праці й друку (от бачите, як козакові Мати Божої зречися? Та ж він тоді пропав, бо за його свиняче життя Христос навіть і говорити з ним на останньому суді не схоче). Ох, якби Ви якось вплинули на X. („директора”), щоб повернув мені рукопис!...

Був у мене навідвідинах... православний священик з Волині. Зробив прегарне враження. Лише, чи матиме силу казати ні? Цього чекаємо тепер від владик і попів. Знаєте, православ’я все було інертне," духовно близьке до Христа, але практично... Потребуємо брацтва, сестрицтва, освічених ченців. От я бачив на фотографії в „The spere” грецького митрополита: йде по Парижу, в простому одязі й нема в нім нічого з муфтієвської монументальности. Що ми знаємо про інші православні церкви?...

... А от ... Д. це цікавий тип. Клен його любив. Писав мені (Клен), що Д. страждає на захвати меншевартости й плаче й кається. Як та свиня, що ціле життя каялася і зрікалася золота не їсти, а досі споживає... То є все типи одного сорту... це Москва. Це наші туми духовні, над якими плакати треба, але, мабуть, треба знищити. (Говорю тут як політик, не як християнин).,.

... Я весь час перестерігаю о. І. — те саме — шукайте людей. А хто буде співпрацювати з ними? Я маю такі жорстокі розчарування і сумніви за цих три роки! Бо „галічмен” за дешеву славу, за „пропечатання” тата продасть і стриєчного брата на „паход” прибавить! От де перекривилося „іщучи собі чти, а князю слави!”...

... Політикою з чортом — лише буком по голові. Але в найвищому аспекті — я з Оріґеном — мусить прийти час, коли Бог простить диявола. Думаєте, що Бог сотворив зло? Звідки воно взялося? Мабуть, було поза його істотністю, як істотність хаосу. Але тоді виходить, що хаос майже як Бог, тобто Зло й Добро, Ормузд і Аріман, Ад і Рай. І, нарешті, Христова перемога. Хто про це думає? Для католицтва Папа потрібен. Щоб було з Ватиканом, якщо б в 1922 Мусоліні не скрутив червоним карк?...

... Мені зле. Шлункова нервоза, грошеві труднощі, біда. Світ остогид часом. Але помолюся — й легче стає.

21. IV. 48.

...Перед кількома днями по дорозі до Канади був у мене пан о. М. Дуже приємна людина. При цій нагоді я висповідався і причастився, чого не робив 28 років. І стало мені по тому так легко „как после доброй порки”. Добра річ сповідь. Отці церкви, давно ще перед Фройдом знали і не без підстави завели психоаналізу. Дійсно, мудрі були!

... Питаєтеся про ґенезу „Волинського року”? Не знаю що й відповісти. Мабуть, ґенеза така, як у тій анекдоті: „Добре тому письменникові! Коли сумно — сів, написав щось, прочитав, ось і розвеселився”... Писав зі споминів про свого діда, про Костопільщину, про бабу, про перекази... Все до купи для доньки, яка вже того всього не зазнає. А хто прочитає тепер — може відпічне тому на хвильку душа.

... Читаю Талмуд — в німецькому перекладі, звичайно. Моя вчителька староґебрайської мови — жидівка з Палестини — померла, навчивши мене лише трохи читати і писати „їдіш”. Стара ґебрайська затяжка для мене. Страшна і темна це мова, як і Талмуд темний, — темний, аж боязко читати часом. Потребую дещо для свого роману.

... Чому Ви жалуєтесь на своє інженерство? Хоч це справді не ,.духовостний” фах, але чи нам треба бути обов’язково всім Бердяєвими? Ми — аматори, — філарети, а це значить, що дійсно щиро відчуваємо ті речі, за які ломимо списи. Хто має всі теології — мало вартий, не вірить ані в Бога, ані в чорта. Я ж теж хемік-інженер. Чим хемія вища за проектування передач і зубових коліс, чи пальників? ”Составлєніє кіслих щей і вакси”...

... Пишете про книжку, що займається особами Пасій (Страстей Христових). Я читав життя Христа Папіні, Мережковського. Прекрасні речі. Де там до Ренана, або таких протестантських вправ, а’lа Bulovex Sytton. Живі речі. Особливо Папіні добрий.

... Ні, я не всіх лаю. Принаймні декого, не лаю лише тому, що нічого про нього не знаю. Бачите! А по тому люди сходяться лише на неґативних оцінках: майже ніколи на позитивних. Особливо в родині. Клена я теж лаяв; за те, що він український поет, говорить в родині по-московськи, за те, що діти його не знають української мови, за те, що, говорячи про німців, він часто говорив „ми”. І моя лайка помогла. Діти навчилися по-українськи, бодай трохи, бодай у моїй присутнесті соромились говорити по-московськи. Що не кажіть, а „в родині мусить бути вовк”, як казала моя бабуня.

... Мою статтю, що мала бути в ЛНВ, вже видрукували. Її спотворили. Але не видавайте мого псевдоніма нікому. Хай полають мене трохи... смердючі. Гострої статті писати не варто — пощо писати літеплі? На це мають своїх маслосоюзників.

Ах, Дорогий Приятелю! Коли Ви пишете мені про „іскру Божу в кожній людині” — мене шляк трафляє. То правда! Але висновки які з того? Що „вєдь ми люді, вєдь ми человєки?” „Понять, — простить”! Ні, я не хочу обмежитися лише тим, щоб „понять”. Цього мало. Я хочу „зайняти становище”. Може пристрасне, гостре, терпке — але становище. Хочу хоч злої долі, але долі, лише не „простить”. Бо простити всіх — лише Христос це зробить колись. А нам Він наказав не лише любити, але й ненавидіти. „Блажен, хто душу свою покладе за други своя”... Чому ту душу треба покладати? Бо Треба, як Микола Святош з мечем втинатися в вороже військо. І ось він був святий. А чи знаєте, хто є патрон нашої землі? Сам св. Михайло, що ненавидить сатану! Що не хоче прощати його! Сам Архистратиг, небесний Маршал! Мені колись казав знайомий чех: „Страшного маєте патрона! Будете великим народом”. Одним із сьоми діямантів.

... Моя стара „Мосендзка” вчиться, а молода теж учиться... шкоду робити. Казала мамі, що любить її „на 30”, тата „на 70”, — а діда „на 1”, бо той їй по траві забороняє бігати. А тато далеко!

11. V. 48.

... Шкода дуже, що моя брошура пропала. Хоч цензури вже й немає, але мене тут цензурують, бо я одержую забагато пошти... Найкраще тепер бути „свинопасом”. До того ніхто претензій не матиме...

... Книга Мережковського, про котру я думав, це „Іисус Неизвестний”. Вийшла вона була закордоном. Велика людина був цей Мережковський. Тільки дійсно українець міг написати такі глибокі речі, як він.

... Про союз християнських партій в Лондоні я не чув. Але боюсь, що з того буде щось, як тут у нас у Швайцарії „Оксфордський рух”. Гарні слова, годовані сери і леді, а за всім тим лише стремління „примилитися” до Бога і до світу... Внизу, 1 кілометр під горбком, де стоїть Mottex, лежить Clarens, містечко, де жив Руссо — великий словоблудник і обманець душ. Його був раз одвідав наш Сковорода, довго розмовляв про вихову і нарешті запитав: „А де ж його, Руссові, діти?”. Руссо відповів, що віддав їх до притулку. Сковорода перервав розмову і залишив дім. От це був справді квекер. Христовий квекер, що не дав себе обманути порожніми словами. Тому то світ і не спіймав його, як ловить усіх наших хахлів.

...Я кінчив перший том Талмуду в німецькім перекладі „Дер Бабільоніше Тальмуд” (бо є ще єрусалимський). Трактати про благословення, десятину й суботу. Величезний томище. Звичайно, всього не прочитав, але я маю властивість вибирати одним зором зі сторінки все головне. Багато дрібниць, полови, дурниць. Але ядро здорове: Не лише знати закон, але просякти ним кожну клітинку жидівського буття. Тому жидівство вічне, не зважаючи на Селевкідів, Гітлєра і майбутніх ще Гітлєрів. У органі жидівства у Швайцарії „Israelitische Wochenblatt“ на цей Песах була стаття, в якій згадується всі переслідування żидівства в Европі і стояло, між іншим, і про „Chmelnitzkys Horden“. Залив їм, мабуть, старий Хмель сала за шкуру! Але чому ці „Горден” так робили — звичайно, не сказано. Тепер дістану собі Дубнова „Історію жидівського народу”. Мусить бути в університетській бібліотеці.

... Чекаю з дня на день стрептоміцини. Єдина надія. Бо інакше одчай зашпарується в моє серце. Я по природі прудкий, швидкий, ще й тепер бігаю по сходах. А тут мушу лежати, втомляюся, кашляю й ... гризуся.

24. V. 48.

... Пишете, що жінки не люблять „безгрошев’я”, безробіття і бездіяльних чоловіків. Егеж! Це вже було й у печерної леді: хто більшу медвежу шинку приніс — той і найбільший успіх мав. А за що Ксантипа не любила Сократа? Балакун був, позер, а в хаті порожньо. Це в природі самиці лежить: гнати самця, щоб робив, ловив, заробляв, бо треба жити, треба втримувати рід. А вони, ці самці мізерні, вигадали всякі куншти, від яких лише шкода їм, і нащадкам. Ні? От я тут привчив кількох синичок. Беруть горішки в мене з руки і залітають до кімнати. І тепер „стара” десь на гнізді сидить, а він ввесь розтріпаний метушиться цілий день, залітаючи часом на терасу, щоб вхопити трішки горішків і мчить в кущі. Проблем він з цього не робить, залишаючи це вже нам, людям...

... Писати більше на цю тему (Хвильового) не буду. Бо маю іншої праці багато. Треба закінчувати роман, що його, нарешті, мені переслали... (я загрозив поліцією...). Виправили на 60 сторінок (якийсь Д...). Добре, але хіба на це треба аж 13 місяців! Почав писати нову поему: „Дві житті й смерті Козака Мамая” — на тему леґенди Сизифа. Але роман, передусім роман. Він жере мене!

Що ми всі до більшої, або меншої міри, „малороси” — це так. Пам’ятаєте, чим уґрунтував Господь свій присуд, щоб жиди блукали 40 років по пустині? „Щоб вимерли ті, які пам’ятають, мовляв — ситість єгипетських горнят”... Так мусить бути й з нами! Якщо я доживу, напр., до повороту, то я сам добровільно вже в Україну не поверну. І звідси можна їй служити. Ви згадуєте про недоговореність Донцова. Маєте рацію! Мабуть, у моєму романі знайдете і відповідь. Любов до України велика річ, але треба ще собі усвідомити навіщо нам тая Україна потрібна. Бо якщо ми в ній запровадимо своє НКВД, яке вже смакують Фітільовщики, то чи варто мати Україну?...

...Я познайомився тут з Оксфордським рухом. Це щось прекрасного. Але про це я писатиму Вам окремого листа на кількох сторінках. Скажу лише, що він мені багато додав духу й відваги людської і християнської. А головне, що він неконфесійний...

Сердечно вітаю Вас і п. Ганну. Знаєте, чому мій підпис з таким гаком вгорі? Це 1919 р. я підписувався так: Леонід Мосендз (гак до низу), а п. Г. якось сказала, що це підпис зарозумілої людини і відтоді я підписуюся: Леонід Мосендз (гак до гори).

17. VI. 48.

... З того ЛНВ не буде нічого. Бо галичани здібні лише на „Світ і Знання” — чи як то було. Або на рабінські статті а lа П. — Відносно браку легеня воно не так страшно. Бо це би мало значити, що має каверну й не одну. А хто має каверну, той не ходить, а мусить лежати, хоч би і не хотів. Мабуть, поверхова туберкульоза. А з нею можна жити до 100 років. Жив я і працював з нею до 50 років майже...

... Ах, Горотак! Як можете — пришліть мені два примірники. Я один з них виправлю, доповню і Вам перешлю. Так, це ми з покійником Кленом написали за два дні. Деякі речі в двох писані, дещо не ввійшло. Навмисне дали туди і чепуху останню, щоб ніхто не пізнав. Але старий все розказав (слаб був на язик покійний), а потому помер, а з ним і „Горотак II”.

... Загальноосвітній бік едукації лежить завше по боці замилування. Якщо людина немає охоти — ніщо не поможе. А головне, треба вміти читати. Я читаю не окремі слова, а зразу цілий рядок, цілі речення. Тому, напр., у слов’янських мовах — читаю по 60—80 сторінок на годину. Наукові речі 30—40; по-німецьки 30 сторінок. Ця спеціяльна техніка читання дала мені можливість прочитати стільки книжок, що я тут англійцям розказую про їхню літературу. Правда, таке читання не є глибоке. Але глибоко читати я потребую лише щось для праці. Як почати з олівцем і записувати, нічого не прочитається. Тому я не читаю, а ковтаю. На всі ці речі маю досі незлу пам’ять, але перед гніванським тифом була ще краща. Лежачи тоді в гарячці, я читав пам’ятаю, „Оправданіє дорба” Соловйова Досі навіть дещо пам’ятаю. Й тепер читаю безліч, від жидівських часописів до лікарських журналів. Між іншими, знаєте, що Вяч. Іванов чудові вірші мав: „Ища забав, бить может сатана является порой у нас в столице”... страшна річ! "Сменовехнулся” із Шангаю повернувся до Сталіна р. 1946.

Не шкодуйте, що не пішли на філософію! Одна філософія (з теологією) безплідні речі. От так зробити, як Швайцер: раніше теологію, потім медицину, або Гаспер — медицина і філософія. Бо ті дивні філософи: мелють, мелють, а часом навіть не уявляють, як діти родяться. Теж і теологія.

... Моя хемія була добра. Лише я з неї покористав мало. Коли р. 1931 працював над дисертацією на техніці чеській у Брні, малося на меті, ще опісля поїду до Англії спеціялізуватися на газовому ділі... Докторат зробив, але Академія луснула. Потім я працював як інженер — будівник — простував дороги, на кампанію їздив на цукроварні. Варто було для того робити докторат? З 1939 до 1945 був хеміком, при державному словацькому винарському Інституті. Канцелярщина і рутина. У Брні без мене були люди. Знаєте Ви, що таке „тяжка вода?” За її відкриття Урей дістав Ноблеву премію. Я про неї знав перед Уреєм. А де було робити? Було ще декілька речей, от, напр., тепер модерні силікони. Я пропонував професорові ще р. 1930 над ними попрацювати, але ці речі робляться лише в лябораторії. Добра це річ, чиста, прецизна! Одна така мікровага чого варта (а я вже й забув на ній важити!). От тепер з мене „він і хемік і поет — одним словом, вінігрет!”.

... Галічмени цупкі на московську отрую. Звичайно лише факультативно. Бо в них не виробилися ще відповідні сторони спільні з Москвою. Але, як побуде Галичина під Москвою 25 років, стануть і з них східняки...

... Про Оксфордський рух Ви вже довідаєтеся в Англії. Це б треба цілу дисертацію. Але це чудова річ.

... Стрептоміцин я одержав і досі мені впорскнули 22 грами. Нема гарячки, дуже мало кашлю, мало випльовую, добрий апетит, прибавився 2 кг. Але каверна стоїть, як і була. Без операції не обійдеться, але, як буду сильніший.

P. S. Важу знов 58 кг., а важив торік 52!

10.VII. 48.

Перед тижнем одержав я Вашого листа від 1.VII., але не зібрався зараз відповісти, бо находжуся в „піднесеному стані”: Чекаю на теракоплястику. 9 — 10 ребер мають мені виняти, щоб стулити каверну, бо стрептоміцин не помагає, тобто поміг тим, що приправив мене до операції. Без нього б вона була неможлива. Отож у мене настрій всілякий. Не добили німці і москалі, доріжуть швайцарці, бо при цій операції дуже часто стається, що вона вдається, але пацієнт ґеґає. Моя дружина підтримує мене в добрій надії. Але я маю всетаки „Kleine Seele”. Знаєте, як той кінь, що побував у вогні, не хоче вже до нього йти. Але без стрептоміцину неможлива б була операція, без операції — видужання. Дай Боже!...

...Мій псевдонім — це призвіще мого діда — лісничого в Костополі — Осип Лясковець. Його перші дві жінки — це були, здається, сестри Боруцькі. Знаєте таких попів з Волині? Третьою була моя баба — полька — Семожицька — Корзонь, значно молодша від нього, що в нього закохалася (натяк на це в „Волинський рік”). Мати цього Лясковця була ще грекокатоличка, що десь у 30 роках минулого століття мусіла „навернутися”. Це також у „В. Р.”

Прикладаю Вам два переклади Клена. Віддайте їх до Вісника.

...Ах, як я сміявся, коли я почув, що „Мосендза бояться”. Зрештою, трошки можуть, бо їхню гнилу східняцько-малоросійську душу бачу наскрізь, читаю в ній, як у своїй (бо ж і сам східняк, хоч ніколи в житті не був малоросом!)... Справді я тепер хворий. Але, якби був здоровий — написав би я про Хвильового таке, що їм би раком душа стала...

...Так, філософія, як фах, дуже дорога річ. Цікаво, хто у нас студіює ці дві нерентабельні речі: філософію і астрономію? Ніхто, здається!

...Паротяги я дуже люблю! Ще з дитячих років. Запах диму з паротяга мене ще й досі зворушує й нетерплю цих електровозів!... Скажіть мені, пощо вагони й льокомотиви роблять такі „цибаті”. Якби я був інженером, я б сконструював такий потяг, як плаз: низький, широкий, щось ніби танк. А то все вгору лізе... Зло в не в техніці, а тільки в людині. Та і хлібом можна вбити людину. Чи буде винен хліб? Дурень і молитвою носа розквасить. Техніка не має вини! Лише моральний поступ (якщо взагалі таке є) не поспіває за матеріяльним. Або, як казав Salda: „Наші ноги досягають річей скорше, ніж наше серце”. Чи можна відсунути техніку? Для Мірчука, як для особи, можна. Для людства — ні. І не потрібно. Треба лише не забувати про Христа. Та християнином можна бути й, будуючи радари та циклотони. Лише справжній християнин не мав би приймати участи у будові Vn. Та коли до цього дійде? Одначе мусить об’явитися така особа. Це буде початок... Ну, бувайте здорові! Обіймаю Вас міцно! Якби що зі мною сталося, то напишіть листа моїй дружині: (адреса). Хай Вас Бог і далі при здоров’ї тримає.

Ваш відданий Л. М.

26.VІІ. 48.

...Ще не було операції, але Ваша згадка щира і сердечна не минеться з учинком напевно. Прошу Вас поцікавтеся Оксфордським рухом, не будете шкодувати! І може ще більше відчуваєте вагу і силу молитви, як її часом відчуваю й я. Якщо будете в Англії — поможіть, чи поглибте зв’язки наших автокефалістів з англіканцями. Знаю, що в Англії за ними питаються. Я ввесь час у стані очікування. Пишу, читаю (догризаю Талмуд) й думаю. Останнє найгірше: „когда бедний еврейский мальчик начинает думать”...

Моя дружина доробляє останні іспити і я чекаю на її приїзд. Тепер — здається — наш приїзд знов відкладається...

І сміх і гріх, читаючи оці всі гандлі з „кризами”... Та, передусім, тепер операція. За океани я б не радо їхав. Мама Европа є найліпша з усіх „мам”. До Франції б шкурнув, хоч цей нарід йде мені на нерви. Щоб лише подивитися на Верзаль, де колись жили люди, а не „сітоєни”. Більше мене нічого не цікавить. Бувайте здорові. Обнімаю Вас — Л. М.

21.ІХ. 48.

Пробачте, що на Вашого великого паризького листа відповідаю лише тепер і то в такій формі. Справа в тім, що мені в міжчасі зробили одну операцію. Вирізали ззаду п’ять ребер на довжину 58 см. і трохи стиснули каверну. Ще мають вирізати спереду 2 — 3 ребра. Операція була тяжка і я ледь-ледь вирвався з костей Тітки. Але вона ще шанси має при другій операції. Тепер я в Mottex знов, бо робили мені операцію в Leysin. Пишіть мені! Як буду мати більше сил, напишу Вам цілий роман про Лазаря Мосендза й його ребра. А тепер досить і цього, бо я стратив після операції більше 5 кг. і мушу знов приправитися до другої. Де Ви? Ще у Франції, чи в Англії? Чи не став із Вас уже заступник deari,a Кентерберійського? Бо я, що далі, тим більше люблю нашу нещасну православну церкву. Чи варті ми кращої? Пишіть мені на стару адресу, а якби я вже не був на цім світі, то листа Вам повернуть. І згадайте в своїх молитвах „безребренника Леоніда”.

3.Х. 48.

...Чекаю на другу операцію і обмацую решту ребер, які прийдеться офірувати бациляному богові. Ага! Дуже прошу Вас, якщо це недорого, прислати мені роман Н. Wells’a „Машина часу”. Чи в англійському ориґіналі, чи у французькому перекладі. Може бути антикварне видання, не конче нове. Зрештою зі Швайцарії можна посилати гроші й я пришлю Вам купони міжнародні в конверті. Дякую. Нарешті післав до Німеччини першу частину свого роману. Буде ґевалт коло нього. Або й не буде нічого. Бо лише б мені трохи здоров’я і буду воювати. Читаючи гру „батюшки” з Альбіоном і Янки, мав я велику сатисфакцію. Нарешті і вони пізнають школу хамства і підлоти. Але, вони, як той маркіз De la Rue у А. Толстого: „Вонзил кінджал убийца щетупленний у грудь de la rue, a тот сказал з улибкой благосклонной: „благодарю!” etc.

Знаете? Цікаво, як довго будуть дякувати. Але я думаю, що хитрий грузин дасть Янці якусь концесію в Азії і прощай свобода Европи...

12.Х. 48.

Дорогі приятелі!

Горять костри горючие

Кипат котли кипучие,

Блестят ножи булатние —

— Хотят козла зарезати...

цебто завтра мае бути друга операція... Саме вчора прочитай я ще не знані мені новелі Garlworthy. Що за краса! Що за майстерство! Тож соромно після нього писати. Це звичайно не Huxleg’ї теперішні, і Mangham’oвi далеко до „великого Джона”, а Н. Walpole просто партач!... Між „бе” стався якийсь скандал родинний. Знаете, Коломия. З націоналізму зробили Маслосоюз.

Ах, як добре бути здоровим і працювати! Як добре. А зарабляєте Ви дуже мало. Це 30 фунтів на місяць. Але Ви за те вільна людина, серед вільних людей, а це варто не фунтів, а кіло. Коли я буду? І чи буду? Настрій у мене мінорний, хоч і докучило вже довше бути хворим. На видужання є добра надія, але... серце моє отруїли бацилі і воно слабне...

Обнімаю Вас обох, бажаю багато здоров’я. Пишіть.

Вам щиро відданий Мосендз.

Джерело:

"Літературно-науковий вістник", 1949 р.

______________________

* "Безодня кличе безодню!"

Ян (Йоганн) ван Руйсбрук (Ruysbroek, Ruusbroec) (нар. 1293 або 1294, поблизу Брюсселя - пом. 2.12.1381 у монастирі Ґрунендал поблизу Ватерлоо). Августинський канонік і письменник-містик.

** Арсен Шумовський (25 червня 1887, с. Мирогоща — 26 березня 1967, Торонто, Канада) — інженер-механік, спеціяліст у ділянці будови локомотивів і зварювання, науковець і громадський діяч.

Містечко Blonay, Швайцарія

Шпиталь Mottex, де лікувався Леонід Мосендз

Могила Леоніда Мосендза станом на 2016 рік

4 травня 2016 року на сайті "Українці Швайцарії" вміщено знимку могили і таке оголошення:

Чи є хтось з українців у м. Blonay або поблизу?

У місті Blonay у Швайцарії є могила відомого письменника, хорунжого Армії УНР Леоніда Мосендза. В останні роки могила була понівечена (збитий хрест).

Чи міг би хтось піти подивитися, у якому стані могила є зараз та повідомити. Було би добре пару фото зробити.

Цю інформацію просить керівник Благодійного фонду "Героїка".