"Я плакав хіба в «Невольницьких плачах»!
Я боявся хіба що розминутися з честю!
Я ніколи нікому не свідчив!
Я за всі терміни не написав своїм катам ні однієї заяви!
Я завжди і по сьогодні був гордий з того, що я український націоналіст!"
поет, літератор, член Українського Національного Фронту та Української Гельсінської Групи, останній Крайовий провідник ОУНР у підсовєтській Україні, політв'язень, жертва совєтської каральної психіятрії
До 96-ліття від дня народження
Зеновій Красівський
Куди сягне мій спогад, щоби написати про себе? Чим зумовити череду фактів, аби вони через мене сказали? Як ув'язати життя однієї людини з тисячами інших, і щоби сказане слово було правдою? Щоби стало правдою, і щоб у ту правду повірили навіть ті, що повернені до будь-якої правди потилицею. Трудно. Майже неможливо. І все-таки спочатку було слово, і хтось це слово мусів сказати, і в ньому мала вміститися людська сутність. І тільки у слові, і тільки через слово. Тож хай Бог благословить.
Те, що я народився 12.11.1929 року в селі Витвиця, що на Івано-Франківщині, що батьки мої були майже бідними селянами, і що нас було четверо братів (я між ними наймолодший), а за мною народилася ще сестра, – тільки протокольний запис. А про рід треба би сказати, бо якраз із родинних традицій і настроїв постали наслідки, про які йтиметься у цій розмові, і які, власне, й зумовили ці обставини, через які я повинен говорити.
Отже, рід мій у Карпатах зайшлий десь у XVIII столітті, а може й раніше, якщо вірити переказам, що нашу хату будували на зрубі, і що ще на початку XX століття вона була курною. Рід наш у якомусь предкові нобілітований, і це прислужилося до того, що ніхто з предків не був закріпачений, що не вільно було його фізично карати чи якимось іншим способом принижувати. Вже мої недалекі предки брали участь у революції 1848 року, за що п'ятеро учасників були позбавлені судом права одружуватися. Далі, мій дід Павло разом із Титусом Витвицьким вперше заснували в селі бібліотеку й читальню. Для того мій дід продав воли у Станіславові. Батько мій пробув у Першу світову війну три роки в окопах, але войовничістю не відзначався, бо, як сам засвідчував, ніколи ні в кого ні разу не вистрілив. І сам навіть не був поранений.
У пам'яті закарбувався випадок: коли якийсь волоцюга-поляк ударив батька обухом по голові, то встало село... Мало не дійшло до сутички з поліцією. І донині тодішні парубки вимальовуються в уяві такими мужніми та рішучими.
Ще в пам'яті передвоєнна санація. В село приїхав кінний відділ карателів. До ґміни пригнали вчителя Михайла Волковецького, Василя Селешка (вони були червоні), Павла Витвицького, Тараса Витвицького. Ми, підлітки, з-за перелазу бачили, як їх мордували, як непритомних волочили до річки.
Визначною подією стала церковна місія 1936 року. Люди ходили з процесіями, встановлювали пам'ятні хрести, а коли відпроваджували священиків з села, то була сутичка та багато зойків і галасу...
І перші політичні жертви: безвісти й донині пропали Іван Витвицький, що друкувався під збірним псевдонімом Івана Сорокатого, та Павло Витвицький, що був священиком у Жаб'є.
Перші часи совєтської влади нічим особливим у наших горах не відзначалися. Вивезли німця Райса, власника тартаку, а його син утік і ватажкував озброєний у наших горах.
Німецька окупація переорала пам'ять глибше. Я вчився у Львові і був свідком розстрілів українських патріотів на руїнах якоїсь кам'яниці. На моїх очах німець застрілив жида, який із колони кинувся тікати. Ще в іншому місці німець застрілив підлітка за якесь порушення в черзі.
У гімназії на пляні було вивчення німецької мови, а хто записався в есеси, тому видавали свідоцтво про закінчення школи.
Десь у 1943 році зник мій найстарший брат (Євстахій), що вчився у Політехніці, не стало братів Витвицьких, що студіювали медицину, Василя Коса, що вчився на теології. Хлопці пішли в підпілля.
У селі юнаки і дівчата ховалися, ночували по колибах. На Ділку, з якого проглядався шлях до міста, стояла сільська варта, і коли наближалися німці, били на сполох, і село завмирало. Вже у той час німці малими силами в села не потикалися. Села вже були охоплені Організацією українських націоналістів. Діяли станиці, зв'язки, організаційні служби. По неділях боєздатні чоловіки збиралися в лісі на галявинах і з дерев'яними крісами вправлялися у муштрі. Хто готувався в діючі частини, шив з домашнього полотна однострій, фарбував у зелений колір. Молодь гуртувалася, зачитувалася історією, до хрипоти співали раніше заборонені пісні – і всі мріяли про зброю.
До нас підійшла лінія фронту і плюндрувала наші села кілька тижнів. За той час просіялися з гір на спокійніші терени і Організація, і збройні частини. Майже без втрат. Втрати були пізніше – коли фронт перейшов за Карпати, а до нас прийшла реальна совєтська влада. Влади було багато: і партійна, і виконавча, і НКВД, і прикордонники, і винищувальні батальйони, І, врешті, навіть працівники народньої освіти, фінвідділу, культури йшли до нас зі зброєю, витрушували нас і, не відчуваючи опору, нищили нас усіма можливими засобами. Як же вони з нас знущалися! Як збиткувалися над нами! І як легко брали під автомат і кидали у районні відстійники. Ми всі ховалися, від найменшого до найбільшого, від наймолодшого до найстаршого, бо влада базувалася не на законі і правопорядку, а на силі та сваволі кожного, хто мав зброю в руках. З другого боку, з нашого, був страх і конкретне завдання – вижити і витримати.
Наприкінці 1944 року нас четверо братів (Євстахій, Ярослав, Мирослав і я, Зеновій) пішли з рідної хати в темінь ночі. Я добре пам'ятаю, з якою тривогою благословляли нас батьки, і батькові слова: "Тепер для нас ніякого порятунку нема".
Мені було 15 років, і я не зовсім ясно уявляв собі трагізм нашого становища. Як тоді співалося: "Ліс наш батько, темна нічка мати". Однак і ночі, і ліси були для нас усіх сповнені неймовірними труднощами й абсолютною безвихіддю. Не було зброї, набоїв. Зрештою, ми й не стріляли. Ми пробиралися по зв'язках, при кожній сутичці, як тоді говорилося, "вицофувалися" і постійно губили друзів.
Євстахія призначили повітовим організаційним у Галицький повіт. Ми прийшли туди і застали у кожному селі московський гарнізон.
Якось у лісі я ночував у колибі разом із сільськими хлопцями, що ховалися на свою руку. Напала облава, зчинилася стрілянина, ми кинулися врозтіч. І тут я згадав, що забув у колибі хлібак. Кинувся за ним і попав під вибух гранати. Мене винесли і передали додому.
Йшов 1945-й.
12 лютого повітового організаційного "Кригу" оточили, і він останню кулю пустив собі у скроню. Похований він у братській могилі в селі Дорогів.
1 березня в селі Кальна, що на Долинщині, зненацька захопили другого брата, Ярослава, підрайонового провідника "Негуса". Я з сестрою дивився через вікно, як його з друзями, зі зв'язаними назад руками, з понавішуваною на них зброєю, вели до району. Йому дали 20 років каторги. А через два тижні вивели зі стодоли брата Мирослава. На нього навела директорка школи, що прислана була в село зі Сходу. Правда, з ним усе обійшлося, навіть більше – він легалізувався, але тут заслуга нашої матері. Вона сказала директорці: "Ти мого хлопця не пожаліла, то я і тебе не пожалію". Без сумніву, та директорка мала якусь вагу в Органах, бо Мирослава звільнили, і він став працювати вчителем.
У травні місяці нас вивезли. Власне, нам вдалося розбігтися, але все пограбували, і ми стали нелегальними, безправними, бездомними і голодними. А в кожному селі стояв гарнізон, а то й два. Зранку й до темноти по селі з довгими загостреними металевими прутами нишпорили москалі. Шукали сховищ і де що погано лежить.
Я... подався в ліс. Добився до "Нанашка", теренового провідника, і попросився у підпілля. "Нанашко", Тарас Витвицький, витвичанин, колишній учитель, замість того, щоби прихистити мене коло себе, відправив до Болехова легалізуватися і закінчувати середню школу. Було не до науки. Земля буквально спливала кров'ю. Щоденно з гір привозили побитих хлопців. Скидували їх на майдані – на пострах.
Я жив один у великому порожньому будинку, спав на околоті, а вмиватися бігав на річку. Трудно сказати, як я харчувався. Десяту клясу закінчив у 1946 році й повернувся додому, до рідної хати. Батькам дали спокій.
Того року проводилися перші совєтські вибори. Для характеристики того часу й урядової практики хочу розповісти, як воно було в нашому селі.
Урядовці з району приїхали звечора і скликали сільську адміністрацію: голову, секретаря, десятників, учителів. Вранці, як почалася процедура, селяни похапалися попід пахи, і ніхто не годен був когось з гурту вирвати. Голова Шміляк вчепився за сходи, то його як сіпнули за ноги, він упав і... розбив собі обличчя. Кинулися з урнами по хатах. До нашої хати зі своїми підручними зайшов другий секретар райкому Славґородський. Він ухопив батька за груди і, матюкаючи його, товк головою до комина. Мати, волаючи порятунку, вискочила на подвір'я, але солдат кольбою вдарив її у спину, і вона знепритомніла. Заходилася криком сестричка, а я під дулом автомата стояв у куті й ціпенів від безсилля.
Десь перед обідом уся районна банда з прапором і піснями переможно від'їхала до району. В урнах повезли стопроцентове голосування.
Восени 1947 року вдосвіта село наповнилося гулом авт. Так почався другий вивіз. До нашої хати зайшло кілька озброєних урядників, зачитали наказ про вивіз. Дозволялось взяти з собою 50 кілограмів майна. Тоді вивозили біля двадцяти родин. Над селом стояв зойк і лемент. Падав дощ зі снігом…
Людей запихали у великі пульмани. В нашому вагоні було 99 душ. Старшим призначили Гошовського з Болехова.
Перші два дні не дали ні води, ні їжі, не виводили за потребою. Знайшлася сокира. Хтось прорубав діру в підлозі, зробили ширму з коців – і таким був туалет. Тією сокирою я відбив на віконці залізну віконницю і саморобні ґрати, спустився по стояках обшивки вагона до основи і викинувся під відкіс. Охорона їхала в тамбурах, а на зупинках вискакувала і ходила попід вагони.
Так я знову став вільним, ще й до того з пашпортом у кишені, який забули в мене відібрати. З ешелону втік я один.
Село прийняло мене зачудовано, підпілля насторожено, з підозрою, а сільські хлопці, що сиділи по бункерах на свою руку, до себе не пустили. Отак я завис між різними сторонами, без мети, без якоїсь перспективи, навіть надії. Трудно описати, як я перебув цю зиму. Трудно пригадати, скільки я пережив облав і скільки разів був на волосину від смерти. Та щастило мені, і в наших забобонних горах говорили, що я заворожений.
Однак у березні 1948 року, ночуючи в Чорному потоці, я зірвався від пострілів і кинувся горі потоком. Мені перегородив стежку стрибок (він мав уже коло себе зловленого Оніфря Бойчишиного). Я з криком кинувся на нього, він вистрілив у мене, але не влучив. Тоді він ударив мене по голові кольбою. Я встиг підняти руку і захистити голову, але він таки повалив мене і бив там, на землі. Оніфрьо лив мені на лице пригорщами воду і, весь пополотнілий, шепотів: "Зеню, вставай борше (швидше. – Ред.)! Зараз вони прибіжать!" І я встав, і ми побігли. Оніфрьо зник межи хатами, а я забіг до Томчихи до стайні, виліз по драбині на подрю (горище. – Ред.), хотів загребтися в листя і тут побачив, що в мене перебита рука, що весь я у крові, голова у згустках. Томчиха стала на порозі й заголосила: "Йой, не губи нас, Зенику! Тікай далі!" І я побіг.
Аж на Перелучі, недосяжний облавцями, я зайшов на хутір до Ількових і там по-справжньому втішився. Тут мене обмили, перев'язали, нагодували, і через Осічну, Путну та Заноґу я перебрався у Снозик. Тут у торшуках я відлежувався, зализував рани, а жінки відпоювали мене козячим молоком. Ще й донині чую той смак і лагідні жіночі руки...
...Кінець 1947-го, 1948-й, до березня 1949 року я – на нелегальному становищі у Львові. Аж до дня арешту.
Цього разу мене засудили особливою нарадою (заочно) до позбавлення волі на 5 років і довічне заслання.
У 1953 році мене від терміну звільнила амнестія. Далі завезли етапом на шахти в Караганду. Мене визнали інвалідом праці ІІ-ї групи безтерміново. Це було в 1957 році, а роком раніше я поступив у Львівський університет на заочне відділення української філології.
У 1958 році з мене, як з інваліда, знімають обмеження, видають пашпорт, але незабаром притягають до відповідальности за націоналістичну діяльність серед українського населення в Караганді. Я втікаю з-під домашнього арешту, виїжджаю в Україну, а моїх друзів Івана Долішного, Юрка Долішного та Миколу Кудибина засуджують.
За цю ж справу мене відчисляють з університету. На цей час я вже співпрацюю в бібліографічному відділі Львівської наукової бібліотеки.
У 1960 році одружуюся [з Оленою Антонів]. В той же час завершую бібліографічний покажчик до "Записок Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка", збираю матеріали до покажчика мемуарної літератури про Україну.
У 1961 році заходами головного бібліографа Максименка та на підставі моїх результатів у ділянці бібліографії ректор Лазаренко поновлює мене в університеті і дає можливість у 1962 році закінчити навчання.
До Львова я привіз дві збірки поезій "На сполох" і "Литаври", з яких залишилися в пам'яті та в слідчих матеріялах тільки заголовки.
З 1964 року я в Українському національному фронті (УНФ). Програмні документи "Тактика УНФ", 16 чисел журналу "Воля і Батьківщина", збірка віршів "Месник", історичний роман "Байда", – ось, в основному, мій багаж, з яким я попався до арешту, і за що мені дали 17 років (5 – в'язниці, 7 – таборів суворого режиму і 5 – заслання) за ст. ст. КПК УССР 56, 62, ч. 1, ст. 64.
У 1972 році у Владімірській в'язниці за збірку віршів "Невольницькі плачі" та поему "Тріюмф Сатани" на мене заводять справу за ст. 70, ч. 2 УПК РСФСР.
Новий термін виразився в судово-психіятричній експертизі та постанові Владімірського облсуду утримувати мене в спеціяльній психіятричній лікарні.
У такій лікарні в Смоленську я відбув 4 роки. В 1976 році за рішенням виїздної комісії з інституту ім. Сербського та постановою суду мені полегшили режим і перевезли до Львівської психлікарні. У Львові та Бережниці я відбув два роки.
У липні 1978 року Владімірський обласний суд постановив зняти з мене лікування, і мене виписали.
Всього кілька місяців, як я на волі. Я ще не маю пашпорта, мене ще не пустили до моєї хати, я живу в чужій комірчині з ласки людей, але я не мислю себе в екзистенції для самого себе поза процесом боротьби за елементарні національні та загальнолюдські права українського народу...
...Я твердо переконаний, що права народу ніхто ніколи не підносив нікому на тарілці. Той стан, у якому перебуває нарід, є наслідком обставин і потенції його духа...
З особистого архіву З. Красівського
2 лютого 1986 року Олена Антонів трагічно загинула на його очах - потрапила під трамвай...
Зеновій Красівський
* * *
Ти ждеш мене...
Минають роки...
Ні, не повернуться літа...
Лиш озвіріла самота
Залишить в грудях шрам глибокий.
Зів’яне листя, жовтим стане.
Пристигне і пожухне цвіт
І після довгих сірих літ
Усе в могилу чорну кане.
А я хіба свої окови
Тобі на пам’ять принесу
І, як кришталь, живу сльозу
І свій живий вінок терновий.
Ти ждеш...
«Не жди!» - шепоче розум.
А серце плаче і болить,
І завжди кров’ю обкипить,
Як лиш згадаю твої сльози.
З книги віршів «Невольницькі плачі»
І ворог посів нашу землю. І було його - як трави і листу. І не було куди дітися на рідній землі. Одних вороги вбивали, других кидали у тюрми, третіх ешелонами вивозили на сибіри на явну загибель. І не видно було просвітку. Трембітали трембіти над убієнними і вили пси, сповіщаючи смерть для інших.
У тому часі довелось і мені, незрілому літами, разом з братами піти в ніч, з якої, відчувалося, вороття не буде.
І ходили ми таємними стежками, губилися під покровом секретності - від села до села, від кичери до кичери, і годував нас голод, і хоронила нас земля. Нас приймали по хатах, не засвічуючи ліхтарень, за нами гналися, стріляючи, нас вбивали, і наші трупи звозили до районів та виставляли на глум. І хто міг - той плакав, а решта, зціпивши зуби, мовчали і не признавалися навіть до своїх синів, такий був страх великий і жорстокий.
Так потрапив я під вибух і вже не тямлю, як опинився дома.
Так потрапив в оточення мій старший брат Крига і у відчайдушній сутичці пустив собі останнього набоя в голосницю.
Так схопили мого другого брата Негуса і, зв’язавши йому дротом руки та накинувши на шию зброю, повели з гір попри наші вікна на двадцять років каторги.
Так витягли третього брата Бігуна з криївки і забрали собі, а батьків, які ще недавно з надіями благословляли нас на бій за Україну, з малолітньою сестрою вивезли на Сибір.
Страшною дорогою гнав ворог наш нарід на його Голгофу.
Так почалося моє свідоме входження в життя, і тоді-то прошили мою свідомість смерть багатьох моїх рідних та односельчан і той безцеремонний морд, який здійснювала Росія над Україною.
На рідній загороді впритул застрілили Василя Способа. А його брата Михайла з другом Слабіною приперли збройною масою тут, у селі, під Мігівками, прошили автоматними чергами, а тіла знеславили штиками.
У Закуті зустріли Юрка Сміхуна, що переодягнувся був за жінку, аби вийти з облави.
Оксані Зененяковій, пораненій, у сільраді на допиті розпороли живіт і домучили страшною смертю.
На Крушині застрілили неповнолітнього Василя Дорничого, мого шкільного товариша.
То ж тільки фрагменти моєї пам’яті, а вбито понад 50 чоловік! А вивезено скільки! А загублено душу села, яке й донині в страшному занепаді.
Тоді мені було п’ятнадцять. А в сімнадцять мене вивозили разом з батьками, то я викинувся з товарняка. І ще раз був поранений на облаві і зазнав усіх злигоднів, які випали на долю нашого покоління. Разом з боротьбою спливав кров’ю і тратив сили по бункерах та нетрях, аж поки мене не зловили і не посадили за грати. Це в той час я посів сувору істину, що людині постійно треба десь ночувати, десь бути, що треба щось їсти, в щось одягатися. І в агонії боротьби вже не добачалося ні перспективи на перемогу, ні сенсу.
На подвір’ї тюрми Лонцького на ніч заводили трактор, і по кабінетах озвірілі війною та режимом слідчі чинили морд над жертвами. Моторошно ставало на душі, коли крізь рев мотора доносився розпачливий жіночий крик.
До сьогодні трудно збагнути, як ми вистояли. І ті, що життя віддали в безнадійній ситуації, і ті, що пішли на довгу і повільну смерть по таборах. Але це правда. Ми вистояли у всій загальній масі! Через великі муки, через багато смертей, дистрофію, всю тодішню безвихідь - ми вистояли і з честю пройшли. Всупереч більшовицькій слідчій практиці, в якій кожна жертва, від найвищих командирів і найславетніших революціонерів до найменшої клітини признавала себе прахом, ми, майже неграмотні, непрофесіональні, а вистояли. Вистояли у своєму патріотизмі, у своєму праведному націоналізмі.
Аби не зрадити ідеї!
Аби не сплямити честі учасника святої боротьби!
З подивом дивлюся на себе, такого шмаркача, який у шестимісячному слідстві, в руках таких досвідчених катів не назвав ні одного прізвища, ні одної явки, ні одної хати. Після двадцять одної доби безперервних допитів і катувань на Дзержинського мене, напівживого і зовсім «безперспективного», вкинули, як лантуха, в машину, а з машини - в підвальну камеру Лонцького.
Після засудження О с о б ы м С о в е щ а н и е м я довго був там, де сонце закотилося за обрій і більше не підіймалося. І серед тої глупої ночі з нами робили все, на що тільки здатне Зло в Людині.
Я зазнав немало втрат. І в особистому житті, і на політичних перехрестях. Мене арештовували в 49-му, в 58-му, у 67-му, у 80-му. Я відбував у критках, у дурдомах, у таборах. Я сидів по карцерах, по бурах. Я був на засланні.
Якщо позбирати все докупи, то назбирається 26 років. Половина людського віку. А в мене - чи не весь вік, бо й на волі я не виходив з трибу.
Так, я зазнав багато втрат. Але що це все значить проти того диявольського почуття людської гордості, яке я маю від пережитого!
Я плакав хіба в «Невольницьких плачах»!
Я боявся хіба що розминутися з честю!
Я ніколи нікому не свідчив!
Я за всі терміни не написав своїм катам ні однієї заяви!
Я завжди і по сьогодні був гордий з того, що я український націоналіст!
І так мені, Боже, допоможи!
Амінь!
Моршин, 1989 р.
Передмова до книги віршів «Невольницькі плачі»
Галина Терещук
«Ми повинні знати, хто є наш ворог» – Зеновій Красівський
2019
МАРЕВО
У мареві, у напівсні
Я вгледів човен і вітрила,
Неначе розпростерті крила
На зшерхлій від часу стіні.
Мені хтось подавав весло,
З човна до мене щось гукали,
А парус вітром напинало
І човен в синю даль несло.
Схопився я, немов побіг,
Та вмить кайдани задзвеніли,
Вогнем вп`ялися в моє тіло
І морок знов на очі ліг.
На дворі випав чорний сніг.
Блукають полем білі тіні
І десь ятріють смуги сині
Моїх несходжених доріг
Надворі випав чорний сніг.
СКОРБОТА
В скорботі горбляться хрести
На цвинтарях терпінь.
Куди і доки їх нести?
Котрому з поколінь
Дійти судилось до мети!
Коли прийде цей час?
В скорботі горбляться хрести,
Призначені для нас.
БОРЗОПИСЦЯМ
Я не забудуся у сні!
В тривожний час не ляжу спати!
А буду всюди всім кричати,
Що гинуть люди у ярмі!
Кричатиму до хрипоти:
Не вам, нікчемні лизоблюди,
Носити горде ім’я «ЛЮДИ»
І в храм свободи увійти.
І смолоскип нести не вам!
Не вам майбутні покоління
Будити голосом сумління!
Не вам, лакеям і рабам!
Скрижалі правди не у вас!
Кривавий прапор,
брудні руки,
Оскал голодної звірюки
І на устах ідейний сказ.
О, дипломовані раби!
Чого вас мати, борзописці,
Не задушила у колисці?!
Не знав би наш народ ганьби.
Якби не ваш брехні покров -
Була би видна кров проллята!
Були б плачі!
Були б прокляття!
Лунало б нині:
«Кров за кров!»
Та ви народ як тлін,
як міль,
Як шашіль дерево - роз’їли,
Брехнею душі напоїли,
І слава вам: проріс кукіль.
Росте, колоситься бур’ян...
Хто що посіяв - буде мати!
І прийдесь вам своє пожати...
Самим попасти в свій капкан.
З книги віршів «Невольницькі плачі»
